ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 лютого 2025 року
м. Київ
cправа № 908/3275/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючий), Ємця А. А., Колос І. Б.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - Уткін О. Є. (адвокат),
відповідача - Михайловський А. С. (адвокат),
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції
касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця"
на рішення Господарського суду Запорізької області від 14.12.2023 та
постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.04.2024,
за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця"
до Управління соціального захисту населення Запорізької міської ради (правонаступник - Департамент соціального захисту населення Запорізької міської ради)
про стягнення 10 271 544,62 грн,
інші особи (визначені акціонерним товариством "Українська залізниця" у касаційній скарзі): Кабінет Міністрів України; Запорізька міська рада.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" (далі - Залізниця, позивач, скаржник) звернулося до суду з позовом до Управління соціального захисту населення Запорізької міської ради, правонаступником якого є Департамент соціального захисту населення Запорізької міської ради (далі - Департамент, відповідач) про стягнення 10 271 544,62 грн.
1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що Департамент, який є розпорядником бюджетних коштів, всупереч положенням норм чинного законодавства, не виконав свої зобов`язання щодо компенсації пільгового проїзду та не провів розрахунки за пільгові перевезення окремих категорій громадян за 2019 рік.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 14.12.2023 (суддя Проскуряков К. В.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 03.04.2024 (колегія суддів: Чус О. В., Дармін М. О., Солодов І. М.) зі справи № 908/3275/21 у задоволенні позову відмовлено.
2.2. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд з яким погодився суд апеляційної інстанції виходили з того, що:
- рішенням Запорізької міської ради "Про бюджет міста на 2019 рік" від 19.12.2018 № 57 затверджено Розподіл витрат місцевого бюджету на реалізацію місцевих / регіональних програм у 2019 році, відповідно до якого на компенсацію виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті передбачено асигнування із загального фонду на 2019 рік у розмірі 8 200 000,00 грн;
- іншого рішення Запорізькою міською радою, зокрема, про збільшення такої суми або про виділення додаткових асигнувань на компенсацію виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті у 2019 році, не приймалося.
2.3. Враховуючи рішення органу місцевого самоврядування, яким передбачено видатки на компенсацію виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті на 2019 рік у розмірі 8 200 000,00 грн, а також умови та суму договору "Про компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян залізничним транспортом у приміському сполученні" від 03.01.2019 за № ПР/ДН-3-198 НЮдч/1, укладеного між сторонами спору, у тому числі і зважаючи на здійснені відповідачем компенсаційні виплати за перевезення залізничним транспортом пільгових категорій громадян за 2019 рік на загальну суму 8 200 000,00 грн, суди дійшли висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача, як на розпорядника коштів місцевого бюджету, іншої частини зобов`язань щодо компенсації пільгового проїзду окремих категорій громадян за 2019 рік, боржником за якими є держава.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими рішеннями Залізниця звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 14.12.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.04.2024, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
4. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
4.1. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1.1. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
4.1.2. На обґрунтування підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України Залізниця стверджує про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених:
- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 904/94/19, у контексті того, що "…пільгове перевезення пасажирів залізничним транспортом передбачено низкою законодавчих актів України. Норми вказаних законів, зокрема, закріплюють реалізацію державних гарантій певним категоріям громадян та є нормами прямої дії: безумовному обов`язку залізничного перевізника надавати пільги визначеним категоріям громадян кореспондує безумовний обов`язок держави в особі її органів відшкодувати такі пільги…";
- у пункті 54 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 09.06.2023 у справі №916/3938/21 та у постановах Верховного Суду від 14.07.2023 у справі № 916/726/22, від 04.03.2024 у справі № 911/1600/22, у контексті того, що "….належним представником держави у спірних відносинах має бути орган, визначений Законом про державний бюджет на поточний рік головним розпорядником бюджетних коштів у спірних відносинах. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника бюджетних коштів, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає належним відповідачем, адже - відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України - саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України…";
- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, у контексті того, що "….правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, як помилково вважали суди попередніх інстанцій у цій справі…".
4.1.3. Також з посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України позивач вважає, що:
- справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 310 ГПК України);
- оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 310 ГПК України);
- судами прийнято рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України.
4.1.4. На обґрунтування означених вище доводів скаржник вказує на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції положень частини першої статті 29, частини п`ятої статті 30, пункту 1 частини першої статті 31 ГПК України, а також неврахування судами істотних обставин спору.
4.1.5. У цьому контексті скаржник наголошує, що розглядаючи господарську справу № 908/3275/21 і мотивуючи прийняті судові рішення суди першої та апеляційної інстанції (Господарський суд Запорізької області та Центральний апеляційний господарський суд) вважали, що відповідачем (співвідповідачем) по справі має бути визначено "Державу, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи, у цьому випадку, через Кабінет Міністрів України".
4.1.6. Отже, на думку скаржника, факт незалучення судами до участі у справі особи - Держави в особі Кабінету Міністрів України в особі Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції України безумовно свідчить, що Господарський суд Запорізької області при ухваленні оскаржуваного судового рішення допустив процесуальні порушення, які призвели до порушення права та інтересу позивача. На переконання скаржника, за наявності очевидного та безумовного обов`язку Держави в особі Кабінету Міністрів України в особі Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції України, які пов`язані зі здійсненням відшкодування збитків - "компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян залізничним транспортом у приміському сполученні" суди безпідставно не залучили до участі у справі Кабінет Міністрів України.
4.1.7. З огляду на такі висновки судів та наведені вище міркування, скаржник вважає, що в силу положень частини п`ятої статті 30 ГПК України справа мала би бути передана за правилами виключної підсудності і розглянута Господарським судом міста Києва та Північним апеляційним господарським судом.
4.2. Доводи інших учасників справи
4.2.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на безпідставність доводів скаржника та просить залишити без змін оскаржені судові рішення.
5. Касаційний розгляд
5.1. Ухвалою Верховного Суду від 15.05.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Залізниці на рішення Господарського суду Запорізької області від 14.12.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 908/3275/21.
5.2. Ухвалою Верховного Суду від 18.06.2024 зупинено касаційне провадження у цій справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 907/825/22.
5.3. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 касаційну скаргу Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради задоволено повністю; скасовано постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2023 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 25.05.2023 у справі № 907/825/22; ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.
5.4. Ухвалою Верховного Суду від 30.01.2025 поновлено касаційне провадження за касаційною скаргою Залізниці на рішення Господарського суду Запорізької області від 14.12.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 908/3275/21. Призначено розгляд касаційної скарги у відкритому судовому засіданні Касаційного господарського суду на 11.02.2024.
6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
6.1. Залізниця надає послуги з пільгового перевезення окремих категорій громадян у приміському сполученні залізничним транспортом, у тому числі і у межах території м. Запоріжжя.
6.2. 03.01.2019 між позивачем (перевізник) та Управлінням соціального захисту населення Запорізької міської ради (платник) укладений договір № ПР/ДН-3-198 НЮдч/1 "Про компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян залізничним транспортом у приміському сполученні", відповідно до умов якого, платник здійснює компенсаційні виплати за рахунок коштів бюджету міста у межах обсягу видатків, затверджених у бюджеті м. Запоріжжя на 2019 рік на зазначені цілі.
6.3. Відповідно до пункту 2.1 договору сума договору на 2019 рік становить 8 200 000,00 грн.
6.4. Відповідно до розрахунку-довідки про відшкодування збитків від перевезень пільгової категорії громадян у приміському сполученні за 12 місяців 2019 року збитки Залізниці від здійснених перевезень пасажирів пільгової категорії протягом січня-грудня склали 18 471 544,62 грн.
6.5. Управління (відповідач) компенсувало позивачу 8 200 000,00 грн (тобто в межах суми договору).
6.6. Звертаючись до суду з позовом Залізниця вказує на те, що заборгованість відповідача у загальному розмірі за 2019 рік складає 10 271 544,62 грн, оскільки у спірному періоді (січень-грудень 2019 року) пільгової категорії громадян перевезено на суму більшу, аніж відповідачем прийнято до сплати. При цьому збитки в розмірі 10 271 544,62 грн відповідачем не відшкодовані.
6.7. Залізниця неодноразово зверталася до відповідача із вимогами про сплату 10 271 544,62 грн заборгованості за надані січні-грудні 2019 року послуги з перевезення залізничним транспортом пільгових категорій громадян, однак ці вимоги не були виконані.
6.8. Відповідач згідно з листом від 19.10.2021 № 01-17/280 повідомив, що свої зобов`язання за договором виконав у повному обсязі. Пільгові тарифи для окремих категорій громадян встановлені рядом Законів України, наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 27.12.2006 № 119, постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1997 № 252, тобто державою в особі державних органів, а тому підстави для сплати зазначеної позивачем заборгованості у відповідача відсутні.
6.9. Позивач стверджує, що відповідач, який є розпорядником бюджетних коштів, всупереч положенням чинного законодавства, не виконав у повному обсязі свої зобов`язання щодо компенсації пільгового проїзду та не провів розрахунки за пільгові перевезення окремих категорій громадян січні-грудні 2019 року, що й стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.
6.10. Відповідач проти позову заперечував, наполягаючи, зокрема, на тому, що у договорі сторони погодили його суму у розмірі 8 200 000,00 грн в межах коштів, виділених із міського бюджету і які відповідач перерахував позивачу. Жодних додаткових угод щодо збільшення цієї суми сторони не укладали, а тому у відповідача немає обов`язку щодо компенсації вартості послуг, що перевищує вказану суму.
7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції
7.1.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
7.1.2. Імперативними приписами частини другої статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
8. Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
8.1. Спір у справі виник з приводу наявності / відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача завданих збитків у розмірі 10 271 544,62 грн за пільгове перевезення пасажирів.
8.2. Предметом касаційного оскарження є правомірність рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.
8.3. На обґрунтування підстав касаційного оскарження Залізниця посилається пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 904/94/19, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.
8.4. Крім того, скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанції безпідставно посилаються на висновки Верховного Суду, які викладені у постановах від 09.06.2023 у справі № 916/3938/21, від 14.07.2023 у справі № 916/726/22, від 04.03.2024 у справі № 911/1600/22, оскільки суди залишили поза увагою дійсний зміст означених постанов, зокрема, у контексті вирішення питання щодо безумовного обов`язку держави в особі її органів відшкодувати перевізнику його збитки, понесені у зв`язку із наданням послуг перевезення пасажирів, що мають пільги).
8.5. Стосовно наведених доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.
8.6. Суд наголошує, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
8.7. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
8.8. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
8.9. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
8.10. Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
8.11. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
8.12. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
8.13. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
8.14. Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
8.15. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
8.16. Скаржником у доводах касаційної скарги вказані постанови Верховного Суду, в яких зазначені правові висновки, що, на думку позивача, не були враховані судами попередніх інстанцій у розгляді справи.
8.17. У контексті доводів касаційної скарги, висновків судів першої та апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає, що у постанові від 09.06.2023 зі справи № 916/3938/21 за позовом Залізниці до селищної ради про стягнення компенсації за пільгове перевезення пасажирів (на яку посилається скаржник), Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у подібних правовідносинах зазначив, зокрема, таке:
"…Залізниця є юридичною особою, що утворена відповідно до Закону України "Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", предметом діяльності якого є, зокрема надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів, зокрема небезпечних вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні.
Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування, його роль в економіці і соціальній сфері України, регламентує його відносини з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки функціонування цього виду транспорту як єдиного виробничо-технологічного комплексу визначені Законом України "Про залізничний транспорт".
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Основи організації перевезень на залізничному транспорті" перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним транспортом загального користування організується на договірних засадах. Для забезпечення виконання договірних зобов`язань здійснюється перспективне та поточне планування перевезень.
За частиною шостою статті 9 цього Закону для захисту інтересів окремих категорій громадян на пасажирських перевезеннях, у тому числі приміських, можуть передбачатися пільгові тарифи. Збитки залізничного транспорту загального користування від їх використання відшкодовуються за рахунок державного або місцевих бюджетів залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо введення відповідних пільг.
Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 ЦК України).
Відповідно до статті 526 ЦК України, статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
Товариство є суб`єктом господарювання, який надає послуги з перевезення пасажирів, метою діяльності якого як учасника господарських відносин є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності згідно із частиною другою статті 3 ГК України.
Таким чином, у Товариства виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг перевезення, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг - цивільний обов`язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги.
Саме такий висновок щодо характеру правовідносин, які виникають між державою як замовником послуг на пільгових умовах відповідній категорії споживачів з метою забезпечення державних соціальних гарантій та особою, яка надає такі послуги, викладений у численних постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2018 у справі № 927/291/17, від 17.04.2018 у справі № 906/621/17, від 23.10.2019 у справі № 911/1924/18 та ін. (у справах щодо відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям споживачів).
Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення господарського законодавства (в цьому випадку - Закону України "Про залізничний транспорт"), а не Бюджетного кодексу України (далі - БК України), який визначає засади функціонування бюджетної системи України, до якої позивач не належить. Тому застосування положень цього Кодексу у контексті визначення особи-боржника у цивільних правовідносинах є помилковим.
Між тим, визначення особи, зобов`язаної здійснити розрахунок у спірних правовідносинах, із застосуванням частини шостої статті 9 Закону України "Про залізничний транспорт" відповідає і приписам БК України.
Так, розділ ІV цього кодексу регулює міжбюджетні відносини, тобто, відносини між державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.
Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності повноважень на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, та фінансових ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень (стаття 81 БК України).
Статтею 89 БК України передбачені видатки, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад, які створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.
До 2017 року до видатків, що здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, районних бюджетів, бюджетів об`єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, які включають в себе державні програми соціального захисту, серед яких було передбачено компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян (абзац 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України).
Одночасно за підпунктом "ґ" пункту 3 частини першої статті 91 БК України (у редакції до 2017 року) до видатків, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян.
Тобто законодавець розмежовував компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян у межах реалізації державних програм соціального захисту від інших подібних видатків.
Також до 2017 року у Державному бюджеті України передбачались видатки у вигляді субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян, визначених законодавством. Вказане було відображено у статті 102 БК України, за частиною першою якої видатки місцевих бюджетів, передбачені у підпункті "б" пункту 4 частини першої статті 89 цього Кодексу (тобто, на державні програми соціального захисту), проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Норми, викладені в абзаці 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України, як і статті 102 БК України, були виключені на підставі Закону України від 20.12.2016 №1789-VIII "Про внесення змін до Бюджетного Кодексу України", який набрав чинності 01.01.2017.
Однак це не означає автоматичного поширення випадків здійснення видатків за підпунктом "ґ" пункту 3 частини першої статті 91 БК України на видатки, які здійснювалися за вилученою нормою.
За підпунктом "є" пункту 9 частини першої статті 87 БК України (у чинній редакції) до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу), належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Наразі такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Відповідно до статті 1 Конституції України Україна є суверенною і незалежною демократичною, соціальною, правовою державою.
Україна як соціальна держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, розподіляє суспільне багатство згідно з принципом соціальної справедливості та піклується про зміцнення громадянської злагоди у суспільстві.
Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім`ї.
Згідно з Конституцією України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13), що є основою для реалізації соціальних прав громадян, зокрема, на соціальний захист та достатній життєвий рівень. Відповідно до Основного Закону України "кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло" (стаття 48), "пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом" (частина третя статті 46). Положення цих статей Основного Закону України конкретизують конституційне визначення України як соціальної держави, що передбачає участь суспільства в утриманні тих осіб, які через непрацездатність або з інших незалежних від них причин не мають достатніх засобів для існування (відповідні висновки викладені в пункті 2.1 Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012).
Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного подання положення статті 1, частин першої, третьої статті 95 Конституції України у системному зв`язку з положеннями статті 3, частини першої статті 17, частини третьої статті 22, статей 46, 48 Основного Закону України треба розуміти так, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Відповідно до частини шостої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки визначаються виключно законами України.
Засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій визначає Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" відповідно до статті 1 якого державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Статтею 17 цього Закону унормовано, що основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (стаття 18 Закону).
За статтею 19 Закону "Порядок визначення та застосування державних соціальних гарантій в реалізації державної соціально-економічної політики" виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв`язку та критерії їх надання.
Державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання (частина перша статті 20 цього Закону).
Наведене свідчить, що покладання обов`язків з відшкодування спірних витрат на пільгові перевезення пасажирів на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Належним представником держави буде орган, визначений Законом про державний бюджет на поточний рік головним розпорядником бюджетних коштів у спірних відносинах. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника бюджетних коштів, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Що ж до підпункту "ґ" пункту 1 частини першої статті 91 БК України, за яким до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів (місцеві бюджети - бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування), належать компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, то зміни у його правозастосуванні з огляду на саме лише виключення статті 102 БК України, - відсутні".
8.18. Отже, за висновками об`єднаної палати Касаційного господарського суду, які викладені у означеній вище постанові (від 09.06.2023 зі справи № 916/3938/21) належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб`єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який витрати Залізниці за пільгові перевезення окремих категорій громадян підлягають компенсації. Якщо ж держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
8.19. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у означені справі (№ 916/3938/21) за наслідками дослідження зазначеного питання дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновку Верховного Суду, оскільки пільги, введені законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади. Саме держава як замовник послуг є боржником у цих правовідносинах.
8.20. Подібні за змістом висновки (щодо характеру правовідносин, які виникають між державою як замовником послуг на пільгових умовах відповідній категорії споживачів з метою забезпечення державних соціальних гарантій та особою, яка надає такі послуги), викладені також у постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі № 904/138/21, від 01.02.2022 у справі № 904/141/20 та від 27.07.2022 у справі № 904/7875/21 та у постановах від 14.07.2023 у справі № 916/726/22, від 04.03.2024 у справі № 911/1600/22 (на які посилається скаржник).
8.21. Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що у постановах від 20.01.2022 у справі № 904/138/21 та від 01.02.2022 зі справи № 904/141/20 за позовом Залізниці до Управління соціальної політики Нікопольської міської ради про стягнення збитків за пільгові перевезення громадян, Верховний Суд звернувся до висновку, який викладений у постанові від 02.03.2021 в адміністративній справі № 640/21817/18 за позовом Залізниці в особі філії до виконавчого комітету ради про визнання протиправною бездіяльності в частині невиділення коштів на компенсаційні виплати за пільговий проїзд, стягнення коштів за спірний період у 2018 році, та згідно з яким (висновком) Суд зазначив, що з 01.01.2017 з БК України була виключена норма щодо здійснення компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту (стаття 102 БК України). Якщо з місцевого бюджету будуть здійснюватися видатки на фінансування пільг з послуг зв`язку, інших передбачених законодавством пільг, то орган місцевого самоврядування обов`язково має прийняти відповідне рішення про здійснення видатків з місцевого бюджету на покриття гарантованих державою пільг з послуг зв`язку та інших пільг, до яких за певними категоріями відносяться й пільги з безкоштовного перевезення залізничним транспортом. Якщо органом місцевого самоврядування таке рішення не прийнято, підстав на укладання договору із Залізницею (її регіональними відділеннями) немає, як немає й підстав для виплати їй компенсації з місцевого бюджету. Органи місцевого самоврядування не зобов`язані передбачати своїм рішенням видатки для усіх осіб, яким право на безкоштовний проїзд залізничним транспортом гарантоване державою. Вони можуть робити це виключно з огляду на фінансову спроможність відповідного місцевого бюджету.
8.22. Отже, з урахуванням наведених вище висновків Верховного Суду, колегія суддів наголошує на тому, що рішення з питання щодо компенсаційних виплат залізничного транспорту за пільговий проїзд окремих категорій громадян може бути прийнятим у таких випадках: державою у межах реалізації державних програм соціального захисту та органами місцевого самоврядування. Відповідно, визначення бюджету (державного або місцевого), за рахунок якого відбуватиметься компенсація вказаних витрат, залежить напряму від рівня державного органу, яким прийнято рішення щодо пільг та їх компенсації.
8.23. З огляду на наведене, у вирішенні поставлених скаржником питань Суд першочергово враховує, що позивач у справі яка розглядається (№ 908/3275/21) звернувся до суду з позовом про стягнення збитків. Позов обґрунтований з посиланням на невиконання саме відповідачем, як розпорядником коштів місцевого бюджету, своїх зобов`язань щодо компенсації пільгового проїзду (не проведення розрахунків за пільгові перевезення окремих категорій громадян за 2019 рік).
8.24. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди надали оцінку наявному у матеріалах справи змісту договору, укладеного між сторонами спору та встановили, що згідно з пунктом 2.1 ціною цього договору є розмір видатків на 2019 рік на компенсаційні витрати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, затверджених рішенням Запорізької міської ради від 19.12.2018 № 57 "Про бюджет міста на 2019 рік".
8.25. Тобто, за умовами договору, відповідач, як розпорядник коштів місцевого бюджету взяв на себе зобов`язання з витрат за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті приміського сполучення саме в межах асигнувань місцевого бюджету, який складає 8 200 000,00 грн на 2019 рік. При цьому суди встановили, що такі зобов`язання відповідач виконав у повному обсязі та сплатив на користь Залізниці 8 200 000,00 грн витрат за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті.
8.26. Разом з тим встановивши відсутність прийняття Запорізькою міською радою будь-яких інших рішень, зокрема, щодо збільшення такої суми видатків на 2019 рік та/або про виділення додаткових асигнувань на компенсацію виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті у 2019 році, суди дійшли заснованого на законі висновку про те, що підстави для покладення на відповідача, як на розпорядника коштів місцевого бюджету, іншої частини зобов`язань щодо компенсації пільгового проїзду окремих категорій громадян за 2019 рік (окрім суми в розмірі 8 200 000,00 грн), боржником за якими є держава, відсутні.
8.27. Вказані вище висновки судів першої та апеляційної інстанції у оскаржуваних судових рішеннях в повній мірі узгоджуються та відповідають правовим висновкам Верховного Суду, які викладені у постановах від 09.06.2023 у справі №916/3938/21, від 14.07.2023 у справі № 916/726/22, від 04.03.2024 у справі № 911/1600/22.
8.28. У контексті доводів касаційної скарги Верховний Суд наголошує на тому, що підставою для відмови у задоволенні вимог заявлених до Департаменту слугували саме встановлені судами фактичні обставини спору. Зокрема, щодо виконання відповідачем своїх договірних зобов`язань в межах суми визначених у договорі бюджетних асигнувань на 2019 рік (на компенсаційні витрати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, затверджених рішенням Запорізької міської ради від 19.12.2018 № 57 "Про бюджет міста на 2019 рік), а також відсутність будь-яких інших рішень Запорізької міської ради щодо збільшення такої суми та/або про виділення додаткових асигнувань на компенсаційні витрати за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті приміського сполучення. При цьому, будь-яке примусове стягнення з відповідача коштів на підставі саме статті 91 БК України без прийняття такого рішення органами місцевого самоврядування або поза межами передбачених таким рішенням видатків місцевого бюджету, а також без укладення відповідного договору є протиправним.
8.29. Водночас доводи скаржника з посиланням на те, що суди у вирішенні цього спору не врахували висновків викладених у означених вище постановах фактично зводяться до вільного тлумачення скаржником, змісту спірних правовідносин без урахування дійсного змісту висновків Верховного Суду у означених постановах, а також заперечення обставин, встановлених судами з огляду на предмет і підстави позовних вимог, а також суб`єктного складу учасників спору, визначених позивачем.
8.30. Разом з тим, посилаючись у касаційній скарзі на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 03.03.2020 у справі № 904/94/19 скаржник не враховує та залишає поза увагою, що до 2017 року до видатків, які здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, районних бюджетів, бюджетів об`єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, які включають державні програми соціального захисту, серед яких було передбачено компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян (абзац 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України).
8.31. Одночасно за підпунктом "ґ" пункту 3 частини першої статті 91 БК України (у редакції до 2017 року) до видатків, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян.
8.32. Тобто, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян у межах реалізації державних програм соціального захисту було розмежовано від інших подібних видатків. До 2017 року в Державному бюджеті України передбачалися видатки у вигляді субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян, визначених законодавством. Зазначене відображалося у статті 102 БК України, зокрема, за частиною першою якої видатки місцевих бюджетів, передбачені у підпункті "б" пункту 4 частини першої статті 89 цього Кодексу (тобто на державні програми соціального захисту), проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
8.33. Однак норми, викладені в абзаці 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України, як і в статті 102 БК України, виключені на підставі Закону України від 20.12.2016 №1789-VIII, що набрав чинності з 01.01.2017.
8.34. Поряд з тим, як вже зазначено вище у справі, що розглядається суди відмовляючи у задоволенні позовних вимог керувалися саме тим, що спірним періодом, протягом якого тривали правовідносини сторін, є 2019 рік.
8.35. Отже, висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 904/94/19, на які позивач посилається у касаційній скарзі, зроблені за інший період виникнення й існування спірних правовідносин та за іншого нормативно-правового регулювання. Правовідносини, що розглядались у справі № 904/94/19 виникли в 2016 році і регулювалися положеннями статей 89, 102 БК України та постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 № 256, а тому, з огляду на внесені зміни до законодавства не можуть бути релевантними до спірних правовідносин. Тобто, є неподібними за змістовним критерієм зі справою, що розглядається.
8.36. Доводи касаційної скарги які викладені у пунктах 4.1.7., 4.1.8. цієї постанови, Суд також відхиляє, як необґрунтовані з огляду на таке.
8.37. Зокрема, Суд першочергово звертає увагу на принцип диспозитивності господарського судочинства (стаття 14 ГПК України), який полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
8.38. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).
8.39. За власною ініціативою суд не може залучити до участі в справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача (наведену правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17).
8.40. У постанові від 11.09.2024 у справі № 554/154/22 Велика Палата Верховного Суду також наголосила на тому, що у процесуальному законодавстві принцип диспозитивності реалізується через засадниче правило "ne eat judex ultra petita partium" - немає суду за межами вимог сторін. Тобто у судовому процесі потрібно виходити з того, що саме стороні належить право обрати та визначити цілі свого звернення до суду. Суд не вправі змінювати обране особою спрямування, а помилка у праві має наслідком відмову у задоволенні вимог процесуального звернення або інші несприятливі правові наслідки. Вихід суду за межі заявлених доводів та вимог процесуального звернення конкурує з принципом змагальності, оскільки жодна сторона судового процесу не повинна спростовувати те, на що інша сторона не посилалася.
8.41. Як вже зазначено вище у цій справі Залізниця пред`явила вимогу до Департаменту, як головного розпорядника коштів місцевого бюджету з вимогою про компенсацію пільгового проїзду (непроведення розрахунків за пільгові перевезення окремих категорій громадян за 2019 рік).
8.42. Тобто, звертаючись до суду із позовом, Залізницею самостійно визначено відповідачем саме Департамент, до якого спрямовані позовні вимоги.
8.43. При цьому Залізниця не скористалася своїм правом та не заявила клопотання про залучення до участі у справі іншого співвідповідача чи заміни первісного відповідача належним відповідачем.
8.44. Разом з тим, як вже зазначено вище, пред`явлення позову не до тієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
8.45. Таким чином у контексті доводів касаційної скарги в цій частині Суд зазначає про те, що у цьому спорі позивач невірно визначив відповідача у справі та не довів своїх позовних вимог, що беззаперечно і стало заснованою на вимогах закону підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
8.46. Посилання Залізниці в касаційній скарзі на неврахування висновків Великої Палати Верховного, які викладені в постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 є безпідставними, оскільки підставою для відмови в позові у справі, що розглядається є неправильне визначення відповідача у справі, а не незгода суду з правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин зі сторони позивача. Посилаючись на означені висновки Великої Палати Верховного Суду у справі №917/1739/17, позивач фактично намагається довести, що суд першої інстанції мав обов`язок самостійно визначити відповідачем у справі Кабінет Міністрів України.
8.47. У цьому контексті Суд звертає увагу, що доводи касаційної скарги свідчать виключно про незгоду скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій, однак не спростовують заснованого на законі висновку судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Залізниці.
8.48. З огляду на наведене вище, Суд також вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги з посиланням на те, що суди першої та апеляційної інстанції у вирішенні цього спору порушили вимоги статей 29, 30, 31 ГПК України.
8.49. Таким чином, підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України не знайшли свого підтвердження.
8.50. За результатами розгляду цієї справи Верховний Суд також не встановив порушення та неправильного застосування судами приписів статей 14, 29, 30, 31, 48, 237 ГПК України, а тому доводи касаційної скарги з посиланням на пункти 1, 6 частини першої статті 310 ГПК України у цьому випадку не підтвердилися.
8.51. Суд також не бере до уваги твердження позивача про наявність підстави для скасування судових рішень у справі, передбаченої у пункті 8 частини першої статті 310 ГПК України (суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі), у зв`язку з незалученням до участі у справі Кабінету Міністрів України, оскільки, як вже зазначено вище відповідних аргументів та заяв щодо зазначених обставин в судах попередніх інстанцій позивач не наводив.
8.52. Крім того Суд зазначає, що Залізниця не наділена повноваженнями представляти інтереси Кабінету Міністрів України у судах та замість вказаної особи та вирішувати питання, чи порушені її права, інтереси або обов`язки, у зв`язку з прийняттям оспорюваних судових рішень у справі.
8.53. При цьому, як підставу для касаційного оскарження скаржник вказав саме прийняття судом рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи - Кабінету Міністрів України, яка не була залучена до участі у справі, однак не зазначав як підставу касаційного оскарження необґрунтоване відхилення судом клопотання позивача про залучення вказаної особи до участі у справі.
8.54. За таких обставин зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України також не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
8.55. Верховний Суд вважає частково прийнятними доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з огляду на вказані вище висновки Верховного Суду, наведені у цій постанові.
8.56. У прийнятті даної постанови Суд керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
8.57. Верховний Суд наголошує, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.
8.58. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги Залізниці.