ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 січня 2025 року
м. Київ
справа № 757/38559/21-ц
провадження № 61-7345св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,
Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана представником Лихотою Оксаною Володимирівною, на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2023 року в складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року в складі колегії суддів: Нежури В.А., Верланова С.М., Невідомої Т. О.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі до 24 грудня 2014 року, коли шлюб було розірвано.
За час перебування у шлюбі ними придбано майно, зокрема: нежитлове приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" площею 157,82 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2018 року задоволено частково позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірного нежитлового приміщення.
Не погоджуючись з цим рішенням в частині відмови в задоволенні позовних вимог вона подала апеляційну скаргу, в якій просила поновити її у праві на 1/2 частину грошових коштів, отриманих за оренду приміщення. Проте постановою від 15 травня 2019 року Київський апеляційний суд відмовив у їх задоволенні, оскільки такі вимоги не пред`являлись у суді першої інстанції та не були предметом розгляду.
Отже, про передачу в оренду даного приміщення та отримання доходу і використання всіх отриманих коштів на власні потреби вона дізналась лише під час розгляду справи про поділ майна.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року у задоволенні її позовних вимог про стягнення частки орендної плати було відмовлено, оскільки майно, яке було предметом даного спору (1/2 частина орендної плати) не є спільним сумісним майном подружжя в розумінні статті 60 СК України, адже доходи від орендної плати були отримані відповідачем після розірвання шлюбу, а право власності на 1/2 частину спірного приміщення оформлене ОСОБА_1 після ухвалення рішень у справі, у 2019 році. Тобто вона помилково послалась на статтю 60 СК України, яка не регулює спірні відносини.
Враховуючи, що будь-якої домовленості стосовно використання нежитлового приміщення між сторонами не було, відповідач використовував усе приміщення без дозволу позивача, передавши його в оренду та витрачаючи всі отримані кошти на власні потреби, відповідно до статті 359 ЦК України відповідач повинен сплатити на користь позивача 1/2 частину коштів, отриманих від оренди нежитлового приміщення за період з 01 січня 2014 року до 23 липня 2019 року.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь:
1/2 частину доходів, отриманих від передачі в оренду нежитлового приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" площею 157,82 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 в розмірі 896 793,50 грн за період з 01 січня 2014 року до 23 липня 2019 року;
3 % річних у розмірі 52 408,68 грн за період з 23 вересня 2016 року до 14 липня 2021 року;
інфляційні втрати у розмірі 134 292,36 грн за період з 23 вересня 2016 року до 14 липня 2021 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2023 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів закрито.
Суд першої інстанції виходив з того, що предметом позову в цій справі є вимога про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 за договором оренди від 01 квітня 2013 року, від 01 липня 2015 року, 22 вересня 2016 року, 24 липня 2019 року, а саме 1/2 частини доходів, отриманих від передачі в оренду нежитлового приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" площею 157.82 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за період з 01 січня 2014 року до 23 липня 2019 року в розмірі 896 793,50 грн.
Передбачена у пункті 3 частини першої статті 255 ЦПК України підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їхні правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту ж саму позовну вимогу з тих самих підстав.
При цьому закриття провадження у справі можливе лише за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто, збігаються сторони, предмет і підстави позовів.
Суд встановив, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року в справі № 761/31401/19-ц ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 1/2 частини орендної плати за нежитлове приміщення за період з грудня 2013 року до 26 липня 2019 року в сумі 34 788,58 дол. США та 615 433,33 грн; 3 % річних в сумі 115 968,86 грн і 6 577,05 дол. США.
Таким чином, суд вважав, що спір у цій справі виник між тими ж сторонами, матеріально-правові вимоги в цих позовах є тотожними, підстави та предмет позову є ідентичними, аналогічні вимоги розглянуті судом та їм надана відповідна правова оцінка, винесено рішення суду, тому провадження підлягає закриттю.
Апеляційний суд зазначив, що неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.
Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Визначаючи підстави позову як елементи його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
У цій позовний заяві ОСОБА_1 просить стягнути з ОСОБА_2 за договором оренди від 01 квітня 2013 року, 01 липня 2015 року, 22 вересня 2016 року, 24 липня 2019 року 1/2 частину доходів, отриманих від передачі в оренду нежитлового приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" площею 157,82 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за період з 01 січня 2014 року до 23 липня 2019 року в розмірі 896 793,50 грн.
Проте відповідно до позовної заяви про поділ орендної плати за нежитлове приміщення набутого в шлюбі від 08 серпня 2019 року в справі № 761/31401/19-ц ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 за договором оренди від 01 квітня 2013 року, 07 грудня 2006 року, 12 квітня 2007 року, 21 грудня 2009 року, 01 квітня 2013 року, 01 липня 2015 року, 22 вересня 2016 року 1/2 частину орендної плати за нежитлове приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" прощею 157,82 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за період з грудня 2013 року до 26 липня 2019 в розмірі 615 433,33 грн. Рішенням Печерського районного суду від 03 червня 2021 року в справі № 761/31401/19-ц у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Тому апеляційний суд вважав, що спір виник між тими ж сторонами, матеріально-правові вимоги в позовах є тотожними, підстави та предмет позовів є ідентичними, аналогічні вимоги розглянуті судом та їм надана відповідна правова оцінка, прийнято рішення суду. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі.
Посилання особи, яка подала апеляційну скаргу, на те, що вона помилково послалась на норми сімейного законодавства, які визначають порядок набуття та поділу спільного сумісного майна подружжя не спростовують висновків суду першої інстанції про тотожність поданих позовів, адже зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права не робить позов відмінним від вже розглянутого позову, та за наслідками якого вже є судове рішення, яке набрало законної сили. На думку апеляційного суду, позивач у такий спосіб намагається переглянути судове рішення, з висновками якого вона не погоджується.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У травні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лихота О. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
позивач і відповідач перебували в зареєстрованому шлюбі з 09 грудня 1992 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року в справі № 761/26451/14-ц шлюб між сторонами було розірвано, а самим судовим рішенням встановлено, що шлюбно-сімейні відносини фактично припинились у грудні 2013 року. За час перебування в шлюбі сторони придбали майно, зокрема нежитлове приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" площею 157,82 кв. м. за адресою АДРЕСА_1 . У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та розірвання шлюбу. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 вересня 2014 року позовні вимоги були роз`єднані, справа в частині поділу майна подружжя була направлена до Печерського районного суду м. Києва, а ухвалою вказаного суду від 17 листопада 2014 року відкрито провадження у справі. Під час розгляду зазначеної справи відповідач заперечував проти поділу спірного нежитлого приміщення, посилаючись на те, що воно придбано ним у результаті підприємницької діяльності і використовується ним. На підтвердження своїх доводів він надав копії договорів оренди, відповідно до яких отримував дохід починаючи з 2004 року. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2018 року в справі № 757/33436/14-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено частково; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлого приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" площею 157,82 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Не погоджуючись з рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, зокрема також просила суд поновити її право на отримання 1/2 частини грошових коштів, отриманих за оренду спірного нежитлого приміщення за період з 2004 року до 2019 роки. Постановою Київського апеляційного суду від 15 травня 2019 року в задоволенні вказаних вимог відмовлено, адже позивач в суді першої інстанції таких вимог не заявляла і вони не були предметом розгляду суду першої інстанції. Таким чином, про передачу в оренду нежитлого приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" площею 157,82 кв. м за адресою АДРЕСА_1 отримання ОСОБА_2 доходу і використання всіх отриманих коштів на власні потреби, позивач дізналась лише під час розгляду справи про поділ майна, тому перебіг позовної давності за вимогами про стягнення частини орендної плати почався з моменту набрання законної сили рішенням у справі № 9757/33436/14-ц, яким встановлено вказаний факт, а саме 15 вересня 2019 року;
під час розгляду судом справи про поділ майна подружжя ОСОБА_2 намагався шахрайським шляхом позбавити позивача частини спірного нежитлого приміщення. З цього приводу ОСОБА_1 зверталась із заявою до поліції, на теперішній час триває досудове розслідування. Крім того, з приводу шахрайських дій ОСОБА_1 та погроз на її адресу позивач раніше зверталась до органів поліції, прокуратури і уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, але належного захисту так і не отримала;
08 серпня 2019 року позивач звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про поділ орендної плати за нежитлове приміщення, набутого в шлюбі, за період з грудня 2013 року до 26 липня 2019 року. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 серпня 2019 року матеріали позовної заяви були направлені за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року в справі № 761/31401/19-ц у задоволенні позовних вимог було відмовлено. Суд вказав, що майно, яке було предметом спору ( частина орендної плати), не є спільним сумісним майном подружжя в розумінні норм статті 60 СК України, оскільки доходи з орендної плати були отримані відповідачем після розірвання шлюбу, а право власності на 1/2 частину спірного нежитлового приміщення оформлене ОСОБА_1 після ухвалення рішень у справі, у 2019 року (тобто після апеляційного перегляду справи). Таким чином, позивач, заявляючи вимогу про стягнення частини грошових коштів від отриманої відповідачем орендної плати, помилково послалася на норми сімейного законодавства, які визначають порядок набуття та поділу спільного сумісного майна подружжя (зокрема статей 60, 69,70 СК України) і не регулюють правовідносини, які виникли між сторонами;
при зверненні до суду з цим позовом ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 1/2 частину коштів, отриманих від оренди спірного нежитлового приміщення за період з 01 січня 2014 року до 23 липня 2019 року, посилаючись на норми статей 358, 359 ЦК України, які регулюють режим спільної часткової власності та розподіл доходів від цієї власності. Як на підставу стягнення з ОСОБА_2 частини доходів надала суду докази фактичного отримання ним коштів (платіжні доручення). У цій справі ОСОБА_1 просила стягнути отриману частину орендної плати в розмірі 896 793,50 грн, 3 % річних в розмірі 52 408,68 грн за період з 23 вересня 2016 року до 14 липня 2021 року та інфляційні втрати 134 292,36 грн за період з 23 вересня 2016 року до 14 липня 2021 року, а у справі № 761/31402/19-ц - здійснити поділ орендної плати як спільного сумісного майна подружжя у розмірі 34 788,58 дол. США та 615 433,33 грн за період з грудня 2013 року до 26 липня 2019 року. У рішенні Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року встановлені обставини набуття та поділу спільного майна подружжя і можливість поділу орендної плати, але не надавалась оцінка самому факту отримання ОСОБА_2 грошових коштів і можливість їх стягнення в порядку статей 358, 359 ЦК України. Висновки суду зводяться лише до неможливості застосування до спірних відносин норм статті 60 СК України.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У вересні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ларичев В. В. подав до суду відзив, у якому просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити, а рішення судів залишити без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
суди правильно встановили, що у справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явила до ОСОБА_2 вимоги про стягнення грошових коштів. Зокрема, у позовній заяві ОСОБА_1 просила стягнути за договором оренди від 01 квітня 2013 року, 01 липня 2015 року, 22 вересня 2016 року, 24 липня 2019 року з ОСОБА_2 1/2 частину доходів, отриманих від передачі в оренду нежитлового приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" прощею 157,82 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за період з 01 січня 2014 року до 23 липня 2019 року в розмірі 896 793,50 грн. Разом з цим Печерським районним судом м. Києва вже розглядалася справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення частини орендної плати за нежитлове приміщення з тих самих підстав і ухвалено відповідне рішення суду. Так, згідно з позовною заявою про поділ орендної плати за нежитлове приміщення, набутого в шлюбі, від 08 серпня 2019 року в справі
№ 761/31401/19-ц ОСОБА_1 просила стягнути за договором оренди від 01 квітня 2013 року, 07 грудня 2006 року, 12 квітня 2007 року, 21 грудня 2009 року, 01 квітня 2013 року, 01 липня 2015 року, 22 вересня 2016 року з ОСОБА_2 частину орендної плати за нежитлове приміщення енергообслуговуючого блоку "Д" прощею 157,82 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 з грудня 2013 року до 26 липня 2019 року в розмірі 615 433,33 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року в справі № 761/31401/19-ц ОСОБА_1 у задоволенні позову відмовлено. Це рішення суду набрало законної сили та не оскаржувалось ані позивачем, ані відповідачем;
у касаційній скарзі зазначено, що при ухваленні рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року суд встановив обставини набуття та поділу спільного майна подружжя і можливість поділу орендної плати, але судом не надано оцінки самому факту отримання ОСОБА_2 грошових коштів та можливість їх стягнення в порядку статей 358, 359 ЦК України. Представник позивача наголошує, що висновки суду зводяться до неможливості застосування до спірних відносин норм статті 60 СК України. Вказане свідчить про те, що позивач не погоджується з висновками, викладеними у рішенні Печерського районного суду м. Києва від 03 червня 2021 року. При цьому позивач мала можливість оскаржити це рішення суду та викласти такі доводи у відповідній апеляційній скарзі. Проте ці обставини не дають позивачу права подати новий позов з таким самим предметом та підставами, але який містить посилання на інші норми законодавства України. Крім того, суд при розгляді справи № 761/31401/19-ц повинен був самостійно здійснити правову кваліфікацію правовідносин між сторонами та застосувати ті норми права, які їх регулюють, навіть за наявності помилки позивача, яка вказала іншу норму права;
звинувачення відповідача у шахрайських діях, а також посилання позивача на те, що вона постійно звертається до правоохоронних органів з відповідними заявами, є безпідставними. Відповідач не є ані підозрюваним, ані обвинуваченим у будь-яких кримінальних провадженнях;
позивач намагається ввести Верховний Суд в оману, вказуючи, що "підстава позову - обставини та норми права, які дозволяють особі звернутися до суду". При цьому вона не зазначає статтю та закон з таким визначенням підстави позову. Як підставу позову позивач вказує лише норми права, а не обставини, і те, що нею спочатку подано позов на підставі норм сімейного законодавства, а зараз на підставі норм цивільного законодавства. Водночас позивач могла звернути увагу суду на будь-які норми законодавства у справі № 761/31401/19-ц і для цього не було необхідно подавати заяву про зміну предмету або підстав позову.