Постанова
Іменем України
29 січня 2025 року
м. Київ
справа № 755/13068/23
провадження № 61-14540св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 квітня 2024 року в складі судді: Гончарука В. П., та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року в складі колегії суддів: Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовів
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики.
Первісний позов мотивований тим, що 06 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець ОСОБА_1 передав позичальнику грошові кошти в розмірі 20 000 дол. США, а позичальник прийняв кошти із зобов`язанням повернути вказану суму до 31 грудня 2022 року в дол. США.
Відповідно до пункту 3 договору сторони підписами засвідчили, що на момент укладення договору, кошти у повному розмірі згідно пункту 1 цього договору передані від позикодавця позичальнику. на дату подання позовної заяви визначений у пункті 1 договору позики строк її надання закінчився та відповідачем не здійснено повернення суми позики.
06 вересня 2021 року між сторонами було укладено угоду до договору позики від 06 вересня 2021 року, відповідно до умов якої сторони прийняли рішення співпрацювати в інвестиційному проекті "ІНФОРМАЦІЯ_1", який полягає в побудові та продажі житлового будинку. Згідно пункту 1 угоди до договору позики кошти, які позикодавець передав позичальнику за договором позики від 06 вересня 2021 року в сумі 20 000 дол. США позичальник інвестує від імені позикодавця. Відповідно до пункту 2 угоди до договору позики за позикодавцем закріплено 33.33 кв. м в об`єкті інвестування. ОСОБА_1, з метою досудового врегулювання спору, направив на адресу відповідача лист про повернення грошових коштів за договором позики. Відповідач листом повідомив, що він виконав зобов`язання шляхом укладення відповідного документу та передачі грошових коштів забудовнику від імені позикодавця в проект "ІНФОРМАЦІЯ_1".
Посилався на те, що позиція відповідача про те, що укладання угоди до договору позики фактично змінило умови договору позики не відповідає дійсності, так як умови договору позики сторонами змінено не було та договір позики є дійсним та таким що підлягаю виконанню зі сторони відповідача.
ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 :
борг за договором позики від 06 вересня 2021 року у сумі 20 000 дол. США;
3% річних у розмірі 394,52 дол. США.
У жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 з зустрічним позовом про визнання договору удаваним.
Зустрічний позов мотивований тим, що дійсно 06 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики, згідно якого останній передав, а ОСОБА_2 прийняв в позику грошові кошти в сумі 20 000 дол. США.
06 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладена угода до договору позики від 06 вересня 2021 року, якою погоджено співпрацю в інвестиційному проекті "ІНФОРМАЦІЯ_1" та домовилися про те, що кошти, які позикодавець передав позичальнику за договором позики від 06 вересня 2021 року в розмірі 20 000 дол. США позичальник інвестує в проект від імені позикодавця. З наведеного вбачається, що сторони не укладали договір позики та грошові кошти в борг позичальнику не передавалися. Дійсна воля сторін правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових правовідносин, ніж ті, що передбачені договором позики від 06 вересня 2021 року та фактично було гарантією того, що ОСОБА_2 належним чином виконає зобов`язання щодо передачі грошових коштів з метою інвестиції у будівництво житлового будинку на підставі договору будівництва житлових будинків АДРЕСА_1 від 22 вересня 2021 року.
ОСОБА_2 належним чином виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики від 06 вересня 2021 року вказавши те, що спірні грошові кошти в розмірі 20 000 дол. США були передані в інвестиційний проект "ІНФОРМАЦІЯ_1", надавши для цього ОСОБА_1 підтверджуючі документи.
Посилався на те, що під договором позики від 06 вересня 2021 року прихований інший правочин, який сторони мали намір приховати, який містив ознаки договору доручення та не передбачав прав і обов`язків, що були б характерними для договору позики.
ОСОБА_2 :
визнати договір позики від 06 вересня 2021 року та угоду до договору позики від 06 вересня 2021 року, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 удаваними правочинами, вчиненими з метою приховання договору доручення;
визнати, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично укладено договір доручення від 06 вересня 2021 року щодо передання грошових коштів у розмірі 20 000 дол. США в інвестування проекту "ІНФОРМАЦІЯ_1".
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 квітня 2024 року:
позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики задоволено;
стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 20 000 дол. США та 3 % річних в розмірі 394,52 дол. США, а всього стягнуто 20 394,52 дол. США;
вирішено питання про розподіл судових витрат;
в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору удаваним відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
як убачається з матеріалів справи, що 06 вересня 2021 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у борг 20 000 дол. США з строком повернення до 31 грудня 2022 року. 06 вересня 2021 року між позивачем та відповідачем було укладено угоду до договору позики від 06 вересня 2021 р. відповідно до якої сторони дійшли згоди та прийняли рішення співпрацювати в інвестиційному проекті "ІНФОРМАЦІЯ_1", який полягає в побудові і продажі житлового будинку та кошти, які позикодавець передав позичальнику за договором позики в сумі 20 тис. доларів США, позичальник інвестує в проект від імені позикодавця. Але у вказаній угоді до договору позики від 06 вересня 2021 року не вказано, що даний договір позики є припиненим, а також те, що зобов`язання за договором позики виконанні перед кредитором.
22 вересня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладеного договір будівництва житлових будинків. 22 вересня 2021 року між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_4 підписано меморандум, відповідно до якого сторони прийняли рішення співпрацювати в інвестиційному проекті "ІНФОРМАЦІЯ_1 Vita village", який полягає в побудові і продажі житлових будинків далі (проект). Відповідно до умов даного меморандуму відповідач ОСОБА_2 інвестує в проект 514 820 дол. США з яких за 34 123 дол. США відповідач купує земельні ділянки на яких буде відбуватися будівництво проекту, решта інвестиційних коштів спрямовується на будівництво будинків відповідно до договору будівництва житлових будинків від 22 вересня 2021 року. Факт отримання коштів в розмірі 480 697 дол. США ОСОБА_4 від ОСОБА_2 підтверджується розпискою від 22 вересня 2021 року, копія якої міститься в матеріалах справи;
04 листопада 2021 року була укладена угода до меморандуму від 22 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо внесення змін до пунктів 5.1 та 5.2, а також те, що відповідач ОСОБА_2 діє не від свого імені, а від імені та в інтересах ряду осіб, в тому числі згідно пункту 3.25 і в інтересах позивача ОСОБА_1 ;
частиною першою статті 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваний стаття 235 ЦК України. Для визнання правочину удаваним слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угод;
в ході судового розгляду представником відповідача не надано до суду доказів того, що дія договору позики від 06 вересня 2021 року припинена та який було приховано сторонами правочин під договором позики грошових коштів. Крім того в пункту 2 додаткової угоди до договору позики від 6 вересня 2021 року передбачено, що строк повернення інвестованих грошових коштів, який встановлюється в договорах з виконавцем по проекту "ІНФОРМАЦІЯ_1" визначається до 31 грудня 2023 року, тобто за вказаною додатковою угодою до договору позики відповідач повинен повернути кошти позивачу;
також статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Надані сторонами докази суд визнає належними і допустимими, також достовірними і достатніми, оскільки ці докази містять у собі інформацію щодо предмета позовних вимог, вони логічно пов`язані з обставинами справи. Сторонами надано належним чином завірені копії відповідних документів.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року:
апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено частково;
рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики, 3 % річних скасовано та ухвалено в цій частині нове;
позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики, 3% річних задоволено частково;
стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 20 000 дол. США;
рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат по сплаті судового збору у розмірі 7 458,28 грн змінено, зменшення стягнутої з ОСОБА_2 суму судового збору з 7 458,28 грн до 7 314 грн;
в іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року залишено без змін;
вирішено питання про розподіл судових витрат;
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2022 року в справі №607/5148/20);
позивач, заявляючи вимогу про визнання договору позики удаваним, має довести: факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваними правочинами. Доведення удаваності правочину відбувається не лише шляхом аналізу змісту укладеного правочину (удаваність якого доводиться позивачем), а за допомогою інших, непрямих доказів;
основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання правочину удаваним позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників (постанова Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц);
пунктом 2 додаткової угоди № 1 від 08 грудня 2022 року до договору позики від 06 вересня 2021 року та угоди б/н від 06 вересня 2021 року передбачено, що строк повернення інвестованих грошових коштів, який встановлюється в договорах з виконавцем по проекту "ІНФОРМАЦІЯ_1" визначається до 31 грудня 2023 року. Тобто додатковою угодою № 1 від 08 грудня 2022 року до договору позики від 06 вересня 2021 року та угоди б/н від 06 вересня 2021 року підтверджувався обов`язок відповідача повернути кошти, які ним було взято в борг у позивача. Виходячи з аналізу вказаних договорів, колегія суддів вважала, що дія договору позики між сторонами не була припинена;
таким чином, при відмові в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору та угоди удаваними правочинами, суд першої інстанції правильно виходив із того, що ОСОБА_2 не доведено наявність правових підстав для визнання вказаних правочинів удаваними, оскільки жодних доказів наявності у сторін договору позики та угоди б/н від 06 вересня 2021 року на час їх укладення наміру приховати який-небудь інший правочин не надано;
доказів на підтвердження того, що вказані в розписці грошові кошти у розмірі 20 000 дол. США були повернуті позикодавцю як у строк, обумовлений в розписці - не пізніше 31 грудня 2022 року, так і на час розгляду справи в суді, відповідачем ОСОБА_2 не було надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції. Оскільки відповідач ОСОБА_2 не виконав свої зобов`язання за договором позики, не повернув взяті у борг кошти у визначений строк, колегія суддів вважала, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підлягав для стягнення з відповідача заборгованості за договором позики в розмірі 20 000 дол. США. Жодних доказів наявності у сторін договору позики та угоди б/н від 06 вересня 2021 року на час їх укладення наміру приховати який-небудь інший правочин не надано;
доводи апеляційної скарги про те, що фактично договір позики від 06 вересня 2021 року став гарантією виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань щодо інвестування від імені ОСОБА_1, а правовідносин позики, з урахуванням угоди, між сторонами фактично не виникло, відповідно і зобов`язань, характерних договору позики у ОСОБА_2 також не виникло, колегія суддів відхилила, оскільки вони спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами справи та змістом договору позики від 06 вересня 2021 року, з якого вбачається, що грошові кошти відповідачем було отримано саме у позику від ОСОБА_1 з обов`язком повернути їх у визначений строк - не пізніше 31 грудня 2022 року;
твердження сторони відповідача про те, що судом першої інстанції не було встановлено дійсну природу правовідносин сторін, колегія суддів відхилила, оскільки судом першої інстанції вірно встановлено, що між сторонами був укладений договір позики та судом вірно застосовані норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Укладення в подальшому угоди до договору позики від 06 вересня 2021 року не звільняє відповідача від обов`язку повернути в визначений у договорі позики строк кошти;
оскільки відповідач ОСОБА_2 не виконав свої зобов`язання за договором позики, не повернув взяті у борг кошти у визначений строк, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підлягав для стягнення з відповідача заборгованості за договором позики в розмірі 20 000 дол. США;
як вбачається з матеріалів справи, позивач просив стягнути з відповідача 3 % річних в розмірі 394,52 дол. США за період з 01 січня 2023 року по 29 серпня 2023 року.З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов`язання у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.Разом з тим, стягуючи з відповідача на користь позивача 3 % річних в розмірі 394,52 дол. США, суд першої інстанції не звернув увагу на наступне;
в Україні Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", який було затверджено Законом України 2102-IX від 24 лютого 2022 року "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" введено воєнний стан, який у подальшому продовжувався Указами Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", та який діє до цього часу. Відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). А відтак, враховуючи викладене, колегія суддів зробила висновок, що відсутні правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відповідача 3% річних в розмірі 394,52 дол. США;
отже, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики, 3% річних підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового про стягнення з відповідача на користь позивача 20 000 дол. США за договором позики. У задоволенні вимог про стягнення 3% річних відмовлено. В іншій частині рішення залишити без змін.
Аргументи учасників справи
31 жовтня 2024 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року (повне судове рішення складено 04 жовтня 2024 року),в якій просив:
оскаржені судові рішення скасувати;
справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано правову позицію Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду згідно з постановою від 30 травня 2023 року у справі № 914/4127/21 "Щодо визначення правової природи договору". Так, згідно даної позиції вбачається, що рішення суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Отже, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, тобто дослідити відповідні умови договору з зазначенням своїх висновків за результатами такої оцінки у прийнятому судовому рішенні;
як суд першої інстанції, так і апеляційної інстанції в якості аргументації правової природи укладеного між учасниками у даній справі договору взяв до уваги лише позицію позивача, викладену як в позові, так і в відзиві на зустрічний позов, при цьому належним чином не спростувавши головні доводи відповідача по первісному позові та позивача по зустрічному, якими він обґрунтовував свої вимоги. В свою чергу, суд апеляційної інстанції вибірково проаналізував умови договорів та обставин їх укладення, не встановивши при цьому природу їх укладення, спрямованість дії сторін таких правочинів на настання відповідних правових наслідків;
окрім цього, судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано правову позицію Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду згідно з постановою від 07 липня 2022 року у справі № 910/1801/21 "Щодо визначення правової природи договору". Аналіз укладених договорів, які були долучені сторонами у ході розгляду даної справи, відповідно до волевиявлення самих учасників спірних правовідносин передбачає, зокрема, досягнення матеріального (індивідуалізованого) результату як наслідок отримання інвестиційного доходу від реалізації об`єкту інвестування. Суди попередніх інстанцій, надаючи правову оцінку оспорюваному договору, повинні досліджувати саме правову природу такого договору та не тлумачити його положення виходячи лише суто з назви такого документа/договору. Сама по собі назва документа/договору не повинна мати характер основоположного та визначального впливу при наданні судом оцінки самому змісту документу/договору. Однак, ці обставини, встановлення яких має ключове значення для з`ясування всіх обставин справи та прийняття законного та обґрунтованого рішення, судами як апеляційної, так і першої інстанції залишилися поза увагою;
при вирішення даного спору (зустрічного позову ОСОБА_2 ) судами попередніх інстанції не враховано правову позицію Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 16 лютого 2022 року у справі № 522/6709/19 "Щодо правової природи удаваного правочину". Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Формулювання, що його "вчинено сторонами", породжує висновок, що він може бути лише дво- або багатостороннім правочином. Між тим не виключається, що й односторонній правочин буде удаваним. Проте якщо застосовувати конструкцію удаваності до одностороннього правочину, то удаваний та прихований мають бути односторонніми правочинами. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст.235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 751/4210/15-ц;
навіть виходячи суто лише з письмово викладених домовленостей, що утворились 06 вересня 2021 року вбачається, що ОСОБА_1 в день укладення Договору позики (06 вересня 2021 року) вже володів достатньою інформацією про наявний Проект, в який є можливість інвестувати, та відповідно після укладення Договору позики відразу виявляє намір укласти Угоду до Договору позики, якою підтвердив своє бажання тільки що передані грошові кошти інвестувати в Проект від свого ж імені, а ОСОБА_2 є особою, що здійснює таку передачу коштів в інвестування, знову ж таки, від імені ОСОБА_1, тобто сторони не мали внутрішньої волі на виникнення у них відносин за позикою, сторони бажали саме утворення відносин щодо передачі коштів ОСОБА_2, які останній інвестує в Холанд парк від імені ОСОБА_1 . Додаткова угода № 1 від 08 грудня 2022 року до Договору позики від 06 вересня 2021 року є абсолютним підтвердженням того, що сторони з самого початку ставились до правовідносин, що виникли між ними, як до правовідносин доручення. Сторони, змінюючи положення Угоди від 06 вересня 2021 року до Договору позики від 06 вересня 2021 року, буквально погоджують Додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною договору, що Договір позики набуває правової природи договору доручення, а відтак підтверджує першочергову внутрішню волю ОСОБА_1 - передача грошових коштів ОСОБА_2 не мала встановити між сторонами позикових відносин, передача грошових коштів здійснена для їхньої подальшої передачі ОСОБА_2 у інвестиційний проект Холанд парк від імені ОСОБА_1 ;
наявність між сторонами саме правовідносин доручення, а не позики підтверджується як і конклюдентними діями сторін, хронологією укладень договорів, іншими діяннями, так і безпосередньо змістом укладених між сторонами правочинів у письмові формі, які виразились у Договорі позики, Угоди до Договору позики та Додаткової угоди №1 від 08 грудня 2022 року до Договору позики від 06 вересня 2021 року;
ОСОБА_2 в рамках справи № 755/13068/23 надавалися до суду першої інстанції докази щодо відсутності між ним та ОСОБА_1 правовідносин позики, що підтверджувалося як поданням відзиву на позовну заяву такого, так і зустрічного позову щодо визнання такого договору позики удаваним правочином, що підтверджувалося зокрема: угодою до договору позики від 06 вересня 2021 року, що була укладена між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зі змісту якої було чітко встановлено цільове використанням та спрямування коштів у розмірі 20 000 дол. США від імені ОСОБА_1 у проект будівництва із закріпленням за останнім частки у об`єкті будівництва (33,33 кв. м), які після відчуження такого об`єкту підлягали оціненню в грошовому еквіваленті та були б отримані ОСОБА_1 ; меморандумом від 22 вересня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, яким обумовлено порядок інвестування вказаних вище коштів, отриманих від ОСОБА_1 в інвестиційному проекті Холанд парк; договором будівництва житлових будинків № 1 від 22 вересня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, яким врегульовані відносини будівництва житлових об`єктів, в які було інвестовано ОСОБА_2 кошти від імені ОСОБА_1 ; угодою № 1 від 04 листопада 2022 року до меморандуму від 22 вересня 2021 року, що укладена між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, якою сторонами внесено зміни до умов меморандуму та зафіксовано, що ОСОБА_2 при укладенні такого меморандуму діє не від власного імені, а від імені та в інтересах, в тому числі й ОСОБА_1, який відображений підпункті 25 пункті 3 такої угоди № 1; додатковою угодою № 1 від 08 грудня 2022 року до договору позики, що укладена ОСОБА_1 та ОСОБА_2, якою пункту 1 врегульовано цільове спрямування коштів у розмірі 20 000 дол. США в Проект Холанд Парк від імені ОСОБА_1 та те, що договір позики набуває правової природи договору доручення та визначає строк повернення інвестованих коштів до 31 грудня 2023 року. Натомість суди попередніх інстанцій у своїх рішеннях вдалися до вибіркового аналізу положень меморандуму, додаткової угоди до меморандуму та одного лише пункту додаткової угоди від 08 грудня 2022 року до договору позики, тобто застосували поверхневий та формальний розгляд справи, що потягло за собою формування хибного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 щодо стягнення неповернутих коштів за договором позики.
16 січня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав відзив на касаційну скаргу, що підписаний адвокатом Лобач І. А., в якому просив:
залишити оскаржені судові рішення без змін;
залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення.
Відзив мотивований тим, що:
договір позики є самостійним правочином, на зміст якого умови Угоди не впливають та не звільняють позичальника від обов`язку повернути позикодавцю надані у позику кошти у погоджений строк Перш за все варто зазначити, що факт укладення Договору позики не заперечується та визнається обома сторонами даного спору. Так само визнаються та не оспорюються сторонами умови вказаного Договору позики;
укладений між сторонами даного спору Договір позики є обов`язковим для виконання сторонами, а тому ОСОБА_2 зобов`язаний був повернути ОСОБА_1 позикові кошти (20 000 дол. США) у погоджений строк - до 31 грудня 2022 року;
з приводу Угоди, яку 06 вересня 2021 року було укладено між сторонами даного спору, Позивач повідомляє наступне. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (частина перша статті 654 ЦК України). Проте, за умовами вказаної Угоди передбачено наступне: пункт 1: "Кошти, які Позикодавець передав Позичальнику за Договором позики від 06 вересня 2021 року у сумі 20 000 дол. США, Позичальник інвестує із Проект від імені Позикодавця"; пункт 2: "За Позикодавцем закріплено 33.33 квадратних метрів в Обʼєкті інвестування". пункт 3: "Після продажу Позичальником Обʼєкту інвестування Сторони проводять перерахунок суми повернення коштів Позикодавцеві відповідно до ціни продажу за квадратний метр та кількості закріплених квадратних метрів за Позикодавцем". Таким чином, між сторонами цього спору ніколи не укладався правочин про внесення змін до Договору позики, оскільки зазначеною Угодою не були внесені зміни до жодного із пунктів укладеного Договору. Більше того з умов Угоди відомо, що нею врегульовані зовсім інші правовідносини сторін цього спору;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 зроблено наступний правовий висновок: "191. За загальним правилом, якщо додатковою угодою визначено права та обов`язки сторін, які не відповідають сутності первісного договору, це може свідчити про вчинення сторонами Іншого правочину (договору). Назва документа "додаткова угода" в такому випадку для юридичної кваліфікації дій сторін не має значення". З викладеного слідує висновок про те, що вказані правочини - Договір позики та Угода вважаються окремими, тобто самостійними один до одного правочинами, а тому умови одного Із них (Угоди від 06 вересня 2021 року) не можуть впливати на умови та обов`язковість іншого (Договору позики від 06 вересня 2021 року).
договір позики не належить до жодного із заходів забезпечення виконання зобов`язань, а тому твердження Відповідача про те, що укладений між сторонами даного спору Договір позики укладався лише для гарантії належного виконання ОСОБА_2 домовленостей по наступному інвестуванню позикових коштів слід вважати спростованими. Варто також зазначити і те, що ОСОБА_2 не пояснює й принцип дії вказаного "гарантування", а саме яким чином договір позики як такий може щось гарантувати?
доводи Відповідача про те, що Договір позики був лише "гарантією" належного виконання ОСОБА_2 по Інвестуванню коштів у проект "ІНФОРМАЦІЯ_1" слід вважати спростованими. Право власності на кошти за Договором позики перейшло від позикодавця (Позивача) до позичальника (Відповідача) у момент їх передачі, тому наступне їх інвестування Відповідач не міг здійснити від імені Позивача. Наступні правочини - Меморандум та Договір будівництва, які укладено з ОСОБА_4, вчинені Відповідач ( ОСОБА_2 ) від власного імені, а не від імені та в інтересах Позивача ( ОСОБА_1 );
позивач вважає, що під час перегляду цієї справи Верховний Суд повинен у прийнятому рішенні надати відповіді на наступні питання права: яким чином Угода впливає на умови Договору позики (та чи впливає взагалі)? Чи можна оцінювати Угоду, якою не внесені зміни до жодного з пунктів Договору позики, правочином, який змінює права та обов`язки сторін за Договором позики? Чи можна у спірних правовідносинах вважати Договір позики заходом забезпечення виконання зобов`язання? Якщо так, то в чому полягає його забезпечувальна функція? Коли саме відбувся перехід права власності від позикодавця до позичальника на позикові кошти за укладеним Договором позики? Чи підтримує Верховний Суд у цій справі правовий висновок (щодо моменту набуття права власності на готівкові кошти за договором позики), викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц та від 30 жовтня 2019 року у справі № 916/139/18, чи від вказаних висновків необхідно відступити? Якщо право власності на позикові кошти за Договором позики перейшло від позикодавця (у даному випадку - ОСОБА_1 ) до позичальника (у цьому випадку - ОСОБА_2 ), то яким чином ОСОБА_2 міг, та чи міг взагалі, потім інвестувати позикові кошти від імені ОСОБА_1 у проект "ІНФОРМАЦІЯ_1", як це зазначено у пункті 1 вказаної Угоди? Хто є сторонами Меморандуму та Договору будівництва (виходячи з тексту цих правочинів на момент їх укладення)? Яким чином повинні бути кваліфіковані дії сторін вказаних правочинів (Меморандуму та Договору будівництва), які спочатку уклали їх між собою (тобто, між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 - без жодних застережень про права третіх осіб), а потім додатковими угодами визнали, що з самого початку ОСОБА_2 начебто діяв не від власного імені, а від імені третіх осіб, у тому числі й від Позивача? Якщо Меморандум та Договір будівництва з самого початку були укладені ОСОБА_2 в інтересах третіх сторін, які начебто і є його справжніми сторонами, то яким чином ці треті особи могли впливати на вказані правочини та на ОСОБА_4 та ОСОБА_2 загалом до того, як вони добровільно (тобто на власних розсуд) визнали те, що ОСОБА_2 начебто діяв не від власного імені? Адже вони могли цього й не визнавати. Як тоді третім особам, які начебто є сторонами вказаних правочинів, захищати свої права?
позивач планує понести судові витрати на правову допомогу у Верховному Суді у розмірі 80 000 грн.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2024 року:
відкрито касаційне провадження у справі;
у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 квітня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року відмовлено.
18 грудня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2025 року:
клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подання відзивузадоволено;
продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційну скаргу;
справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 10 грудня 2024 року вказано, що:
наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 травня 2023 року у справі № 914/4127/21; від 07 липня 2022 року у справі № 910/1801/21; від 17 січня 2019 року у справі № 923/241/18; від 21 травня 2019 року у справі № 925/550/18; від 19 червня 2019 року у справі № 923/496/18; від 12 серпня 2021 року у справі № 910/7914/20; від 21 жовтня 2021 року у справі № 908/3027/20; від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц; від 16 лютого 2022 року у справі № 712/2941/19; від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц; від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17; від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц; від 17 серпня 2021 року у справі № 924/139/20; від 16 лютого 2022 року у справі № 522/6709/19; від 15 червня 2018 року у справі № 916/933/17; від 31 жовтня 2018 року у справі № 751/4210/15-ц; від 30 січня 2019 року у справі № 444/848/16; від 06 червня 2018 року у справі № 910/19473/17; від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц; від 22 січня 2020 року у справі № 925/1199/18; від 16 жовтня 2019 року у справі № 641/762/14; від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18; від 04 грудня 2019року у справі № 917/2101/17; від 31 серпня 2022 року у справі № 740/3905/20; від 19 березня 2024 у справі № 910/2248/23; від 04 вересня 2024 року у справі № 761/9935/21; від 20 вересня 2024 року у справі № 628/1203/19; від 02 червня 2021 року у справі № 492/920/16-ц; від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц; від 16 лютого 2022 року у справі № 712/2941/19; від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц; від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17; від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20; від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц та постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13; від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15; від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що судові рішення не оскаржуються в частині відмови в задоволенні позовних вимог 3 % річних в розмірі 394,52 дол. США, а тому в цій частині касаційним судом не переглядаються.