ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 686/12429/23
провадження № 61-6352св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Хмельницької міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 січня 2024 року у складі судді Чевилюк З. А. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А .М., Спірідонової Т. В.,
Короткий зміст позовних вимог
1. У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Хмельницької міської ради, про усунення перешкод в користуванні майном.
2. Позов обґрунтовано тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 22 грудня 2014 року.
3. Вказував, що надав квартиру для проживання в ній своєму синові ОСОБА_2 із дружиною ОСОБА_3 та їх сином ОСОБА_4, 2012 року народження.
4. Шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було розірвано. Під час проживання в квартирі відповідачі заборгували за комунальні послуги.
5. Зазначав, що протягом певного часу відповідачі разом не проживають, не проживали в його квартирі, обмежували його можливість потрапити до квартири, оскільки у нього був відсутній ключ від замка вхідних дверей квартири, так як відповідачі їх замінили. Він був обмежений у можливості реалізації прав власника даної нерухомості.
6. Між ним та ОСОБА_3 склались неприязні конфліктні ситуації.
7. В березні 2023 року ОСОБА_2 передав йому ключ від квартири.
8. Відповідачі не погоджуються знятись з реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 в добровільному порядку, що зумовило звернення до суду з даним позовом на підставі статей 405, 406 ЦК України.
9. Враховуючи вищевикладене просив суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ; зняти відповідачів із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування).
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
10. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 січня 2024 року в задоволені позову в частині вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.
11. Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 закрито.
12. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що підстави для припинення права ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користування спірною квартирою відсутні, оскільки строк, передбачений статтею 405 ЦК України, не сплив. Крім того, судом не встановлено поважних підстав для втручання у право на повагу до житла відповідачів, з огляду на відсутність в останніх житла.
13. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2 на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що останній визнав позов ОСОБА_1 та не заперечував можливість зняття з обліку в добровільному порядку, що свідчить про штучність вимог до нього та відсутність спору.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
14. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 04 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 26 січня 2024 року в частині закриття провадження у справі щодо вимог до ОСОБА_2 скасовано, справу направлено в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду.
15. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
16. Скасовуючи судове рішення місцевого суду в частині позовних вимог до ОСОБА_2, апеляційний суд виходив із того, що місцевий суд, встановивши, що останній визнав позов ОСОБА_2, проте добровільно не задовольнив вимоги позивача, безпідставно закрив провадження у справі, а не вирішив спір по суті позовних вимог. При цьому місцевий суд вирішив процесуальне питання з порушенням норм процесуального закону, оскільки закрив провадження справі ухваленням судового рішення, а не постановлення ухвали суду.
17. В частині позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції, оскільки таке ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
18. У квітні 2024 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 .
19. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
20. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2025 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
21. У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до місцевого суду.
22. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
23. Також підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2, заявник вважає, що Хмельницький апеляційний суд не був позбавлений можливості ухвалити нове судове рішення в частині позовних вимог до ОСОБА_2 (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
24. Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій безпідставно віднесли відповідачів до членів сім`ї позивача, оскільки він разом із ними не проживав, спільного господарства не вів, взаємних прав та обов`язків з відповідачами немає.
25. Вказує, що відповідачі у спірній квартирі не проживають із березня 2023 року, проте з реєстраційного обліку зніматись добровільно не бажають.
26. Крім того, надання квартири для проживання іншій сім`ї (відповідачам) та непроживання з ними в даній квартирі не надає відповідачам статусу членів сім`ї власника квартири.
27. Отже, ОСОБА_1 як власник майна має право вимагати усунення порушень свого права власності у будь-який час.
28. Також заявник не згодний із висновком апеляційного суду щодо необхідності скасування рішення місцевого суду в частині позовних вимог до ОСОБА_2, оскільки суд не був позбавлений процесуальної можливості прийняти рішення по суті позовних вимог.
Відзиву на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
29. Позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 22 грудня 2014 року.
30. За згодою позивача до вказаної квартири вселилися його син ОСОБА_2 з дружиною ОСОБА_3 та їх сином ОСОБА_4, 2012 року народження.
31. Шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 грудня 2022 року розірвано.
Позиція Верховного Суду
32. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
33. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
34. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
35. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
36. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
37. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
38. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
39. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
40. У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
41. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
42. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
43. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
44. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
45. Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
46. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
47. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.
48. У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
49. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
50. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
51. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
52. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
53. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
54. Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
55. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
56. У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
57. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
58. Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
59. У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
60. Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
61. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
62. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
63. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
64. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
65. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
66. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
67. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
68. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
69. Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
70. Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
71. Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
72. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), наведені такі правові висновки.
73. Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
74. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
75. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
76. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
77. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
78. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
79. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
80. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
81. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
82. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.
83. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
84. Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
85. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
86. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
87. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
88. У справі, що переглядається, спір виник між ОСОБА_1 як власником спірного майна та ОСОБА_2, ОСОБА_3 як колишнім подружжям та їх спільною дитиною ОСОБА_4, 2012 року народження.
89. Суди встановили, що ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з сином позивача, вселилася до спірного житла зі згоди власника житла. Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 грудня 2022 року у справі № 686/17712/22.
90. Позивач звернувся до суду із позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, обґрунтовуючи його тим, що відповідачі змінили замки вхідних дверей, через що він протягом певного періоду часу не міг потрапити до своєї квартири; через неправомірні дії відповідачів він мав борги за комунальні послуги; не мав можливості передати показники лічильників по газу та воді; має неприязненні стосунки з ОСОБА_3 . Також позивачем вказано, що у березні 2023 року ОСОБА_2 передав йому ключі від квартири; він сплатив заборгованість за комунальні послуги.
91. Вирішуючи спір в частині позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходили із того, що підстави для припинення права останніх на користування спірною квартирою відсутні, оскільки строк, передбачений статтею 405 ЦК України, не сплив. Крім того, судами не встановлено поважних підстав для втручання у право на повагу до жита відповідачів, з огляду на відсутність в останніх житла.
92. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, а також вважає за необхідне зазначити, що сам факт розірвання шлюбу між сином позивача та відповідачкою не може свідчити про порушення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 майнових прав позивача.
93. Крім того, звертаючись у травні 2023 року до суду із вказаним позовом, позивач вказував, що у березні 2023 року він отримав ключі від квартири, що ставить під сумнів порушення його права як власника майна, з урахуванням встановлення судами обставин щодо відсутності підстав для втручання у право на мирне володіння майном ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
94. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи позивача про позбавлення права користування житловим приміщенням відповідачів у справі на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачів спірною квартирою необхідності захисту права власника, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими.
95. З моменту придбання квартири, позивач добровільно надав згоду, зокрема, ОСОБА_3 користуватися спірною квартирою та проживати в ній разом із його сином ОСОБА_2 та їхньою спільною дітиною. Вказане свідчить про те, що відповідач набула право користування спірною квартирою за згодою власника квартири - ОСОБА_1 й тривалий час проживає у цій квартирі разом із своїм неповнолітнім сином.
96. Спростовуючи доводи позивача про те, що відповідачі не сплачують комунальні послуги за користування житлом, через що утворилася заборгованість, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач не позбавлений можливості на звернення до суду з позовом про стягнення відповідної частини сплаченої заборгованості.
97. Доводи заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18, відхиляються колегією суддів, оскільки судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених фактичних обставин, не суперечать висновкам, викладеним у наведених заявником постановах.
98. Що стосується доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково направив спір в частині вимог до ОСОБА_2 для продовження розгляду до місцевого суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
99. Ухвалюючи судове рішення від 26 січня 2024 року, місцевий суд, серед іншого, закрив провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2 на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, у зв`язку із тим, що останній визнав позов ОСОБА_1 та не заперечував можливість зняття з обліку в добровільному порядку, що свідчить про штучність вимог до нього та відсутність спору.
100. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, серед іншого, в указаній частині, виходив із того, що місцевий суд, встановивши, що ОСОБА_2 визнав позов ОСОБА_1, проте добровільно не задовольнив вимоги позивача, безпідставно закрив провадження у справі, а не вирішив спір по суті позовних вимог. При цьому апеляційний суд зазначив, що місцевий суд вирішив процесуальне питання з порушенням норм процесуального закону, оскільки закрив провадження справі ухваленням судового рішення, а не постановленням ухвали суду.
101. Колегія суддів погоджується із вказаним висновком апеляційного суду.
102. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
103. Пунктом 6 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
104. Отже, місцевий суд, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог шляхом ухвалення судового рішення по суті спору, а не постановленням ухвали суду як то передбачено ЦПК України, порушив норми процесуального права, тому суд апеляційної інстанції правомірно на підставі статті 379 ЦПК України скасував рішення місцевого суду у вказаній частині на направив до місцевого суду для продовження розгляду, врахувавши, що ухвала про закриття провадження у справі перешкоджає подальшому провадженню у справі. При цьому місцевий суд питання щодо зняття з реєстрації у спірній квартирі відносно ОСОБА_2 не вирішував. Водночас судом апеляційної інстанції правомірно зазначено, що визнання ОСОБА_2 позовних вимог на час розгляду справи та у зв`язку відсутністю доказів добровільного їх виконання є підставою для розгляду справи по суті та постановлення рішення по суті позовних вимог.
105. З огляду на викладене колегія суддів відхиляє вищевказані доводи касаційної скарги.
106. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
107. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
108. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду