ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 лютого 2025 року
м. Київ
Справа № 473/850/23
Провадження № 61-1575св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Бузької сільської радиВознесенського району Миколаївської області на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2023 року в складі судді Лузан Л. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2023 року в складі колегії суддів Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.
у справі за позовом Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області до ОСОБА_1, треті особи: Приватне підприємство "Агроном-2005", Вознесенська районна військова адміністрація Миколаївської області, Перша Вознесенська державна нотаріальна контора Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про витребування майна із чужого незаконного володіння та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року Бузька сільська рада Вознесенського району Миколаївської області (далі - Бузька сільська рада) звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що на підставі договору про добровільну відмову від права власності, укладеного між ОСОБА_5 та Вознесенською районною державною адміністрацією Миколаївської області (далі - Вознесенська РДА), посвідченого 09 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Воронкіним В. О., ОСОБА_5 добровільно відмовилася від права власності на земельну ділянку площею 3,97 га, розташовану в межах території Бузької сільської ради, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, на користь держави.
Отже, з моменту укладення вказаного договору право власності на земельну ділянку перейшло до держави та у попереднього власника припинилося.
22 жовтня 2020 року державним нотаріусом Арбузинської державної нотаріальної контори Миколаївської області, виконуючим обов`язки державного нотаріуса Першої Вознесенської державної нотаріальної контори Миколаївської області Бойченко В. А. видані свідоцтва про право на спадщину за законом, якими було посвідчено перехід права власності на зазначену земельну ділянку до спадкоємців ОСОБА_5 - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, у рівних частках кожній.
Спірна земельна ділянка повинна була перейти до земель комунальної власності з 01 липня 2021 року на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення", який набув чинності 01 липня 2021 року.
05 листопада 2021 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчуком К. Б., ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 продали спірну земельну ділянку ОСОБА_1 .
Земельна ділянка площею 3,9662 га, розташована в межах території Бузької сільської ради, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, вибула з володіння власника поза його волею, ОСОБА_1 придбала її від осіб, які не мали права її відчужувати, тому, посилаючись на вимоги статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) Бузька сільська рада просила суд витребувати земельну ділянку площею 3,9662 га, розташовану в межах території Бузької сільської ради, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, у ОСОБА_1 на користь Бузької сільської ради.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
17 жовтня 2023 року рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку за державою чи територіальною громадою право власності особи є припиненим.
Водночас у справі встановлено, що право власності на спірну земельну ділянку в передбаченому законом порядку за державою не було зареєстровано.
За вимогами частин першої та другої статті 142 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у редакції, чинній на час укладення договору про добровільну відмову, добровільна відмова від права власності на земельну ділянку пов`язана з переходом цього права на ділянку від власника землі до набувача шляхом укладання угоди між ними, тобто є відчуженням земельної ділянки її власником.
Проте відповідно до пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору про добровільну відмову) до 01 січня 2008 року не допускалося відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
26 грудня 2023 року постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційну скаргу Бузької сільської ради задоволено частково. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2023 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд керувався тим, що Вознесенська РДА не дотрималась встановленого законом порядку державної реєстрації угоди про відмову ОСОБА_5 від права власності на спірну земельну ділянку, а тому під час переходу права власності на земельну ділянку після смерті ОСОБА_5 до її спадкоємців за законом - ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 правовий зв`язок Вознесенської РДА з майном, що переходило до інших співвласників, був відсутній, а відтак і волевиявлення щодо вибуття такого майна не було потрібно.
Оскільки Вознесенська РДА на час набрання чинності пункту 24 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України не набула права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4822080800:13:000:0047, власником якої була ОСОБА_5, то ця земельна ділянка не могла перейти у комунальну власність Бузької сільської ради. Станом на 27 травня 2021 року власниками спірної земельної ділянки були ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які 22 жовтня 2020 року отримали свідоцтва про право власності в порядку спадкування за законом по 1/3 частки кожна після смерті матері ОСОБА_5
05 листопада 2021 року співвласники земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу відчужили її ОСОБА_1 і правові підстави для витребування цієї земельної ділянки на підставі статей 387, 388 ЦК України в неї на користь позивача відсутні.
Водночас апеляційний суд виснував, що відмова ОСОБА_5 від права власності на спірну земельну ділянку на користь держави в особі Вознесенської РДА, за розпорядженням якої від 12 грудня 2003 року № 664-р й передавалась у власність ОСОБА_5 спірна земельна ділянка, не охоплюється поняттям "відчуження" власником земельної ділянки, тому висновки рішення суду першої інстанції щодо укладення договору про добровільну відмову від права власності між ОСОБА_5 та Вознесенською РДА під час дії заборони на відчуження земельної ділянки є необґрунтованими та мають бути змінені.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2024 року Бузька сільська рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2023 року, в якій просить ці судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18, про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.
Вважає, що нотаріально посвідчений договір про добровільну відмову від права власності на земельну ділянку, укладений 09 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та Вознесенською РДА, є чинним та припинив право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку з моменту укладення договору.
Доводи інших учасників справи
У березні 2024 року Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру) на електронну пошту Верховного Суду направило пояснення, у яких зазначило, що відповідно до вимог статті 122 ЗК України розпорядження землями сільськогосподарського призначення, розташованими на території Миколаївської області, належить до його повноважень.
У березні 2024 року представник Приватного підприємства (далі - ПП) "Агроном-2005" - адвокат Вуїв О. В. засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Послалася на те, що будь-яких доказів, що договір про добровільну відмову був зареєстрований у встановленому законом порядку в державному реєстрі правочинів, позивач не надав, тому права власності на спірну земельну ділянку в держави, зокрема в Бузької міської ради, не виникло.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
14 березня 2024 року ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_6, Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. відкрито касаційне провадження в справі та витребувано її із Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області.
У березні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
За розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Грицик О. Ф. від 04 жовтня 2024 року за № 1178/0/226-24 у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_6 на підставі службової записки Секретаря Третьої судової палати Фаловської І. М., відповідно до підпунктів 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 зі змінами та доповненнями, пункту 3.3 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи за касаційним провадженням № 61-1575св24.
04 жовтня 2024 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 473/850/23 (провадження № 61-1575св24) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Фаловська І. М.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
20 січня 2004 року Вознесенська РДА видала ОСОБА_5 державний акт серії МК № 007678 на право власності на земельну ділянку загальною площею 6,36 га, розташовану в межах території Бузької сільської ради, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка складається із земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 2,39 га, кадастровий номер 4822080800:16:000:0068, земельної ділянки № НОМЕР_2, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, площею 3,97 га. Державний акт зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 156.
04 грудня 2006 року розпорядженням Вознесенської РДА № 528-р "Про надання погодження на припинення права власності на земельні ділянки та повернення їх у державний земельний запис" надано згоду ОСОБА_5 на припинення права власності на земельну ділянку площею 3,97 га (державний акт серії МК №007678) на користь держави в особі Вознесенської РДА, яка надавалася для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (додаток до розпорядження), відповідно до поданої нею заяви від 11 жовтня 2006 року.
09 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та Вознесенською РДАукладений договір про добровільну відмову від права власності на земельну ділянку площею 3,97 га, розташовану в межах території Бузької сільської ради, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, на користь держави, який посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Воронкіним В. О.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
10 грудня 2019 року в Першій Вознесенській державній нотаріальній конторі Миколаївській області заведена спадкова справа № 223/2019. Із заявами про прийняття спадщини за законом звернулися доньки ОСОБА_5 - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2
22 жовтня 2020 року державний нотаріус Арбузинської державної нотаріальної контори Миколаївської області, який виконував обов`язки державного нотаріуса Першої Вознесенської державної нотаріальної контори Миколаївської області Бойченко В. А., видав свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 3,9662 га, розташовану в межах території Бузької сільської ради, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 у рівних частках кожній.
Згідно з отриманою нотаріусом станом на час оформлення спадкових прав інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта та нерухомого майна, Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 07 жовтня 2020 року (наданий на запит нотаріуса ГУ Держгеокадастру) земельна ділянка площею 3,9662 га, розташована в межах території Бузької сільської ради, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, була зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії МК № 007678 від 20 січня 2004 року.
23 квітня 2021 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ПП "Агроном-2005" укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047.
05 листопада 2021 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого остання набула у власність земельну ділянку площею 3,9662 га, розташовану в межах території Бузької сільської ради, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчуком К. Б.
На час посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки приватним нотаріусом були перевірені відомості щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта та нерухомого майна від 05 листопада 2021 року, Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 19 жовтня 2021 року право власності на вказану земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 у рівних частках за кожною (по 1/3) на підставі свідоцтв про право на спадщину від 22 жовтня 2020 року.
Зазначена інформація відповідає відомостям, які зазначені в копії поземельної книги щодо земельної ділянки, кадастровий номер 4822080800:13:000:0047, яка була відкрита 20 січня 2004 року. Зокрема, розділ І містить інформацію щодо місцезнаходження земельної ділянки, цільового призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель), кадастровий номер, площу (запис від 21 вересня 2015 року № 001). За інформацією, викладеною в розділі ІІІ поземельної книги, право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії МК № 007678 від 20 січня 2004 року (запис від 21 вересня 2015 року № 003), яке в подальшому перейшло до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 на підставі свідоцтв про право на спадщину, виданих 22 жовтня 2020 року, по 1/3 частці кожній (записи від 23 жовтня 2020 року № 004, від 01 квітня 2021 року № 005, від 24 квітня 2021 року № 006). Згідно з записом від 06 листопада 2021 року № 008 у розділі ІІІ поземельної книги право власності на вказану земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_1 відповідно до даних про зареєстровані речові права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 05 листопада 2021 року.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання в право мирного володіння майном, мають тлумачитися в світлі загального принципу, закладеного в першому правилі (рішення ЄСПЛ в справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави в право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
Якщо можливість втручання в право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання в право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), пункт 68, "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07), пункт 45).
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
У пунктах 32-35 рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року "Стретч проти Сполученого Королівства" визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком ЄСПЛ у зазначеній справі наявність порушень з боку органу публічної влади під час укладення договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.
У рішенні в справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04, пункт 70) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме собою суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Під час оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншоїособи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 виснувала, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-2407цс15).
У постанові від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16).
У пункті 58 постанови від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, зробити висновок про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
У пункті 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція "книжного володіння".
У пункті 11.10 постанови від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимогу про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за певних умов можна розглядати як вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ця реєстрація створює відповідні перешкоди.
Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 грудня 2023 року в справах № 925/1006/22 та № 906/296/23.
Звертаючись до суду з позовом, Бузька сільська рада послалася на те, що між нею та спірною земельною ділянкою існує правовий зв`язок на підставі вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" від 28 квітня 2021 року № 1423-IX (набув чинності 27 травня 2021 року), яким Розділ Х ЗК України доповнено пунктом 24.
Відповідно до зазначеного пункту з дня набрання ним чинності землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:
а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);
б) оборони;
в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;
г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;
д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;
е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.
Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.
Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.
Перехід земельних ділянок із державної власності у комунальну власність згідно з вимогами цього пункту не є підставою для припинення права оренди та інших речових прав, похідних від права власності, на такі земельні ділянки. Внесення змін до договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту із зазначенням нового органу, що здійснює розпорядження такою земельною ділянкою, не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.
З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.
Надані до дня набрання чинності цим пунктом рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади дозволи на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок державної власності, які відповідно до цього пункту переходять у комунальну власність, є чинними. Особи, які отримали такі дозволи, а також органи, що їх надали, зобов`язані повідомити про це протягом місяця відповідні сільські, селищні, міські ради з дня набрання чинності цим пунктом. Рішення про затвердження такої документації, що не була затверджена на день набрання чинності цим пунктом, приймають сільські, селищні, міські ради.
Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади про викуп для суспільних потреб земельних ділянок приватної власності, прийняті до дня набрання чинності цим пунктом, є чинними, а заходи щодо відчуження таких земельних ділянок здійснюються органами, визначеними статтями 8 і 9 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності".
Особи, які отримали дозволи на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зазначені у підпункті "е" цього пункту, а також органи, що їх надали, зобов`язані повідомити про це протягом місяця відповідні сільські, селищні, міські ради з дня набрання чинності цим пунктом. До 01 січня 2023 року зазначені землі та земельні ділянки не можуть бути передані у власність та користування будь-яким іншим особам, крім тих, яким надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою (крім передачі їх для розміщення об`єктів, передбачених статтею 15 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності"). У разі якщо до 01 січня 2023 року такі земельні ділянки не передані у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, такі земельні ділянки переходять у комунальну власність територіальної громади села, селища, міста, на території якої вони розташовані.
До встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.
Згідно з частинами першою, третьою статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення договору про добровільну відмову від 09 жовтня 2007 року) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.
Положення статті 142 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення договору про добровільну відмову від 09 жовтня 2007 року) визначали порядок добровільної відмови від права власності.
За цією статтею припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відповідно до частини другої статті 7 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі - Закон № 1952-IV; у редакції, чинній на час укладення договору про добровільну відмову від 09 жовтня 2007 року) місцеві органи державної реєстрації прав, зокрема проводять реєстрацію прав на нерухоме майно, їх обмежень, правочинів щодо нерухомості або відмовляють у реєстрації.
У статті 17 Закону № 1952-IV було передбачено порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Згідно з частиною третьою статті 17 Закону № 1952-IV державній реєстрації підлягають заявлені речові права на нерухоме майно за наявності документів, що підтверджують вчинення правочинів щодо таких об`єктів, посвідчених відповідно до закону, або свідчать про наявність інших, передбачених законом підстав.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться на підставі заяви правоволодільця (правонабувача), сторін (сторони) правочину, за яким виникло речове право, або уповноважених ними (нею) осіб (частина перша статті 18 Закону № 1952-IV).
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач не довів наявності усіх елементів для віндикації спірного майна.
Під час заведення спадкової справи нотаріусом, та як наслідок видачі свідоцтв про право на спадщину за законом спадкоємцям, відомостей, які б свідчили про неможливість відкриття спадщини, заведення спадкової справи та видачі свідоцтв, нотаріусом встановлено не було, і його дії відповідали волі спадкоємця, а позивач не надав доказів, які б вказували на порушення нотаріусом положень Закону України "Про нотаріат".
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) виснувала, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалась на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.
Лише земельні ділянки, право державної власності на які зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - переходять у комунальну власність.
Доказів реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, права державної власності на оспорювану земельну ділянку позивачем не надано.
Висновок суду першої інстанції про те, що право власності на спірну земельну ділянку в передбаченому законом порядку за державою не було зареєстровано, не спростовано позивачем ні в суді першої інстанції, ні в апеляційних та касаційних скаргах.
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що Вознесенська РДА не дотрималась встановленого наведеними нормами порядку під час відмови ОСОБА_5 від земельної ділянки з кадастровим номером 4822080800:13:000:0047, а саме не зареєструвала перехід права власності на цю земельну ділянку від ОСОБА_5 до Вознесенської РДА, а тому під час переходу права власності на спірну земельну ділянку після смерті ОСОБА_5 до її спадкоємців за законом ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 правовий зв`язок Вознесенської РДА з майном, що переходило до інших співвласників, був відсутній.
Оскільки на час набрання чинності пункту 24 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України земельна ділянка з кадастровим номером 4822080800:13:000:0047 була зареєстрована за ОСОБА_5, а 27 травня 2021 року власниками спірної земельної ділянки зареєстровані ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які 22 жовтня 2020 року отримали свідоцтва про право власності у порядку спадкування за законом по 1/3 частки кожна після смерті матері ОСОБА_5, відсутні підстави для висновку про набуття права власності на спірну земельну ділянку позивачем.
Відповідно до абзаців 1, 2 частини п`ятої статті 12 Закону № 1952-IV відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зареєстрованих у Державному реєстрі прав, вчиняються на підставі відомостей про речові права, обтяження речових прав, що містяться в цьому реєстрі.
05 листопада 2021 року співвласники земельної ділянки з кадастровим номером 4822080800:13:000:0047 - ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, уклавши договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, відчужили її ОСОБА_1 . За таких обставин остання, як правильно визначив суд першої інстанції, є добросовісним набувачем.
Із урахуванням усіх встановлених обставин справи суди правильно виснували про відсутність підстав для втручання в мирне володіння майном відповідачки, яке вона набула за відплатним договором і є добросовісним набувачем.
Тому обґрунтованим є висновок про відсутність правових підстав для витребування земельної ділянки з кадастровим номером 4822080800:13:000:0047 у відповідачки ОСОБА_1 на підставі статей 387, 388 ЦК України.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не врахував постанови Верховного Судувід 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18, є безпідставним, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Не можна вважати, що обставини справи, на яку посилається заявник в касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається, оскільки в справі № 910/10987/18 розглядався спір про звернення стягнення на нерухоме майно, що є предметом іпотеки за іпотечним договором, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01, пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00, пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).