ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 757/4892/21
провадження № 61-6054св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон",
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргуАкціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 листопада 2023 року у складі судді Хайнацького Є. С. та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2024 року у складі колегії суддів Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк", третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон", про стягнення коштів,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк"), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон", про стягнення коштів.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 22 липня 2013 року між ним та АТ КБ "ПриватБанк" укладено депозитний договір № SAMDN25000736651125 "Стандарт 12 міс.", за умовами якого позивач вніс на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 400 000,00 грн на строк до 22 липня 2014 року зі сплатою 18 % річних.
06 липня 2015 року позивач звернувся до АТ КБ "ПриватБанк" із заявою про розірвання депозитного договору,повернення вкладу та нарахованих процентів, проте відповідач залишив цю заяву без задоволення.
У зв`язку з невиконанням вимог про повернення вкладу, позивач звернувся до суду з позовом про повернення коштів. Апеляційний суд Дніпропетровської області постановою від 15 березня 2018 року у справі № 201/15707/15, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 18 березня 2019 року, стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на його користь грошові кошти у розмірі 549 440,00 грн, з яких: 400 000,00 грн - депозитний вклад; 144 000,00 грн - проценти за договором депозитного вкладу за період з 23 липня 2013 року до 22 липня 2015 року включно; 5 440,00 грн - судовий збір.
Зазначене судове рішення відповідач виконав лише 04 вересня 2020 року, що підтверджується випискою з банківського рахунку щодо зарахування позивачу грошових коштів у розмірі 549 440,00 грн згідно з виконавчим листом № 201/15707/15, а також постановою державного виконавця від 08 вересня 2020 року про закінчення виконавчого провадження № 60055275.
Посилаючись на положення частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" та статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_1 просив суд стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на свою користь грошові кошти в сумі 6 093 121,67 грн, з яких: 5 989 440,00 грн - пеня за період з 03 вересня 2019 року до 03 вересня 2020 року; 63 336,61 грн - інфляційні втрати за період з 16 березня 2018 року до 03 вересня 2020 року; 40 345,06 грн - три проценти річних за період з 16 березня 2018 року до 03 вересня 2020 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 06 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 три проценти річних за невиконання зобов`язання за період з 16 березня 2018 року до 03 вересня 2020 року у розмірі 40 345,06 грн та інфляційні втрати у сумі 63 336,61 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що узв`язку з простроченням банком виконання грошового зобов`язання щодо повернення вкладу з нарахованими процентами вимоги позивача про застосування до спірних правовідносин статті 625 ЦК України та стягнення з відповідача інфляційних втрат на суму боргу і трьох процентів річних від простроченої суми за період з 16 березня 2018 року до 03 вересня 2020 року є обґрунтованими.
Доводи відповідача про те, що позивач неправомірно нарахував інфляційні втрати та три проценти річних за період з 03 лютого 2020 року до 03 вересня 2020 року, з посиланням на те, що датою фактичного виконання боржником зобов`язання за судовим рішенням у справі № 201/15707/15-ц є дата списання коштів виконавчою службою з рахунку боржника - 03 лютого 2020 року, а не дата отримання коштів позивачем - 04 вересня 2020 року, суд вважав безпідставними, зазначивши, що банк не надав доказів на підтвердження перерахування суми боргу на відповідний рахунок виконавчої служби.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення пені за період з 03 вересня 2019 року до 03 вересня 2020 року, суд першої інстанції керувався тим, що після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України "Про захист прав споживачів", а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.
Київський апеляційний суд постановою від 19 березня 2024 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишив без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 листопада 2023 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних узв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання за період з 16 березня 2018 року до 03 вересня 2020 року є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Посилаючись на затримку державного виконавця у перерахуванні коштів на рахунок ОСОБА_1, AT КБ "ПриватБанк", будучи зобов`язальною стороною, не зверталося до суду зі скаргою на бездіяльність виконавця.
Відповідач не надав доказів на спростування розрахунків позивача, а також власних розрахунків сум трьох процентів річних та інфляційної складової.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2024 року AT КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2024 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 04 лютого 2020 року і після цієї дати.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-1329цс16 та у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17.
Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що невчасне перерахування виконавчою службою коштів з відповідного рахунку, на який були зараховані такі кошти, які, у свою чергу, були примусово списані з кореспондентського рахунку АТ КБ "ПриватБанк", є беззаперечно відповідальністю Державної виконавчої служби, а не АТ КБ "ПриватБанк". У зв`язку з цим, неправомірними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з банку на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 04 лютого 2020 року до 03 вересня 2020 року.
Аргументи інших учасників справи
У червні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу AT КБ "ПриватБанк", у якому просив закрити касаційне провадження за цією скаргою, а в разі її розгляду по суті залишити скаргу без задоволення з огляду на її необґрунтованість.
Сторона позивача мотивувала відзив тим, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, а наведені заявником правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки обставини, встановлені судами у цій справі, не є подібними до обставин, встановлених судами у зазначених заявником справах.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 17 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.
05 червня 2024 року справу № 757/4892/21 передано до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
22 липня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ "ПриватБанк" укладено договір № SAMDN25000736651125 (вклад "Стандарт 12 міс."), за умовами якого позивач зобов`язався передати банку грошові кошти у розмірі 400 000,00 грн для розміщення на депозитному рахунку на строк до 22 липня 2014 року зі сплатою 18 % річних (а. с. 11-13).
06 липня 2015 року позивач надіслав на адресу АТ КБ "ПриватБанк" письмову заяву про видачу вкладу та нарахованих процентів, на що банк надав відповідь про неможливість повернення грошових коштів (а. с. 14).
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська з позовом до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення суми вкладу.
Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 25 лютого 2016 року у цивільній справі № 201/15707/15 стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором депозитного вкладу від 22 липня 2013 року № SAMDN25000736651125 у розмірі 556 960,00 грн та судовий збір у сумі 5 569,60 грн.
Апеляційний суд Дніпропетровської області постановою від 15 березня 2018 року у цивільній справі № 201/15707/15, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 18 березня 2019 року, рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 25 лютого 2016 року змінив у частині розміру присуджених до стягнення з банку грошових сум вкладу, відсотків та судового збору. Стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 549 440,00 грн, з яких: 400 000,00 грн - депозитний вклад; 144 000,00 грн - проценти за договором депозитного вкладу за період з 23 липня 2013 року до 22 липня 2015 року включно; 5 440,00 грн - судовий збір. У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін (а. с. 15-26).
22 травня 2018 року ОСОБА_1 отримав виконавчий лист № 201/15707/15, який пред`явив до виконання у Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (а. с. 27, 28).
На виконання судового рішення у справі № 201/15707/15 з кореспондентського рахунку АТ КБ "ПриватБанк" 03 лютого 2020 року списано грошові кошти у сумі 604 561,57 грн (з урахуванням виконавчого збору та витрат виконавчого провадження) (а. с. 60-62).
Грошові кошти у розмірі 549 440,00 грн, які стягнені судовим рішенням у справі № 201/15707/15, надійшли на рахунок представника позивача 04 вересня 2020 року, що підтверджується випискою із карткового рахунку (а. с. 31).
08 вересня 2020 року головний державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мурихін С. В. виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № 60055275 з примусового виконання виконавчого листа № 201/15707/15, виданого 22 травня 2018 року Жовтневим районним судом міста Дніпропетровська, про стягнення з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 400 000,00 грн вкладу, 144 000,00 грн процентів за період з 23 липня 2013 року до 22 липня 2015 року включно, 5 440,00 грн судового збору. У постанові зазначено, що рішення суду фактично виконано та перераховано представнику стягувача грошові кошти у загальному розмірі 549 440,00 грн (а. с. 29, 30).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 04 лютого 2020 року до 03 вересня 2020 року, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає їх лише в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність").
Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).
Відповідно до статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.
Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін у разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
За змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зазначила, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Після розірвання договорів банківського вкладу (депозиту) банк не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 16 березня 2018 року до 03 вересня 2020 року.
Доводи касаційної скарги про те, що неправомірними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з банку на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 04 лютого 2020 року до 03 вересня 2020 року, з посиланням на те, що невчасне перерахування виконавчою службою коштів з відповідного рахунку, на який були зараховані такі кошти, які, у свою чергу, були примусово списані з кореспондентського рахунку АТ КБ "ПриватБанк", є беззаперечно відповідальністю Державної виконавчої служби, а не АТ КБ "ПриватБанк", є безпідставними з огляду на таке.
Як встановили суди та не заперечували сторони, грошові кошти, які стягнені судовими рішенням у справі № 201/15707/15, надійшли на рахунок позивача 04 вересня 2020 року.
Колегія суддів звертає увагу на те, що зобов`язання вважається виконаним належним чином із часу зарахування коштів на рахунки стягувача, а не списання із кореспондентського рахунку банку.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що нарахування на суму боргу інфляційних втрат та трьох процентів річних відбувається незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми (подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) і № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3013/18 (провадження № 12-116гс19, пункт 6.42), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19, пункт 6.40), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 04 травня 2022 року у справі № 761/28949/17 (провадження № 14-148цс21), від 19 липня 2023 року у справі № 910/16820/21 (провадження № 12-44гс22, пункт 8.44)).
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6-1329цс16, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 910/10427/19 (провадження № 12-70гс21) відступила від зазначених висновків.
Також колегія судів відхиляє посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17 з огляду на таке.
У постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17 зазначено, що правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом із тим обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Оскільки у цій справі предметом розгляду є стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за невиконання грошового зобов`язання, стягненого за рішенням суду, а не дії державного виконавця, то доводи касаційної скарги про те, що невчасне перерахування виконавчою службою коштів з відповідного рахунку у цьому випадку є відповідальністю Державної виконавчої служби, а не АТ КБ "ПриватБанк", є безпідставними.
Отже, суди дійшли правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за весь час прострочення виконання зобов`язання, а саме з 16 березня 2018 року до 03 вересня 2020 року.
Схожі за змістом висновки у подібних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 757/11520/21 (провадження № 61-1852св23), у якій зазначено, що зобов`язання вважається виконаним належним чином із часу зарахування коштів на рахунки стягувача, а не списання із кореспондентського рахунку банку.
Оскільки касаційна скарга не містить інших доводів щодо неправомірного нарахування судом інфляційних втрат та трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за невиконанням банком грошового зобов`язання, зокрема щодо неправильних розрахунків судами відповідних грошових сум, то колегія суддів не наводить мотивів на їх спростування.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили в означеній частині законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.