ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 січня 2025 року
м. Київ
справа № 369/7807/21
провадження № 51-7504 км 23
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12021111390000045 від 20 квітня 2021 року за обвинуваченням
ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Києва, мешканця АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 Кримінального кодексу України (далі - КК),
за касаційними скаргами прокурора Києво-Святошинської окружної прокуратури ОСОБА_8 та прокурора Київської обласної прокуратури ОСОБА_9 на ухвалу Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року стосовно ОСОБА_7 .
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 травня 2022 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 263 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Відповідно до ст. 75 КК його звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.
За обставин, детально викладених у вироку, ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення.
Так, суд установив, що ОСОБА_7 у січні 2021 року (більш точного часу органами досудового розслідування не встановлено) через мережу "Інтернет" на сайті "olx.ua" у с. Святопетрівське Бучанського району Київської області для власного використання, всупереч передбаченому законом порядку, придбав предмет, схожий на пістолет.
Після цього ОСОБА_7, не маючи передбаченого законом дозволу на носіння та зберігання вогнепальної зброї, всупереч вимогам постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 року № 2471-ХХІІ "Про право власності на окремі види майна", Положення про дозвільну систему, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року № 576, Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 року № 622, носив і зберігав, предмет, зовні схожий на пістолет.
20 квітня 2021 року в період із 07:30 по 10:30 за адресою: АДРЕСА_2, було проведено огляд місця події, в ході якого було вилучено предмет, ззовні схожий на пістолет.
Згідно з висновком експерта від 29 квітня 2021 року № СЕ-19/111-21/19035-БЛ наданий на дослідження предмет є короткоствольною, гладкоствольною вогнепальною зброєю - пістолетом, виготовленим шляхом внесення конструктивних змін саморобним способом у сигнальний, самозарядний пістолет моделі "Ерма 459-С", без номера, калібру 9 мм Р.А., виробництва ТОВ "Ерма-Інтер" (м. Київ, Україна), зміни полягають у видаленні захисного елемента з каналу ствола. Наданий на дослідження пістолет придатний для неодноразового проведення пострілів способом роздільного спорядження з використанням шумового патрона 9 мм Р.А. та метального снаряда сферичної форми з м`якого металу.
Також цим вироком ОСОБА_7 визнано невинуватим і виправдано у пред`явленому обвинуваченні за ч. 4 ст. 296 КК у зв`язку з відсутністю в його діях складу цього кримінального правопорушення.
За обставин, детально викладених у вироку, орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 в тому, що він 20 квітня 2021 року близько 06:10 (більш точного часу органами досудового розслідування не встановлено), зайшовши на територію домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, грубо порушуючи громадський порядок, із мотивів явної неповаги до суспільства, що виразилося в зневажливому ставленні до громадського порядку та існуючих у суспільстві загальновизнаних правил поведінки і моральності, діючи з особою зухвалістю, дістав із внутрішньої кишені власної куртки пістолет марки "Ерма 459-С", калібру 9 мм РА, з якого здійснив три постріли в сторону потерпілого ОСОБА_10, чим завдав останньому тілесні ушкодження, відповідно до висновку експерта від 13 травня 2021 року № 116/Д, у вигляді вогнепального непроникаючого поранення потиличної ділянки справа, вогнепального непроникаючого поранення лівої бокової поверхні грудної клітки, вогнепального поранення задньої поверхні лівої гомілки у верхній третині, та один постріл у сторону потерпілої ОСОБА_11, спричинивши їй, згідно з висновком експерта від 02 червня 2021 року № 134/Д, тілесне ушкодження у вигляді рани правої гомілки.
Київський апеляційний суд ухвалою від 12 вересня 2023 року вирок місцевого суду залишив без зміни.
Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційних скаргах прокурори Києво-Святошинської окружної прокуратури ОСОБА_8 та Київської обласної прокуратури ОСОБА_9, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просять скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року стосовно ОСОБА_7 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Прокурор ОСОБА_8, не погоджуючись із фактичними обставинами, установленими судами попередніх інстанції, та оцінкою доказів, обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на те, що в діях ОСОБА_7 наявний склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, оскільки хуліганські дії ОСОБА_7 хоча і супроводжувалися завданням тілесних ушкоджень потерпілим, проте головною їх рушійною силою було бажання протиставити себе оточенню, показати свою зверхність, шляхом вираження явної зневаги до загальноприйнятих норм і правил поведінки.
Також прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції:
- не надав належної оцінки показанням потерпілих та обвинуваченого, які підтвердили відсутність між ними неприязних стосунків;
- не взяв до уваги ключової частини допиту прокурором ОСОБА_7, під час якого останній визнав вину у вчиненому, а також не зміг чітко відповісти, для чого саме йому була потрібна вогнепальна зброя та чому було неможливо уникнути конфлікту.
Посилаючись на рішення Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 29 вересня 2021 року, прокурор ОСОБА_8, з підстав, детально викладених у касаційній скарзі, вказує, що:
- наявність особистих неприязних стосунків не свідчить про відсутність хуліганського мотиву в діях обвинуваченого, при цьому потрібно враховувати характер та спосіб вчинення злочинних дій, поведінку обвинуваченої особи й потерпілих до і під час події;
- головною рушійною силою хуліганських дій є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточенню взагалі.
Обґрунтовуючи свої доводи, прокурор також зазначає, що оскаржуване судове рішення суперечить постанові Верховного Суду від 22 травня 2023 року у справі № 201/2348/18, при цьому, з підстав, детально викладених у касаційній скарзі, вказує, що в цій справі Касаційний кримінальний суд Верховного Суду зауважив, що:
- кваліфікація дій за ст. 296 КК не виключає поєднання хуліганського мотиву і посягання на громадський порядок та моральність з особливим мотивом;
- коли хуліганству передує конфлікт із потерпілим і такий конфлікт спровокований самим винним як зухвалий виклик соціальному оточенню, а реакція інших осіб на провокуючі дії, у тому числі спроба їх припинити, є приводом для подальшого насильства, не виключається кваліфікація дій за ст. 296 КК.
Разом з тим прокурор наголошує, що аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 288/1158/16-к.
Водночас, у касаційній скарзі прокурор ОСОБА_9 зазначає, що:
- у суді апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду щодо відсутності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, і просив кваліфікувати його дії за ч. 2 ст. 125 КК, проте суд апеляційної інстанції не перевірив та не проаналізував його доводів у цій частині, при цьому помилково зазначив в ухвалі, що прокурор просив перекваліфікувати дії ОСОБА_7 з ч. 4 ст. 296 на ч. 2 ст. 122 КК;
- у матеріалах провадження наявні докази правильної кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 125 КК, зокрема такими є показання допитаних потерпілих та обвинуваченого, а також висновки експерта від 13 травня 2021 року № 116/Д і від 02 червня 2021 року № 134/д.
З підстав, детально викладених у касаційній скарзі, прокурор ОСОБА_9 посилається, у тому числі, на те, що виправдання обвинуваченого, коли існують підстави для перекваліфікації його дій, не виправдовує легітимних очікувань особи і не узгоджується із завданнями кримінального судочинства, при цьому зазначає, що наведене ним відповідає правовим позиціям, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к), а також постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року (справа № 552/2540/20) та від 01 червня 2023 року (справа № 359/9624/14-к).
Від учасників касаційного провадження заперечень на касаційні скарги прокурорів Києво-Святошинської окружної прокуратури ОСОБА_8 та Київської обласної прокуратури ОСОБА_9 не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні:
- прокурор ОСОБА_5 підтримала касаційні скарги прокурорів і просила їх задовольнити;
- захисник ОСОБА_6 заперечував щодо задоволення касаційних скарг сторони обвинувачення, просив ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без зміни, а подані касаційні скарги - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно з вимогами ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Статтею 438 КПК передбачено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
Скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій з підстав неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним законом не передбачено.
Отже, Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність наданої їм оцінки та виходить лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій.
З огляду на зазначене, не є предметом розгляду суду касаційної інстанції доводи касаційної скарги прокурора ОСОБА_8, які зводяться до незгоди з фактичними обставинами та тверджень про надання неправильної оцінки доказам, а саме доводам про таке:
- висновки суду апеляційної інстанції про те, що конфлікт розпочався після того як потерпілий штовхнув обвинуваченого, не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_7 спочатку порушив право власності потерпілого, а на законну вимогу останнього покинути домоволодіння відреагував пострілами з пістолета, тобто діяв з грубим порушенням громадського порядку та загальновизнаних правил поведінки і моральності, що супроводжувалося особливою зухвалістю;
- показаннями всіх допитаних осіб підтверджується відсутність у ОСОБА_7 реальних підстав для застосування зброї до потерпілих, а його зухвала поведінка із самого початку характеризувалася зверхнім ставленням до правил суспільної поведінки, через що до потерпілих і було застосовано залякування з метою самоствердження і "покарання" за їх слушні та законні вимоги покинути домоволодіння.
Як убачається зі змісту касаційних скарг, винуватість ОСОБА_7 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні, передбаченому ч. 1 ст. 263 КК, доведеність цього обвинувачення та кваліфікація діяння не оспорюються.
У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_8 не погоджується з виправданням ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 296 КК, посилаючись на те, що в його діях міститься склад зазначеного кримінального правопорушення.
Як передбачено ст. 2 КПК, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Положення ст. 17 КПК регламентують, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.
Відповідно до ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Як визначено у ст. 370 КПК, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 373 КПК встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
Обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Тобто, дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
Суд першої інстанції надав оцінку зібраним і дослідженим у кримінальному провадженні доказам, за результатами чого дійшов висновку про недоведеність вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, ОСОБА_7 та обґрунтовано виправдав останнього.
Такого висновку місцевий суд дійшов на підставі безпосередньо досліджених у ході судового розгляду доказів, а саме показань обвинуваченого ОСОБА_7, який повністю визнав свою вину у вчиненому та пояснив, що в день події пішов до потерпілого ОСОБА_10 за своєю дівчиною, дізнавшись від знайомих, що вона там, а пістолет взяв із собою, адже знав, що там дорослі хлопці. Просив дівчину піти з ним, але вона відмовилася. Коли виходив з подвір`я потерпілого, останній вдарив його в обличчя, після чого він дістав пістолет та зробив попереджувальний постріл, щоб злякати, а потім почали боротися. Далі вибігла сестра потерпілого та інший чоловік, які стали відбирати в нього зброю, у ході чого він хаотично стріляв. Крім того, ОСОБА_7 даючи показання пояснив, що умислу стріляти в потерпілих не мав.
Також суд першої інстанції дослідив надані стороною обвинувачення докази винуватості ОСОБА_7, а саме показання:
- потерпілого ОСОБА_10, який зазначив, що в день події до його оселі прийшов обвинувачений ОСОБА_7 та хотів забрати свою дівчину, з якою він напередодні посварився і яка перебувала в нього в гостях. ОСОБА_7 сказав, що не піде без дівчини, однак вона відмовилася йти з ним. Тоді він попросив ОСОБА_7 піти, став виводити його з подвір`я, втім, коли відкрив хвіртку і штовхнув останнього в плече, між ними розпочалася бійка, у ході якої ОСОБА_7 дістав пістолет і тричі вистрелив у нього. Також потерпілий ОСОБА_10 пояснив, що постріли були неприцільні та хаотичні;
- потерпілої ОСОБА_11 (сестра потерпілого ОСОБА_10 ), яка пояснила, що в день події побачила, як на подвір`ї ходив брат із незнайомим хлопцем, потім почула постріли та побачила між ними сутичку, після чого вийшов ОСОБА_12 і вони втрьох намагалися забрати в ОСОБА_7 пістолет. У ході сутички ОСОБА_7 перезарядив пістолет і вистрелив. Разом з цим потерпіла ОСОБА_11 пояснила, що ОСОБА_7 випадково поцілив їй у гомілку, при цьому нікому не погрожував.
Надаючи оцінку доказам сторони обвинувачення (за ч. 4 ст. 296 КК), суд першої інстанції зазначив, що сторона обвинувачення під час кваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_7 в цій частині дійшла неправильного висновку про доведеність його вини у грубому порушенні громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю (хуліганство), вчиненому із застосуванням предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень.
При цьому, мотивуючи своє рішення в цій частині, місцевий суд зауважив, що висновок про відсутність у діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, ґрунтується як на фактичних обставинах, установлених під час розгляду справи, так і на приписах Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про хуліганство" від 22 грудня 2006 року № 10.
Оцінюючи надані докази, суд першої інстанції послався на те, що:
- ч. 1 ст. 296 КК передбачено кримінальну відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом;
- об`єктивна сторона хуліганства характеризується вчиненням винною особою такого діяння, яке грубо порушує громадський порядок, тобто встановлені правила поведінки, у тому числі у громадських місцях. При цьому діянню, що вчиняється особою, обов`язково притаманні або особлива зухвалість, або винятковий цинізм;
- суб`єктивну сторону хуліганства становлять умисна форма вини та мотив явної неповаги до суспільства, якому властива очевидна зневага до існуючих норм і правил поведінки у суспільному житті, протиставлення себе іншим членам суспільства тощо;
- кваліфікованими видами хуліганства є його вчинення: 1) групою осіб (ч. 2 ст. 296 КК); 2) особою, раніше судимою за хуліганство; 3) пов`язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов`язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії; 4) із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 296 КК).
При цьому місцевий суд зазначив, що системний аналіз положень ст. 296 КК та Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про хуліганство" від 22 грудня 2016 року № 10, виходячи з правової природи правовідносин та родового об`єкта кримінальних правопорушень проти громадського порядку і моральності, дає підстави вважати, що для надання правильної правової оцінки діянням особи в кожному випадку необхідно з`ясовувати, чи посягнула ця особа на правоохоронювані цінності, для збереження яких підтримується громадський порядок, чи були ці діяння безсумнівно хуліганськими, як для винного, так і для оточення, чи мало діяння характер грубого порушення громадського порядку.
Також суд першої інстанції вказав про необхідність звертати увагу і на обставини вчинення хуліганства, зокрема обстановку, місце та час його вчинення, кількість присутніх при цьому інших осіб, поведінку винного під час хуліганських дій.
Зауважив, що:
- таке посягання, як правило, здійснюється в людних або громадських місцях, зазвичай з ініціативи правопорушника, супроводжується нецензурною лайкою та/або фізичним насильством, пошкодженням майна і призводить до заподіяння моральної та матеріальної шкоди. При цьому за зовнішніми ознаками хуліганство певним чином схоже на ряд інших злочинів, зокрема на ті з них, що посягають на здоров`я, честь і гідність людини, її майно, водночас критеріями розмежування цих діянь є насамперед об`єкт посягання, що визначає правову природу та суспільну небезпечність кожного з них, і мотив як ознака суб`єктивної сторони злочину;
- хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок. Проявами особливої зухвалості під час цих дій є нахабне поводження, буйство, бешкетування, поєднане з насильством, знищення або пошкодження майна, тривале порушення спокою громадян, зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту тощо;
- обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства. Домінування у свідомості винного такого внутрішнього спонукання і відсутність особистого мотиву посягання на потерпілого є головним критерієм відмежування хуліганства як злочину проти громадського порядку та моральності від злочинів проти особи. Хуліганські дії не зумовлені особистими мотивами й конкретною метою, а за своїми внутрішніми чинниками фокусуються в напрямку тотального негативізму й ворожого ставлення до суспільства.
З огляду на зазначене, мотивуючи своє рішення, місцевий суд вказав, що для юридичної оцінки діяння за ст. 296 КК обов`язковим є поєднання ознак об`єктивної сторони цього злочину у виді грубого порушення громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і суб`єктивної сторони, зокрема мотиву явної неповаги до суспільства, при цьому підкреслив, що за відсутності відповідного мотиву, коли застосування насильства зумовлене неприязними стосунками з потерпілим і прагненням завдати шкоди конкретній особі з особистих спонукань, сам собою факт вчинення протиправних дій у громадському місці в присутності сторонніх осіб не дає достатніх підстав для кваліфікації їх як хуліганства.
У цьому випадку суд першої інстанції встановив, що обвинувачений ОСОБА_7 прийшов до оселі потерпілого ОСОБА_10 з метою забрати свою дівчину, а конфлікт розпочався після того, як потерпілий ОСОБА_10 першим штовхнув обвинуваченого, на ґрунті чого й почалася сутичка.
За таких обставин місцевий суд дійшов висновку, що у свідомості обвинуваченого домінував особистий мотив, а насильство, яке виразилося в подальшому спричиненні потерпілим тілесних ушкоджень, зумовлено неприязними стосунками з потерпілим ОСОБА_10, а отже, відсутній мотив явної неповаги до суспільства.
Також суд першої інстанції зазначив, що:
- з обставин, які встановлені в судовому засіданні, та пояснень обвинуваченого і потерпілих, не вбачається будь-яких дій обвинуваченого, пов`язаних із нахабним поводженням, буйством, бешкетуванням, поєднаним із насильством, знищенням або пошкодженням майна, тривалим порушенням спокою громадян, зривом масового заходу, тимчасовим порушенням нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту, у зв`язку з чим дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_7 такої ознаки об`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 296 КК, як особлива зухвалість;
- будь-яких доказів про наявність мотиву явної неповаги до суспільства в обвинуваченого та грубого порушення громадського порядку з особливою зухвалістю сторона обвинувачення суду не надала, а факт протиправних дій обвинуваченого в присутності декількох осіб та спричинення їм тілесних ушкоджень не дає достатніх підстав для кваліфікації їх як хуліганства.
Разом з цим, як зазначено у вироку, з огляду на диспозицію ст. 296 КК, а саме відсутність дефініції громадського місця, суд першої інстанції вказав, що громадське місце характеризується як місце вчинення кримінального правопорушення та підлягає обов`язковому доказуванню, а з пояснень наданих сторонами в судовому засіданні, убачається, що конфлікт відбувся на подвір`ї приватного будинку за адресою: АДРЕСА_2 .
Вирішуючи питання про належність подвір`я приватного будинку, розташованого за вказаною адресою, до громадського місця у цій конкретній справі, місцевий суд виходив з предметного змісту поняття "громадське місце" і його істотних ознак, а саме суспільної значущості та публічності, у зв`язку з чим дійшов висновку, що зазначене вище подвір`я приватного будинку, яке вказане як місце вчинення кримінального правопорушення, не є громадським місцем, оскільки не є територією, яка використовується для задоволення соціальних потреб громадян, а саме пересування, та є вільною у використанні для необмеженого кола осіб, тобто не має публічного характеру.
З огляду на наведене вище, суд першої інстанції не вирішував питання про належність пістолета до предмета заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, ? знаряддя вчинення кримінального правопорушення, з урахуванням положень ч. 4 ст. 296 КК.
Отже, посилаючись на ст. 62 Конституції України та рішення Європейського суду з прав людини від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства", та у справі від 21 жовтня 2011 року "Коробов проти України" (п. 65), суд першої інстанції зазначив про відсутність підстав вважати доведеним поза розумним сумнівом, що обвинувачений ОСОБА_7 грубо порушив громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю (хуліганство), із застосуванням предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, у зв`язку з чим дійшов висновку, що в діях ОСОБА_7 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, а тому виправдав його в цій частині.
З такими висновками погодився і суд апеляційної інстанції.
Як убачається з ухвали, предметом дослідження суду апеляційної інстанції були доводи апеляційної скарги прокурора ОСОБА_8, які в цілому є аналогічними з доводами її касаційної скарги.
Перевіряючи вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_7 в порядку апеляційної процедури, суд апеляційної інстанції вказав, що з показань потерпілих ОСОБА_10 та ОСОБА_11, а також самого обвинуваченого ОСОБА_7 не встановлено будь-яких дій останнього, які б свідчили про наявність ознак об`єктивної і суб`єктивної сторін кримінального правопорушення, передбаченого ст. 296 КК.
При цьому, як зазначила колегія суддів суду апеляційної інстанції, сторона обвинувачення не надала доказів порушення з боку ОСОБА_7 громадського порядку з мотиву явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю.
Апеляційний суд також послався на те, що з досліджених доказів убачається, що дії обвинуваченого, спрямовані на спричинення тілесних ушкоджень потерпілим, були розпочаті та обумовлені діями одного з потерпілих, під час того як ОСОБА_7 намагався покинути територію домоволодіння потерпілих, і пов`язані з особистим неприязним ставленням обвинуваченого до потерпілого ОСОБА_10 .
При цьому, як зазначено в ухвалі, дослідженими доказами не доведено і спрямованості умислу обвинуваченого на порушення громадського порядку.
За таких обставин суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду щодо відсутності достатніх підстав для кваліфікації дій ОСОБА_7 як хуліганства.
Суд апеляційної інстанції також погодився з висновками суду першої інстанції про те, що територія подвір`я приватного будинку не є громадським місцем у цьому випадку, і зазначив, що територія двору, яка використовується для задоволення соціальних потреб жителів будинку, не є публічним місцем.
Тож суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом належними та допустимими доказами наявності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК.
Із цими висновками судів попередніх інстанцій погоджується і Верховний Суд, оскільки вони належним чином обґрунтовані та вмотивовані.
Водночас, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_9 посилається на те, що:
- суд апеляційної інстанції не перевірив та не проаналізував його доводів щодо необхідності перекваліфікації дій ОСОБА_7 з ч. 4 ст. 296 на ч. 2 ст. 125 КК;
- у матеріалах провадження наявні докази правильної кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 125 КК, зокрема це підтверджують показання допитаних потерпілих та обвинуваченого, а також висновки експерта;
- виправдання обвинуваченого, коли існують підстави для перекваліфікації його дій, не виправдовує легітимних очікувань особи і не узгоджується із завданнями кримінального судочинства.
Обґрунтовуючи ці доводи, прокурор ОСОБА_9 у касаційній скарзі посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28 кс 19), а також постанови Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року (справа № 552/2540/20, провадження № 51-3807 км 21) та від 01 червня 2023 року (справа № 359/9624/14-к, провадження № 51-558 км 23).
Однак, на переконання колегії суддів суду касаційної інстанції, зазначені доводи прокурора ОСОБА_9 є необґрунтованими, а практика Верховного Суду, на яку він посилається на підтвердження доводів щодо наявності підстав для перекваліфікації кримінального правопорушення, ? нерелевантною до обставин у цьому кримінальному провадженні.
Як вказано в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 607/1662/21 (провадження № 14-121 цс 23), висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати ? над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати ? над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28 кс 19), серед іншого, зазначено, що дії засудженого зумовлені наміром завдати шкоду здоров`ю потерпілого і безпосередньо спрямовані на досягнення цього результату, а тому містять об`єктивні та суб`єктивні ознаки злочину проти особи і підлягають кваліфікації за наслідками, що настали, як умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я, - за ч. 2 ст. 125 КК, а суд апеляційної інстанції під час перегляду справи за апеляційною скаргою захисника в якій оспорювалася кваліфікація дій засудженого за ч. 4 ст. 296 КПК, зазначене до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив.
У постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року (справа № 552/2540/20, провадження 51-3807 км 21) та від 01 червня 2023 року (справа № 359/9624/14-к, провадження № 51-558 км 23) указано, що наведене в них узгоджується з постановою Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28 кс 19).
Водночас, як наголошено вище, відповідно до положень, передбачених статтями 433, 438 КПК, суд касаційної інстанції не переглядає кримінальне провадження з підстав неповноти судового розгляду, не надає оцінки доказам та виходить лише з тих фактичних обставин, які встановлені судами попередніх інстанцій.
У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції (у тому числі з огляду на показання самого ОСОБА_7 про відсутність умислу стріляти в потерпілих, потерпілого ОСОБА_10, який пояснив, що постріли були неприцільні та хаотичні, а також потерпілої ОСОБА_11, яка пояснила, що ОСОБА_7 випадково поцілив їй в гомілку, при цьому нікому не погрожував), зокрема встановив, що під час формулювання обвинувачення орган досудового розслідування обвинуваченому ОСОБА_7 за вину не ставив вчинення іншого кримінального правопорушення, від якого він не захищався, а спричинення потерпілим ОСОБА_10 та ОСОБА_11 легких тілесних ушкоджень не охоплювалося умислом обвинуваченого.
За цих обставин місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для перекваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_7 на такі, що посягнули на життя та здоров`я особи.
При цьому суд першої інстанції зауважив, що в розумінні положень розділу ІІ КК заподіяння необережного легкого тілесного ушкодження не є кримінально караним.
Ці висновки місцевого суду, з огляду на зміст здобутих у кримінальному провадженні доказів, є належним чином обґрунтованими.
Залишаючи вирок стосовно ОСОБА_7 без змін, суд апеляційної інстанції погодився з викладеними висновками місцевого суду.
Відповідно до положень, передбачених ст. 125 КК, кримінальна відповідальність настає лише за заподіяння умисного легкого тілесного ушкодження.
Проте, як зазначено вище, суди попередніх інстанцій, з урахуванням показань обвинуваченого та потерпілих, не встановили умислу на заподіяння легкого тілесного ушкодження.
Отже, доводи прокурора ОСОБА_9 про те, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки щодо наявності підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 296 на ч. 2 ст. 125 КК, є необґрунтованими.
Що стосується доводів прокурора ОСОБА_8, яка на підтвердження своєї позиції щодо наявності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, у касаційній скарзі посилається на те, що ухвала суду апеляційної інстанції стосовно ОСОБА_7 суперечить постанові Верховного Суду від 22 травня 2023 року у справі № 201/2348/18 (провадження № 51-3249 км 22), при цьому аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 288/1158/16-к (провадження № 13-28 кс 19), колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Як вже вказано вище, висновки Великої Палати Верховного Суду мають перевагу над висновками колегії суддів.
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2023 року у справі № 201/2348/18 зазначено, що наведене в цій постанові узгоджується з практикою Верховного Суду, узагальненою в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 288/1158/16-к.
Водночас, як убачається зі змісту вироку, місцевий суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, указав про врахування під час постановлення виправдувального вироку стосовно ОСОБА_7 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду, з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення, у тому числі щодо відсутності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, а також відсутності підстав для перекваліфікації його дій.
Такі висновки суду першої інстанції є належним чином обґрунтованими та вмотивованими.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на ту обставину, що прокурор ОСОБА_8, посилаючись постанову Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 29 вересня 2021 року (справа № 680/408/19, провадження № 51-1966 км 21), зазначила, в тому числі, що обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства, а головною рушійною силою хуліганських дій є не бажання завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а бажання протиставити себе оточенню взагалі.
Разом з тим, колегія суддів Верховного Суду зважає на ту обставину, що суд першої інстанції, постановляючи стосовно ОСОБА_7 виправдувальний вирок, хоча і не послався на вказану прокурором ОСОБА_8 постанову суду касаційної інстанції, однак поклав наведені в ній висновки в основу свого рішення (у тому числі ті, на які посилається прокурор та які в цілому є аналогічними з наведеними у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду), підкресливши, що за обставин, установлених у цьому кримінальному провадженні, обвинувачений діяв з огляду на особистий мотив, через неприязні стосунки з потерпілим, що було обґрунтовано саме діями потерпілого.
Отже, доводи касаційної скарги прокурора ОСОБА_8 (щодо наявності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, які в цілому аналогічні з доводами її апеляційної скарги), з огляду на зазначене вище, не є такими, що спростовують законність й обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій.
Таким чином, у ході касаційного розгляду колегія суддів суду касаційної інстанції встановила, щоапеляційний суд, переглядаючи апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_8, дав належну оцінку викладеним у ній доводам і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність залишення її без задоволення. При цьому тих істотних порушень процесуального закону, які б могли бути підставою для скасування судового рішення, суд апеляційної інстанції не встановив.
Колегія суддів уважає, що ухвала суду апеляційної інстанції в цілому відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
З урахуванням наведених вище обставин, інші доводи касаційних скарг у цілому не спростовують законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень судів попередніх інстанцій.
Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне й обґрунтоване рішення, не встановлено, касаційні скарги прокурорів Києво-Святошинської окружної прокуратури ОСОБА_8 та Київської обласної прокуратури ОСОБА_9 потрібно залишити без задоволення, аухвалу суду апеляційної інстанції - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд