ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 січня 2025 року
м. Київ
справа № 404/2832/24
провадження № 61-14841св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Фортечний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Кропивницькому Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Новомиргородський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Новоукраїнському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року в складі колегії суддів: Дьомич Л. М., Головань А. М., Дуковський О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи:Фортечний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Кропивницькому Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Новомиргородський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Новоукраїнському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про визнання батьківства.
В обґрунтування вимог вказав, що з 2006 року підтримував сімейні відносини з ОСОБА_2, проте шлюб вони не реєстрували. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка ОСОБА_4 . 04 липня 2006 року відповідачка зареєструвала факт народження дочки у виконкомі Оситнязької сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, актовий запис № 01.
Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_5 батьками дитини вказано: ОСОБА_6 - батько, ОСОБА_2 - мати. Відомості про батька зазначені зі слів матері на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
У вересні 2021 року він з ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.
Посилаючись на те, що дочка ОСОБА_4 вважає його батьком, вони проживають однією сім`єю, мають спільний побут, він піклується про дитину, у них гарні стосунки, дочка підтримує його бажання набути батьківство, позивач просив суд: виключити відомості про батька в актовому записі про народження № 01 від 04 липня 2006 року, складеного виконкомом Оситнязької сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області на ОСОБА_7, та внести зміни, а саме: у відомостях про дитину змінити по батькові з " ІНФОРМАЦІЯ_4" на " ІНФОРМАЦІЯ_4", у відомостях про батька зазначити батьком ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України.
01 травня 2024 року відповідач ОСОБА_2 подала заяву про визнання позову.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 02 травня 2024 року в складі судді Варакіної Н. Б. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, батьком ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Виключено відомості про батька в актовому записі про народження від 04 липня 2006 року № 01, складеного виконкомом Оситнязької сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області на ОСОБА_5, та внесені зміни, а саме: у відомостях про дитину змінити по батькові з " ІНФОРМАЦІЯ_4" на " ІНФОРМАЦІЯ_4", у відомостях про батька зазначити батьком ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із їх обґрунтованості та доведеності. Водночас суд прийняв визнання відповідачем позовних вимог та констатував, що таке визнання не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 02 травня 2024 року за апеляційною скаргою Фортечного відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Кропивницькому Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції в основу свого рішення поклав лише факт визнання позову відповідачкою, не дослідивши при цьому обставини справи.Установивши, що у вказаний у позові період спільного проживання сторін ОСОБА_2 двічі перебувала у шлюбі, судспростував доводи позивача, що він з 2006 року підтримував сімейні відносини з відповідачкою, проте не реєстрував шлюб.Суд вказав на відсутність об`єктивних даних про походження дитини від позивача, а також зазначив про те, що саме по собі бажання стати батьком дитини, не обумовлює застосування статті 128 СК України за відсутності реальних передумов застосування цієї норми права.
Водночас суд апеляційної інстанції врахував, що позивачу на момент народження дитини було 11 років.
Крім того, суд апеляційної інстанції констатував, що суд першої інстанції належним чином не повідомив сторін про розгляд справи, призначений на 02 травня 2024 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просив її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 161/3347/19, від 26 січня 2022 року у справі № 202/5601/18, від 12 вересня 2023 року у справі № 213/2822/21, від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21, від 17 грудня 2021 року у справі № 683/1732/17, від 25 серпня 2020 року у справі № 478/690/18, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник оскаржує судове рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судом норм процесуального права, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник вказав, що він вважає доведеними позовні вимоги, оскільки визнає своє біологічне батьківство відносно ОСОБА_10, стверджує про кровне споріднення між ним та дитиною. У категорії справ щодо визнання батьківства законодавець не визначає вікових обмежень. Суд апеляційної інстанції не з`ясував думки дитини, не врахував ї інтересів, а також безпідставно не узяв до уваги фактичні обставини справи, які свідчать про систематичне та сумлінне виконання позивачем своїх обов`язків батька.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1, виданого виконкомом Оситнязької сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, актовий запис № 01, ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась ОСОБА_11 .
У свідоцтві про народження батьками дитини вказано: ОСОБА_6 - батько, ОСОБА_2 - мати.
Згідно із витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження № 00025352344 від 25 січня 2020 року відомості про батька записані зі слів матері відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, на час народження ОСОБА_5 був малолітньою особою, мав повних 11 років.
Згідно із даними Державного реєстру актів цивільного стану громадян ОСОБА_12 та ОСОБА_13 у грудні 2007 року уклали шлюб, який у грудні 2009 року було розірвано. Крім того, у липні 2011 року ОСОБА_14 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який у лютому 2019 року було розірвано.
07 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюб.
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цим вимогам оскаржуване судове рішення відповідає з таких підстав.
Відповідно до статті 51 Конституції України та статті 5 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Зокрема, держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини (частина друга і третя статті 5 СК України). При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Згідно із статтею 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.
Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. Спір про походження дитини від осіб, які не перебувають у шлюбі між собою і не подали в державні органи реєстрації актів цивільного стану (далі - органи РАЦС) спільної заяви про реєстрацію їх як батьків, суд може вирішувати за заявою про визнання батьківства, поданою одним із батьків.
Заяви про встановлення факту як батьківства, так і материнства суд приймає до розгляду, якщо запис про батька (матір) дитини в Книзі реєстрації народжень учинено згідно зі статтею 135 СК України.
Відповідно до статей 213, 215 ЦПК України рішення щодо визнання батьківства (материнства) має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах РАЦС (прізвище, ім`я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено).
Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень статті 212 ЦПК України, згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Рішення щодо встановлення факту батьківства має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства в органах реєстрації актів цивільного стану.
Такі висновки сформульовані Верховним Судом в постановах від 31 січня 2024 року в справі № 752/13549/22 (провадження № 61-10510св23), від 13 вересня 2023 року в справі № 552/4291/22 (провадження № 61-6451св23).
Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Верховний Суд у постановах від 11 липня 2023 року в справі № 449/433/22 (провадження № 61-4176св23), від 17 лютого 2021 року в справі № 373/2257/18 (провадження № 61-15136св20), від 21 березня 2018 року в справі № 543/738/16-ц (провадження № 61-4163св18) виснував, що доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Батьківство може бути визнано як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини. Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття.
Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", зауважив, що "на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства" (Калачова проти російської федерації № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).
Верховний Суд в постановах від 31 січня 2024 року в справі № 752/13549/22 (провадження № 61-10510св23), від 13 вересня 2023 року в справі № 552/4291/22 (провадження № 61-6451св23) виснував, що висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є достатньою підставою для категоричного висновку для визнання батьківства, оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердження або спростування факту батьківства.
З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції підставно звернув увагу на те, що саме висновок експертизи з питання походження дитини є одним з ключових доказів та підставою для категоричного висновку для визнання батьківства в судовому порядку.
У справі, що переглядається, встановлено, що на обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 не надав висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи та не звертався до суду із клопотанням про її призначення.
На переконання позивача ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції мав обовʼязок витребувати вказаний доказ у нього з метою повного та всебічного зʼясування обставин справи.
Вирішуючи даний спір, суд апеляційної інстанції, правильно застосував наведені вище норми матеріального права, дав належну оцінку правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, відповідно до яких позивач зобов`язаний був довести обставини, на які посилався на підтвердження позову, зокрема і шляхом надання ключового доказу - висновку експертизи з питання походження дитини, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність факту батьківства ОСОБА_3 стосовно ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, та з цих підстав правильно відмовив у задоволенні позовних вимог за їх необґрунтованістю.
Установивши, що у вказаний у позові період спільного проживання сторін ОСОБА_2 двічі перебувала у шлюбі, суд обґрунтовано спростовав доводи позивача, що він з 2006 року підтримував сімейні відносини з відповідачкою, проте не реєстрував шлюб. Водночас суд апеляційної інстанції підставно врахував той факт, що позивачу на момент народження дитини було 11 років.
Доводи касаційної скарги позивача ОСОБА_3 вказаних висновків не спростовують та обмежуються посиланням на те, що позивач визнає своє біологічне батьківство відносно ОСОБА_10, стверджує про кровне споріднення між ним та дитиною.
Проте ці аргументи були перевірені апеляційним судом і з урахуванням установлених обставин спростовані під час розгляду справи з посиланням на оцінку сукупності зібраних у справі доказів, в тому числі оцінки їх на предмет належності і допустимості.
З огляду на зазначене колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази.
Водночас суд апеляційної інстанції підставно вказав на те, що за відсутності об`єктивних даних про походження дитини від позивача, зокрема наданих позивачем належних та допустимих доказів такого походження (листів, заяв, анкет, інших документів, а також показань свідків, пояснень самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства), саме по собі бажання стати батьком дитини не обумовлює застосування статті 128 СК України.
Посилання у касаційній скарзі на прийняття судом першої інстанції заяви відповідача про визнання позову були предметом перевірки апеляційного суду, який правильно вказав, що відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову; якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Апеляційний суд правильно звернув увагу на те, що суд першої інстанції не вправі був покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачкою, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову.
Крім того, установивши, що суд першої інстанції належним чином не повідомив учасників справи про розгляд справи, призначений на 02 травня 2024 року, суд апеляційної інстанції підставно констатував порушення місцевим судом норм процесуального права.
Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 161/3347/19, від 26 січня 2022 року у справі № 202/5601/18, від 12 вересня 2023 року у справі № 213/2822/21, від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21, від 17 грудня 2021 року у справі № 683/1732/17, від 25 серпня 2020 року у справі № 478/690/18, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням апеляційним судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Кропивницького апеляційного суду від 24 вересня 2024 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.