ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 185/10500/21
провадження № 61-14539св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Павлоградського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Кримський Едуард Володимирович,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокатка Ромашкіна Оксана Олександрівна, на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2023 року у складі судді Болдирєвої У. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року у складі колегії суддів Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Павлоградського районного нотаріального округу Дніпропетровської області (далі - приватний нотаріус) Кримський Е. В., про визнання недійсним договору про передання нерухомого майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу за виконавчим документом.
ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним договір про передання нерухомого майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу за виконавчим документом від 16 листопада 2021 року № 753, посвідчений приватним нотаріусом Кримським Е. В., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ;
- припинити право власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 ;
- припинити право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 1212400000:004:0089.
Позов мотивовано тим, що на момент укладення договору про передання нерухомого майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу ОСОБА_5 не був власником будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_1, оскільки рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року у справі № 185/11587/19 визнано недійсними договори дарування житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, кадастровий номер 1212400000:004:0089, укладені між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, рішення суду набрало законної сили 15 вересня 2021 року і, відповідно, ОСОБА_5 не мав права відчужувати це нерухоме майно.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 05 червня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав недійсним договір про передання нерухомого майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу за виконавчим документом від 16 листопада 2021 року № 753, посвідчений приватним нотаріусом Кримським Е. В., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Припинив право власності ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1, номер запису про право власності 45077978.
Припинив право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 1212400000:004:0089, номер запису про право власності 45078266.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 14 грудня 2021 року, шляхом встановлення заборони ОСОБА_2 вчиняти дії щодо відчуження нерухомого майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, кадастровий номер 1212400000:02:004:0089, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за цією ж адресою.
Суд керувався тим, що ОСОБА_5 не мав права вчиняти правочин щодо відчуження спірного нерухомого майна, яке йому не належало. Зміст правочину, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, суперечить положенням статті 317 ЦК України, згідно з якою виключно власнику належить право розпорядження своїм майном. Отже, наявні підстави для визнання недійсним договору про передання нерухомого майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу за виконавчим документом. Тому право власності ОСОБА_2 на будинок та земельну ділянку, набуте на виконання недійсного правочину, підлягає припиненню.
Суд урахував, що ОСОБА_5 було відомо про перебування в суді цивільної справи № 185/11584/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Павлоградського МНО Дніпропетровської областіІщик М. В., зокрема про визнання договорів дарування фіктивними, на підставі яких він набув право власності на будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 . Отже, ОСОБА_5 повинен був знати про ухвалення рішення про задоволення позовних вимог та визнання недійсними договорів дарування.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 оскаржили його в апеляційному порядку.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовано тим, що наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про відповідача ОСОБА_5, як про власника спірного майна, свідчило про те, що таке майно перебувало у його приватній власності та він міг у повному обсязі ним розпоряджатися. Укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 оспорюваного правочину не зачіпало інтереси позивачки, яка не має жодного відношення до майна, щодо якого здійснено оспорюваний правочин. Посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна.
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 мотивовано тим, що він не знав про розгляд справи № 185/11584/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Павлоградського МНО Дніпропетровської області Іщик М. В., про визнання договорів дарування фіктивними, визначення частки у праві спільної сумісної власності подружжя та про ухвалення судового рішення про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, вважає себе законним власником цього майна і погодився на задоволення ОСОБА_2 її кредиторських вимог за рахунок цього майна. На момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_5 був власником нерухомого майна згідно з відомостями з державного реєстру, оспорюваним правочином не порушено жодних прав чи законних інтересів позивачки. Позивачка не має права на вказане нерухоме майно і не є стороною оспорюваного правочину. Відповідач ОСОБА_5 не відповідає за борговими зобов`язаннями свого батька ОСОБА_3 .
Дніпровський апеляційний суд постановою від 12 вересня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_5 залишив без задоволення. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2023 року залишив без змін.
Апеляційний суд, погодившись із висновками суду першої інстанції, зазначив, що момент недійсності правочину не пов`язується із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Договори дарування, на підставі яких ОСОБА_5 набув право власності на будинок та земельну ділянку, визнані недійсними рішенням суду, тому є недійсними з моменту їх укладення.
Оцінивши припинення права власності ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно на відповідність принципу пропорційності втручання у її право, апеляційний суд виснував, що це не порушуватиме її прав, оскільки вона як добросовісний набувач не позбавлена можливості відновити свої права у спосіб звернення до суду з позовом до іншої сторони договору про передання нерухомого майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій 10 жовтня 2023 року через систему "Електронний суд", ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокатка Ромашкіна О. О., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що заявниця є добросовісним набувачем житлового будинку АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції безпідставно не задовольнив клопотання про проведення почеркознавчої експертизи підпису ОСОБА_5 на поштовому повідомленні про отримання судової повістки у справі № 185/11584/19.
ОСОБА_5 не знав про розгляд справи № 185/11584/19 та судові рішення за наслідками її розгляду, оскільки працював у цей період у Республіці Польща.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2023 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, зазначаючи про те, що судові рішення є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У провадженні Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області перебувала цивільна справа № 185/2309/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.
Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 17 грудня 2019 року у справі № 185/2309/19 позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики 850 500 грн. В іншій частині позову відмовив.
Рішення суду у справі № 185/2309/19 не оскаржено і набрало законної сили.
Виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду у справі № 185/2309/19, перебуває на примусовому виконанні, на час розгляду справи рішення суду не виконане.
05 грудня 2019 року укладено договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, відповідно до яких ОСОБА_4 за нотаріально посвідченою згодою її чоловіка ОСОБА_3 безоплатно передала у власність своєму синові ОСОБА_5 належні їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, розташовану за цією ж адресою, кадастровий номер 1212400000:02:004:0089, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 24 червня 2020 року у справі № 185/11584/19 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Павлоградського МНО Дніпропетровської області Іщик М. В., про визнання договорів дарування фіктивними, визначення частки у праві спільної сумісної власності подружжя задовольнив частково.
Визнав недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений 05 грудня 2019 року приватним нотаріусом Павлоградського МНО Дніпропетровської області Іщиком М. В. за реєстровим № 852.
Визнав недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 1212400000:02:004:0089, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений 05 грудня 2019 року приватним нотаріусом Павлоградського МНО Дніпропетровської області Іщиком М. В. за реєстровим № 853.В іншій частині позову відмовив.
Дніпровський апеляційний суд у справі № 185/11584/19 постановою від 16 грудня 2020 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Павлоградського МНО Дніпропетровської області Іщика М. В. залишив без задоволення, заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року - без змін.
Верховний Суд у справі № 185/11584/19 постановою від 18 березня 2021 року касаційну скаргу приватного нотаріуса Павлоградського МНО Дніпропетровської області Іщика М. В. залишив без задоволення, заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року - без змін (провадження №61-731св21).
Дніпровський апеляційний суд у справі № 185/11584/19 постановою від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишив без задоволення, рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року - без змін.
У справі № 185/11584/19 визнано недійсними договори дарування, на підставі яких ОСОБА_5 набув право власності на житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 .
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно 16 листопада 2021 року на підставі договору про передання майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу за виконавчим документом, серія та номер 753, виданий 16 листопада 2021 року приватним нотаріусом Кримським Е. В. здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на житловий будинок на АДРЕСА_1 та припинено право власності ОСОБА_5 .
Державні реєстри не містять відомостей про припинення права власності ОСОБА_5 на підставі рішення суду у справі № 185/11584/19 про визнання недійсними договорів дарування.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин другої та третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому, правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 13 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності / відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 761/42671/18 (провадження № 61-6488св24), від 08 січня 2025 року у справі № 760/21831/18 (провадження № 61-151св23).
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зазначила, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 викладено висновок, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.
У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.
Суди у справі № 185/11584/19 задовольнили позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Павлоградського МНО Дніпропетровської області Іщик М. В., зокрема про визнання договорів дарування житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, кадастровий номер 1212400000:02:004:0089, розташованих на АДРЕСА_1, фіктивними, встановили, що вони вчинені на шкоду кредитору - ОСОБА_1 та місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, визнав їх недійсними.
Водночас ОСОБА_5 реалізував житловий будинок АДРЕСА_1 за договором на користь ОСОБА_2 за своїми борговими зобов`язаннями, які виникли одразу після перегляду та залишення без змін Верховним Судом рішення у справі № 185/11584/19.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просила визнати недійсними договір про передання нерухомого майна стягувачу в рахунок повного погашення боргу за виконавчим документом, хоча вона не є стороною цієї угоди, та обґрунтовує це тим, що житловий будинок, який є предметом спірного договору, на час його укладення вже не перебував у власності ОСОБА_5 .
Позивачка мала намір задовольнити свої вимоги за рахунок майна боржника ОСОБА_3, зокрема за рахунок вказаного майна, тому зацікавлена, щоб воно залишалося у власності боржника.
Суди встановили, що на момент укладення оспорюваного договору, договір дарування на користь ОСОБА_5 житлового будинку АДРЕСА_1 було визнано недійсним.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23).
ОСОБА_5, отримавши житловий будинок АДРЕСА_1 за недійсним правочином, не набув права власності на нього. Оскільки договір дарування є недійсним, перехід права власності юридично не відбувся.
Отже, ОСОБА_5 не мав законного права розпоряджатися вказаним житловим будинком, зокрема шляхом його передання відповідачці ОСОБА_2 . Будь-які дії з передання цього майна є незаконними, оскільки особа, яка не набула права власності, не може здійснювати розпорядчі правочини щодо такого майна. Тому угода між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 також є недійсною з огляду на відсутність законного права власності у відчужувача.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 січня 2025 року у справі № 760/21831/18 (провадження № 61-151св23).
Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_5 не було відомо про розгляд та судові рішення у справі № 185/11584/19 за позовом ОСОБА_1, зокрема до ОСОБА_5, за результатами розгляду якої договір дарування житлового будинку на АДРЕСА_1 визнано недійсним.
Суди у справі, що переглядається, встановили, що ОСОБА_5 був учасником справи № 185/11584/19, його місце проживання було зареєстровано за однією адресою з іншим відповідачем ОСОБА_4, яка подавала апеляційну скаргу на судове рішення. Справа двічі переглядалася судом апеляційної інстанції і один раз Верховним Судом. Процесуальні документи у справі надсилалися судами апеляційної і касаційної інстанцій за адресою реєстрації відповідача ОСОБА_5 і він повинен був знати про перебування справи у провадженні суду, тому мав можливість дізнатися про результати цього розгляду.
Крім того, у досліджених в судовому засіданні у справі, що перегадається, матеріалах справи № 185/11584/19 є заява ОСОБА_5, за змістом якої він обізнаний із перебуванням у суді справи про визнання договору дарування фіктивним і просить відкласти розгляд справи у зв`язку із запровадженням карантину (т. 1 матеріалів справи № 185/11584/19, а. с. 175).
06 вересня 2021 року Дніпровський апеляційний суд на офіційному сайті судової влади України розмістив оголошення про виклик у судове засідання ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 за апеляційною скаргою ОСОБА_4 у справі № 185/11584/19.
У матеріалах справи № 185/11584/19 також є докази отримання судової повістки про виклик у судове засідання, направленої ОСОБА_5 за адресою місця реєстрації (т. 1 матеріалів справи № 185/11584/19, а. с. 187-189).
Судові рішення у справі № 185/11584/19 направлялися на адресу місця реєстрації ОСОБА_5 .
Доказів того, що протягом розгляду справи № 185/11584/19 ОСОБА_5 безперервно перебував у Республіці Польща (за місцем роботи), тому не міг бути повідомлений про розгляд справи та результати її розгляду, у матеріалах справи немає.
Верховний Суд також відхиляє доводи заявниці, що суд першої інстанції безпідставно не задовольнив клопотання ОСОБА_5 про проведення почеркознавчої експертизи його підпису на поштовому повідомленні про отримання судової повістки у справі № 185/11584/19 з огляду на таке.
Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (частина перша статті 103 ЦПК України).
За змістом вказаної норми судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування (постанова Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 2-2801/2000 (провадження № 61-10123св23)).
Крім того, встановлено, що вказане клопотання ОСОБА_5 було подано з порушенням процесуального законодавства на стадії розгляду справи по суті.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції в ухвалі від 02 травня 2023 року правомірно залишив вказане клопотання без розгляду.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_2 не могла знати про претензії інших осіб на це нерухоме майно або про те, що воно може бути спірним, є необґрунтованими з огляду на таке.
ОСОБА_2 мала можливість належним чином перевірити правовий статус майна перед його придбанням, зокрема, перевірити наявність судових обмежень чи претензій інших осіб.
Крім того, обставини, що майно було предметом судових спорів, не могли залишитися непоміченими при належній перевірці документів та юридичної історії майна, зокрема у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (щодо накладення арешту на житловий будинок у справі № 185/22584/19) (т. 1, а. с. 12).
Доводи заявниці про те, що визнання недійсним договору купівлі-продажу є порушенням її права як добросовісного набувача на мирне володіння майном, передбаченого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є безпідставними, оскільки після визнання оспорюваного договору недійсним, вона не буде змушена самостійно шукати способи компенсації понесених нею втрат, оскільки закон передбачає чіткий механізм захисту її прав у такому випадку.
Відповідно до положень цивільного законодавства, недійсність договору передбачає повернення сторін у початковий стан, що означає повернення сплачених коштів або відшкодування вартості майна іншим способом, передбаченим законом.
Крім того, Верховний Суд також ураховує, що з 2021 року (після укладення оспорюваного договору) місце реєстрації ОСОБА_5 не змінилося, доказів того, що у житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстрована чи проживає ОСОБА_2, та того, що вона фактично передала грошові кошти за будинок (різницю його вартості 692 400,00 грн) як і кредитні кошти (560 000,00 грн) ОСОБА_5 у матеріалах справи немає.
Враховуючи зазначене вище, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
У касаційній скарзі заявниця посилається на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах, зазначених у доводах касаційної скарги, на підставі яких відкрито касаційне провадження.
Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постановах від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) Велика Палата Верховного Суду висловилась щодо оцінки добросовісності особи, яка придбала майно на електронних торгах у межах виконавчого провадження, та керувалась тим, що під час оцінки добросовісності / недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб.
Фактичні обставини та правове регулювання у вказаних справах не подібні до справи, що переглядається.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) зазначено, що добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону, що узгоджується з висновками судів у справі, що переглядається.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) викладено висновки, що суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19 викладено висновок, що за змістом статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Вказані висновки Великої Палати Верхового Суду та Верховного Суду не суперечать висновкам судів у справі, що переглядається.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, висновків судів не спростовують.
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.