ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 462/2361/23
провадження № 61-10717св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Львівська міська рада,
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Львівської міської ради на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 лютого 2024 року у складі судді Бориславського Ю. Л. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2023 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов мотивовано тим, що рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року у справі № 2о-61/08 встановлено факт володіння ОСОБА_2 на праві приватної власності нежитловим приміщенням, загальною площею 55,6 кв.м, яке знаходиться у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1, та зобов`язано ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" провести державну реєстрацію права приватної власності на вказане нерухоме майно.
Згідно з відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року за ОСОБА_2 28 травня 2008 року було зареєстровано право приватної власності на спірне нежитлове приміщення.
У подальшому вказане нерухоме майно було неодноразово відчужено.
Так, на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2008 року № 325 ОСОБА_2 відчужив нежитлове приміщення по АДРЕСА_1, на користь ОСОБА_3
03 червня 2008 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на вказане нежитлове приміщення.
Надалі, на підставі договору купівлі-продажу № 14 від 06 січня 2009 року, право власності на спірне приміщення було зареєстровано за ОСОБА_4
31 жовтня 2017 року власником нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 стала ОСОБА_5
24 листопада 2017 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу право власності було зареєстровано за ОСОБА_6, який 27 серпня 2021 року відчужив ці приміщення ОСОБА_1 .
Разом із цим, постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2023 року рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року було скасовано та ухвалено нове рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимог (справа № 2о-61/08).
Таким чином, позивач вважає, що нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 вибуло з комунальної власності на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасоване, а тому таке майно вибуло з володіння Львівської міської ради поза волею власника.
Оскільки спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності неправомірно та поза волею власника майна, жодних дій на відчуження такого приміщення Львівська міська рада не вчиняла, його необхідно витребувати з чужого незаконного володіння в останнього набувача.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просив суд витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 56,6 кв.м, на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 06 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про добросовісність поведінки відповідача ОСОБА_1 щодо набуття спірного майна, оскільки докази про протилежне відсутні. Також суд вважав, що витребування спірного майна від відповідача не забезпечить справедливого балансу між захистом права позивача та врахування прав відповідача, дотримання засад верховенства права та розумності, що має бути забезпеченим у демократичному суспільстві.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, Львівська міська рада та Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулись до суду з апеляційними скаргами.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року апеляційні скарги Львівської міської ради, Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради залишено без задоволення, а рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 лютого 2024 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення Залізничного районного суду м.Львова при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
22 липня 2024 року Львівська міська рада через засоби поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 лютого 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове рішення у справі, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
16 вересня 2024 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Дуда І. П. звернувся до Верховного Суду з відзивом на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
09 вересня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Встановлено, що на підставі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року у справі № 2-0-61/08 встановлено факт володіння ОСОБА_2 на праві приватної власності нежитловим приміщенням, загальною площею 55,6 кв. м, яке знаходиться у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1, та зобов`язано ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" провести державну реєстрацію права приватної власності на нерухоме майно.
Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, на підставі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року за ОСОБА_2 28 травня 2008 року було зареєстровано право приватної власності на спірне нежитлове приміщення.
У подальшому ОСОБА_2 відчужив нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2008 року за № 325.
03 червня 2008 року зареєстровано право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
Надалі, на підставі договору купівлі-продажу від 06 січня 2009 року № 14, право власності на ці приміщення зареєстровано за ОСОБА_4
31 жовтня 2017 року власником нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 стає ОСОБА_5 .
У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 24 листопада 2017 року, право власності зареєстровано за ОСОБА_6 .
Згідно з договором купівлі-продажу від 27 серпня 2021 року ОСОБА_6 відчужив ці приміщення ОСОБА_1 та 27 серпня 2021 року за останнім зареєстровано право власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
Львівська міська рада як особа, яка не брала участі у справі, але вважає, що суд вирішив питання про її права та інтереси, у 2022 році оскаржила в апеляційному порядку рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року у справі № 2-0-61/08.
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2023 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року у справі № 2-0-61/08 скасовано та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про встановлення факту володіння нежитловим приміщенням на праві приватної власності. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про права та обов`язки Львівської міської ради, оскільки ним фактично визнано право власності на нежитлове приміщення загальною площею 55,6 кв.м, яке знаходиться у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1, яке належало на праві комунальної власності територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої та другої статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
У відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених
законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 13 Контитуції України визначається, що Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб`єктів права власності та гарантує кожному захист його прав і свобод.
Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.
Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.
Аналіз судової практики свідчить, що вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц).
Встановлено, що нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 дійсно вибуло з володіння позивача у 2008 році поза його волею на підставі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року у справі № 2-0-61/08, яке було скасовано постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2023 року за апеляційною скаргою Львівської міської ради, поданою у 2022 році.
При цьому останній набувач (відповідач у справі ОСОБА_1 ) набув спірне нежитлове приміщення у власність на підставі договору купівлі-продажу від 27 серпня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Вишинською О. М., у ОСОБА_6, право власності якого було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у листопаді 2017 року у відповідності до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 24 листопада 2017 року.
Разом із тим, добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).
Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).
Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що "перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач усупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків, передбачених у статті 388 ЦК України".
Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21).
Крім того, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18)), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Такі висновки містяться у пункті 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що під час придбання спірного нежитлового приміщення ОСОБА_1 правомірно очікував, що ОСОБА_6 мав право ним розпоряджатися, і він після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти. У Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості щодо належності нерухомого майна Львівській міській раді, яке ОСОБА_1 набув у власність.
Таким чином, ОСОБА_1, набуваючи 27 серпня 2021 року спірне нерухоме майно у власність у ОСОБА_6, право власності якого у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано з листопада 2017 року, та укладаючи письмовий договір про придбання такого майна, який був посвідчений нотаріально з дотриманням нотаріусом вимог щодо перевірки відсутності обтяжень на таке майно, вочевидь не міг знати про те, що це майно вибуло з власності позивача поза його волею і щодо такого майна існує спір.
Крім того, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2008 року у справі № 2-0-61/08, на підставі якого нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 вибуло з володіння позивача, на час набуття відповідачем цього спірного приміщення у власність (27 серпня 2021 року) було чинним та не оскарженим в апеляційному порядку, оскільки відповідна апеляційна скарга Львівською міською радою була подана лише у 2022 році.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неможливість витребування майна у ОСОБА_1, оскільки задоволення позову про витребування майна у цій справі матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).