ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 753/21306/23
провадження № 61-13070 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Невкритий Володимир Юрійович, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2024 року складі судді Колесника О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 22 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Кафідової О. В., Оніщука М. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
В листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди квартири, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення з житлового приміщення, зобов`язання звільнити житлове приміщення та передати об`єкт оренди, стягнення орендної плати за договором оренди, заборгованості за спожиті комунальні послуги.
Позовна заява обґрунтована тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 .
21 листопада 2021 року між нею та ОСОБА_2 був укладений договір оренди нерухомого майна з додатками № 1 і № 2, підписаний її представником ОСОБА_3 . За умовами договору вона передала в оренду ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 строком на один рік - з 21 листопада 2021 року по 21 листопада 2022 року. ОСОБА_2 зобов`язався щомісячно сплачувати їй орендну плату в розмірі 22 000 грн та комунальні платежі в розмірі вказаних у квитанціях сум. На підставі пункту 7.2, з 22 листопада 2022 року договір був автоматично продовжений (пролонгований) ще на один рік - до 22 листопада 2023 року
Вказувала, що починаючи з 22 січня 2022 року ОСОБА_2 порушує взяті на себе зобов`язання за договором оренди по оплаті орендної плати та комунальних платежів. Станом на 01 червня 2023 року його заборгованість по сплаті орендної плати та комунальним платежам склала 159 664 грн.
Для врегулювання спору ОСОБА_2 була направлена письмова претензія про сплату вказаної заборгованості з попередженням про розірвання договору. Претензія була отримана дружиною відповідача 19 червня 2023 року, але залишилась без реагування.
11 вересня 2023 року на адресу фактичного місця проживання відповідача було направлено повідомлення про розірвання договору оренди, але ОСОБА_2 свідомо ухилився від його отримання і повідомлення повернулося не врученим за закінченням терміну зберігання.
Відповідач продовжує проживати у спірній квартирі разом з членами своєї сім`ї, порушуючи взяті на себе зобов`язання зі сплаті орендної плати та спожитих комунальних послуг, добровільно квартиру не звільніє, чим порушує її права на користування та володіння своєю власністю.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила розірвати договір оренди, укладений 21 листопада 2021 року між нею та ОСОБА_2 ; усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 та всіх осіб, які з ним проживають, із вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення; зобов`язати ОСОБА_2 та всіх осіб, які з ним проживають, звільнити та передати їй квартиру АДРЕСА_1 за актом прийому-передачі з усіма дублікатами ключів від неї; стягнути з ОСОБА_2 на її користь 201 661, 96 грн орендної плати за договором оренди від 21 листопада 2021 року та 98 584, 20 грн вартості спожитих комунальних послуг за договором оренди від 21 листопада 2021 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Розірвано договір оренди, укладений 21 листопада 2021 року між ОСОБА_3, яка діяла в інтересах ОСОБА_1, та ОСОБА_2, про оренду квартири АДРЕСА_1 .
Зобов`язано ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 та всіх осіб, які з ним проживають, з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Зобов`язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 за актом прийому-передачі з усіма дублікатами ключів від неї.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 201 661, 96 грн орендної плати за договором оренди від 21 листопада 2021 року, та 98 584, 20 грн вартості спожитих комунальних послуг за договором оренди від 21 листопада 2021 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не виконував зобов`язання за договором оренди від 21 листопада 2021 року, не сплачував позивачу вартість орендної плати квартири та спожитих комунальних послуг понад шість місяців, починаючи з 22 січня 2022 року, що є підставою для розірвання договору найму житла на підставі пункту 1 частини другої статті 825 ЦК України.
У зв`язку з розірванням договору найму житла позивач та інші особи, які проживають з ним у квартирі АДРЕСА_1, підлягають виселенню без надання їм іншого житла. При цьому ОСОБА_2, як орендар житла, зобов`язаний передати ОСОБА_1 вказану квартиру за актом прийому-передачі з усіма дублікатами ключів від неї, а також сплатити орендну плату квартири у сумі 201 661, 96 грн та заборгованість по оплаті комунальних послуг у сумі 98 584, 20 грн, розрахунок яких відповідачем не спростовано.
Водночас, у зв`язку із задоволенням вимоги про виселення відповідача та інші осіб, які проживають у спірній квартирі, суд першої інстанції не вбачав підстав для задоволення позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_2 звільнити спірну квартиру.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 22 серпня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2024 року змінено в частині зобов`язання ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 та всіх осіб, які з ним проживають, з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення.
Зобов`язано ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
В іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2024 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що у зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язань за договором оренди від 21 листопада 2021 року щодо належної сплати орендної плати за житло та витрат за спожиті комунальні послуги понад шість місяців, наявні правові підстави для розірвання договору оренди житла, виселення ОСОБА_2 із квартири та передачу її позивачці за актом прийому-передачі з усіма дублікатами ключів, а також стягнення з відповідача на користь позивачки орендної плати та заборгованості по оплаті комунальних послуг у заявленому нею розмірі, який стороною відповідача не спростовано.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що вимога ОСОБА_1 про виселення всіх осіб, які проживають ОСОБА_2 у спірній квартирі, без зазначення конкретних осіб, унеможливлює виконання судового рішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
26 вересня 2024 року через підсистему Електронний Суд представник ОСОБА_2 - адвокат Невкритий В. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 серпня 2024 року, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 02 листопада 2020 року у справі № 752/26329/18, від 22 грудня 2020 року у справі № 753/18353/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також вважає, що відсутній висновок Верховного Суду, щодо застосування положень частини першої статті 43, частини першої-другої статті 48, частини першої-другої статті 50, частини першої-четвертої статті 51 ЦПК України у подібних правовідносинах, щодо не залучення до участі в справі членів сім`ї орендаря, які були зазначені в оспорюваному договорі оренди квартири (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 753/21306/23, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У листопаді 2024 року матеріали цивільної справи № 753/21306/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2024 року зупинено, до закінчення перегляду в касаційному порядку, виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 квітня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 серпня 2024 року в частині виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.
Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Невкритого В. Ю. мотивована тим, що суди попередніх інстанційнеповно з`ясували обставини, що мають значення для справи, не взяли до уваги, що в позовній заяві та в оспорюваного договорі оренди від 21 листопада 2021 року наявні розбіжності у написанні прізвища ОСОБА_2 . Фактично позов пред`явлено до ОСОБА_4 і такий недолік не міг бути усунутий шляхом виправлення описки у позовній заяві. Вважає, що позивачка мала звернутися до суду із заявою про заміну відповідача у передбачені процесуальним законом строки.
Крім того, співвідповідачами у справі не були залучені члени сім`ї ОСОБА_2 - ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, які зазначені у оспорюваному договорі оренди від 21 листопада 2021 року, відповідне клопотання про їх залучення стороною позивача не заявлялось і ця обставина залишена поза увагою судів попередніх інстанцій, чим порушено законні права та інтереси вищевказаних осіб.
Вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами підписання оспорюваного договору оренди від 21 листопада 2021 року з боку орендодавця уповноваженою особою, оскільки до позовної заяви не додано довіреність, якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 на укладення такого правочину, а тому ОСОБА_1 не може вважатися належним позивачем.
Крім того, позивачка стверджує, що дії ОСОБА_2 мають ознаки злочину, передбаченого статтею 356 КК України. За таких обставин, позов у цій справі є передчасним, оскільки вина ОСОБА_2 має бути встановлена в рамках кримінального провадження.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_9 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право власності від 05 травня 2006 року, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації (а. с.17-22, т. 1).
21 листопада 2021 року між представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір оренди нерухомого майна з додатками № 1 і № 2, за умовами якого ОСОБА_1 передала в оренду ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 строком на один рік - з 21 листопада 2021 року по 21 листопада 2022 року (а. с. 11-16).
Довіреність від 29 серпня 2019 року, якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 на укладення договору оренди вказаного житлового приміщення, оглянута в судовому засіданні в суді першої інстанції.
Відповідно до пунктів 5.1., 6.2. договору оренди від 21 листопада 2021 року ОСОБА_2 зобов`язався щомісячно сплачувати ОСОБА_1 орендну плату в розмірі 22 000 грн та комунальні платежі в розмірі сум, вказаних у квитанціях.
На підставі пункту 7.2 договору оренди від 21 листопада 2021 року, з 22 листопада 2022 року договір був автоматично продовжений (пролонгований) ще на один рік - до 22 листопада 2023 року.
З 22 січня 2022 року ОСОБА_2 порушує взяті на себе зобов`язання за договором оренди по оплаті орендної плати та комунальних платежів. Станом на 20 листопада 2023 року сума заборгованості ОСОБА_2 по сплаті орендної плати становить 201 661, 96 грн; загальна сума заборгованості по оплаті комунальних послуг за період з 22 січня 2022 року по 01 жовтня 2023 року склала 98 584, 20 грн.
13 червня 2023 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Зленком Ю. В. на адресу ОСОБА_2 направлений лист-вимога про погашення заборгованості за договором оренди від 21 листопада 2021 року, у якому відповідача попереджено про розірвання договору у разі непогашення заборгованості (а. с. 119-120, т. 1).
11 вересня 2023 року на адресу відповідача направлено повідомлення про розірвання договору оренди нерухомого майна від 21 листопада 2021 року в односторонньому порядку (а. с. 121-122, т. 1).
Вказані письмові вимоги представника ОСОБА_1 - адвоката Зленка Ю. В. були залишені відповідачем без реагування.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Невкритого В. Ю. задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення суддів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Разом із цим, цивільне законодавство поряд з правом власності на майно виділяє інші речові права на нього, у тому числі й право користування майном, зокрема за договором найму (оренди).
Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно із частинами першою та другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно із статтею 526 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 626, частини першої статті 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частинами першою та третьою статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
Договір найму житла укладається у письмовій формі (частина перша статті 811 ЦК України).
Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому (частини перша та друга статті 812 ЦК України).
Наймач зобов`язаний своєчасно вносити плату за найм житла. Наймач зобов`язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму (частина третя статті 815 ЦК України).
Згідно з частинами першою та третьою статті 820 ЦК України розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за найм житла, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру.
Наймач вносить плату за найм житла у строк, встановлений договором найму житла. Якщо строк внесення плати за найм житла не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця.
Частиною першою статті 821 ЦК України встановлено, що договір найму житла укладається на строк, встановлений договором.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 825 ЦК України договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця у разі невнесення наймачем плати за найм житла за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі - понад два рази.
Відповідно до статті 826 ЦК України у разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що уклавши 21 листопада 2021 року з ОСОБА_1 договір оренди квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання щомісячно сплачувати орендну плату та комунальні послуги.
Установивши факт невиконання відповідачем, як орендарем, умов договору оренди щодо своєчасної та повної оплати за оренду житла та комунальних послуг понад шість місяців, починаючи з 22 січня 2022 року, суди попередніх інстанцій дійшли правильних та обґрунтованих висновків про наявність правових підстав для розірвання договору найму житла відповідно до пункту 1 частини другої статті 825 ЦК України, виселення ОСОБА_2 із квартири та передачу її позивачці за актом прийому-передачі з усіма дублікатами ключів, а також стягнення з відповідача на користь позивачки орендної плати та заборгованості по оплаті комунальних послуг.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" зазначено, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 28 травня 2002 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy).
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Верховний Суд вважає, що між сторонами у цій справі дотриманий справедливий баланс інтересів, оскільки позивачка, як власник спірної квартири, має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, а відповідач, як орендар за договором, приймаючи у тимчасове користування належну позивачу квартиру, в силу об`єктивних обставин міг проявити розумну обачність та повинен був розуміти наслідки невиконання взятих на себе зобов`язання щодо своєчасної та повної оплати за оренду житла та комунальних послуг. Виселення відповідача з орендованої квартири не буде для нього надмірним тягарем, оскільки вселяючись у квартиру на підставі договору оренду, останній повинен був розраховувати, що у разі невиконання умов договору оренди йому у будь-якому випадку необхідно буде звільнити займане ним житлове приміщення.
Доводи касаційної скарги про те, що оспорюваний договір оренди від 21 листопада 2021 року з боку орендодавця ОСОБА_1 підписаний не уповноваженою особою ОСОБА_3, спростовуються дослідженою судом першої інстанції нотаріально посвідченою довіреністю від 29 серпня 2019 року, про що суд зазначив у своєму судовому рішенні.
Посилання в касаційній скарзі на наявність розбіжностей у написанні прізвища ОСОБА_2 в позовній заяві та в оспорюваному договорі оренди від 21 листопада 2021 року, не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки судами встановлено, що позов пред`явлений саме до ОСОБА_2, як сторони оспорюваного договору оренди, і саме його позивачка просила виселити зі спірної квартири.
Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що співвідповідачами у справі не були залучені члени сім`ї ОСОБА_2, які зазначені у оспорюваному договорі оренди від 21 листопада 2021 року, чим порушено їх законні права та інтереси.
Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).
За теоретичним визначенням "відповідач" - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.
Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 376/1533/21 (провадження № 61-4946св23).
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 947/6589/21 (провадження № 61-10253св23)).
У справі, що переглядається, позов пред`явлено до ОСОБА_2, як орендаря спірної квартири за договором оренди від 21 листопада 2021 року, з підстав невиконання ним зобов`язань за вказаним договором.
Позивачкою не заявлялося клопотання про залучення до участі у справі членів сім`ї ОСОБА_2 як співвідповідачів, на що правильно звернув увагу суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині виселення їх із спірної квартири.
За таких обставин відсутні підстави вважати, що оскаржуваним судовим рішенням апеляційної інстанції порушено законні права та інтереси незалучених у справі осіб або неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки осіб, не залучених до участі у справі як співвідповідачів.
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).
У справі, що переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів. При цьому їх висновки про задоволення позову узгоджуються з правовими висновками щодо застосування вищевказаних частини першої статті 43, частини першої-другої статті 48, частини першої-другої статті 50, частини першої-четвертої статті 51 ЦПК України, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц), постанові Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 376/1533/21 (провадження № 61-4946св23).
Враховуючи викладене, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.