ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 січня 2025 року
м. Київ
справа № 760/13975/23
провадження № 61-16240св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Державне некомерційне підприємство "Державний університет "Київський авіаційний інститут",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 квітня 2024 року у складі судді Усатової І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Головачова Я. В., Сушко Л. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного авіаційного університету, правонаступником якого є Державне некомерційне підприємство "Державний університет "Київський авіаційний інститут" (далі - Університет), про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь вимушеного прогулу.
Позовна заява мотивована тим, що наказом ректора Університету від 31 січня 2020 року № 89/к він був прийнятий на роботу на посаду заступника директора Студентського містечка з 03 лютого 2020 року по 31 грудня 2020 року. Наказом ректора Університетувід 03 березня 2020 року № 181/к на нього було покладено виконання обов`язків директора Студентського містечка з 03 березня 2020 року.
У подальшому ним було подано заяву про звільнення з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) з 17 червня 2020 року.
16 червня 2020 року його заява про звільнення була прийнята відповідачем і підписана відділом розрахунків по заробітній платі та відділом кадрів.
Однак, за рішенням ректора Університету, що підтверджується записом у заяві про звільнення, його було звільнено з роботи заступника директора Студентського містечка та увільнено від виконання обов`язків директора Студентського містечка 19 червня 2020 року, а не 17 червня 2020 року, як про це було зазначено у його заяві, на підставі наказу ректора Університету від 19 червня 2020 року № 384/к та зроблено запис у заяві про звільнення за угодою сторін "(ОСОБА_4 погодився)". Проте, він жодної письмової чи усної згоди на звільнення 19 червня 2020 року не надавав, а отже, мав бути звільнений відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України саме 17 червня 2020 року, як про це було зазначено ним у заяві про звільнення.
Зазначав, що у період часу з 17 червня 2020 року по 19 червня 2020 року він був присутнім на робочому місці та продовжував виконувати свої посадові обов`язки заступника директора та обов`язки директора Студентського містечка.
Вважав, що дії відповідача щодо його звільнення з 19 червня 2020 року без законної підстави порушують гарантоване йому статтею 43 Конституції України та іншими законами України право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Таким чином, позивач вважав, що наказ ректора Університету від 19 червня 2020 року № 384/к про його звільнення з посади заступника директора Студентського містечка Університету є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення працівника без законної підстави працівник повинен бути поновлений на роботі з одночасною виплатою йому середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Вказував, що середньоденний розмір його заробітної плати становить 1 601,48 грн.
Крім того, ОСОБА_1 зазначав, що Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" КЗпП України доповнено главою XIX Прикінцеві положення такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".Отже, місячний строк на звернення до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, ним не пропущено.
Посилаючись на вищевказані обставини, виходячи з незаконності свого звільнення та необхідності захисту порушених трудових прав, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати незаконним та скасувати наказ ректора Університету від 19 червня 2020 року № 384/к у частині звільнення його з роботи (посади) заступника директора Студентського містечка Університету;
- поновити його на роботі (посаді) заступника директора Студентського містечка Університету з 20 червня 2020 року;
- стягнути з Університету на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а саме з 20 червня 2020 року по 21 червня 2023 року, у сумі 1 202 711,48 грн, без урахування податків та обов`язкових платежів, які підлягають обов`язковій сплаті.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 15 квітня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача відбулося за угодою сторін та на підставі відповідної заяви, а анулювання такої домовленості не відбулося, оскільки будь-яких доказів цього позивачем не надано, тому звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, то такі позовні вимоги є похідними від позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, тому вказані позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 квітня 2024 року залишено без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також зазначив, що позивачем написано заяву про звільнення із займаної посади з 17 червня 2020 року на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін. Вказана заява позивача не містить дати написання, однак містить відмітку відділу розрахунків по заробітній платі "16.06.2020 року" та відмітку "за рішенням ректора звільнення 19.06.2020 року (ОСОБА_4 погодився)". Також судом установлено, що позивачем отримано розрахунок при звільненні, вказані кошти були перераховані у повному обсязі на картковий рахунок позивача, що підтверджується бухгалтерською довідкою № 661/779, а 19 червня 2020 року ним було отримано трудову книжку, що підтверджується копією витягу з книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них. Вказаних обставин позивачем не спростовано.
Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що узгодженою датою звільнення було 17 червня 2020 року, а звільнили його 19 червня 2020 року, на що він згоди не надавав, тому продовжував працювати після 17 червня 2020 року.
Суд першої інстанції вірно звертав увагу на ту обставину, що хоч позивач і посилається на те, що після 17 червня 2020 року продовжував працювати, що свідчить про нібито його намір залишитися на роботі, проте послідовність усіх його дій вказує на те, що він з власної волі, усвідомлено, на виконання домовленості між сторонами припинив співпрацю з відповідачем. Тобто, усі дії позивача свідчили про згоду на звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін. При цьому, звільнення позивача відбулося 19 червня 2020 року, а до суду він звернувся лише 21 червня 2023 року.
За таких обставин, встановивши, що звільнення позивача відбулося за угодою сторін та на підставі відповідної заяви, а анулювання такої домовленості не відбулося, оскільки будь-яких доказів цього позивачем не надано, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.
Оскільки в частині позовних вимог щодо поновлення на роботі та скасування наказу про звільнення судом відмовлено, то суд вірно вважав необхідним відмовити й у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2024 року клопотання ОСОБА_4 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задоволено. Поновлено ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 квітня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року. Відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Солом`янського районного суду м. Києва. Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У січні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2025 року справу за позовом ОСОБА_1 до Університету про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки не врахували, що він у своїй письмовій заяві вказав (запропонував) дату звільнення саме 17 червня 2020 року. Відтак, відповідач мав або погодитися з цією датою, або запропонувати іншу. Натомість, відповідач не запропонував йому узгодити іншу дату звільнення, а самостійно, на власний розсуд, встановив її саме 19 червня 2020 року. Про зміну дати звільнення йому від роботодавця пропозиції не надходили. Таким чином, звільнення відбулося не на підставі його заяви, як про це зазначили суди попередніх інстанцій, так як у заяві була зазначена інша дата звільнення - 17 червня 2020 року. Отже, є недоведеним існування домовленості між ним та відповідачем про звільнення за угодою сторін в розумінні пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України. За таких обставин, він не погоджується на звільнення саме 19 червня 2020 року. Запис у заяві про звільнення за угодою сторін "(ОСОБА_4 погодився)" здійснений відповідачем без його відома та волевиявлення, про що свідчить відсутність його підпису біля такого запису. Він не бажав звільнятися і нових заяв не щодо звільнення не подавав.
Щодо здійснення 19 червня 2020 року розрахунку при звільненні, то вказані дії є волевиявленням роботодавця, а не працівника, а отже, не можуть свідчити про узгодження із ним дати звільнення. Так само отримання 19 червня 2020 року трудової книжки ніяким чином не свідчить про узгодження дати звільнення та вільне його волевиявлення на звільнення. Його відмова від отримання трудової книжки із внесеним записом про його звільнення не змінило б факту його звільнення.
Таким чином, суди попередніх інстанцій невірно застосували пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України та не встановили всіх обставин справи, зокрема, відсутності взаємної згоди сторін щодо узгодження дати звільнення.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив Університету на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Звільнення позивача відбулося за угодою сторін та на підставі відповідної заяви, а анулювання такої домовленості не відбулося, оскільки будь-яких доказів з цього приводу позивачем не надано. Позивач не заперечував дати звільнення саме 19 червня 2020 року, оскільки, отримавши резолюцію ректора Університету на заяві про звільнення, в якій сторони узгодили дату звільнення - 19 червня 2020 року (п`ятниця), а не 17 червня 2020 року (середа), мав можливість далі її не подавити у відділ кадрів та бухгалтерію. Послідовність подальших усіх дій ОСОБА_1 з припинення трудових відносин із ним вказує на те, що він з власної волі, усвідомлено, на виконання домовленості між сторонами припинив співпрацю з Університетом. Отже, звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства. Вважають, що позовні вимоги ОСОБА_1 мають ознаки зловживання правом, що в свою чергу протирічить моральним засадам суспільства, а тому не можуть бути задоволені. Зазначені дії позивача є намаганням шляхом зловживання правом покращити своє майнове становища за рахунок коштів державного бюджету.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Наказом ректора Університету від 31 січня 2020 року № 89/к ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду заступника директора Студентського містечка від 03 лютого 2020 року по 31 грудня 2020 року на підставі його заяви.
Наказом ректора Університету від 03 березня 2020 року № 181/к на ОСОБА_1 було покладено виконання обов`язків директора Студентського містечка з 03 березня 2020 року.
У подальшому (без дати) ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) від 17 червня 2020 року.
16 червня 2020 року заява ОСОБА_1 про звільнення була прийнята відповідачем і підписана відділом розрахунків по заробітній платі та відділом кадрів.
Наказом ректора Університету від 19 червня 2020 року № 384/к звільнено з роботи ОСОБА_1, заступника директора Студентського містечка, 19 червня 2020 року за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України та увільнено від виконання обов`язків директора Студентського містечка 19 червня 2020 року. Підстава: заява ОСОБА_1 (резолюція ректора Ісаєнко В. М.).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
У разі коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у разі взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Водночас саме оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.
Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що у цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.
При цьому законодавством не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору.
Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19).
У справі, яка Верховним Судом переглядається, судами встановлено, що угода про припинення трудового договору за угодою сторін оформлена між сторонами шляхом подання ОСОБА_1 заяви про звільнення за угодою сторін із зазначенням конкретної дати звільнення - 17 червня 2020 року. Вказана заява позивача не містить дати написання, однак містить відмітку відділу розрахунків по заробітній платі "16.06.2020 року" та відмітку "за рішенням ректора звільнення 19.06.2020 року (ОСОБА_4 погодився)".
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою на це власника або уповноваженого ним органу і працівника. ОСОБА_1 такої заяви не подавав.
Крім того, нормами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язку приймати відкликання працівником своєї заяви про звільнення у разі досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.
Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості можливе лише у разі взаємної згоди на це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Про необхідність взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України зазначено також у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19), від 07 жовтня 2020 року у справі № 234/3268/19 (провадження № 61-2147св20) та інших.
Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що узгодженою датою звільнення було 17 червня 2020 року, а звільнили його 19 червня 2020 року, на що він згоди не надавав, тому продовжував працювати після 17 червня 2020 року, що фактично свідчить про анулювання його заяви про звільнення.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій встановили, що взаємної згоди щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України між Університетом та ОСОБА_1 досягнуто не було. Натомість, установлено, що у заяві ОСОБА_1 про звільнення за угодою сторін міститься відмітка "за рішенням ректора звільнення 19.06.2020 року (ОСОБА_4 погодився)". Вказана заява про звільнення підписана як самим ОСОБА_1, так іншими відповідальними особами Університету, у тому числі ректором. Зазначеним спростовуються доводи касаційної скарги у відповідній частині.
Крім того, вирішення питання анулювання домовленості між роботодавцем та працівником про звільнення останнього за угодою сторін залежить від взаємної згоди цих сторін на таке анулювання і така згода повинна бути досягнута до видачі наказу про звільнення згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У трудових спорах законність звільнення повинен довести роботодавець, але інші факти, зокрема, відкликання заяви про звільнення має довести працівник.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1, оскільки ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що його звільнення за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося із порушенням норм трудового законодавства України.
Суди правильно встановили, що підставою для звільнення стала особиста письмова заява позивача, яка містила прохання звільнити його із займаної ним посади за угодою сторін. Вказана заява позивача не містить дати написання, однак містить відмітку відділу розрахунків по заробітній платі "16.06.2020 року" та відмітку "за рішенням ректора звільнення 19.06.2020 року (ОСОБА_4 погодився)". При цьому, заява про звільнення підписана як самим ОСОБА_1, так іншими відповідальними особами Університету, у тому числі ректором, що свідчить про узгодженість дати (19 червня 2020 року) закінчення роботи взаємною за згодою сторін.
Також судами установлено, що позивачем отримано розрахунок при звільненні, вказані кошти були перераховані у повному обсязі на картковий рахунок позивача, що підтверджується бухгалтерською довідкою № 661/779, а 19 червня 2020 року ним було отримано трудову книжку, що підтверджується копією витягу з книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них.
Крім того, Верховний Суд погоджується із тим, що хоч позивач і посилається на те, що після 17 червня 2020 року продовжував працювати, що свідчить про нібито його намір залишитися на роботі, проте послідовність усіх його подальших дій свідчить про те, що він з власної волі, усвідомлено, на виконання домовленості між сторонами припинив співпрацю з відповідачем. Тобто, усі дії позивача, як і його волевиявлення, свідчили про згоду на звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін.
За таких обставин, встановивши, що звільнення позивача відбулося за угодою сторін та на підставі відповідної заяви, а анулювання такої домовленості не відбулося, оскільки будь-яких доказів цього позивачем не надано, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.
Із такими висновками судів погоджується і Верховний Суд. Висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у наведених заявниками постановах.
Судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України).
Також є правильними висновки судів щодо відмови в задоволенні решти позовних вимог, які є похідними від основної позовної вимоги про поновлення на роботі.
Доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а в основному направленні на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України).
Наведені у касаційній скарзі інші доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.