ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 524/1252/23
провадження № 61-11844св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на заочне рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука від 30 січня 2024 року у складі судді Нестеренка С. Г. та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 липня 2024 року у складі колегії суддів Чумак О. В., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до російської федерації в особі посольства російської федерації в Україні, про встановлення факту вимушеного переселення та відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією.
Позов мотивовано тим, що у травні 2014 року вони вимушені були покинути своє місце проживання у місті Шахтарську Донецької області, де вони постійно мешкали разом з батьками, та переїхати до міста Кременчука Полтавської області у зв`язку із збройною агресією російської федерації.
Рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 01 лютого 2019 року № 158 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було надано статус дитини, що постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.
Зазначали, що такими діями російської федерації стосовно України, а саме збройною окупацією частини Донецької області, порушено їх громадянські права і свободи, вони втратили єдине житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, місце навчання та праці.
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 17 вересня 2008 року матері позивачів ОСОБА_3 на праві власності належала двокімнатна квартира у будинку АДРЕСА_1, де вони проживали до травня 2014 року своєю родиною і яку вимушені були покинути через збройну агресію російської федерації та окупацію частини території Донецької області.
Вказували, що встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Донецької області обумовлено тим, що вони мають на меті визначити свій статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.
На підставі викладеного, ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили суд:
- встановити факт, що їх вимушене переселення у травні 2014 року з окупованої території міста Шахтарська Донецької області до міста Кременчука Полтавської області відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області;
- стягнути з російської федерації як держави на їх користь у рахунок відшкодування моральної шкоди по 1 364 440 грн кожному, що на день пред`явлення позову еквівалентно 35 000 євро за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ).
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області ухвалою від 16 серпня 2023 року визнав відповідачем у справі - російську федерацію як державу в особі міністерства юстиції російської федерації. Зобов`язав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 здійснити нотаріально посвідчений переклад ухвал суду від 13 червня 2023 року та 16 серпня 2023 року та позовної заяви з додатками російською мовою та направити скан-копії перекладу таких документів на офіційну електронну пошту (адресу) міністерства юстиції російської федерації (119991, м. москва, вул. житня, буд. № 14, будівля, № 1, електронна пошта: info@minjust.gov.ru). Повідомив відповідача про час, дату та місце підготовчого судового засідання шляхом надання оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України.
Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області ухвалою від 30 січня 2024 року вирішив провести заочний розгляд справи № 524/1252/23. В ухвалі суду зазначено, що відповідач повторно не прибув у судове засідання, про час, дату та місце судового засідання повідомлявся судом належним чином доступними та передбаченими способами згідно чинного цивільного процесуального законодавства України, про причини неявки свого представника суд не повідомив та не подав заяву про розгляд справи за відсутності представника.
Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області заочним рішенням від 30 січня 2024 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив частково.
Встановив факт вимушеного переселення ОСОБА_1, ОСОБА_2 у травні 2014 року з окупованої території міста Шахтарська Донецької області до міста Кременчука Полтавської області внаслідок збройної агресії російської федерації стосовно України та окупації російською федерацією частини території Донецької області України.
Стягнув з російської федерації як держави на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією, по 300 000 грн кожному.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до російської федерації як держави в частині відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією, по 1 064 440 грн кожному відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Місцевий суд керувався тим, що вимога позивачів про встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Донецької області внаслідок збройної агресії російської федерації є обґрунтованою, підтвердженою належними доказами, отже, підлягає задоволенню.
Водночас суд першої інстанції зазначив, що метою встановлення факту вимушеного переселення є не перебування під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, а встановлення відповідальної особи за відшкодування шкоди. Додатковий протокол № 1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 08 червня 1977 року, зокрема, стаття 91, встановлює, що сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення Конвенцій або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.
Частково задовольняючи позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції керувався тим, що у зв`язку зі збройною агресією російської федерації позивачі вимушені були залишити місце свого постійного проживання, яке на даний час є окупованою територією, внаслідок чого позивачам завдана моральна шкода, яка полягає у необхідності зміни постійного місця проживання, втраті можливості вільного спілкування з близькими, місця навчання тощо.
Місцевий суд вважав, що вимоги позивачів про відшкодування моральної шкоди у заявленому розмірі не є достатньо доведеними та обґрунтованими, у судові засідання позивачі не з`являлися, пояснень не надавали, а їх доводи про визначення розміру компенсації за завдану моральну шкоду відповідно до рішень Європейського суду з прав людини не можуть бути єдиною підставою для встановлення розміру завданої моральної шкоди. Іншого обґрунтованого розрахунку для визначення такого розміру позивачі не надали.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1, ОСОБА_2 оскаржили його до апеляційного суду в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Позивачі просили змінити рішення місцевого суду в частині розміру моральної шкоди, стягнути з держави російська федерація на свою користь по 1 364 440 грн, що на день пред`явлення позову еквівалентно 35 000 євро за офіційним курсом НБУ. Зазначали про передчасність та помилковість висновків місцевого суду про те, що вони, будучи малолітніми дітьми в силу свого віку, не могли зазнавати великих моральних страждань. Враховуючи множинний та триваючий характер порушень російською федерацією прав та законних інтересів позивачів з 2014 року, зважаючи на судову практику Європейського суду з прав людини, позивачі вважали, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають задоволенню повністю.
Полтавський апеляційний суд постановою від 25 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишив без задоволення, заочне рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 30 січня 2024 року залишив без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що при визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.
Отже, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх кожний окремо та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, приймаючи до уваги характер страждань позивачів, що полягають у втраті можливості користування житлом, спілкування із друзями та родиною, місця навчання, обсяг заподіяної їм шкоди та обставини, за яких така шкода була заподіяна, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про наявність підстав для стягнення компенсації з російської федерації як держави за завдану моральну шкоду по 300 000 грн кожному позивачу. Указаний розмір відшкодування апеляційний суд вважав таким, що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості і у повній мірі відшкодує завдану позивачам моральну шкоду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 25 липня 2024 року та змінити рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука від 30 січня 2024 року в частині розмірів стягнення моральної шкоди, визначивши розмір відшкодування моральної шкоди по 1 364 440 грн кожному, що на день пред`явлення позову еквівалентно 35 000 євро за офіційним курсом НБУ, або направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються:
на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 3-449гс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18, у постановах Верховного Суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18, від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, від 27 червня 2023 року у справі № 916/2851/17;
на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), посилаючись на відсутність сталої судової практики щодо розміру стягнення моральної шкоди з російської федерації, завданої збройною агресією, моральної шкоди громадянам, які стали вимушеними переселенцями з огляду на практику Європейського суду з прав людини.
Також заявники посилаються на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їх належної правової оцінки.
У доводах касаційної скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 зазначають, що вирішуючи питання щодо розміру компенсації за спричинену їм моральну шкоду, суди мають керуватися розміром присудженої до стягнення моральної шкоди у подібних спорах, що розглядалися Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Доводи інших учасників справи
Інший учасник судового процесу не скористався правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1, ОСОБА_2 у серпні 2024 року.
Верховний Суд ухвалою від 19 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 та витребував цивільну справу з Автозаводського районного суду міста Кременчука.
24 вересня 2024 року на офіційному веб-сайті судової влади України розміщено оголошення щодо відкриття касаційного провадження у справі:
"Інформація для учасників справи: російська федерація в особі посольства російської федерації в Україні
Справа № 524/1252/23, касаційне провадження № 61-11844ск24
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, витребувано з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області цивільну справу № 524/1252/23 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до російської федерації в особі посольства російської федерації в Україні про встановлення факту вимушеного переселення та відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією.
Електронний варіант судового рішення можна знайти в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121753769.".
У жовтні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є уродженцями міста Донецька Донецької області.
Згідно з довідкою від 16 жовтня 2018 року № 0000634416 та довідкою від 16 жовтня 2018 року № 1604-4153 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, що зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2, визнані внутрішньо переміщеними особами, фактичним місцем проживання яких є: АДРЕСА_3 .
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Шахтарського міського нотаріального округу Нестерак Н. І. 17 вересня 2008 року, ОСОБА_3, яка є матір`ю позивачів, на праві власності належить квартира АДРЕСА_4 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Зокрема, визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін (пункти 1, 2, 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша-третя статті 12 ЦПК України).
У статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні.
02 березня 2022 року збройну агресію російської федерації проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433. Визнала, що агресія російської федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні", схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
Звернення позивача до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19, від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14366/21, від 18 грудня 2024 року у справі № 686/29638/23.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно зі статтею 48 Закону України "Про міжнародне приватне право" до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що ця норма поширюється на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання "особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав". Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться у залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
За своєю суттю зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом).
Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61?18013сво18)).
Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні "трансформують" шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування "обчислює" шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.
Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Верховний Суд сформував висновок щодо обмеження судового імунітету рф у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, відповідно до якого для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну у міжнародному праві кодифікованою підставою є "деліктний виняток" (англ, "tort exception"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/ бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/ бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою (постанови Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, від 18 травня 2022 року у справі №428/11673/19, від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц).
Російська федерація, порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (пункти 1, 2), Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі 01 серпня 1975 року, договори, укладені між Україною та Росією, в тому числі про українсько-російський державний кордон, вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому є, відповідно до прийнятих Україною нормативних актів, державою?агресором, що, в свою чергу, свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
У справі, яка переглядається, місцевий суд, з метою дотримання гарантій справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін, враховуючи факт відсутності дипломатичних відносин між Україною та російською федерацією, припинення дії стосовно цих країн Мінської Конвенції 1993 року, що унеможливлює використання судом засобів поштового зв`язку для інформування рф про провадження у справі, роз`яснив позивачу право (можливість) самостійно інформувати державу-відповідача в особі її органів державної влади про провадження у справі в українському суді, а також повідомив відповідача про час, дату та місце судового засідання шляхом публікації оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України.
Відповідно до частини одинадцятої статті 128 ЦПК України з опублікуванням оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, частково задовольняючи позов до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов правильного висновку, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розв`язання і ведення агресивної війни ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимушені були залишити місце свого постійного проживання, у зв`язку з чим зазнали моральних переживань, душевних страждань, які виразилися у втраті душевного спокою, постійному відчутті невпевненості і незахищеності, побоюванні за безпеку, порушенні нормальних життєвих зв`язків, необхідності докладання додаткових зусиль для організації свого життя й безпеки, втраті можливості вільного спілкування з близькими, місця навчання тощо.
Врахувавши встановлені у цій справі обставини, зокрема, порушення прав позивачів на життя, свободу пересування, триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх кожний окремо та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, приймаючи до уваги характер страждань позивачів, що полягають у втраті можливості користування житлом, спілкуванні із друзями та родиною, місця навчання, обсяг заподіяної їм шкоди та обставини, за яких така шкода була заподіяна, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що достатньою сатисфакцією для позивачів є стягнення з держави?агресора моральної шкоди у розмірі по 300 000 грн, що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.
Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визначеним судами розміром відшкодування моральної шкоди.
Аргументи заявників про те, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суди не з`ясували усі доводи щодо обґрунтування завданої їм моральної шкоди не заслуговують на увагу, оскільки суди з`ясували чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування, а саме негативні наслідки, які настали для позивачів у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, характер і обсяг страждань, яких вони зазнали, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у житті, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
Посилання позивачів у касаційній скарзі на доведення факту заподіяння їм моральної шкоди у більшому розмірі фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, проте касаційний суд не наділений повноваженнями досліджувати докази та надавати їм оцінку. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
У свою чергу, доводи заявників про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18, у постановах Верховного Суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18, від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, від 27 червня 2023 року у справі № 916/2851/17, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які міститься посилання у касаційній скарзі.
З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 про те, що під час вирішення питання розміру компенсації за спричинену їм моральну шкоду суди мають керуватися розміром присудженої до стягнення моральної шкоди у рішеннях ЄСПЛ у подібних спорах не свідчить про неврахування судами у цій справі релевантної практики ЄСПЛ.
Водночас колегія суддів зазначає, що під час визначення суми компенсації моральної шкоди суд у кожній конкретній справі враховує характер правопорушення, глибину фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, а також вимоги розумності і справедливості.
Щодо доводів касаційної скарги з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), слід зазначити таке.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення, зазначеними у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Під час касаційного перегляду судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Крім того, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Ураховуючи те, що у касаційній скарзі позивачі не зазначили норми права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду про її застосування, а місцевий та апеляційний суди відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин правильно врахували висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, зокрема, посилання на які зазначено у цій постанові касаційного суду, колегія суддів вважає необґрунтованою наведену у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" ("Ruiz Torija v. Spain"), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"("Hirvisaari v. Finland"), заява № 49684/99).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.