ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 січня 2025 року
м. Київ
справа № 686/10505/23
провадження № 61-2143св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Самбір Ольга Євгенівна, на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 вересня 2023 року в складі судді Салоїд Н. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 січня 2024 року в складі колегії суддів Талалай О. І., Корніюк А. П., П`єнти І. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про виділ нерухомого майна зі складу усього майна подружжя та поділ майна,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про виділ нерухомого майна зі складу усього майна подружжя та поділ майна.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що він з 30 грудня 2011 року до 08 вересня 2021 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .
Під час шлюбу сторони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1, площею 70,9 кв. м (далі - квартира).
30 липня 2021 року сторони уклали договір про виділ нерухомого майна зі складу усього майна подружжя, за умовами якого вони домовились, що спірна квартира переходить в особисту приватну власність ОСОБА_2 та припиняється право спільної сумісної власності подружжя на квартиру. На підставі договору 30 липня 2021 року відповідач зареєструвала право власності на об`єкт нерухомого майна.
Позивач зазначав, що вказаний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки на час укладення договору у позивача існувала тяжка обставина, яка зумовлена прогресуючою тяжкою хворобою очей - атрофії зорового нерва. Крім того, договір укладений ним на невигідних умов, оскільки іншого майна подружжя не мало. Позивач не мав наміру безоплатно виділяти квартиру колишній дружині, оскільки іншого майна на праві спільної сумісної власності у сторін не було, з 18 лютого 2019 року був зареєстрований у квартирі, а її виділ у приватну власність відповідачу загрожує йому втратою житла. Його волевиявлення не було вільним та не відповідало внутрішній волі. Квартира підлягає поділу між сторонами.
Тому позивач просив суд визнати недійсним договір про виділ нерухомого майна зі складу усього майна подружжя від 30 липня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Балац Т. П., та поділити спільне майно подружжя, визнавши за ним право власності на 1/2 частку спірної квартири.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 14 вересня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, врахувавши умови оспорюваного договору, керувався тим, що позивач не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину, не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не довів належними і допустимими доказами факту вчинення правочину під впливом обману, проти його справжньої волі, невигідних умов. Суд також не встановив підстав застосування відповідачем до позивача насильства або погрози у застосуванні тяжкої обставини, невигідних умов, оскільки, як зазначав позивач, підставою наявності тяжкої обставини є стан здоров`я та відсутність іншого майна, що підлягало поділу, при посвідченні такого договору нотаріус не зобов`язана перевіряти комплекс наявного майна подружжя.
Крім того, договір між сторонами був укладений у належній формі, сторони досягли згоди з усіх істотних умов та на його виконання передано майно.
Під час укладення договору, сторони попередньо були ознайомлені з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону, усвідомлювали правову природу правочину та значення своїх дій, перебували при здоровому розумі та ясній пам`яті, діяли добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, зміст договору відомий та підписаний сторонами, як і свідчення про те, що його умови повністю відповідають волевиявленню сторін договору.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 22 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 вересня 2023 року - без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що сторони своїми підписами на договорі підтвердили, що в них відсутні обставини, які примусили їх укласти цей договір, який не є таким, що укладається на невигідних умовах для сторін, а також те, що вони отримали від нотаріуса всі роз`яснення щодо укладеного договору, і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають.
Суд врахував, що у договорі зазначено, що він укладається сторонами добровільно, при здоровому розумі та ясній пам`яті, маючи дійсні наміри на його укладення, сторони підтвердили, що не перебувають у хворобливому стані, не страждають у момент укладення договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню його сумі, зміст норм законодавства, які зазначені у договорі, сторонам відомі і зрозумілі. Також сторони підтвердили, що цей договір повністю відповідає їхній волі, не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, не приховує собою інший правочин, не є наслідком помилки, обману, впливу тяжких обставин, застосування фізичного або психічного тиску, не укладений на вкрай невигідних умовах.
Врахувавши те, що договором припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на спірну квартиру та відсутні підстави для визнання договору недійсним, апеляційний суд дійшов висновку, що не підлягають задоволенню й вимоги про поділ майна подружжя.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
13 лютого 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Самбір О. Є., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 вересня 2023 року і постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 січня 2024 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази, а також не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 19 березня 2014 року в справі № 6-2цс14, від 03 червня 2015 року в справі № 6-232цс15, від 06 квітня 2016 року в справі № 6-551цс16, від 21 грудня 2016 року в справі № 6-2766цс16, Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 30 січня 2019 року в справі № 706/1272/14, Верховного Суду, викладені у постанові від 21 березня 2018 року в справі № 589/5976/14 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що на час укладення договору про виділ нерухомого майна із складу усього майна подружжя від 30 липня 2021 року у позивача існувала тяжка обставина, зумовлена прогресуючою тяжкою хворобою очей, внаслідок чого йому було встановлено ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням по зору.
Крім того, суди залишили поза увагою, що вкрай невигідною умовою укладення договору є:
- обставина пов`язана з лікуванням хвороби очей, якою скористалася друга сторона правочину;
- відбулася безоплатна передача єдиного спільного сумісного майна подружжя (квартири) у приватну власність одного з подружжя;
- загроза для позивача втрати житла.
Також позивач зазначає, що він не мав наміру безоплатно виділяти відповідачу спірну квартиру, яка є єдиним спільним майном подружжя, та умисно позбавляти себе права власності на квартиру, не отримуючи за це ніякої грошової компенсації. Вказане свідчить про те, що волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, а укладення оспорюваного правочину обумовлено виключно збігом вкрай тяжких життєвих обставин.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 19 лютого 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.
Справу передано до Верховного Суду у квітні 2024 року.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Фактичні обставини, з`ясовані судами
31 липня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про виділ нерухомого майна зі складу усього майна подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Балац Т. П. за реєстровим номером 484 (а. с. 59, 60).
За умовами укладеного договору в особисту приватну власність ОСОБА_2 переходить квартира АДРЕСА_1, загальною площею 70,9 кв. м (пункт 2 договору).
У зв`язку з укладенням цього договору припиняється право спільної сумісної власності сторін на нерухоме майно, зазначене у пункті 2 цього договору (пункт 3 договору).
Вказане нерухоме майно, зазначене в цьому договорі, набуте сторонами, під час перебування у зареєстрованому шлюбі, належить сторонам, на праві спільної сумісної власності та зареєстроване за ОСОБА_2, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 06 лютого 2019 року приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Папкою Т. В. за реєстровим номером 238 (пункт 4 договору).
Сторони домовились, що цей договір проводиться без доплат та засвідчили про відсутність у сторін претензій фінансового характеру один до одного щодо спірного майна (пункт 7 договору).
У пункті 10 зазначеного договору визначено, що зміст статей 182, 202, 203, 215, 368 ЦК України, статей 69, 175 СК України, статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статей 3, 4, 18 Закону України "Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень" нотаріусом сторонам роз`яснено. Сторони своїми підписами на договорі підтверджують, що в них відсутні обставини, які примусили укласти цей договір, який не є таким, що укладається на невигідних умовах для сторін, а також те, що сторони отримали від нотаріуса всі роз`яснення щодо укладеного договору, і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору, і не відображені в його тексті, після підписання договору не матимуть правового значення.
Згідно з медичною карткою стаціонарного хворого від 12 липня 2021 року № ІХ-210101/3900 позивач ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні у офтальмологічному відділенні Хмельницької обласної лікарні, позивач хворіє протягом 10 років, періодично проходить курс підтримуючої терапії з діагнозом атрофія зорового нерва. Позивачу довічно встановлена друга група інвалідності у зв`язку із загальним захворюванням по зору (а. с. 13-15, 24).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Предметом розгляду цієї справи є укладений між сторонами договір про виділ нерухомого майна із складу усього майна подружжя. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначав, що оспорюваний договір укладений під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому підлягає визнанню недійсним.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (частина 3 статті 6 ЦК України).
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем у частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
У частині третій статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що оспорюваний позивачем договір був укладений ним добровільно, відповідав його волі. Під час укладення договору нотаріус роз`яснив вимоги закону щодо укладення такого виду договорів та сторони підтвердили, що розуміють значення, умови цього правочину та його правові наслідки, про що свідчать їх особисті підписи на договорі. Також сторони стверджували, що укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним і усвідомленим та відповідає їх внутрішній волі, не є наслідком помилки, обману, впливу тяжких обставин, застосування фізичного або психічного тиску, не укладений на вкрай невигідних умовах.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору про виділ нерухомого майна зі складу усього майна подружжя від 30 липня 2021 року на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір укладений ним під впливом тяжкої для нього обставини та на вкрай невигідних для нього умовах.
Посилання позивача на те, що відповідач мала сплатити йому грошову компенсацію за долю у майні, не може бути взято судом до уваги та спростовується умовами оскаржуваного правочину, а саме пунктом 7 договору, відповідно до якого сторони домовились, що цей договір проводиться без доплат та засвідчили про відсутність у сторін претензій фінансового характеру один до одного щодо спірного майна.
Посилання позивача на те, що договір укладений за тяжкої обставини, зумовленою прогресуючою тяжкою хворобою очей, внаслідок чого йому було встановлено ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням по зору, колегія суддів не бере до уваги з огляду на таке.
Так як відомо з матеріалів справи, позивач протягом 10 років хворіє на анамнезне захворювання очей, періодично проходить курс підтримуючої терапії з діагнозом атрофія зорового нерва. З 02 липня 2021 року до 12 липня 2021 року ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні у офтальмологічному відділенні Хмельницької обласної лікарні. Вперше позивачу встановлено другу групу інвалідності 23 вересня 2011 року.
Враховуючи те, що хвороба позивача триває певний період часу, тому не свідчить про те, що наявне захворювання спричинило укладення оспорюваного правочину на вкрай невигідних умовах, чим відповідач скористалася.
Суди не встановили, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Таких обставин позивач не довів. Крім того, суди правильно врахували те, що відсутність збігу тяжких обставин, чи укладання договору на вкрай невигідних умовах у позивача, підтверджує і той факт, що позивач після укладання договору виїхав на заробітки до Республіки Польща, де продовжив роботу.
Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що позивач не надав суду достатніх та достовірних доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про недійсність договору, Верховний Суд погоджується з висновками суддів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх безпідставністю, необґрунтованістю та недоведеністю.
Отже, суди правильно застосували презумпцію правомірності правочину, яка не спростована позивачем, принцип свободи договору як загальну засаду цивільного законодавства, та ухвали з додержанням норм матеріального і процесуального права законні й обґрунтовані судові рішення.
Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до тлумачення норм матеріального права на свій розсуд.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду, зазначених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки у справах, зазначених позивачем, і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановленню інших обставин ніж ті, що були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.