ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 лютого 2025 року
м. Київ
cправа № 911/627/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючої, Ємця А. А., Колос І. Б.,
за участю секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
представників:
позивача Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України"" - Литвина П. В.,
відповідача Публічного акціонерного товариства "Центренерго" - Гавкалюка В. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України""
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.10.2024 (колегія суддів: Коробенко Г. П. (головуючий), Кравчук Г. А., Скрипка І. М.) та рішення Господарського суду Київської області від 28.05.2024 (суддя Черногуз А. Ф.)
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України""
до Публічного акціонерного товариства "Центренерго"
про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу від 29.12.2021 № 20/21-364-РДД,
УСТАНОВИВ:
У березні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України"" (далі - позивач, ТОВ ГК "Нафтогаз України") подало до господарського суду позов, в якому просило стягнути з Публічного акціонерного товариства "Центренерго" (далі - відповідач, ПАТ "Центренерго") кошти, сплачені за обсяг невідпущеної електричної енергії за договором купівлі-продажу, у розмірі 835 002 000,00 грн, 20 % річних за користування чужими грошовими коштами - 335 074 737,12 грн, пеню - 208 178 580,26 грн, інфляційні втрати - 54 777 186,55 грн, 3 % річних - 30 677 744,71 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов договору купівлі-продажу в частині своєчасної передачі позивачу повністю оплачених ним обумовлених обсягів електричної енергії, а надалі - порушенням зобов`язання з повернення сплачених коштів на вимогу позивача.
Матеріально-правовою підставою позову визначено ст. 530, ч. 1 ст. 670; ст.ст. 536, ч. 3 ст. 693; ст.ст. 549, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Господарський суд Київської області у рішенні від 28.05.2024, залишеним без змін Північним апеляційним господарським судом згідно з постановою від 10.10.2024, позов задовольнив частково. Стягнув з відповідача на користь позивача 835 002 000,00 грн основного боргу, 54 777 186,55 грн інфляційних втрат, 30 677 744,71 грн 3 % річних та суму судового збору. В решті позову - відмовив.
За висновками судів попередніх інстанцій наявні підстави для стягнення лише основного боргу, 3 % річних та інфляційних втрат у заявлених розмірах, оскільки відповідач зобов`язаний був повернути попередню оплату внаслідок неможливості виконання обов`язку з відпуску електричної енергії. Водночас не підлягають задоволенню вимоги в частині стягнення таких видів відповідальності, як:
- 20 % річних за користування чужими грошовими коштами, адже відповідач не порушив обов`язку з передачі електричної енергії до 01.10.2022, з 11.09.2022 на нього діяли обставини непереборної сили, про що позивач був повідомлений належним чином, а з 23.09.2022 договір вважається розірваним за згодою сторін;
- пені, нарахованої за порушення відповідачем обов`язку з повернення попередньої оплати, оскільки з 11.09.2022 у відповідача існували форс-мажорні обставини, які унеможливили виконання договору в частині відпуску електричної енергії у встановлені строки, а надалі - вчасно повернути позивачу сплачені кошти.
У поданій в листопаді 2024 року касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, а також наявність підстав касаційного оскарження за пп. 1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постановлені у справі рішення в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення 20 % річних за користування чужими грошовими коштами та пені, постановити в цій частині нове рішення про задоволення таких вимог повністю.
За доводами касаційної скарги суди дійшли помилкових висновків, що:
- сторони розірвали договір з 23.09.2022 шляхом листування, оскільки розірвання договору в односторонньому порядку за умовами договору не передбачено, а в листах позивач та відповідач визначили різні підстави для його розірвання, що може бути причиною для передачі спору на вирішення суду, чого сторони не зробили;
- немає підстав для стягнення процентів за ст. 536 ЦК України, адже встановлені у договорі проценти є платою за користування чужими грошовими коштами і не є мірою відповідальності, відповідно, у цій частині не може бути застосований механізм звільнення від відповідальності з підстав виникнення форс-мажору тому, що такі обставини не впливають на обов`язок відповідача сплатити проценти за користування чужими грошовими коштами;
- відповідач вчасно повідомив позивача про настання форс-мажору за саме договором купівлі-продажу, оскільки відповідач повідомив про це у листі від 09.11.2022, тобто з порушенням п. 5.2 договору; лист ТПП України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, на який посилався відповідач у повідомленні від 12.09.2022 та від 09.11.2022, за висновками Верховного Суду не є сертифікатом у розумінні чинного законодавства; матеріали справи не містять доказів надсилання позивачу сертифіката ТПП України від 12.12.2022, отриманого відповідачем на запит від 09.11.2022.
Обґрунтовуючи наявність визначених підстав касаційного оскарження, позивач вказав, що суди попередніх інстанцій:
- не врахували правових висновків Верховного Суду у постановах:
від 24.07.2018 у справі № 905/1722/17 щодо питання застосування ст. 617 ЦК України, стосовно підстав звільнення сторони від відповідальності у зв`язку з форс-мажором;
від 23.08.2023 у справі № 910/6234/22, від 31.08.2020 у справі № 910/15264/21 щодо оцінки сертифіката ТПП України з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами та дослідження судами обставин своєчасного повідомлення стороною про виникнення форс-мажору, зокрема, у встановлені договором строки;
від 15.06.2018 у справі № 915/531/17, від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 17.12.2020 та від 30.11.2021 у справі № 913/785/17, від 25.01.2022 у справі № 904/3886/21 щодо питання застосування ст.ст. 14, 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" (далі - Закон № 671/97-ВР) та відсутності у форс-мажорних обставин преюдиційного характеру;
від 13.02.2024 у справі № 917/272/23, від 07.06.2023 у справі № 906/540/22 та № 912/750/22, від 29.06.2023 у справі № 922/999/22, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23 щодо оцінки листа ТПП України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1.
Також в цій частині позивач здійснив посилання на постанову Вищого господарського суду України від 27.01.2015 у справі № 904/6463/14 та постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14;
- порушили ст.ст. 76, 79, 86 ГПК України; встановили обставини, що мають суттєве значення, на підстави недопустимих доказів, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України, а саме встановили обставини: (1) щодо розірвання договору на підставі листування сторін, однак сторони фактично не досягли такої згоди вказаним шляхом; (2) щодо повідомлення відповідачем позивача про настання форс-мажорних обставин наступного дня після їх виникнення, коли відповідач вчинив таке повідомлення - 09.11.2022, тобто з пропуском встановленого договором строку; (3) щодо підтвердження обставин непереборної сили сертифікатом ТПП України від 12.12.2022, проте матеріали справи не містять доказів надсилання цього документа позивачу; (4) вказали, що отримані за договором кошти відповідач спрямовував на закупівлю палива, що перешкоджало можливості вчасно повернути позивачу сплачену суму за непоставлену електричну енергію, що є висновком, зробленим на припущеннях.
Верховний Суд в ухвалі від 17.12.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пп. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
01.01.2025 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржувані в частині судові рішення - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи позивача, врахувавши заперечення відповідача у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
У силу вимог ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати нові обставини та переоцінювати докази, оскільки є судом права, а не факту.
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень лише в частині висновків про відмову у задоволенні вимог про стягнення 20 % річних за користування чужими грошовими коштами та пені виключно в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. В іншій частині висновки судів попередніх інстанцій не оскаржуються жодною зі сторін, тому в касаційному порядку не переглядаються.
У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 29.12.2021 позивач (покупець) та відповідач (продавець) уклали договір купівлі-продажу електричної енергії № 20/21-364-РДД, за умовами якого відповідач зобов`язувався відпустити електричну енергію в об`єднану енергосистему України, а позивач - відібрати електричну енергію з об`єднаної енергосистеми України згідно з графіком відпуску / відбору у додатку № 1, в якому визначено й ціну на електричну енергію, яка підлягає продажу, і загальна її вартість, за яким період відпуску / відбору електричної енергії визначений з 01.10.2022 до 31.12.2022, а загальна вартість становила 835 002 000,00 грн, загальний обсяг 331 350 МВт*год.
За змістом п. 3.2 договору оплата за електричну енергію проводиться покупцем шляхом перерахування грошових коштів в розмірі 100 % вартості всього обсягу електричної енергії протягом двох днів з дати укладення договору, з огляду на що позивач 29.12.2021 та 30.12.2021 провів три платежі на користь відповідача в загальному на 835 002 000,00 грн (29.12.2021 - 289 931 250,00 грн і 30.12.2021 - 57 986 250,00 грн та 487 084 500,00 грн).
У п. 3.3 договору сторони узгодили, що відпуск / відбір електричної енергії буде складатись з трьох етапів: з 01.10.2022 до 31.10.2022, з 01.11.2022 до 30.11.2022 та з 01.12.2022 до 31.12.2022.
Факт здійснення купівлі-продажу товару сторони засвідчують шляхом підписання актів купівлі-продажу електричної енергії, що вбачається зі змісту п. 2.6 договору.
Обставин виконання відповідачем зобов`язань за договором (відпуск ним електричної енергії в об`єднану енергосистему України та, як наслідок, відбір позивачем з об`єднаної енергосистеми України електричної енергії та підписання між сторонами актів купівлі-продажу електричної енергії) суди не встановили.
Водночас з`ясували, що за змістом п. 4.2 договору:
- у разі наявності факту, зокрема, невиконання продавцем зобов`язань щодо відпуску обсягів електричної енергії, продавець зобов`язується у строки, передбачені договором, повернути покупцю грошові кошти, сплачені за обсяг електричної енергії, невідпущеної на відповідному етапі відпуску / відбору, та сплатити покупцю за користування грошовими коштами, які були отримані як оплата за електричну енергію, проценти в розмірі 20 % річних від загальної суми коштів, отриманих за договором, що розраховується за період з дати фактичного перерахування коштів на рахунок продавця та до дати фактичного їх повернення (в розумінні ст. 536 ЦК України);
- у випадку невиконання продавцем у встановлений строк свого зобов`язання щодо повернення грошових коштів, сплачених покупцем, продавець додатково сплачує покупцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми несвоєчасно повернутих грошових коштів за кожен день прострочення за весь період наявного прострочення.
Згідно з п. 2.1 договору в разі зменшення оплаченого обсягу відпуску / відбору електричної енергії та за відсутності обґрунтованих претензій до покупця по будь-яким договірним зобов`язанням між сторонами договору, продавець зобов`язується повернути суму переплати покупцю протягом семи банківських днів з дати отримання обґрунтованої письмової вимоги про таке від покупця.
Підставою звільнення від відповідальності сторони за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за договором у п. 5.1 договору визначено обставини непереборної сили (форс-мажор), якими можуть бути катастрофа, стихійне лихо, епідемія, епізоотія, війна, терористичний акт тощо.
У разі настання обставин непереборної сили, сторона, яка не може виконати зобов`язання у зв`язку з цим, повинна не пізніше ніж протягом п`яти банківських днів з моменту їх виникнення повідомити про це іншу сторону у письмові формі. Доказом виникнення обставин непереборної сили та строку їх дії є відповідні документи, які видаються ТПП України (пп. 5.2, 5.3 договору).
У разі коли строк дії обставин непереборної сили продовжується більше ніж 90 днів, кожна зі сторін в установленому порядку має право розірвати договір. У разі здійснення попередньої оплати продавець повертає покупцю кошти протягом трьох днів з дня розірвання договору (п. 5.4).
Відповідно до п. 8.1 сторона, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це другій стороні рекомендованим або цінним листом. Сторона, яка отримала пропозицію про розірвання договору, у строк двадцять днів після отримання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді в установлений строк заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. При досягненні згоди сторонами про розірвання договору дія правочину в частині розрахунків припиняється після повного виконання сторонами своїх зобов`язань.
У листі від 12.09.2022 відповідач, посилаючись на лист ТПП України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, повідомив позивача, що з 24.02.2022 виникли обставини непереборної сили (форс-мажор) - військова агресія, внаслідок чого було пошкоджено три ТЕС - Вуглегірську, Зміївську, Трипільську, тому відповідач позбавлений можливості виконувати свої договірні зобов`язання та, керуючись п. 5.4, заявляє про розірвання договору. Цей лист відправлено позивачу 13.09.2022.
У відповідь ТОВ ГК "Нафтогаз України" у листі від 23.09.2022 зазначило, що ТПП України у листі від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 дійсно засвідчила факт настання обставин непереборної сили (форс-мажору) і підтвердила, що вони є надзвичайними, невідворотними та об`єктивними для суб`єктів господарювання за зобов`язаннями, виконання яких настало або є неможливим внаслідок настання таких обставин. Разом з тим форс-мажорні обставини можуть бути підставою лише для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання, однак основне зобов`язання підлягає виконанню. Оскільки відповідач порушив строки, встановлені п. 5.2 договору, щодо повідомлення про виникнення форс-мажору, враховуючи пп. 5.4, 4.2 договору, позивач заявив про розірвання договору у зв`язку з невиконанням його відповідачем та вимагав повернути 835 002 000,00 грн та сплатити 20 % річних за користування чужими грошовими коштами. Вказаний лист відповідач отримав 29.09.2022.
Аналогічна за змістом вимога була заявлена позивачем у відповіді від 18.11.2022 на лист відповідача від 09.11.2022.
Відповідач вимог позивача не виконав, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач надав отриманий на запит від 09.11.2022 сертифікат Київської обласної (регіональної) ТПП України від 12.12.2022 № 3200-22-1724 про форс-мажорні обставини, у якому з посиланням, зокрема, на лист ТПП України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, засвідчено, що обставини непереборної сили, які настали 11.09.2022 та тривають станом на 12.12.2022, унеможливили виконання ПАТ "Центренерго" договору від 29.12.2021 № 20/21-364-РДД в частині відпуску електричної енергії у строк до 31.12.2022.
Форс-мажорними обставинами згідно з названим сертифікатом є військова агресія рф проти України, що стало підставою введення воєнного стану, припинення функціонування двох із трьох ТЕС, що знаходяться в районі проведення воєнних (бойових) дій або в тимчасовій окупації - Вуглегірська ТЕС (знаходиться на території Світлодарської ТГ Бахмутського р-ну Донецької обл. та припинила функціонування з 23.05.2022 внаслідок тимчасової окупації), Зміївська ТЕС (знаходиться на території Слобожанської селищної ТГ Чугуївського р-ну Харківської обл. - в районі проведення воєнних (бойових) дій).
Дослідивши матеріали справи, суди дійшли висновків, що:
- до 01.10.2022 відповідач не вважається таким, що порушив зобов`язання;
- з 11.09.2022 (до 01.10.2022) у відповідача виникли обставини непереборної сили, що, окрім загального листа ТПП України 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, додатково підтверджується сертифікатом Київської обласної (регіональної) ТПП України від 12.12.2022 № 3200-22-1724 і про це позивач був повідомлений 12.09.2022, а отже, у встановлений п. 5.2 договору строк;
- з 23.09.2022 договір є розірваним, а обов`язок відповідача щодо відпуску товару з 01.10.2022 - припиненими відповідно до ч. 1 ст. 651, ч. 2 ст. 653 ЦК України, оскільки позивач прийняв пропозицію відповідача у листі від 12.09.2022 та виявив таке ж бажання у власному листі від 23.09.2022, а аналіз змісту цих листів дає підстави для висновку, що при розірванні договору сторони виходили з аналогічних обставин - неможливості виконання договору відповідачем у встановлений строк.
З огляду на такі висновки суди вважали, що узгоджений в п. 4.2 договору такий вид відповідальності, як сплата на підставі ст. 536 ЦК України 20 % річних за користування чужими грошовими коштами (у період з 29.12.2021 до 31.12.2023) не може бути застосований до відповідача після розірвання договору, а виникнення у нього форс-мажорних обставин з 11.09.2022 унеможливлює застосування будь-якого виду відповідальності, у тому числі у вигляді стягнення пені на підставі п. 4.2 договору за неповернення суми попередньої оплати (у період з 11.10.2022 до 10.04.2023).
У контексті наведених висновків, ураховуючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У ст. 615 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі, відповідно, змінюються умови зобов`язання або воно припиняється.
Відповідно до чч. 1, 3 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є, відповідно, розірваним або зміненим.
Про зміну або розірвання договору в порядку ч. 1 ст. 651 ЦК України сторони мають право домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).
Отже, за змістом наведених норм права розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не встановлено, зокрема, договором. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути передбачено законом або безпосередньо у договорі, а може залежати як від вчинення / невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (подібний висновок наявний у постановах Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 906/540/22, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23).
Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.
Згідно з ч. 2 ст. 653 ЦК України у разу розірвання договору зобов`язання сторін припиняються, що кореспондується з ч. 1 ст. 604 цього Кодексу, за приписами якої зобов`язання припиняється за домовленістю сторін.
У справі, яка розглядається, за змістом пп. 5.4, 8.1 договору сторони погодили переважне право одна одної на розірвання договору в односторонньому порядку за попереднього письмового повідомлення, якщо обставини непереборної сили безперервно тривають понад 90 календарних днів.
Суди встановили, що 12.09.2022 відповідач скористався передбаченим п. 5.4 договору правом на розірвання правочину з підстав виникнення обставин непереборної сили, які виникли після укладення договору та унеможливлюють виконання ним його умов, і 23.09.2022 позивач погодився із цим, також запропонувавши розірвати договір.
Інші аргументи позивача у листі від 23.09.2022 стосуються відсутності у відповідача права на звільнення від відповідальності за невиконання зобов`язань з огляду на порушення пп. 5.2, 5.3 договору та наявність у нього обов`язку повернути сплачені кошти на підставі п. 5.4 та сплатити 20 % річних за користування чужими грошовими коштами відповідно до п. 4.2 договору.
Отже, суди попередніх інстанцій, проаналізувавши умови договору та зміст названих листів, дійшли висновку, що договір вважається розірваним за згодою сторін, а зобов`язання - припиненими з 23.09.2022 відповідно до ч. 1 ст. 651, ч. 2 ст. 653 ЦК України.
Посилання в касаційній скарзі на те, що такі висновки судів зроблені з порушенням ст. 77 ГПК України на підставі недопустимих доказів, якими є листи від 12.09.2022 та від 23.09.2022, колегія суддів відхиляє, оскільки недопустимі докази в розумінні наведеної статті процесуального закону - це докази, які отримані внаслідок порушення закону, чого в цій справі не встановлено і відповідних мотивів касаційна скарга не містить.
Щодо правильності / неправильності висновків судів попередніх інстанцій з урахуванням наведеного, доводів касаційної скарги та визначених підстав касаційного оскарження колегія суддів зазначає таке.
У постановах, на які посилається скаржник в касаційній скарзі, Верховний Суд вказав, що відповідно до ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Згідно з ч. 3 ст. 14 Закону № 671/97-ВР ТПП України, зокрема, засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб.
За чч. 1, 2 ст. 14-1 названого Закону ТПП України та уповноважені нею регіональні ТПП засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, зокрема, військові дії, оголошена та неоголошена війна.
Форс-мажорні обставини мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін. Форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням / обов`язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин. Тобто мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін.
При цьому лист ТПП України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 не можна вважати сертифікатом у розумінні ст. 14-1 Закону № 671/97-ВР, оскільки адресований "Всім, кого стосується", носить загальний інформаційний характер, констатує абстрактний факт наявності форс-мажорних обставин без доведення причинно-наслідкового зв`язку у конкретному зобов`язанні, отже, не є безумовною підставою для звільнення від відповідальності, тому кожен суб`єкт господарювання, який в силу певних обставин не може виконати своїх зобов`язань, має доводити наявність у нього форс-мажору за окремо визначеним договором шляхом надання сертифіката ТПП за зверненням.
Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих собою, але і те що вони були форс-мажорними саме для конкретного випадку.
З урахуванням ознак форс-мажорних обставин необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об`єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов`язку.
Між обставинами непереборної сили та неможливістю належного виконання зобов`язання має бути причинно-наслідковий зв`язок. Тобто неможливість виконання зобов`язання має бути викликана саме обставиною непереборної сили, а не обставинами, ризик настання яких несе учасник правовідносин.
У всіх постановах, на які посилається скаржник в касаційній скарзі, Верховний Суд сформулював такі загальні правові висновки у правовідносинах, пов`язаних зі встановленням наявності / відсутності форс-мажорних обставин: 1) неможливість виконання зобов`язання має бути викликана саме обставиною непереборної сили, а не обставинами, ризик настання яких несе учасник правовідносин; 2) перед тим як з`ясовувати правову природу обставин, які перешкодили належному виконанню договору, та їх правових наслідків, суди повинні з`ясувати право сторони посилатися на наявність форс-мажорних обставин; 3) форс-мажор не звільняє сторони договору від виконання зобов`язань і не змінює строків такого виконання, цей інститут спрямований виключно на звільнення сторони від негативних наслідків, а саме від відповідальності за невиконання чи прострочення виконання зобов`язань на період існування форс-мажору.
Висновків Верховного Суду щодо мети інституту форс-мажору суди попередніх інстанцій не врахували, в результаті чого не звернули уваги на таке.
У п. 4.2 договору сторони погодили:
- сплату продавцем пені за невиконання обов`язку з повернення грошових коштів, сплачених покупцем, за кожен день прострочення за весь період наявного прострочення;
- обов`язок продавця сплатити проценти відповідно до ст. 536 ЦК України в розмірі 20 % річних від загальної суми коштів, отриманих за договором, у разі невиконання ним зобов`язань щодо відпуску обсягів електричної енергії та встановили період їх нарахування - з дати фактичного перерахування коштів на рахунок продавця та до дати фактичного їх повернення.
Звертаючись до суду з позовом, ТОВ ГК "Нафтогаз України" заявило про стягнення 208 178 580,26 грн пені за період з 11.10.2022 до 10.04.2023 та 335 074 737,12 грн 20 % річних за користування чужими грошовими коштами 29.12.2021 та у період з 30.12.2021 до 31.12.2023.
Відповідно до чч. 1, 3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 3 ст. 693 ЦК України на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.
У ст. 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Положення ст. 536, ч. 3 ст. 693 ЦК України передбачають можливість для покупця нарахування на суму сплаченої ним продавцю попередньої оплати процентів за користування грошовими коштами, що узгоджується із загальним правилом про оплатний характер договору купівлі-продажу. Порушення продавцем обов`язку щодо передачі товару, який був попередньо оплачений, надає покупцеві можливість стягнути з продавця проценти за користування чужими грошовими коштами.
Отже, за своєю правовою природою проценти є винагородою (платою) за користування грошовими коштами, а неустойка (зокрема, пеня) є видом забезпечення виконання зобов`язання та за своєю правовою природою є штрафною санкцією, яка може застосовуватись до боржника у разі порушення ним зобов`язання та виконання його на користь іншої сторони.
З огляду на різну правову природу проценти, передбачені ч. 3 ст. 693 ЦК України, не можуть бути ототожнені, зокрема, з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою у ст. 549 цього Кодексу.
Отже, проценти, про які йде мова у ст. 536 та ч. 3 ст. 693 ЦК України, мають зовсім іншу правову природу, ніж неустойка (зокрема, пеня), виступають способом захисту прав та інтересів покупця який, здійснивши оплату продукції на умовах попередньої її оплати, набув також статусу кредитора за договором стосовно продавця до моменту передання йому такої продукції.
Обов`язок відповідача повернути позивачу суму попередньої оплати з підстав неможливості виконати зобов`язання безумовно є грошовим, і пеня може бути нарахована відповідно до ст. 549 ЦК України за весь період наявного прострочення, якщо відсутні підстави для застосування інституту форс-мажору.
Що ж до процентів, то їх покупець може нарахувати до пред`явлення вимоги про повернення суми попередньої оплати відповідно до ч. 3 ст. 693 ЦК України як плату за користування чужими грошовими коштами, оскільки до цього моменту користування продавцем грошовими коштами попередньої оплати буде вважатися правомірним, на які покупець як кредитор може правомірно нараховувати проценти за користування. Після пред`явлення такої вимоги покупцем за умови непоставки продавцем покупцю товару та неповернення суми попередньої оплати у продавця виникає грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати, а користування продавцем цими коштами буде неправомірним.
У такому випадку покупець втрачає право на нарахування продавцю на суму цих коштів процентів, передбачених ч. 3 ст. 693 ЦК України, та разом з цим набуває право на нарахування та стягнення з продавця процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 цього Кодексу, що нараховуються внаслідок прострочення боржником (у цьому випадку - продавцем) грошового зобов`язання (з повернення попередньої оплати) та які є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима (див. постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18).
Це ж правило застосовується й у випадку дострокового розірвання договору до нарахування договірних санкцій, оскільки у такому випадку зобов`язання сторін за договором припиняються і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах.
Як виснували суди попередніх інстанцій, з чим погоджується суд касаційної інстанції, з 23.09.2022 договір вважається розірваним.
Ураховуючи встановлене, у задоволенні вимоги про стягнення пені за період з 11.10.2022 до 10.04.2023 слід відмовити з підстав неправомірного її нарахування після розірвання договору, коли зобов`язання сторін вважаються припиненими, а не у зв`язку зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення грошового зобов`язання на підставі ст. 617 ЦК України, як вважали суди.
При цьому Суд виходить з того, що відповідно до принципу jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. З`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу, обґрунтовуючи свої вимоги або заперечення, послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Цей принцип є важливим для суду, оскільки правильне вирішення питання, яку норму належить застосувати у розгляді спору, впливає на належне мотивування висновків, з яких суд виходить при задоволенні або відмови у задоволенні конкретної вимоги.
З огляду на викладене висновки судів про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин ст. 617 ЦК України (інституту форс-мажору) в частині розгляду вимоги про стягнення пені свідчать про неправильне застосування вказаної норми матеріального права у цьому випадку, оскільки встановлення обставин щодо розірвання договору до моменту початку нарахування пені за порушення грошового зобов`язання є самостійною підставою для відмови у задоволенні такої вимоги і застосування ст. 617 ЦК України є недоцільним, відповідно, не вимагається додаткова перевірка підстав, пов`язаних зі встановленням наявності / відсутності форс-мажорних обставин, дотримання стороною порядку та строків повідомлення іншої сторони про їх виникнення та період їх існування.
Стосовно процентів річних за користування чужими грошовими коштами, то зі змісту п. 4.2 договору не вбачається погодження сторонами будь-яких причин невиконання продавцем зобов`язання щодо відпуску обсягів електричної енергії, за існування яких продавець міг би бути звільнений від сплати 20 % річних відповідно до ст. 536 ЦК України, тобто за умовами договору для права покупця здійснити нарахування таких процентів достатнього самого факту отримання попередньої оплати та невиконання зобов`язання відповідачем.
З огляду на наведене суди необґрунтовано вважали погоджені сторонами у п. 4. 2 договору проценти мірою відповідальності відповідача за аналогією з пенею, адже заявлена позивачем до стягнення сума процентів належить до окремого виду відповідальності в силу відповідного договірного регулювання, а встановивши обставини здійснення оплати позивачем повної суми за обсяги електричної енергії, яка буде відпущена відповідачем та відібрана позивачем з об`єднаної енергосистеми України, що стало неможливим через факт невиконання відповідачем свого зобов`язання, - дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для стягнення 20 % річних за користування чужими грошовими коштами, у тому числі через виникнення форс-мажорних обставин з 11.09.2022 (також за аналогією з пенею).
Водночас суди дійшли правильних висновків про неможливість нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами після розірвання договору, разом з тим їх нарахування починається з моменту отримання відповідачем попередньої оплати, з якого він вважається таким, що правомірно користується цими коштами з огляду на положення ст. 536, ч. 3 ст. 693 ЦК України та умови п. 4.2 договору.
Оскільки за встановлених обставин вимога про повернення суми попередньої оплати заявлена позивачем в одному листі про розірвання договору від 23.09.2022, правомірним є нарахування 20 % річних за користування чужими грошовими коштами саме до цієї дати з моменту їх отримання (на що вказував відповідач у відзиві на позовну заяву від 29.03.2024, заперечуючи проти визначеного позивачем періоду нарахування процентів).
Враховуючи такі висновки та положення, закріплені у ст.ст. 536, ч. 3 ст. 693 ЦК України, які є диспозитивними, а тому не можуть обмежувати сторони у визначенні способу проведення розрахунку процентів залежно від їх волевиявлення (за один день чи за календарний рік), оскільки будь-який з таких способів розрахунку, враховуючи сталу та загальновідому кількість днів у календарному році, дозволяє визначити шляхом простої арифметичної дії розмір процентів за один рік (чи, навпаки, за один день), до стягнення з відповідача підлягають 122 778 338,22 грн 20 % річних за користування чужими грошовими коштами 29.12.2021 та у період з 30.12.2021 до 23.09.2022 із заявлених 335 074 737,12 грн (за 29.12.2021: 158 866,44 грн = 289 931 250,00 грн x 20 % x 1 : 365 : 100; за період з 30.12.2021 до 23.09.2022: 122 619 471,78 грн = 835 002 000,00 грн x 20 % x 268 : 365 : 100).
Відповідно, у задоволенні решти вимог про стягнення 212 296 398,90 грн 20 % річних за користування чужими грошовими коштами слід відмовити.
Отже, колегія суддів враховує доводи касаційної скарги в тому обсязі, що узгоджується з наведеним в цій постанові, та зазначає, що суди попередніх інстанцій при розгляді вимоги про стягнення пені загалом дійшли правильного висновку про відмову у її задоволенні, однак при цьому застосували ст. 617 ЦК України, яка за встановлених у справі обставин не підлягала застосуванню, а вирішуючи вимогу про стягнення 20 % річних за користування чужими грошовими коштами, здійснили неправильне тлумачення ст. 549 ЦК України у сукупності зі ст.ст. 536, 693 цього Кодексу, в результаті чого необґрунтовано не застосували до спірних правовідносин ст.ст. 536, 693 ЦК України, що в розумінні ч. 2 ст. 311 ГПК України є неправильним застосуванням норм матеріального права.
Посилання позивача в касаційній скарзі на постанову Вищого господарського суду України від 27.01.2015 у справі № 904/6463/14 та постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 колегія суддів відхиляє, оскільки ці постанови не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Також Суд відхиляє доводи касаційної скарги, наведені для мотивування п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України, в тій частині, що не узгоджується з викладеними в цій постанові висновками та за встановлених обставин не підлягає дослідженню в межах цього спору (щодо висновків судів про належне та своєчасне повідомлення відповідачем про виникнення форс-мажорних обставин, наявність причинно-наслідкового зв`язку між обставинами непереборної сили та неможливістю належного виконання зобов`язання).
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішенні у відповідній частині або змінити рішення у відповідній частині, не передаючи справу на новий розгляд.
Згідно зі ст. 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (ч. 1). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4).
Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові акти в частині висновку про відмову в задоволенні вимоги про стягнення пені (в резолютивній частині) слід залишити без змін, проте змінити мотиви такої відмови з викладенням їх в редакції цієї постанови, а в частині стягнення 20 % річних за користування чужими грошовими коштами - скасувати з прийняттям нового рішення в цій частині про часткове задоволення таких вимог, відповідно, касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню.
Ураховуючи такі висновки за результатами перегляду справи судом касаційної інстанції, судовий збір, сплачений позивачем за розгляд справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанції, слід покласти на відповідача в порядку ст. 129 ГПК України, розмір якого визначений з урахуванням встановлених на 01.01.2024 ставок судового збору у пп. 1, 4, 5 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", коефіцієнта пониження на 0,8 за подання позову, апеляційної та касаційної скарги в електронній формі та максимального обмеження з огляду на ціну позову та ст. 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік".
Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд