ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 січня 2025 року
м. Київ
справа № 337/2543/23
провадження № 61-1274св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1,
відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана її представником - адвокатом Тоботою Юлією Сергіївною, на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06 вересня 2023 року у складі судді Гнатик Г. Є. та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області, третя особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - ГУ ПФУ в Запорізькій області), про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги мотивовано тим, що з 01 квітня 2019 року вона обіймала посаду головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області. У редакції Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 21 вересня 2022 року № 2620-IX, який набрав чинності з 01 січня 2023 року, припинено діяльність Фонду соціального страхування України та Управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України. У зв`язку зі скороченням чисельності і штату працівників, вирішено звільнити її з 18 квітня 2023 року з посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Вважала, що при її звільненні допущено порушення вимог чинного законодавства, оскільки їй не було запропоновано нову посаду у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області, так як Фонд соціального страхування України та Управління виконавчої дирекції фонду були реорганізовані шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року, у той час як Виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування України видано наказ від 16 грудня 2023 року № 54-090, яким наказано скоротити увесь штат та усю чисельність працівників.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області від 18 квітня 2023 року про її звільнення;
- поновити її на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області або на іншій рівнозначній посаді;
- стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу, а саме з 19 квітня 2023 року по дату поновлення на роботі виходячи з середньоденного заробітку у розмірі 904,19 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 21 червня 2023 року заяву представника позивача задоволено та залучено до участі у вказаній цивільній справі у якості відповідача ГУ ПФУ в Запорізькій області.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 06 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 19 грудня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовано тим, що, наполягаючи на заміні відповідача, а саме з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області на Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, представник позивача - адвокат Черніков Д. Ю., заперечував проти залучення до участі у розгляді справи у якості відповідача Пенсійного фонду України. При цьому, ні позивачем, ні його представником не було надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що саме Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області порушило права позивача під час звільнення із займаної посади і має відповідати за цим позовом. Отже, позовні вимоги заявлені до неналежного відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у січні 2024 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Тобота Ю. С., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд до районного суду.
У січні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Черніков Д. Ю., подав клопотання про закриття провадження у справі, так як справа підсудна адміністративному суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно розглянули цю справу у спрощеному порядку, як малозначну, оскільки вона такою не є за критерієм складності, а також суспільним інтересом, так як в аналогічний спосіб було звільнено близько п`яти тисяч працівників через припинення органів Фонду соціального страхування України.
Вказує, що суди помилково відмовили у задоволенні позову через заявлення вимог до неналежного відповідача - ГУ ПФУ в Запорізькій області, оскільки раніше, ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 21 червня 2023 року останнє було залучено до участі у справі як правонаступник Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області. Тобто, якщо суд вважав, що ГУ ПФУ в Запорізькій області не є правонаступником відповідача, то він не повинен був змінювати відповідача на нього, а залучити до участі у справі того, кого вважав правонастуником.
Доводи особи яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2024 року ГУ ПФУ в Запорізькій області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними, не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
15 лютого 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2024 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 712/4776/23 за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання незаконним наказу та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області на постанову Черкаського апеляційного суду від 31 серпня 2023 року (провадження № 61-13644сво23).
Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2025 року поновлено касаційне провадження у справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 01 квітня 2019 року ОСОБА_1 обіймала посаду головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області.
У редакції Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 21 вересня 2022 року № 2620-IX, який набрав чинності з 01 січня 2023 року, припинено діяльність Фонду соціального страхування України та Управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року. ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади з 18 квітня 2023 року у зв`язку зі скороченням чисельності і штату працівників, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, далі - Конвенція).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні керуватися сутністю права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17 (провадження № 11?1066апп18), від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17 (провадження № 11-870апп18).
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (див. постанови від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 (провадження № 14-36цс22), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22), від 23 листопада 2021 року у справі № 641/5523/19 (провадження № 14-178цс20) та інші).
Будь-які трудові правовідносини мають приватноправову природу, оскільки виникають на добровільній основі між двома рівноправними суб`єктами на підставі трудового договору. Підпорядкування працівника роботодавцеві в межах цих відносин має договірний, а не адміністративний характер.
Єдиний виняток - це правовідносини щодо проходження публічної служби, зокрема державної служби. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 623/1656/16-ц (провадження № 14-405цс19) зазначила: "публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) вказано: "для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності. […] Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов`язаних з проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі у ньому суб`єкта публічного права. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/6612/17 (провадження № 11?1196апп18)".
Вирішення питання про те, чи є правовідносини, пов`язані із визнанням незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв`язку із набранням чинності Законом № 2620-ІХ, яким вирішено припинити ФСС України та Управління, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, приватноправовими чи публічно-правовими, залежить, зокрема, від змісту та характеру правовідносин, суб`єктного складу, наявності підстав для виникнення зобов`язань та умов їх виконання щодо працевлаштування вивільненого працівника на публічну службу, а також мети, якої хоче досягти звільнений працівник, звернувшись до суду.
Відповідно до статті 14 Закону України "Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" та статті 4 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі - у редакціях до 01 січня 2023 року) Фонд соціального страхування України є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України.
За змістом статей 4, 5 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі - у редакціях до 01 січня 2023 року) Фонд діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України, а бюджет Фонду затверджує Кабінет Міністрів України з огляду на сферу діяльності Фонду, спрямовану на задоволення публічного інтересу держави. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція.
Відповідно до частини другої статті 81 ЦК України юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Ця норма права містить вказівку на одну зі складових порядку створення юридичних осіб публічного права. У частині третій статті 81 ЦК України вказується, що в ЦК України встановлюється порядок створення виключно юридичних осіб приватного права, тоді, як порядок створення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом. За частиною другою статті 169 ЦК України територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади.. Головна відмінність між ними полягає в тому, що юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статуту або засновницького договору, якщо інше не встановлено законом) рівноправними суб`єктами на договірних засадах, що й визначає приватноправовий характер їх взаємовідносин (див. пункти 88 - 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 (провадження № 14-40цс23)).
Тобто, Фонд належав до юридичних осіб приватного права.
За змістом пункту 12 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-ІV та пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року № 280 (у редакціях до 01 січня 2023 року), Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 грудня 2023 року у справі № 442/3240/23-ц (провадження № 61-15536св23) сформулював висновок про адміністративну юрисдикцію спорів у аналогічних справах з огляду на публічне правонаступництво між ФСС України і Пенсійним фондом України. Касаційний суд зазначає, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов`язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі. Аналогічну правову позицію виклав Верховний Суд у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 524/4478/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 826/16659/15.
Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270.
При публічному правонаступництві відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин. Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права. При цьому існують дві форми адміністративного (публічного) правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за компетенцією) та 2) процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво. Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне) правонаступництво - це врегульовані нормами адміністративного права умови та порядок передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи. Процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво - це унормована можливість заміни адміністративним судом (на будь-якій стадії процесу судового розгляду справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій (крім випадків перегляду справи за винятковими чи нововиявленими обставинами)) сторони чи третьої особи іншим суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від сторони (в адміністративній справі) до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона чи третя особа. Підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб`єктом владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 9901/348/19).
Виокремлюють процесуальне та матеріальне правонаступництво юридичних осіб.
Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17).
Приєднання є одним із видів реорганізації юридичної особи, унаслідок чого юридична особа, що приєднується, припиняється. Водночас майно, права й обов`язки переходять до правонаступника - особи, до якої вона приєдналася (частина перша статті 104 ЦК України). Ухвалюючи рішення про реорганізацію, уповноважений орган юридичної особи спрямовує свою волю на передачу не окремого майна, прав або обов`язків, а всієї їх сукупності. Тобто у разі універсального правонаступництва до правонаступника чи правонаступників переходить усе майно особи як сукупність прав та обов`язків, які їй належать (незалежно від їх виявлення на момент правонаступництва), на підставі передавального акта. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20).
Рішення про припинення Фонду як юридичної особи приватного права та Управління через їх приєднання до Пенсійного фонду України ухвалено шляхом прийняття Закону № 2620-ІХ, тобто законодавчим органом державної влади. Відповідно до Пояснювальної записки до цього Закону метою його прийняття є зміцнення фінансової стійкості та покращання надання страхових виплат у системі державного соціального страхування за рахунок: покращення адміністрування в системі загальнообов`язкового соціального страхування працюючих громадян внаслідок зменшення адміністративних структур управління; запровадження єдиної системи управління коштами та єдиної інформаційної системи; посилення державного контролю за використанням коштів соціального страхування.
Законодавець керувався необхідністю модернізувати розрізнені фонди соціального страхування і створити на базі Пенсійного фонду України як найбільш розвинутої мережі територіальних органів управління в системі соціального страхування єдиний ефективний орган управління соціальним страхуванням. З огляду на вказане у спірних правовідносинах відбулося приватно-публічне правонаступництво, за якого згідно з ухваленим Верховною Радою України Законом № 2620-ІХ Фонд як юридична особа приватного права припиняється, однак його повноваження, що стосувалися чутливої для держави сфери загальнообов`язкового державного соціального страхування, набуває Пенсійний фонд України як юридична особа публічного права та центральний орган виконавчої влади, який був наділений функціями у сфері загальнообов`язкового державного пенсійного страхування.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23 зазначила, що, звертаючись до суду, позивач самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Своєю чергою, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
У даному випадку спір виник у фізичної особи з Пенсійним фондом України як правонаступником Фонду щодо недотримання Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області процедури її вивільнення у зв`язку зі скороченням всього штату працівників у процесі приєднання ФСС України до Пенсійного фонду України. Позивач звернулась з позовом за захистом порушених прав у зв`язку з її звільненням без дотримання обов`язку з працевлаштування в органах Пенсійного фонду, тобто її метою є отримання рівнозначної посади в органі приєднання.
20 червня 2023 року до Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення Фонду.
Позивач визначила спосіб задоволення позову як поновлення на роботі з огляду на те, що втратила свою посаду в результаті реорганізації Фонду шляхом приєднання його органів до органів Пенсійного фонду України, що не вважається ліквідацією.
Згідно із частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи (частина третя статті 49-2 КЗпП України).
Відповідно до приписів статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 756/2708/17 колегія суддів дійшла висновку про те, що відмова в задоволенні позову про поновлення на роботі у зв`язку з відсутністю вимог про скасування наказу про звільнення не узгоджується з положеннями матеріального права, оскільки установлюючи обставини звільнення працівника та недотримання роботодавцем при звільненні положень КЗпП України, суд не може визнавати обов`язковою умовою для поновлення працівника на роботі скасування наказу про звільнення, оскільки рішення суду про поновлення працівника на роботі свідчить про наявність трудових відносин між сторонами та незаконність наказу про звільнення.
У постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 758/838/17 зроблено висновок про те, що непред`явлення позивачем вимоги про визнання наказу про звільнення незаконним не перешкоджає задоволенню вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки у статті 235 КЗпП України визначено спосіб захисту працівників, які вважають власні трудові права порушеними, саме шляхом пред`явлення позову про поновлення на роботі, незалежно від пред`явлення позивачем окремої позовної вимоги.
Аналіз статті 235 КЗпП України свідчить про те, що законодавець визначив спосіб захисту працівників, які вважають власні трудові права порушеними, саме шляхом пред`явлення позову про поновлення на роботі. Незаконність звільнення (наказу про звільнення) є підставою, а не предметом позову, та обставиною, яка підлягає встановленню під час судового розгляду, незалежно від пред`явлення позивачем окремої позовної вимоги (постанова Верховного Суду від 19 червня 2024 року у справі № 357/2597/22 (провадження № 61-16521св23)).
При зверненні до суду за захистом своїх прав, звільнений працівник, який є слабшою ланкою у трудових правовідносинах, може як деталізувати позовні вимоги, вимагаючи, зокрема, скасувати наказ про звільнення, поновити на роботі, так і не пред`являти окремої вимоги щодо скасування наказу, вказуючи лише на визнання звільнення незаконним та поновлення на роботі. Тобто вимога про поновлення на роботі є достатньою вимогою для ефективного захисту порушених прав. Метою звернення до суду звільненого працівника, який заявляє вимоги, зокрема про скасування наказу про звільнення та поновлення на посаді або на рівнозначній посаді, є відновлення його порушених прав, а саме поновлення на роботі.
Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
До справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (постанова Велика Палата Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 368/561/19 (провадження № 14-118цс20)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 635/551/17 (провадження № 14-79цс20) зазначила, що спір між фізичною особою, яка претендує на зайняття посади державної служби, та органом державної влади, до компетенції якого належить прийняття рішення про таке призначення, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 426/160/14, від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/33941/16, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що відносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням регламентуються нормами адміністративного законодавства, а спори, які виникають із таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23 (провадження № 61-13644сво23), до розгляду якої зупинялося касаційне провадження у цій справі, дійшла висновку про те, що оскільки внаслідок реорганізації Фонду та Управління шляхом приєднання до Пенсійного фонду України відбулося специфічне правонаступництво, за якого згідно з ухваленим Верховною Радою України Законом № 2620-ІХ Фонд як юридична особа приватного права припинилася, однак його повноваження, що стосувалися чутливої для держави сфери загальнообов`язкового державного соціального страхування, набув Пенсійний фонд України як юридична особа публічного права та центральний орган виконавчої влади, що також був наділений функціями у сфері загальнообов`язкового державного страхування (пенсійне страхування), то спори, які пов`язані із поновленням працівників, звільнених внаслідок реорганізації Фонду та його виконавчої дирекції шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, на посадах, вакантний перелік яких віднесено до посад державної служби в органах Пенсійного фонду України, стосуються прийняття на публічну службу та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи наведене, Верховний Суд у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що спір у цій справі належить до таких, які підлягають розгляду в порядку адміністративногосудочинства.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду
в порядку цивільного судочинства.
При цьому суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частина перша статті 256 ЦПК України).
Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги є порушення встановлених правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу.
З огляду на те що вказану справу суди першої та апеляційної інстанції розглянули з порушенням правил юрисдикції, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
Керуючись статтями 255, 400, 402, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду