ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 січня 2025 року
м. Київ
справа № 754/3801/23
провадження № 61-12209св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Сердюка В. В. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
особа, яка подала апеляційну скаргу та касаційну скаргу, - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_3, в інтересах якої діє Шевченко Ольга Юріївна, на ухвалу Київського апеляційного суду від 05 серпня 2024 року в складі колегії суддів Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Цурка Н. О., звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики у розмірі 1 000 000,00 грн.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 05 вересня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів. За умовами цього договору позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти в сумі 2 860 000 грн, що станом на дату укладення договору становить 110 000,00 доларів США за офіційним курсом Національного банку України з розрахунку 26,00 грн за 1 долар США. Позичальник зобов`язався повернути позику у строк до 05 вересня 2019 року шляхом передання грошових коштів за погодженим сторонами курсом продажу долара США з розрахунку 26 грн за 1 долар США.
До договору позики неодноразово вносилися зміни шляхом укладення додаткових угод, за умовами яких, зокрема, змінювалися умови договору позики в частині строку повернення позики. Відповідно до погоджених умов договору позики та додаткових угод остаточний розрахунок між сторонами мав бути проведений у строк до 31 грудня 2022 року.
Факт невиконання зобов`язань та неповернення грошових коштів підтверджується актом взаєморозрахунків від 10 січня 2023 року, який складено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, до договору позики від 05 вересня 2017 року. На дату звернення позивача з позовом до суду сума заборгованості становить 1 000 000,00 грн, однак відповідач ухиляється від виконання зобов`язання.
23 травня 2023 року до початку розгляду справи по суті відповідач подав до суду заяву, в якій позовні вимоги визнав та підтвердив існування заборгованості.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 05 вересня 2017 року у розмірі 1 000 000,00 грн
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 5 000,00 грн.
Зобов`язано Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві повернути ОСОБА_1 з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 5000,00 грн.
Рішення суду першої інстанції тим, що умовами договору сторони передбачили, що підтвердженням повернення позики є передача розписки. Матеріали справи не містять доказів того, відповідач виконав умови договору позики від 05 вересня 2017 року та повернув позивачу отримані від останнього кошти в повному обсязі.
До початку розгляду справи по суті відповідач письмовою заявою визнав суму заборгованості за договором позики 05 вересня 2017 року в сумі 1 000 000,00 грн. Оскільки відповідач визнав позов, і, враховуючи, що доказів виконання відповідачем умов договору позики від 05 вересня 2017 року матеріали справи не містять, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача 1 000 000,00 грн боргу є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Згідно з вимогами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до положень частини третьої статті 7 Закону України "Про судовий збір" у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 % судового збору, сплаченого під час подання позову.
Враховуючи подання відповідачем заяви про визнання позову до початку розгляду справи по суті, суд першої інстанції вбачав наявність підстав для повернення позивачу 50 % судового збору, сплаченого під час звернення з позовом до суду та покладення судових витрат зі сплати судового збору в іншій частині на відповідача.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, 05 лютого 2024 року ОСОБА_3 як особа, яка не брала участі у справі, в інтересах якої діє адвокат Шевченко О. Ю., оскаржила його до суду апеляційної інстанції.
Апеляційну скаргу обґрунтована тим, що рішення місцевого суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також порушило її права при поділі спільного сумісного майна нажитого з відповідачем у справі ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі. Суд першої інстанції під час вирішення питання про відкриття провадження не перевірив, що вказане рішення може вплинути на права та обов`язки особи, яка подала апеляційну скаргу, що не була залучена стороною у цій справі, у порушення вимог статті 206 ЦПК України необґрунтовано прийняв визнання позову відповідачем, не перевірив відповідність дій сторін договору принципам добросовісності, чим порушив вимоги статей 3, 13 ЦК України, оскільки договір позики від 05 вересня 2017 року є фіктивним правочином, за яким грошові кошти не передавалися і не поверталися.
Особа, яка подала апеляційну скаргу, зазначала, що єдиною метою подання позову у цій справі, який визнано відповідачем, є ухилення ОСОБА_2 від поділу спільного майна подружжя.
Зазначала, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року у справі №754/4741/22 розірвано шлюб між подружжям ОСОБА_3.
За 20 років перебування у шлюбі подружжя набуло у власність, як рухоме, так і нерухоме майно. Найбільш вартісними об`єктами спільного майна є земельна ділянка - 0,12 га, оформлена на ім`я ОСОБА_2, у селі Погреби Броварського району, з розташованим на ній житловим будинком загальною площею 300,00 кв.м, який є повністю готовим та придатним для проживання, але не введений ОСОБА_2 в експлуатацію саме з підстав існування спору щодо його поділу.
На розгляді Броварського міськрайонного суду Київської області перебуває справа № 361/9463/23 про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_3.
ОСОБА_2 у зустрічному позові у справі № 361/9463/23 повідомив, що постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва від 23 листопада 2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 передано стягувачу ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за виконавчим листом № 754/3801/23 від 21 серпня 2023 року земельну ділянку, кадастровий номер 3221286401:01:048:0028, загальною площею 0,12 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що належить боржнику ОСОБА_2 . Актом про передання майна стягувачу у рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 від 23 листопада 2023 року було передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку, яка належить до спільного майна подружжя відповідача та особи, яка подала апеляційну скаргу.
На підставі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року у цій справі земельна ділянка, на якій розташований житловий будинок, передані ОСОБА_1, який формально вже є власником як земельної ділянки, так і будинку, незважаючи на те, що це майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення
Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 березня 2024 року поновлено ОСОБА_3 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за її апеляційною скаргою на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 липня 2023 року у цій справі.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 серпня 2024 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі - ОСОБА_3, закрито.
Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 не довела факту порушення рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 липня 2023 року її прав, інтересів або обов`язків, у зв`язку із чим апеляційне провадження за її апеляційною скаргою підлягає закриттю.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
02 вересня 2024 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє Шевченко О. Ю., через систему "Електронний суд" звернулася до Верховного Суду зі касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного суду від 05 серпня 2024 року, у якій представник заявниці, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 05 серпня 2024 року та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявниця у касаційній скарзі посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права.
Заявниця указує на те, що ухвалене судом першої інстанції рішення, яке набрало законної сили, має для неї несприятливі наслідки, а саме вибуття під час його виконання зі спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який визнав позов, частини майна, щодо якого між ними існує спір. Апеляційний суд помилково вважав, що рішення суду першої інстанції не впливає на її права, оскільки таке рішення призвело до порушення її майнових прав під час поділу спільного майна подружжя.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У жовтні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи
Суд апеляційної інстанції установив, що 05 вересня 2017 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики.
За умовами цього договору позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти в сумі 2 860 000 грн, що станом на дату укладення договору становить 110 000,00 доларів США за офіційним курсом Національного банку України з розрахунку 26,00 грн за 1 долар, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві суму позики в строк встановлений цим договором. На момент укладення цього договору грошові кошти в сумі 110 000,00 доларів США позикодавець передав позичальнику в повному обсязі, що підтверджується розпискою. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк до 05 вересня 2019 року, шляхом передачі грошових коштів (гривня, долар США, євро) за погодженим курсом продажу долара США з розрахунку 26 грн за 1 долар США. За домовленістю сторін сплата позики повинна підтверджуватися позикодавцем відповідними розписками про одержання грошей, які позикодавець зобов`язаний видати позичальнику одночасно із отриманням платежу від позичальника (пункти 1-3, 5 договору позики).
Додатковою угодою від 02 вересня 2019 року до договору позики від 05 вересня 2017 року сторонами внесено зміни до пункту 3 договору позики та встановлено строк повернення позики до 05 вересня 2020 року.
Додатковою угодою № 2 від 25 серпня 2020 року до договору позики від 05 вересня 2017 року внесено зміни до пункту 3 договору позики та сторонами встановлено строк повернення позики до 31 грудня 2021 року.
Додатковою угодою № 3 від 30 січня 2022 року до договору позики від 05 вересня 2017 року встановлено, що загальна сума повернутих позичальником грошових коштів за договором позики від 05 вересня 2017 року становить 1 620 000 грн, що еквівалентно 62 308,00 доларам США за погодженим сторонами курсом долара США з розрахунку 26 грн за 1 долар США. Станом на дату укладення цієї додаткової угоди за договором позики 05 березня 2017 року неповернутою залишилася сума позики у розмірі 1 240 000,00 грн, що еквівалентно 47 690,00 доларів США за погодженим сторонами курсом долара США з розрахунку 26 грн за 1 долар США. Щодо виконаної іншої частини зобов`язання майнових претензій до позичальника позикодавець не має. Також сторонами внесено зміни до пункту 3 договору позики та встановлено строк повернення позики до 31 грудня 2022 року.
10 січня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складено акт звірки взаєморозрахунків за договором позики 05 березня 2017 року, за яким станом на 10 січня 2023 року загальна сума заборгованості складає 1 000 000,00 грн, що еквівалентно 38 462,00 доларам США за погодженим сторонами курсом долара США з розрахунку 26 грн за 1 долар США.
Згідно з рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року у справі № 754/4741/22 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 02 лютого 2002 року, а отже і на час укладення договору позики.
Станом на час звернення ОСОБА_3 до апеляційного суду спір між подружжям щодо поділу майна (справа № 361/9463/23) не вирішено, юридичну долю та правовий режим, зокрема, земельної ділянки та житлового будинку, про який заявляє остання, не визначено.
ОСОБА_3 не брала участі у розгляді цієї справи в суді першої інстанції як сторона або як третя особа.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду доходить висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржене судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи заявниці є прийнятними з огляду на таке.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Такі засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
За положеннями частини першої статті 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Частиною першою статті 17 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (частина третя статті 18 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 06 грудня 2007 року у справі "Воловік проти України" (заява № 15123/03), зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду (рішення у справі "Подбельські та ППУ Полпуре проти Польщі" (Podbielski and PPU Polpure v. Poland) від 26 липня 2005 року, заява № 39199/98)).
ЄСПЛ зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Де Жуфр де ла Праделль проти Франції" (De Geouffre de la Pradelle v. France) від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87)).
ЄСПЛ у § 53 рішення від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, констатував, що право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави. Проте такі обмеження не повинні впливати на доступ до суду чи ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди суті цього права, та мають переслідувати законну мету. Проявом цього права є забезпечення для кожної особи можливості звернутися до суду.
У рішеннях від 13 січня 2000 року у справі "Мірахаль Есколано та інші проти Іспанії" (Miragall Escolano and others v. Spain), заяви № № 38366/97, 38688/97 та від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каваніллес" проти Іспанії" (Perez de Rada Cavanilles v. Spain), заява № 3256-57, ЄСПЛ зазначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
Однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного оскарження судового рішення. Можливість (право) оскарження судових рішень у суді апеляційної інстанції є складовою права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.
Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Судове рішення, що оскаржується особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.
Якщо у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, апеляційний суд встановить, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18).
Незалучена до участі в справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним і безумовним, а не ймовірним (постанови Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі № 914/2259/17 та від 13 травня 2024 року у справі № 913/567/19).
У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики задоволено.
Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, ОСОБА_3 як особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, порушення своїх прав обґрунтовувала, зокрема, тим, що внаслідок виконання рішення місцевого суду у цій справі, в рахунок погашення заборгованості, яку визнав відповідач, позивачу (стягувачу у виконавчому провадженні) передано земельну ділянку, на якій розташовано не введений в експлуатацію житловий будинок, яка належить до спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і щодо якої у колишнього подружжя існує спір про поділ цього майна.
Закриваючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції обмежився висновком про те, що з огляду на предмет і підстави позову у цій справі рішення суду першої інстанції стосується житлових прав позивача і відповідача та не впливає на права особи, яка подала апеляційну скаргу.
При цьому апеляційний суд не надав оцінки доводам ОСОБА_3 про належність до спільної сумісної власності того майна, яке передано позивачу (стягувачу у виконавчому провадженні) в рахунок погашення заборгованості, яку визнав відповідач на підставі рішення суду першої інстанції.
Крім того, аналізуючи спірний договір позики від 05 вересня 2017 року, суд апеляційної інстанції залишив без уваги його положення, викладені у пункті 10, а саме повідомлення позичальника про його перебування станом на момент укладення договору у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .
Тобто позивач та відповідач (який визнав позов) усвідомлювали те, що спірні правовідносини стосуються також дружини (на час укладення договору позики) позичальника ОСОБА_3, яка зазначена у спірному договорі як дружина позичальника і яку суд першої інстанції до розгляду цієї справи не залучив.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що з Єдиного державного реєстру судових рішень, інформація з якого є у вільному доступі, вбачається, що у провадженні Броварського міськрайонного суду Київської області перебуває справа № 361/9463/23 позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Предметом позовних вимог у цій справі є, зокрема, земельна ділянки, кадастровий номер 3221286401:01:048:0028, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення по суті спору у справі № 361/9463/23 на час касаційного перегляду не ухвалено.
Вирішення спору, зокрема про стягнення боргу за договором позики з позичальника, який на момент укладення такого договору перебував у шлюбі, про що зазначено договорі, без залучення указаної у договорі позики особи ОСОБА_3, є неприпустимим та впливає на майнові права останньої, оскільки право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном як у вузькому розумінні - активами, так і у широкому - борговими зобов`язаннями. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
Право "бути почутим" є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України та статтею 6 Конвенції. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду (постанова Верховного Суду від 07 березня 2024 року у справі № 240/17246/23, адміністративне провадження № К/990/3166/24).
Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Сторони повинні мати можливість висловити свої аргументи під час публічного слухання справи. Право на змагальний процес означає можливість для сторін знати та висловити свої міркування щодо всіх наданих у справі доказів чи пояснень.
Суд апеляційної інстанції на наведене вище помилково уваги не звернув та дійшов передчасного висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 .
За таких обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа - передачі до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.