ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 січня 2025 року
м. Київ
справа № 741/133/21
провадження № 51-1545км24
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4
захисників ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7
потерпілого ОСОБА_8
представника потерпілих ОСОБА_9
прокурора ОСОБА_10
розглянула в судовому засіданні касаційні скарги захисників ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на вирок Носівського районного суду Чернігівської області від 14 листопада 2022 року й ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року, прокурора ОСОБА_12, який брав участь у суді апеляційної інстанції, на вказану ухвалу в кримінальному провадженні стосовно
ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Роздольного Ніжинського району Чернігівської області, який зареєстрований та проживає в цьому АДРЕСА_1,
ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженця с. Держанівки Ніжинського району Чернігівської області, який зареєстрований та проживає у цьому АДРЕСА_2,
ОСОБА_15, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця с. Роздольного Ніжинського району Чернігівської області, який зареєстрований та проживає у АДРЕСА_3,
засуджених за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 1 ст. 122 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені фактичні обставини
За вироком Носівського районного суду Чернігівської області від 14 листопада 2022 року, залишеним без змін 26 лютого 2024 року Чернігівським апеляційним судом, ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 було засуджено кожного за ч. 2 ст. 121 КК із застосуванням ст. 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, за ч. 1 ст. 122 КК - у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців, а на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначено остаточне - у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Вирішено цивільний позов та питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.
Суд визнав ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 винуватими в умисному заподіянні групою осіб тяжкого, а також середньої тяжкості тілесного ушкодження за обставин, детально викладених у вироку.
Як установив суд, 5 серпня 2018 року в період 02:00-02:50 біля магазину на вул. Лесі Українки, 4 в с. Держанівці Носівського району Чернігівської області ОСОБА_14 у стані алкогольного сп`яніння разом із ОСОБА_13, ОСОБА_15 та особою, провадження щодо якої зупинено на підставі ч. 1 ст. 335 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), на ґрунті особистих неприязних стосунків умисно завдали ОСОБА_16, ОСОБА_17 та ОСОБА_8 численних ударів кулаками, ногами та дерев`яною штахетиною по різних ділянках голови й тулуба. У результаті спільних дій засуджених потерпілим було заподіяно різного ступеня тяжкості тілесні ушкодження, зокрема всім - середньої тяжкості та легкі, а ОСОБА_8 також тяжкі у вигляді закритої черепно-мозкової травми.
Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У поданій скарзі захисник ОСОБА_11 просить змінити судові рішення на підставах, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 438 КПК, звільнити ОСОБА_15 від покарання за ч. 1 ст. 122 КК згідно зі ст. 49 цього Кодексу, а за ч. 2 ст. 121 КК пом`якшити захід примусу, застосувавши ст. 75 вказаного Кодексу. Аргументуючи позицію, скаржник зазначає, що на час здійснення апеляційного провадження вже минуло 5 років із моменту заподіяння потерпілим середньої тяжкості тілесних ушкоджень, отже, установлений законом строк давності закінчився, чого не врахував апеляційний суд. Заперечуючи справедливість призначеного за ч. 2 ст. 121 КК покарання, захисник твердить, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою дані про особу ОСОБА_15, визнання останнім вини, щире каяття, вибачення перед потерпілими, добровільне відшкодування завданих збитків. На переконання автора скарги, зважаючи на ці обставини та воєнний стан в Україні, справедливим буде застосувати до засудженого інститут умовного звільнення, надавши йому можливість долучитися до захисту Батьківщини.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6, наводячи подібні за змістом доводи з питань застосування ст. 49 КК й позитивні дані про особу ОСОБА_13, також просить на аналогічних підставах змінити судові рішення стосовно останнього, звільнити його від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КК і пом`якшити призначене за ч. 2 ст. 121 КК покарання. На думку захисника, визначений судом захід примусу, який належить відбувати реально, є несправедливим, адже з моменту подій минуло більше ніж 5 років, засуджений раніше не судимий, працює, позитивно характеризується, на спеціальних обліках не перебуває, брав участь в охороні громадського порядку, надає матеріальну допомогу своїм батькам пенсійного віку, визнав провину, щиро розкаявся, добровільно відшкодував потерпілим завдану шкоду та витрати медичного закладу на їх лікування. Вважає, що наведене доводить можливість виправлення ОСОБА_13 без ізоляції від суспільства, а тому до нього має бути застосовано ст. 75 КК і звільнено від відбування призначеного за ч. 2 ст. 121 цього Кодексу покарання з випробуванням. Крім того, на підтвердження своїх аргументів захисник 20 січня 2025 року надіслав надану керівником Державної установи "Житомирська виправна колонія (№ 4)" позитивну характеристику засудженого.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 порушує питання про скасування на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК, вироку та ухвали стосовно ОСОБА_14 і призначення нового розгляду в суді першої інстанції. Суть доводів зводиться до того, що в цій справі не додержано норм матеріального й процесуального права, а судове слідство проведене неповно. За твердженням скаржника, місцевий суд безпосередньо не дослідив усіх доказів, не дав їм належної оцінки й необґрунтовано засудив ОСОБА_14 . Заперечуючи допустимість фактичних даних, покладених в основу вироку на підтвердження винуватості за ч. 1 ст. 122 КК, автор скарги акцентує на тому, що потерпілі ОСОБА_16 та ОСОБА_8 не подавали заяв приватного обвинувачення, підозри щодо заподіяння останньому середньої тяжкості тілесних ушкоджень засудженому не пред`являлося, а тому в цій частині кримінальне провадження підлягало закриттю. Крім того, на переконання сторони захисту, висновки суду про заподіяння ОСОБА_14 тяжких тілесних ушкоджень є сумнівними, адже немає доказів, які би безспірно доводили, що засуджені діяли спільно з єдиним умислом і завдали всіх ударів, відображених в обвинувальному акті. Як вважає автор скарги, апеляційний суд не усунув допущених порушень, до того ж усупереч п. 3 ч. 1 ст. 49 КК, абз. 3 ч. 7 ст. 284, ст. 417 КПК не скасував вироку й не закрив кримінального провадження в частині обвинувачення за ч. 1 ст. 122 КК.
У касаційній скарзі зі змінами та доповненнями до неї прокурор ОСОБА_12 просить змінити на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК, вирок і ухвалу, звільнити ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КК згідно з п. 3 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу і закрити провадження; виключити рішення про застосування ч. 1 ст. 70 КК; вважати їх засудженими за ч. 2 ст. 121 вказаного Кодексу до покарання, призначеного за цим законом судом першої інстанції. Аргументуючи позицію, прокурор зазначає, що з дня вчинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження і до набрання вироком законної сили минуло 5 років, однак на це не зважив апеляційний суд. Оскільки засуджені наразі погодилися на звільнення їх від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строку давності, належить застосувати такий інститут.
До суду касаційної інстанції від засуджених ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 надійшли письмові заяви, в яких висловлено згоду на звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КК у зв`язку із закінченням строку давності.
Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду. Клопотань про його відкладення не надходило. Засуджений ОСОБА_14 повідомив, що він не бажає брати участі в судовому засіданні.
Позиції учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції захисники ОСОБА_5 та ОСОБА_7 підтримали подану в інтересах засудженого ОСОБА_14 касаційну скаргу, не заперечували прийнятності доводів у скаргах інших учасників провадження в частині застосування інституту давності; захисник ОСОБА_6 підтримав свою касаційну скаргу, щодо вирішення решти скарг сторони захисту покладався на розсуд суду і водночас вважав слушними доводи сторони обвинувачення про необхідність звільнення засуджених від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КК; прокурор ОСОБА_10 підтримала скаргу сторони обвинувачення і зазначала, що саме в розрізі заявлених у ній вимог належить частково задовольнити скарги захисників; потерпілий ОСОБА_8 та представник потерпілих ОСОБА_18 висловили думку, збіжну з позицією прокурора.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і не уповноважений досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Тому доводи захисника ОСОБА_5 про неповноту судового розгляду не належать до предмета перевірки в порядку касаційної процедури.
У поданих в інтересах ОСОБА_13 й ОСОБА_15 касаційних скаргах доведеність їх винуватості у вчиненні інкримінованих злочинів не оспорюється. Отже, згідно з ч. 2 ст. 433 КПК судові рішення в цій частині стосовно вказаних засуджених не ревізуються.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду про вчинення ОСОБА_14 злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 1 ст. 122 КК, зроблено на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду в змагальній процедурі й оціненими відповідно до ст. 94 КПК.
Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі аналізу насамперед показань допитаних як обвинувачених ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_13, потерпілих ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_8 ; фактичних даних, що містяться у протоколах огляду місця події від 5 серпня 2018 року, слідчих експериментів від 19 вересня 2018 року за участю потерпілих, акті медичного огляду ОСОБА_14 від 5 серпня 2018 року, а також на підставі проведених судово медичних експертиз № 58, 59, 60 від 19 червня 2020 року, № 193 від 18 жовтня 2018 року, № 194 від 26 вересня 2018 року, № 198 від 22 жовтня 2020 року, зміст яких відображено у вироку.
За матеріалами справи, під час здійснення за участю захисника судового провадження ОСОБА_14, повністю визнавши свою провину, підтвердив завдання ним та іншими засудженими ударів потерпілим і факт заподіяння внаслідок цього тілесних ушкоджень останнім. Так само повністю визнали свою вину засуджені ОСОБА_13 та ОСОБА_15, які зазначали, що разом із ОСОБА_14 побили потерпілих, спричинивши їм різні тілесні ушкодження. Не заперечували вони і наслідків діянь, експертних висновків, котрими було визначено кількість та ступінь тяжкості виявлених у потерпілих ушкоджень. Водночас згідно з показаннями потерпілих ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_8 дії винуватців були спільні та узгоджені.
Відповідно до експертних висновків, які не оспорює захисник ОСОБА_5 у касаційній скарзі, усім потерпілим було заподіяно середньої тяжкості та легких тілесних ушкоджень, а ОСОБА_8 - також тяжких. При цьому їх кількість, локалізація й механізм утворення свідчать про те, що вони були спричинені внаслідок завдання потерпілим численних ударів на місці події.
У силу ст. 84 КПК згадані показання та експертні висновки є джерелом доказів і в розумінні статей 84-86 цього Кодексу отримані фактичні дані є належними та допустимими.
Отже, твердження захисника ОСОБА_5 про відсутність доказів на підтвердження того, що засуджені діяли спільно з єдиним умислом, є неспроможними.
Також не можна визнати прийнятними аргументи про порушення місцевим судом порядку дослідження доказів. За наявними у справі даними щодо перебігу судових засідань, які фіксувалися технічними засобами, обсяг доказів, котрі підлягають дослідженню, та його порядок було визначено з урахуванням позицій сторін. У ході судового розгляду захисники ініціювали зміну загального порядку, просили не оглядати відеозаписів слідчих дій (окрім уже оглянутого) і не допитувати свідків, пославшись на визнання вини обвинуваченими та їх щире каяття у вчиненому. Після закінчення з`ясування обставин і перевірки їх необхідними доказами сторони повідомили про відсутність бажання доповнити судовий розгляд. Отже, процедуру розгляду було здійснено з додержанням законодавчих приписів (частини 1, 2, 4 ст. 349 КПК).
Крім того, не є слушними посилання захисника ОСОБА_5 на неправильну юридичну оцінку діяння ОСОБА_14 стосовно потерпілого ОСОБА_8 .
Суб`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 121 КК, включає прямий та непрямий умисел. Відповідальність за цим законом настає і тоді, коли діяння винної особи були спрямовані на заподіяння невизначеної шкоди здоров`ю, а фактично було спричинено тяжке тілесне ушкодження. У разі вчинення злочину двома чи більше суб`єктами співвиконавці, долучаючись один до одного, виконують об`єктивну сторону складу злочину повністю або частково. Дії таких співучасників, поєднані причинним зв`язком та усвідомленням можливості настання суспільно небезпечних наслідків, є вчиненням злочину групою осіб.
У цій справі кваліфікуюча ознака заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб була встановлена судом з огляду на спільність та узгодженість дій засуджених, спрямованих проти здоров`я ОСОБА_8 . У суді ОСОБА_14, ОСОБА_15 й ОСОБА_13 підтвердили, що кожен із них завдав потерпілому по кілька ударів. За показаннями потерпілого ОСОБА_8, після того як ОСОБА_14 збив його з ніг, побиття не припинилось, навпаки йому також завдали удару по голові. Відповідно до висновку експерта № 193 у ОСОБА_8 серед інших тілесних ушкоджень (крововиливів та гематом на голові, множинних саден та забоїв обличчя, волосистої частини голови, закритої травми грудної клітки, забоїв м`яких її тканин та кінцівок) було виявлено тяжке у вигляді закритої черепно-мозкової травми. У такій ситуації, ураховуючи установлений факт заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень групою осіб, юридична оцінка діяння не залежить від того, хто саме зі співучасників безпосередньо заподіяв найбільш травмуючого удару. Тому вчинений ОСОБА_14 злочин проти здоров`я ОСОБА_8 суд правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 121 КК.
Не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства і твердження захисника про те, що місцевий суд мав закрити провадження за обвинуваченням ОСОБА_14 за ч. 1 ст. 122 КК через неповідомлення йому підозри в заподіянні середньої тяжкості тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_8 . У цій справі всім засудженим була інкримінована ч. 1 ст. 122 КК у зв`язку із заподіянням таких ушкоджень ОСОБА_19 та ОСОБА_17, котрим на відміну від ОСОБА_8 не спричинено тяжких, небезпечних для життя тілесних ушкоджень. Оскільки обвинувачення за ч. 2 ст. 121 КК охоплює заподіяння одночасно з тяжкими легких і середньої тяжкості ушкоджень, немає підстави для додаткової кваліфікації вчиненого стосовно ОСОБА_17 діяння за ч. 1 ст. 122 вказаного Кодексу, звідси - і необхідності окремого повідомлення про підозру. Відповідно до орієнтирів, окреслених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 2010 року № 7 "Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки", у випадках, коли складом певного злочину охоплюється вчинене одночасно із цим злочином відповідне діяння і санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК встановлено за цей злочин більш суворе максимальне основне покарання, ніж за відповідне діяння, таке діяння не утворює сукупності злочинів і не потребує окремої кваліфікації. У цій конкретній справі суд засудив ОСОБА_14, розглянувши провадження з додержанням ст. 337 КПК у межах пред`явленого йому обвинувачення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 477 КПК кримінальне провадження щодо правопорушення за ч. 1 ст. 122 КК здійснюється у формі приватного обвинувачення, необхідною умовою якого є виражене в процесуальній формі бажання потерпілого щодо кримінального переслідування винного.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, у разі зміни обвинувачення з публічного на приватне та підтримання потерпілим зміненого обвинувачення суд наділений повноваженням розглянути провадження щодо правопорушення, зазначеного в п. 1 ч. 1 ст. 477 КПК, й ухвалити за результатами судового розгляду остаточне рішення. Натомість припинення такого кримінального провадження може бути зумовлене лише поєднанням двох факторів: відсутністю як заяви потерпілого про злочин, так і висловленої під час досудового розслідування та/або судового провадження ініціативи у притягненні винного до кримінальної відповідальності (постанова від 3 липня 2019 року, справа № 288/1158/16-к).
Як убачається з матеріалів справи, відомості про подію злочину було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань із попередньою правовою кваліфікацією за ч. 2 ст. 296 КК. Приводом для початку досудового розслідування стало повідомлення уповноваженої служби про заподіяння всім трьом потерпілим тілесних ушкоджень, з якими їх доставили в лікарню. Також у справі містяться адресовані поліції заяви ОСОБА_17 й ОСОБА_16 про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, котрі їх побили, а ОСОБА_8 - про залучення його як потерпілого в цьому провадженні. Після встановлення ступеня тяжкості виявлених у потерпілих тілесних ушкоджень слідчий уніс до вказаного Реєстру відомості про злочин, передбачений ст. 121 КК, і кримінальні провадження були об`єднані. Постановою від 24 січня 2019 року склад правопорушень було перекваліфіковано з ч. 2 ст. 296, ч. 1 ст. 121 на ч. 1 ст. 122, ч. 2 ст. 121 КК. Таким чином, у провадженні, розпочатому за процедурою публічного обвинувачення, усі потерпілі під час досудового розслідування та судового розгляду беззастережно висловилися про необхідність застосування щодо винних осіб кримінально-правових заходів примусу.
Тому доводи захисника ОСОБА_5 про те, що кримінальне провадження за ч. 1 ст. 122 КК підлягало закриттю через відсутність заяв потерпілих, є необґрунтованими.
Щодо вимоги захисників ОСОБА_11 та ОСОБА_6 звільнити ОСОБА_15 та ОСОБА_13 від відбування покарання за ч. 2 ст. 121 КК із випробуванням, то з такою позицією не можна погодитись.
Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Справедливість покарання законодавець пов`язує не тільки з даними про особу винуватця, пом`якшуючими обставинами та класифікацією злочинів (ст. 12 КК), а й з обставинами кримінального провадження і суспільною небезпечністю конкретних діянь, а також із метою попередження вчинення засудженим та іншими особами нових кримінальних правопорушень.
За змістом ст. 75 КК, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності обґрунтованих підстав для висновку, що виправлення засудженого можливе без ізоляції від суспільства.
При обранні ОСОБА_15 та ОСОБА_13 заходу примусу за ч. 2 ст. 121 КК суд, дотримавшись положень статей 50, 65 цього Кодексу, врахував, що вказаний злочин є тяжким, а потерпілий ОСОБА_8, відносно якого його було вчинено, є особою з інвалідністю, і це - обтяжуюча покарання обставина. Водночас суд узяв до уваги щире каяття засуджених, добровільне відшкодування потерпілим завданих збитків і визнав зазначене пом`якшуючими обставинами. Попри твердження в касаційних скаргах, суд також зважив на дані про особу кожного засудженого, їхній вік, соціальні зв`язки, позитивні характеристики й поведінку в минулому.
Оцінивши все наведене й конкретні обставини справи, місцевий суд дійшов переконання про неможливість досягти виправлення засуджених без ізоляції від суспільства і призначив їм покарання за ч. 2 ст. 121 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу, нижче від найнижчої межі, установленої в санкції закону.
Підстав уважати, що обраний за ч. 2 ст. 121 КК захід примусу, який належить відбувати реально, є явно несправедливим, немає.
Крім того, доводи, подібні викладеним у скарзі захисника ОСОБА_5, про відсутність доказів провини ОСОБА_14 й здійснення судового розгляду з порушенням норм права, а також доводи захисників ОСОБА_11, ОСОБА_6 про несправедливість призначеного ОСОБА_13 та ОСОБА_15 покарання були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. Цей суд ретельно їх розглянув і, належним чином умотивувавши своє рішення, відхилив.
Також необхідно зазначити, що посилаючись у касаційних скаргах на необхідність застосування ст. 75 КК для надання можливості ОСОБА_15 й ОСОБА_13 долучитися до захисту Батьківщини, захисники залишили поза увагою положення ст. 811 КК, за якими особа, засуджена до основного покарання у виді обмеження або позбавлення волі, має право на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби за контрактом під час дії воєнного стану. Водночас за даними Єдиного державного реєстру судових рішень вказану норму права було застосовано до ОСОБА_15 (ухвала Богунського районного суду м. Житомира від 3 червня 2024 року).
Разом із тим аргументи сторін про порушення апеляційним судом вимог матеріального та процесуального закону, які регламентують застосування інституту давності, є слушними.
За загальним правилом ст. 49 КК особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення й до дня набрання вироком законної сили минули строки, зазначені в ч. 1 цієї статті, і немає підстав для зупинення або переривання давності.
Відповідно до ст. 417 КПК суд апеляційної інстанції, установивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок і закриває кримінальне провадження.
Застосування до кожного учасника провадження належної правової процедури є одним із завдань, визначених у ст. 2 КПК. Положення ч. 2 ст. 370 вказаного Кодексу визначають, що законним є лише рішення, ухвалене згідно з нормами матеріального права та з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Проте суд апеляційної інстанції, постановляючи 26 лютого 2024 року ухвалу, не врахував наведених законодавчих приписів.
На момент апеляційного перегляду минуло більш як 5 років із часу події кримінальних правопорушень, вчинених ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 . Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 49 КК давність притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення нетяжкого злочину, до яких належить передбачений ч. 1 ст. 122 цього Кодексу, становить 5 років. Даних про те, що обвинувачені ухилялися від досудового розслідування або суду чи вчинили новий злочин до набрання вироком законної сили, матеріали справи не містять. За таких умов апеляційний суд був зобов`язаний роз`яснити учасникам провадження наслідки спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності й застосувати належну правову процедуру.
За висновком об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 6 грудня 2021 року (справа № 521/8873/18), імперативний обов`язок звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності покладено на суд, а не на сторони, тому нероз`яснення судом першої чи апеляційної інстанції відповідних правил є порушенням вимог кримінального процесуального закону та незастосуванням закону України про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню.
За змістом ст. 440 КПК суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 вказаного Кодексу, зобов`язаний скасувати обвинувальний вирок чи ухвалу і закрити кримінальне провадження.
У цій справі строк давності притягнення ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КК минув до набрання вироком законної сили; відповідних клопотань до суду апеляційної інстанції подано не було й цей суд не роз`яснював обвинуваченим положень ст. 285 КПК; натомість до касаційного суду надійшли звернення засуджених щодо їх згоди на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК.
З огляду на викладене судові рішення стосовно ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 в частині засудження за ч. 1 ст. 122 КК підлягають скасуванню із закриттям кримінального провадження.
Тому подані касаційні скарги підлягають задоволенню частково.
Керуючись статтями 433, 436, 440-442 КПК, колегія суддів