ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 366/2918/20
провадження № 61-13328св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ігнатенко В. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року у складі колегії суддів Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 07 березня 2008 року ОСОБА_3 передав у власність їй та ОСОБА_4 безоплатно кожному по частці у праві спільної власності на житловий будинок з відповідною часткою надвірних будівель, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
15 жовтня 2020 року між позивачкою та ОСОБА_4 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу Київської області Ющенко Л. В та зареєстрований у реєстрі за № 1494, згідно з яким позивачка набула право власності на частку у праві спільної власності на житловий будинок з відповідною часткою господарських будівель і споруд, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказані договори дарування є чинними та у порядку, передбаченому законом, не оспорювалися, недійсними не визнавалися.
Згідно з довідкою від 20 жовтня 2020 року № 560 Розважівської сільської ради Іванківського району Київської області у житловому будинку зареєстровані: ОСОБА_5 (колишній власник), ОСОБА_4 (колишній власник) та відповідачка ОСОБА_2 (колишня дружина колишнього власника ОСОБА_4 ).
Позивачка в родинних відносинах із відповідачкою не перебуває, житлового сервітуту ні в силу закону, ні в силу договору відповідачка не набула. Відповідачка була зареєстрована у спірному будинку як член сім`ї ОСОБА_4, шлюб між якими розірвано 29 листопада 2019 року рішенням Іванківського районного суду Київської області. Таким чином, відповідачка є членом сім`ї попереднього співвласника спірного будинку, який здійснив відчуження своєї частки на користь позивачки,
яка на час звернення до суд з позовом є одноосібним власником будинку за вказаною адресою.
Добровільно знятися з реєстрації відповідачка не має наміру і продовжує користуватися належним позивачу будинком шляхом збереження реєстрації
за вказаною адресою, чим порушує право позивача користуватися
та розпоряджатися своєю власністю.
ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у здійсненні права власності шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користуванням житловим будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Посилаючись на наведене, позивачка просила суд:
? усунути перешкоди у здійсненні права власності шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користуванням житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Суди розглядали справу неодноразово.
Короткий зміст рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 17 листопада
2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 після смерті її матері ОСОБА_5 не може здійснити відчуження будинку, оскільки в будинку проживає колишня дружина її брата, а позивачка мешкає в іншому місці. ОСОБА_1 прийняла в дар від брата частку у праві спільної власності на житловий будинок, іншу частку позивачка отримала від батька, у вказаному будинку вже була зареєстрована та проживала відповідачка.
За поясненнями позивачки відповідачка має інше житло, однак доказів на підтвердження таких обставин матеріали справи не містять. Пославшись на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), суд вважав, що неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Суд першої інстанції дослідив питання дотримання балансу між захистом права власності позивачки, яка отримала спірний будинок у дар від свого брата, знаючи, що у ньому зареєстрована та фактично мешкає його колишня дружина, та захистом права відповідачки, яка не має іншого житла, зареєстрована у будинку понад 20 років.
Суд вказав, що у цій справі інтереси позивачки як власника житла не перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, тому у відповідачки є правові підстави користування чужим майном, як колишнього члена сім`ї власника та яка не має іншого житла. Суд вважав, що припинення права користування відповідачки житлом не відповідає такій пропорційності з огляду на те, що позивачка не проживає у будинку, приймала в дар частку у праві спільної власності на житловий будинок з відповідною часткою господарських будівель і споруд, усвідомлюючи, що відповідачка зареєстрована та фактично мешкає у будинку. Відповідачка зареєстрована в зазначеному будинку понад 20 років, фактично мешкає там, та не має іншого житла, тобто, якщо остання буде позбавлена судом права на користування житлом, то стане безхатченком.
Постановою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Іванківського районного суду Київської області від 17 листопада
2021 року скасовано та ухвалено по справі нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, яка ухвалена не у подібних правовідносинах, оскільки відповідачка не є особою з інвалідністю чи немічною людиною. Крім того, не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки пропорційності самого виселення. У позовній заяві позивачка не ставила питання про законність чи незаконність виселення відповідача, а про визнання відповідача такою, що втратила право користування частиною будинку. Тому спір у цій справі відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням.
У спірних правовідносинах права позивачки як власниці житлового будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цьому випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після зміни колишнього власнику будинку.
Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Апеляційний суд зазначив, що згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідачка не є членом сім`ї позивачки, сторони не ведуть між собою спільне господарство, у відповідачки є можливість проживати у брата та матері в с. Загальці Бородянського району Київської області, відповідачка має стабільний заробіток, працює вчителем у школі, між сторонами склалися неприязні стосунки, позивачка не може потрапити в будинок через перешкоди з боку відповідачки, оплату комунальних послуг відповідачка не здійснює, між сторонами договори найму на проживання у будинку не укладався, тому у відповідачки відсутнє право користуватися чужим майном на підставі сервітуту, оскільки право члена сім`ї на користування житлом є похідним від права власності особи, членом сім`ї якої вона є.
Оцінивши вимоги позивачки на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті за статтею 8 Конвенції та встановивши, що припинення права користування спірним житлом відповідає такій пропорційності, суд апеляційної інстанції виснував, що інтереси позивачки як власника житла та користувача цим житлом перевищують інтереси відповідачки як колишнього члена сім`ї колишнього власника, в якої припинилися правові підстави користування чужим майном та яка визнала, що має право користування іншим житловим приміщенням, є достатніми підставами для задоволення позовних вимог.
Постановою Верховного Суду від 15 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову Верховного Суду мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував, що позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом є видами негаторного позову, метою яких є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном; при вирішенні таких позовів належить враховувати баланс інтересів сторін спору, керуючись загальними засадами цивільного законодавства, якими, зокрема є справедливість, добросовісність та розумність, та умовами, за яких втручання
у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві; обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню,
якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин
або добровільності їх визнання, а матеріали справи не містять доказів наявності
у відповідача іншого житла, яка таку обставину заперечувала; не послався
суд апеляційної інстанції і на докази існування перешкод у здійсненні позивачкою такої правомочності власника як право користування своїм майном внаслідок
дій відповідачки.
За таких обставин Верховний суд дійшов висновку, що наведені висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях, що не є належним спростуванням протилежних висновків суду першої інстанції щодо обставин, які є визначальними для правильного вирішення цієї справи. Тому постанову апеляційного суду
не можливо визнати обґрунтованою, у зв?язку з чим висновок апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову є передчасним.
Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Іванківського районного суду Київської області від 17 листопада 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення яким позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, дотримуючись балансу захисту права власності позивачки ОСОБА_1, врахував інтереси позивачки
як власника житла, яка, маючи право власності на будинок, змушена проживати
в однокімнатній квартирі з сином, невісткою і онуком без можливості користуватися своєю власністю, оскільки нею користується стороння людина, та вважав, що такі обставини перевищують інтереси відповідачки ОСОБА_2, яка втратила право користування спірним житлом у зв`язку з припиненням обставин, що були підставою для встановлення права користування чужим майном, та яка була забезпечена коштами для придбання власного житла, має можливість проживати в іншому місці, тому дійшов висновку про те, що ухвалення судового рішення про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1, є можливим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
08 вересня 2023 року ОСОБА_2, засобами поштового зв`язку, звернулася
до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року та залишити у силі рішення Іванківського районного суду Київської області від 17 листопада 2021 року.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої
статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц та від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.
Зазначає, що ОСОБА_2 є колишнім членом сім`ї позивачки, а отже має право на проживання у будинку згідно зі статтями 64, 156 ЖК УРСР. Позивачка отримала право власності на першу половину будинку від свого батька в 2008 році, а на другу - від свого брата в 2020 році. У свою чергу відповідачка проживала в будинку ще до 2008 року. Тобто, приймаючи будинок в дар, позивач знала, що в ньому проживає ОСОБА_2, усвідомлювала, що вона має право користування будинком, але, незважаючи на зазначене обтяження нерухомості, прийняла в дар такий будинок.
Також вказує, що її права захищені частиною другою статті 109 ЖК України,
та зазначає, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень одночасно надається інше постійне жиле приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду. У випадку її виселення їй буде завдано непропорційно більшу шкоду, ніж її проживання у будинку.
Звертає увагу на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме частини шостої статті 81 ЦПК країни, яке полягає в тому, що суд поклав в основу своїх висновків нічим не доведені припущення позивачки про те, що: 1) у неї, ОСОБА_2, є можливість проживати у брата та матері; 2) не відповідає дійсності висновок про те, що вона чинить перешкоди позивачці в доступі до будинку, оскільки суд першої інстанції встановив відсутність будь-яких фізичних перешкод у доступі позивачки до житла, а її доводи в цій частині не знайшли підтвердження.
Провадження у суді касаційної інстанції
28 вересня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частині другої статті
У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_6, вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що позивачка ОСОБА_1 є власницею будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
15 березня 2008 року ОСОБА_3 передав у власність безоплатно ОСОБА_1 та ОСОБА_4 по частці у праві спільної власності на житловий будинок з відповідною часткою надвірних будівель, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Іншу частку ОСОБА_1 отримала 15 жовтня 2020 року в дар від рідного брата ОСОБА_4, про що свідчить договір дарування, посвідчений 15 жовтня
2020 року приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу Київської області Ющенко Л. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1494.
На момент укладення договору дарування між ОСОБА_1 та її рідним братом ОСОБА_4 відповідно до довідки від 20 жовтня 2020 року № 560 Розважівської сільської ради Іванківського району Київської області у спірному житловому будинку зареєстровані: ОСОБА_4 та відповідачка ОСОБА_2 .
Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 29 листопада
2019 року у справі № 366/1910/19 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, зареєстрований 31 січня 1998 року у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Бородянської райдержадміністрації Київської області (актовий запис
№ 12), розірвано.
Також суд апеляційної інстанції встановив, що у спірному будинку проживає ОСОБА_2, яка не була і не є членом сім`ї власника будинку -
ОСОБА_1, не є особою, які постійно проживає із власником будинку і веде з нею спільне господарство.
ОСОБА_4 через постійні конфлікти з колишньою дружиною ОСОБА_2 не проживає в будинку з січня 2012 року, а з 12 травня 2022 року ОСОБА_4 перебуває у Збройних Силах України.
ОСОБА_2 оплату комунальних послуг, зокрема, оплату за електроенергію
не здійснює, не несе витрати щодо користування чужим майном, поточні ремонти
не проводить. Відповідачка експлуатує пічне опалення в житловому будинку
з порушенням вимог Правил пожежної безпеки України, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 30 грудня 2014 року № 1417, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 березня 2015 року за № 252/26697, що підтверджується актом обстеження будинку від 12 грудня 2021 року № 01-546/1, проведеним Вишгородським РУ ГУ ДСНС України у Київській області. Користування відповідачкою будинком із порушенням правил пожежної безпеки створює небезпеку знищення належного позивачці майна.
Також позивачка зазначала, що відповідачка ОСОБА_2 має інше житло, оскільки в селі Загальці Бородянського району Київської області проживають
її мати та брат. Ці обставини підтвердив допитаний свідок ОСОБА_4 та не заперечувала і сама відповідачка.
У судовому засіданні ОСОБА_2 пояснила, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_4, останній їй виплатив кошти в сумі 6 000,00 доларів США для придбання нею житла. Така сума компенсації є більшою, ніж половина ринкової вартості будинку, який був побудований у 1970 році.
Позивачка ОСОБА_1 в судовому засіданні пояснила, що отриманих
ОСОБА_2 в якості майнової компенсації коштів було достатньо для придбання квартири біля школи, де працює відповідачка. Ця обставина не заперечувалася в судовому засіданні відповідачкою.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржуване судове рішення відповідає в повній мірі з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, врахувавши інтереси позивачки як власника житла, яка, маючи право власності на будинок, змушена проживати в однокімнатній квартирі разом із сином, невісткою і онуком без можливості користуватися своєю власністю, оскільки будинком користується стороння людина, вважаючи, що такі обставини перевищують інтереси відповідачки ОСОБА_2, яка втратила право користування спірним житлом у зв`язку з припиненням обставин, які були підставою для встановлення права користування чужим майном, та яка була забезпечена коштами для придбання власного житла, має інше житло, придатне для проживання, а тому за таких обставин дійшов висновку про те, що ухвалення судового рішення про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1, є можливим.
Із висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується, виходячи з такого.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).
Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).
Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 ЖК України).
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
За положеннями статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Частина перша статті 402 ЦК України визначає, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється, зокрема, у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
У постановах Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 760/13960/22 (провадження № 61-6521св24), від 22 січня 2025 року у справі № 754/15791/21 (провадження № 61-10276св24), від 29 січня 2025 року у справі № 623/3462/19 (провадження № 61-9056св24) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Водночас під час розгляду справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення
в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі
та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу
до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності
на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи
на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ
і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно
із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним
у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами,
що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними
і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба",
а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності
та є співмірним із переслідуваною законною метою.
У справі яка переглядається встановлено, що:
ОСОБА_2 є колишньою дружиною брата позивачки ОСОБА_4 ;
житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, до
07 березня 2008 року належав батькам ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . 07 березня 2008 року ОСОБА_3 передав своїм дітям у власність безоплатно кожному
по частці у праві власності на будинок;
ОСОБА_4 та відповідачка ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 січня 1998 року по 29 листопада 2019 року;
15 жовтня 2020 року ОСОБА_4 подарував своїй сестрі ОСОБА_1 належну йому частину житлового будинку. Отже, з 15 жовтня 2020 року ОСОБА_1 є одноосібним власником жилого будинку з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
у будинку проживає ОСОБА_2, яка не була і не є членом сім`ї власника будинку - ОСОБА_1, не належить до кола осіб, які постійно проживають з власником будинку і ведуть з ним спільне господарство;
ОСОБА_4 через постійні конфлікти з колишньою дружиною ОСОБА_2 не проживає в будинку з січня 2012 року, а з 12 травня 2022 року перебуває у Збройних Силах України;
право користування будинком відповідачка набула з моменту реєстрації шлюбу
з сином колишнього власника будинку ОСОБА_4, якому у період з 2008 року по 2020 рік належала частка у праві власності на цей будинок. Після розірвання шлюбу та припинення сімейних відносин з ОСОБА_4, відповідачка ОСОБА_2 продовжує користуватися будинком, що унеможливлює користування житлом його власницею ОСОБА_1 .
За таких обставин апеляційний суд правильно виснував, що спір у цій справі виник
з приводу користування житловим приміщенням між позивачкою як власником будинку та відповідачкою, яка не була і не є членом сім`ї власника будинку, не належить до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть із ним спільне господарство.
Отже відповідачка не є членом сім`ї позивачки у розумінні положень статті 64 ЖК України, а тому на неї не поширюються положення статті 156 ЖК України, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку.
У постанові від 14 лютого 2024 року у справі № 570/2575/20 (провадження № 61-12628св23) Верховний Суд виснував, що виселення ОСОБА_2 з належного на праві власності ОСОБА_1 житла переслідує легітимну мету, а саме лише незабезпечення його іншим житлом на момент розгляду справи не свідчить про перевагу інтересів відповідача та його права на повагу до житла над інтересами позивача і її правами на мирне володіння своїм майном, на повагу до її приватного життя, житла, відповідно, про покладення саме на відповідача індивідуального та надмірного тягаря. Тобто таке виселення відповідає і критерію пропорційності.
Верховний Суд також звертає увагу, що обов`язку забезпечувати житлом колишню дружину рідного брата, який не є власником спірного будинку, позивачка не має,
як і відсутні відомості про укладення сторонами будь-якого договору щодо найму (оренди) будинку.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 березня
2024 року справі № 740/4760/20 (провадження № 61-13068св23).
З урахуванням обставин, встановлених у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки позивачкою доведено, що виселення відповідачки зі спірного житла є законним, переслідує легітимну мету захисту прав власника та є пропорційним заходом.
Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те,
що позивачка має право вимагати у судовому порядку усунення перешкод у користуванні квартирою відповідачкою, яка є колишньою дружиною брата позивачки, який не є власником спірного будинку, у позивачки з відповідачкою склалися вкрай напружені відносини, фактично вона позбавлена можливості вільно користуватися своїм майном, у зв`язку з чим постійно проживає в однокімнатній квартирі з сином, невісткою та онуком, тому інтереси позивачки ОСОБА_1 вільно користуватися належним їй на праві власності майном безумовно перевищують інтереси відповідачки ОСОБА_2, яка втратила право користування спірним житлом у зв`язку з припиненням обставин, які були підставою для встановлення її права користування чужим майном.
Виходячи з наведеного, втручання у право ОСОБА_2 на користування спірним будинком переслідує законну мету, відбувається на підставі закону та з
урахуванням усіх встановлених у справі обставин. Усуваючи перешкоди
у користуванні спірним будинком, суд апеляційної інстанції надав належну оцінку балансу інтересів сторін.