ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 130/843/23
провадження № 51-4889км24
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
у режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_6,
засудженого ОСОБА_7,
розглянув у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020020130000364, за обвинуваченням
ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого на підставі ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК,
за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 31 липня 2024 року щодо ОСОБА_7 .
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 березня 2024 року ОСОБА_7 визнано винуватим за ч. 1 ст. 286 КК та призначено йому покарання у виді арешту на строк 4 місяці з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Крім того, вирішено долю речових доказів, питання про витрати у провадженні, скасовано заходи забезпечення кримінального провадження.
Відповідно до вироку ОСОБА_7 24 січня 2023 року приблизно о 20:20, керуючи технічно справним автомобілем "Hyundai Lantra", державний номерний знак НОМЕР_1, рухаючись по автодорозі Т-0218 Лука-Барська - Біликівці - Жмеринка - Ямпіль, зі сторони м. Жмеринки в напрямку с. Рів Жмеринського району Вінницької області, у районі 11-го км порушив вимоги п.10.1, пп. "г" п. 12.9 Правил дорожнього руху, в темну пору доби не вибрав безпечної швидкості руху, застосував різке гальмування та під час зміни напрямку руху на праве узбіччя не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, допустив виїзд транспортного засобу на праве узбіччя, де з необережності здійснив наїзд на пішоходів ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, які рухалися по правому узбіччю в зустрічному з автомобілем напрямку.
Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди пішоходи ОСОБА_8 та ОСОБА_9 отримали тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.
Вінницький апеляційний суд ухвалою від 31 липня 2024 року апеляційні скарги прокурора, захисника ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 та потерпілої ОСОБА_9 залишив без задоволення, а вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 березня 2024 року щодо ОСОБА_7 - без зміни.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка їх подала
Не погоджуючись з ухвалою апеляційного суду, постановленою щодо ОСОБА_7, прокурор звернувся до Суду з касаційною скаргою, в якій ставить вимогу про скасування ухвали Вінницького апеляційного суду від 31 липня 2024 року та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції через істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м`якості.
У касаційній скарзі прокурор стверджує, що апеляційний суд у своєму рішенні не виклав належних мотивів, з яких виходив, спростовуючи доводи апеляційної скарги. Вказує, що апеляційний суд залишив поза увагою доводи сторони обвинувачення про підвищений ступінь суспільної небезпеки скоєного кримінального правопорушення, оскільки внаслідок порушення ОСОБА_7 вимог Правил дорожнього руху п`ятеро осіб отримали тілесні ушкодження, двоє з них - тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості, яких визнано потерпілими в цьому провадженні. До того ж поза увагою суду апеляційної інстанції залишилася позиція потерпілої ОСОБА_9, яка наполягала на призначенні ОСОБА_7 покарання у виді реального обмеження волі на тривалий строк тому, що ОСОБА_7 зник з місця події і залишив потерпілих без допомоги, лише через рік після скоєння кримінального правопорушення частково відшкодував їй шкоду, хоча вона протягом тривалого часу потребувала сторонньої допомоги, а згодом пересувалася лише за допомогою милиць.
Крім того, прокурор вказує, що на час апеляційного перегляду покарання у виді арешту не могло бути застосоване до ОСОБА_7 з огляду на те, що 28 березня 2024 року набув чинності Закон України від 23 серпня 2023 року № 3342-ІХ "Про внесення змін до Кримінального, Кримінального процесуального кодексів України та інших законодавчих актів України щодо удосконалення видів кримінальних покарань" (далі - Закон № 3342-IX), а засуджений не є військовослужбовцем. Уважає, що суд апеляційної інстанції мав застосувати приписи ч. 2 ст. 404 КПК, вийти за межі апеляційної скарги та призначити ОСОБА_7 менш суворе покарання, оскільки дійшов переконання, що відсутні підстави до ухвалення рішення про призначення більш суворого.
Наводить доводи про те, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК та не містить переконливого обґрунтування постановленого рішення.
Позиції учасників судового провадження
Прокурорпідтримав вимоги касаційної скарги і просив їх задовольнити.
Захисник та засуджений касаційну скаргу прокурора вважали необґрунтованою, оскаржене судове рішення просили залишити без зміни.
Захисник ОСОБА_6 подав Суду письмові заперечення, у яких виклав мотиви незгоди з касаційною скаргою прокурора, повідомив, що потерпілій ОСОБА_9 було відшкодовано матеріальну шкоду в розмірі 40 тис. грн.
Від інших учасників кримінального провадження, які повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання не з`явилися, клопотань про відкладення судового розгляду, особисту участь чи забезпечення їх участі в режимі відеоконференції не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить із такого.
Як передбачено ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Згідно з приписами статей 370, 419 КПК в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені належні і достатні мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та положення закону, яким він керувався, при залишенні апеляційної скарги без задоволення; в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Судове рішення повинно бути ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК.
Таким чином, закон вимагає від суду проаналізувати всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, і навести мотиви щодо їх задоволення чи спростування.
З ухваленого щодо ОСОБА_7 вироку, а також ухвали апеляційного суду вбачається, що місцевий суд призначив покарання з огляду на тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, відомості про особу винуватого, а також те, що ОСОБА_7 відшкодував шкоду потерпілій ОСОБА_8 та частково відшкодував шкоду потерпілій ОСОБА_9 . Факт відшкодування шкоди місцевий суд визнав обставиною, яка пом`якшує покарання, обставин, які покарання обтяжують - суд не встановив. При цьому місцевий суд зважив на відсутність щирого каяття з боку ОСОБА_7, те, що він залишив місце ДТП та не надав допомоги потерпілим, хоч раніше і не судимий в силу приписів ст. 89 КК, однак притягувався до кримінальної відповідальності за аналогічне правопорушення.
Ураховуючи встановлені обставини, місцевий суд визначив, що покарання у виді арешту на строк 4 місяці буде достатнім для виправлення винуватого та попередження нових кримінальних правопорушень.
Прокурор, не погодившись із вироком, ухваленим місцевим судом, подав апеляційну скаргу, в якій, крім іншого, навів доводи щодо явної несправедливості оскарженого рішення через м`якість покарання, призначеного ОСОБА_7, та висунув вимогу про призначення останньому покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Прокурор посилався на підвищену суспільну небезпечність засудженого ОСОБА_7, звертав увагу на особливість конкретного кримінального правопорушення, оскільки ОСОБА_7 порушив два пункти Правил дорожнього руху, внаслідок його дій п`ять осіб зазнали шкоди, двоє з яких отримали тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Наполягав, що основне покарання у виді арешту на строк 4 місяці не зможе виправити винного та запобігти вчиненню нових злочинів як обвинуваченим, так і іншими особами. Вказував, що призначення занадто м`якого покарання не сприяє зменшенню високого рівня смертності та травматизму на дорогах, підвищенню рівня відповідальності водіїв. Наголошував, що аналогічні правопорушення вчинятимуть інші водії, які усвідомлять, що не будуть піддаватися покаранню, адекватному вчиненому.
Апеляційний суд, вважаючи вирок місцевого суду обґрунтованим і правильним, залишив вимоги апеляційної скарги прокурора без задоволення. Відхиливши доводи, викладені в апеляційних скаргах учасників судового провадження, зокрема і прокурора, апеляційний суд послався на зміст статей 50, 65 КК, постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 "Про практику призначення судами кримінального покарання", а також від 23 грудня 2005 року № 14 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті", де йдеться про призначення покарання, необхідного й достатнього для виправлення особи та попередження нових кримінальних правопорушень, у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК (яка передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення), враховуючи ступінь тяжкості вчиненого, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання, характер та мотиви допущених порушень, ставлення особи до свого діяння і наслідків, поведінку після вчиненого кримінального правопорушення, за наявності - вину інших осіб, причетних до заподіяння наслідків.
Однак цей суд лише формально вказав про обґрунтованість висновку суду першої інстанції щодо призначеного покарання, проте відповідних доводів стосовно погіршення становища обвинуваченого належним чином не проаналізував, переконливих мотивів, всупереч вимогам ст. 419 КПК, щодо їх спростування не навів, отже дійшов передчасного висновку про відповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
В апеляційній скарзі прокурор, серед іншого, вказував, що враховуючи зміни, внесені в КК Законом № 3342-IX, відсутні підстави до призначення ОСОБА_7 основного покарання у виді арешту, оскільки таке на час апеляційного перегляду підлягає застосуванню лише стосовно військовослужбовців, проте за матеріалами справи, ОСОБА_7 не є військовослужбовцем.
У пункті 23 розд. 2 "Прикінцеві та перехідні положення" КК йдеться про те, що з дня набрання чинності Законом № 3342-IX засудженим, які відбувають покарання у виді арешту в арештних домах, необхідно замінити невідбуту частину покарання на інший вид покарання відповідно до ст. 72 КК цього Кодексу.
Вказаний припис стосується засуджених, а не обвинувачених стосовно яких здійснюється апеляційний перегляд. Апеляційний суд дійшов хибного переконання, що питання, порушене прокурором, підлягає вирішенню в порядку, визначеному статтями 537-539 КПК, а не ст. 404 цього Кодексу.
У правовій ситуації, коли положення Закону № 3342-IXнабули чинності після постановлення місцевим судом обвинувального вироку, за яким обвинуваченому за ч. 1 ст. 286 КК призначено покарання у виді арешту, апеляційний суд має виходити з того, що він не має законних підстав залишити без змін вирок місцевого суду в частині призначення цього виду покарання особі, яка не є військовослужбовцем, оскільки воно не підлягає застосуванню щодо інших осіб.
За статтею 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; застосування закону, який не підлягає застосуванню; неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.
Оскільки рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК та постановлено на підставі неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, враховуючи приписи пунктів 1, 2, 3 ч. 1 ст. 438, п. 2 ч. 1 ст. 436 КПК, оскаржена ухвала підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суду необхідно належним чином перевірити доводи апеляційної скарги прокурора, надати на них обґрунтовані відповіді та ухвалити рішення, яке відповідає приписам закону України про кримінальну відповідальність та кримінального процесуального закону.
В матеріалах справи є відомості про те, що ухвалою Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 15 жовтня 2024 року з метою приведення вироку у відповідність до вимог законодавства, покарання, призначене ОСОБА_7 за вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 березня 2024 року у виді арешту на строк 4 місяці було замінене на покарання у виді обмеження волі на строк 8 місяців. Для відбування вказаного покарання ОСОБА_7 поміщено до Державної установи "Крижопільський виправний центр (№ 113)".
Оскільки рішення апеляційного суду скасовується у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, обвинувачений ОСОБА_7 підлягає звільненню з державної установи "Крижопільський виправний центр (№ 113)".
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд