ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 січня 2025 року
м. Київ
Справа № 216/3526/16-ц
Провадження № 61-12776св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 серпня 2024 року в складі колегії суддів Агєєва О. В., Бондар Я. М., Корчистої О. І.
в справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Виконавчий комітет Центрально-Міської районної у м. Кривому Розі Дніпропетровської області ради, про виключення з актового запису про народження відомостей про особу як батька дитини та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовної заяви
У липні 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась ОСОБА_6, про що Центрально-Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області в Книзі реєстрації народжень 16 липня 2009 року зроблений актовий запис за № 629. Матір`ю дитини є ОСОБА_4, батьком записаний позивач, що підтверджується копією свідоцтва про народження.
Позивач не проживав з відповідачкою однією сім`єю до народження дитини, шлюб вони не реєстрували, проте відповідачка запевнила його, що він є батьком дитини.
Із жовтня 2012 року ОСОБА_5, ОСОБА_4 та дитина стали постійно жити разом однією сім`єю в квартирі АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 02 липня 2009 року.
Із січня 2016 року сторони припинили сімейно-шлюбні стосунки, позивач виїхав з квартири АДРЕСА_1, яку за договором дарування від 02 жовтня 2012 року подарував, як він вважав, своїй доньці ОСОБА_6 .
Незадовго до припинення відносин відповідачка натякнула позивачу про те, що він не є батьком ОСОБА_6 .
Відповідачка обмежила спілкування позивача з дитиною з метою унеможливити організацію ОСОБА_5 проведення медичного дослідження наявності кровного споріднення з дитиною у відповідному медичному закладі.
Просив суд виключити відомості про нього як батька ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, з актового запису про її народження № 629, зробленого Центрально-Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області в Книзі реєстрації народжень ІНФОРМАЦІЯ_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_5 помер.
29 грудня 2020 року ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області замінено позивача ОСОБА_5 його правонаступниками: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
15 лютого 2024 року рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено.
Виключено відомості про ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4, як батька ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, з актового запису про її народження № 629, зробленого Центрально-Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області в Книзі реєстрації народжень ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Зобов`язано Центрально-Міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у м. Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) внести зміни до актового запису № 629 про народження ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, зробленого Центрально-Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області в Книзі реєстрації народжень 16 липня 2009 року, виключивши відомості про ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4, як батька ОСОБА_6 .
Рішення суду мотивовано тим, що в справі встановлено, що позивач не є біологічним батьком ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, про що йому стало відомо після розірвання стосунків з матір`ю дитини в 2016 році, та за відсутності належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_5 у момент реєстрації народження дитини знав, що не є біологічним батьком дитини.
ОСОБА_5 звертався до суду із клопотанням про проведення молекулярно-генетичного дослідження на предмет наявності кровного споріднення між ним та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, але клопотання судом не розглядалося з тих підстав, що ОСОБА_4 в процесі розгляду справи особисто визнала той факт, що ОСОБА_5 не є біологічним батьком дитини.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
07 серпня 2024 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 лютого 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що пояснення свідків у справі є сумнівними, оскільки подробиці при народженні дитини є досить особистими. Вказані покази не підтверджено іншими об`єктивними даними і не спростовують послідовну позицію відповідачки про обізнаність позивача на час народження дитини ОСОБА_6 та реєстрації її народження, що він не є біологічним батьком дитини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
09 вересня 2024 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 подали касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 серпня 2024 року, в якій просять її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Доводи осіб, які подали касаційну скаргу
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень особи, які подали касаційну скаргу, вказали, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 127/25686/17, від 06 травня 2020 року в справі № 641/2867/17-ц, від 22 грудня 2020 року в справі № 127/25686/17, від 05 лютого 2021 року в справі № 615/483/20, від 11 січня 2023 року в справі № 172/1206/21, щодо застосування частини п`ятої статті 136 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Звернули увагу, що в обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 посилався на відсутність у нього під час складення актового запису про народження дитини інформації, що він не є біологічним батьком, і свідками в справі такий факт підтверджено.
Доказом необізнаності про те, що ОСОБА_6 не є донькою ОСОБА_5 свідчить і укладення ним 02 жовтня 2012 року договір дарування квартири на користь ОСОБА_6 .
Про те, що позивач не є біологічним батьком дитини, він дізнався лише в 2016 році, що стало підставою для припиненням сімейних відносини із відповідачкою і звернення до суду з цим позовом.
Тобто позиція ОСОБА_5 у справі послідовна та обґрунтована, про що правильно вказав суд першої інстанції, а тому ухвалив законне рішення про задоволення позову.
Доводи інших учасників справи
21 жовтня 2024 року представник ОСОБА_4 - адвокат Тер-Товмасян Ю. Г. через систему "Електронний суд" звернулася до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін. Послалася на те, що жоден із допитаних свідків не повідомив суду, за яких обставин і коли ОСОБА_5 стало відомо про те, що ОСОБА_6 не є його рідною дитиною. Фактично суд першої інстанції не встановив за допомогою належних та допустимих доказів факт обізнаності або необізнаності первинного позивача про відсутність кровного споріднення з ОСОБА_6 саме на момент реєстрації його батьком дитини.
Суд апеляційної інстанції під час вирішення справи про встановлення батьківства керувався найкращими інтересами дитини, забезпечуючи баланс між інтересами дитини та позивачів.
Зміст наведених заявниками постанов Верховного Суду не свідчить про подібність правовідносин у справах, а тому твердження про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені в цих постановах, під час прийняття оскаржуваного судового рішення, є безпідставними та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення в касаційному порядку.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася ОСОБА_6, про що Центрально-Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області в Книзі реєстрації народжень 16 липня 2009 року було зроблений актовий запис за № 629. У свідоцтві про народження матір`ю дитини вказана ОСОБА_4, батьком - ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 6).
ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не перебували в шлюбі, до моменту народження дитини разом не проживали, а встановлення батьківства відбувалось на підставі поданих заяв до органу Реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦС).
02 липня 2009 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_5 придбав квартиру АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 7, 8).
02 жовтня 2012 року ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_6 через законного представника ОСОБА_4 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциним І. А. (т. 1, а. с. 9, 10).
З січня 2016 року ОСОБА_5 припинив підтримувати з відповідачкою стосунки, виїхав з квартири АДРЕСА_1 .
З позовом про виключення з актового запису відомостей про нього як про батька дитини ОСОБА_5 звернувсяв липні 2016 року.
У листопаді 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду першої інстанції із клопотанням про проведення молекулярно-генетичного дослідження на предмет наявності кровного споріднення між ним та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, але вказане клопотання суд першої інстанції не розглядав по суті, оскільки в судовому засіданні відповідачка визнала той факт, що ОСОБА_5 не є біологічним батьком ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 з посиланням на те, що позивач у момент народження дитини знав про таку обставину.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_7 повідомила, що знала ОСОБА_5 та його родину. Вважає, що він фактично не залишав своєї родини, і у той час, коли мав стосунки з відповідачкою, спочатку він вважав народжену відповідачкою дитину своєю, але ще за свого життя дізнався, що це не його дитина, тому звернувся до суду з позовом, та здавав матеріал для проведення тесту ДНК.
Допитана в судовому засіданні як свідок ОСОБА_8 повідомила, що знала ОСОБА_5 та його родину, їй відомо про обставини життя в родині, та про народження дитини, яку ОСОБА_5 спочатку вважав своєю дитиною.
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_5 помер (т. 1, а. с.160).
29 грудня 2020 року ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області замінено позивача ОСОБА_5 на його правонаступників: дочку ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, дочку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_7, дружину ОСОБА_2 (шлюб з ОСОБА_5 в періоди з: 04 вересня 1982 року до 10 вересня 2008 року; з 20 листопада 2018 року (т. 1, а. с. 185-187, 200, 206-208).
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У рішенні від 07 грудня 2006 року в справі "Хант проти України", заява № 31111/04, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
СК України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання (частина перша статті 2 СК України).
Згідно з частинами першою-третьою статті 5 СК України держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.
У статті 7 СК України закріплено, що загальні засади регулювання сімейних відносин та визначено, що сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини дев`ята, десята статті 7 СК України).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
За вимогами статті 121 СК України права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
У статті 122 СК України визначено, що дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя. Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір`ю дитини заяви про визнання батьківства. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.
За змістом положень статті 125 СК України (в редакції, чинній на час народження ОСОБА_6 ) якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров`я про народження нею дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: 1) за заявою матері та батька дитини; 2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; 3) за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 126 СК України походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.
Згідно з частиною першою статті 135 СК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.
У частинах першій-другій статті 136 СК України визначено, що особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.
Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього Кодексу (частина п`ята статті 136 СК України).
Зазначена норма спрямована на захист законних інтересів дитини.
Вважається, що під час прийняття рішення про "оформлення" свого батьківства чоловік враховував усі можливі правові наслідки для себе, навіть з урахуванням того, що фактично батьком дитини є інша особа. Саме тому довільна зміна ним у майбутньому початкового рішення чи відзив поданої заяви до органу РАЦС про встановлення батьківства після його державної реєстрації не допускається.
Водночас законодавець не виключає право особи, записаної батьком дитини за її заявою про встановлення батьківства, оспорювати здійснений органом РАЦС запис за мотивами порушення волевиявлення (наприклад, якщо заява про встановлення батьківства була подана під впливом погрози, насильства тощо).
Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду 19 червня 2024 року в справі № 940/919/22, від 10 січня 2024 року в справі № 332/1618/22.
Верховний Суд в постанові від 17 березня 2020 року в справі № 606/2142/18 виснував, що під час вирішення справ про оспорювання батьківства суди повинні керуватися найкращими інтересами дитини, забезпечуючи баланс між інтересами дитини та сторін у справі.За приписами частини п`ятої статті 136 СК України для відмови в позові з цієї підстави в ході судового розгляду перевірці підлягають обставини чи особа, яка оспорює батьківство, знала в момент реєстрації себе батьком дитини, що не є батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не могла про це не знати.
Відповідно, з урахуванням вимог частини третьої статті 12 ЦПК України на позивача покладається тягар доведення, що він не є біологічним батьком дитини, а відповідач у справі повинна довести належними та допустимими доказами, що позивач в момент реєстрації себе батьком дитини знав, що не є батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не міг про це не знати.
Аналогічні правові висновки сформульовані Верховним Судом у постановах від 20 березня 2019 року в справі № 127/25686/17, від 06 травня 2020 року в справі № 641/2867/17-ц, від 22 грудня 2020 року в справі № 127/25686/17, від 05 лютого 2021 року в справі № 615/483/20, від 11 січня 2023 року в справі № 172/1206/21, на які, зокрема, посилаються заявники в касаційній скарзі.
За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Верховного Суду від 20 вересня 2024 року в справі № 183/2690/21, від 16 травня 2018 року в справі № 591/6441/14-ц зазначено, що СК України не визначає будь-яких особливостей предмету доказування у такій категорії справ. Доказами у такій справі можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
У справі встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась ОСОБА_6, про що Центрально-Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області в Книзі реєстрації народжень 16 липня 2009 року було зроблений актовий запис за № 629. Матір`ю дитини є ОСОБА_4, батьком записаний ОСОБА_5, що підтверджується копією свідоцтва про народження
Запис відомостей про батька дитини - ОСОБА_5 здійснено на підставі спільної заяви батьків.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції мати дитини - ОСОБА_4 визнала, що ОСОБА_5 не є біологічним батьком її дочки ОСОБА_6, а тому суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що в силу вимог частини першої статті 82 ЦПК України ці обставини не потребують встановлення.
Отже, під час розгляду цієї справи судам необхідно було встановити, чи особа, яка оспорює батьківство, знала в момент реєстрації, що не є батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не могла про це не знати.
Позивач у справі - ОСОБА_5, який в липні 2016 року звернувся до суду з позовом про виключення запису про нього як батька дитини ОСОБА_6, помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року в справі № 461/3122/19 з урахуванням принципу розумності надано тлумачення положень статті 137 СК України та зазначено, що вказана норма визначає випадки, за яких батьківство особи може бути оспорено після смерті особи, яка записана батьком дитини.
Одним з таких випадків є ситуація, коли чоловік за життя подав позов до суду про виключення запису про нього як батька дитини. У цьому разі його спадкоємці можуть підтримати позовну заяву відповідно до положень статті 55 ЦПК України про процесуальне правонаступництво (частина друга статті 137 СК України).
Правовідносини в справі допускають правонаступництво, отже суд першої інстанції обґрунтовано залучив у справі правонаступників позивача ОСОБА_5 - його дружину ОСОБА_2 та дочок ОСОБА_1, ОСОБА_3 .
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що судове провадження стосовно встановлення батьківства або його оспорювання стосується приватного життя чоловіка, гарантованого статтею 8 Конвенції, яке охоплює важливі аспекти особистої ідентичності.
У справах цієї категорії має враховуватись справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Суди мають приділяти особливу увагу інтересам конкретної дитини, ретельно вивчати у справедливій процедурі чи визнання батьківства не суперечить інтересам дитини, зокрема на виховання в існуючій сім`ї, що забезпечує адекватний розвиток дитини.
Законодавством передбачено певні обов`язки батьків щодо їх дитини, а також необхідність приймати судові рішення з урахуванням найкращих інтересів дитини, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, інших осіб.
Верховний Суд в постанові від 27 жовтня 2020 року в справі № 172/125/19 наголосив, що оскільки у спорах про виключення з актових записів відомостей про батьківство зачіпаються права не лише сторін спору, а й дитини, то відповідно до частини першої, другої статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Отже, під час вирішення справ про оспорювання батьківства суди повинні керуватися найкращими інтересами дитини, забезпечуючи баланс між інтересами дитини та сторін у справі.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, щопереконливих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 на момент реєстрації дитини не знав, що не є її біологічним батьком, не надано.
ОСОБА_5 у своєму позові підтвердив, що до моменту народження дитини не жив разом з її матір`ю, шлюб вони не реєстрували, стали проживати разом тільки з кінця 2012 року, підставою для подання позову було припинення відносин зі ОСОБА_4 в 2016 році.
Встановлення батьківства відбувалось за заявою ОСОБА_5, з дня народження у 2009 році до 2016 року позивач підтверджував своє батьківство та ставився до дитини, як до рідної, утримував та виховував дитину протягом усього цього часу, а оспорювати своє батьківство став лише у 2016 року з моменту припинення стосунків з відповідачкою. Водночас не посилався на наявність примусу чи насильства щодо визнання себе батьком дитини ОСОБА_6 .
Відповідачка наголошувала, що задоволення позову в справі суперечитиме якнайкращім інтересам дитини ОСОБА_6, оскільки зі смертю ОСОБА_5 вона втратила не лише людину, яка виховувала її як рідну дитину при обізнаності відсутності такого кровного споріднення, а і з винесенням рішення втратить прізвище " ОСОБА_9". Крім того, послідовно стверджувала про обізнаність ОСОБА_5 щодо того, що він не є біологічним батьком дитини ОСОБА_6 .
ЄСПЛ визнає існування сімейного життя з урахуванням біологічного та фактичного сімейного зв`язку. Існують випадки, коли наявність "сімейного життя" встановлювалася навіть попри відсутність біологічного споріднення. Наприклад у тих випадках, коли відсутність біологічного зв`язку встановлювалася після тривалого фактичного контакту батьків і дітей.
Тривалість стосунків з дитиною є ключовим фактором у визнанні ЄСПЛ наявності сімейного життя. Так у справі Wagner and J.M. W.L. v. Luxembourg (no. 76240/01, § 117, 28 червня 2007) співжиття тривало більше десяти років; у справі Nazarenko проти росії § 58), в якій одружений чоловік взяв на себе батьківські обов`язки до того, як дізнався, що він не є біологічним батьком дитини, період, проведений разом, тривав більше п`яти років (пункт 153 рішення).
Поняття сімейного життя є автономним (Marckx проти Бельгії, § 31). Відповідь на питання, існує чи ні "сімейне життя", залежить переважно від факту реального існування у дійсності тісних особистих зв`язків (Paradiso і Campanelli проти Італії [ВП], § 140).
Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що врахування інтересів дитини може і має здійснюватися винятково в тому випадку, коли встановлені ознаки сімейного життя. За умови відсутності таких критеріїв особа, яка оспорює батьківство, має право на відповідний захист своїх прав.
Враховуючи тривалість стосунків ОСОБА_5 з дитиною, період яких становив понад 7 років, є підстави для висновку про наявність de facto сімейного життя між дитиною і позивачем, а також, враховуючи факт смерті особи, яка первісно оспорювала батьківство, висновки апеляційного суду під час вирішення справи відповідають найкращими інтересами дитини, забезпечують баланс між інтересами дитини та позивачів, якими на тепер є спадкоємці ОСОБА_5, узгоджуються з чинним законодавством та сталою практиеою ЄСПЛ.
Суд апеляційної інстанції правомірно та в межах власної компетенції зробив висновок про недостатність доказів на підтвердження позовних вимог.
Докази та обставини, на які посилаються заявники в касаційній скарзі, були предметом дослідження апеляційним судом та додаткового правового аналізу не потребують.
Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.