Постанова
Іменем України
22 січня 2025 року
м. Київ
справа № 939/1077/23
провадження № 61-13783св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Служба у справах дітей Бородянської селищної ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Янчуком Максимом Олександровичем, на заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 лютого 2024 року у складі судді Черкез Д. Л. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Бородянської селищної ради, про визначення місця проживання дитини.
В обґрунтування позову посилався на те, що у період часу з 2018 року по 2020 рік він та відповідачка проживали разом однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дитина - син ОСОБА_3 .
Позивач вказує, що наразі у нього з ОСОБА_2 існує спір щодо визначення місця проживання дитини.
Вважає, що визначення постійного місця проживання сина разом із ним відповідатиме інтересам динити, оскільки він має стабільний дохід, що дозволяє у повному обсязі забезпечити дитину усім необхідним.
Позивач зазначає, що не чинитиме перешкод у спілкуванні дитини зі своєю матір`ю та готовий сприяти тому, щоб син не був позбавлений материнського піклування.
Вказує, що він у повній мірі піклується про сина, має постійне місце проживання, веде здоровий спосіб життя, забезпечує дитину одягом, харчуванням, іграшками тощо.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просив суд визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом із ним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження обставин, зазначених в обґрунтування позовних вимог. Зокрема, не доведено факт наявності у ОСОБА_1 належних матеріально-побутових умов для проживання дитини з ним.
При цьому суд встановив, що малолітня дитина з лютого 2023 року постійно проживає разом з матір`ю, а тому твердження позивача про те, що він проживає разом з дитиною та опікується нею, є недоведеними.
Разом із тим, суд першої інстанції прийняв до уваги висновок Служби у справах дітей Бородянської селищної ради про визначення місця проживання малолітньої дитини, затверджений рішенням Бородянської селищної ради № 109 від 01 лютого 2024 року, у якому орган опіки та піклування вважав за доцільне визначити місце проживання дитини разом з матір`ю ОСОБА_2 за адресою її постійного проживання.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Янчука М. О. звернувся до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Янчука М. О. залишено без задоволення, а заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2024 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
15 жовтня 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Янчук М. О., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, сформовану в системі "Електронний суд", на заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 21 листопада 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_1 є батьком, а ОСОБА_4 - матір`ю малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
14 жовтня 2023 року ОСОБА_4 уклала шлюб із ОСОБА_5 та змінила прізвище на " ОСОБА_6".
Судовим наказом Волноваського районного суду Донецької області від 14 червня 2021 року у справі № 221/3426/21 з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, на користь ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, у розмірі частини заробітку (доходу) щомісяця, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 04 червня 2021 року до досягнення дитиною повноліття.
Встановлено, що малолітня дитина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, постійно проживає разом з матір`ю ОСОБА_2 .
Згідно затвердженого рішенням виконавчого комітету Бородянської селищної ради Бучанського району Київської області № 109 від 01 лютого 2024 року висновку Служби у справах дітей Бородянської селищної ради Бучанського району Київської області, виходячи з інтересів дитини, орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з матір`ю ОСОБА_4 за адресою її постійного проживання.
У вказаному висновку зазначено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 21 лютого 2023 року перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа в Бородянській селищній раді Бучанського району Київської області (згідно довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 3226-7001718862 від 21 лютого 2023 року) та на теперішній час проживає разом з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 . Умови проживання матері ОСОБА_4 задовільні, придатні для виховання і розвитку дитини. Матір дитини перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 з червня 2023 року і по теперішній час. ОСОБА_1 документи, що підтверджують його спроможність утримувати та виховувати малолітнього сина, комісії з питань захисту прав дитини не надав. Під час вирішення спору Службою у справах дітей взято до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно довідки № 652 від 03 жовтня 2023 року, виданої Військовою частиною НОМЕР_1 МО України, ОСОБА_4 перебуває на військовій службі у вказаній військовій частині з 22 червня 2023 року. Військове звання - солдат.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Згідно статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування
не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 таОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Малолітня дитина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, постійно проживає разом з матір`ю ОСОБА_2 .
Судовим наказом Волноваського районного суду Донецької області від 14 червня 2021 року з ОСОБА_1 стягуються аліменти на користь ОСОБА_4 на утримання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, у ромірі частини заробітку щомісячно, починаючи з 04 червня 2021 року та до досягнення дитиною повноліття.
Згідно затвердженого рішенням виконавчого комітету Бородянської селищної ради Бучанського району Київської області № 109 від 01 лютого 2024 року висновку Служби у справах дітей Бородянської селищної ради Бучанського району Київської області, виходячи з інтересів дитини, служба у справах дітей вважає за доцільне, визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з матір`ю ОСОБА_4 за адресою її постійного проживання. Під час вирішення спору службою у справах дітей взято до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Судами попередніх інстанцій установлено, що доказів, які б давали підстави вважати, що визначення місця проживання дитини саме з батьком є доцільним та сприятиме забезпеченню нормального життя, здоров`я і морального виховання дитини, стороною позивача не надано.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанції при вирішенні спору помилково прийняли до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю, колегія суддів Верховного Суду вважає безпідставними, оскільки апеляційний суд в оскаржуваній постанові дійшов висновку, що даний принцип не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як зі статті 141 Сімейного кодексу України, так і зі змісту Конвенції про права дитини.
Доводи заявника про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).