ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 757/64192/19-ц
провадження № 61-17875св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Пророка В. В., Сердюка В. В. Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козаєва Наталія Михайлівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якого діє адвокат Пашковський Дмитро Володимирович, на постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог позовної заяви
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козаєва Н. М. (далі - приватний нотаріус Київського МНО Козаєва Н. М.), про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними та скасування записів про державну реєстрацію.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 07 березня 2017 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 17 563 000 грн, що за офіційним курсом Національного банку України станом на день написання розписки становило суму у розмірі 650 000 дол. США.
Факт отримання коштів підтверджується розпискою, відповідно до якої, ОСОБА_2 зобов`язалася повернути позику у розмірі 650 000 дол. США у строк до 10 березня 2018 року, виплатити відсотки, розмір яких узгоджується сторонами, а повернення позики має бути підтверджено заявою (розпискою) ОСОБА_1 .
Зазначав, що, починаючи з 28 березня 2017 року, ОСОБА_2 не виходила на будь?який зв`язок із ОСОБА_1, не здійснила жодних дій щодо виконання домовленостей з повернення коштів, переховувалася від органів слідства і суду.
ОСОБА_1, вчинивши дії щодо розшуку боржника і її майна, довідався, що ОСОБА_2 28 березня 2017 року здійснила відчуження належного їй майна на користь ОСОБА_3, а саме квартири АДРЕСА_1 ; гаража (машиномісця) № НОМЕР_1 у підземному паркінгу, площею 14,8 кв. м, та гаража (машиномісця) № НОМЕР_2 у підземному паркінгу, площею 22,6 кв. м, які знаходяться на АДРЕСА_2 .
Позивач також зазначав, що у ОСОБА_2 була відсутня цивільна дієздатність на вчинення оспорюваних договорів купівлі-продажу, оскільки остання під час їх нотаріального посвідчення використала підроблений паспорт.
Також вказував, що фіктивність оскаржуваних договорів купівлі-продажу, серед іншого, підтверджується й тим, що відповідно до наданих відповідачем квитанцій ОСОБА_3 сплатив кошти на виконання цих договорів ОСОБА_2 на рахунок у Акціонерному товаристві "Кристалбанк" (далі - АТ "Кристалбанк"), однак згідно з листом AT "Кристалбанк" від 21 вересня 2021 року ОСОБА_2 у період з 01 січня 2017 року до 21 вересня 2021 року не відкривала рахунки в AT "Кристалбанк" та що такі розрахункові операції AT "Кристалбанк" не проводив.
У заяві про збільшення позовних вимоги ОСОБА_1 зазначав, що у серпні 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики. Мар`їнський районний суд Донецької області заочним рішенням від 15 листопада 2017 року у справі № 237/3568/17 позов задовольнив, стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу за договором позики від 07 березня 2017 року в розмірі 17 563 000 грн, суму боргу за відсотками за користування позикою у розмірі 1 684 123 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Проте Мар`їнський районний суд Донецької області ухвалою від 15 жовтня 2019 року у справі № 237/3568/17 заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення задовольнив, скасував згадане заочне рішення від 15 листопада 2017 року. Справу призначив до розгляду в загальному порядку.
Мар`їнський районний суд Донецької області рішенням від 07 серпня 2020 року у справі № 237/3568/17 стягнув з ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за розпискою від 07 березня 2017 року. Рішення перебуває на примусовому виконанні. Ухвалою Соснівського районного суду міста Черкаси від 24 листопада 2020 року у справі № 712/11110/20 ОСОБА_2 оголошено в розшук за поданням виконавця.
ОСОБА_1 також посилався на наявність кримінального провадження № 12018100060004920 від 31 жовтня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, відносно відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та інших осіб, зокрема, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які становлять злочинне угруповання.
Позивач вважає, що дії відповідача ОСОБА_2 щодо відчуження нерухомості свідчать про її недобросовісність, такі дії були сплановані заздалегідь з метою умисного ухилення від виконання зобов`язань перед позивачем за договором позики та уникнення відповідальності за невиконання зобов`язань у вигляді примусового звернення стягнення на майно боржника. На користь висновку про фіктивність цих угод вказує також відчуження нерухомого майна за неринковою ціною.
Враховуючи викладене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд на підставі статей 203, 215, 216, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнати недійсними правочини, укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, як такі, що вчинені на шкоду кредитору, а саме:
договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М. 28 березня 2017 року, № 1660, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1209278180000;
договір купівлі-продажу гаража (машиномісця) № НОМЕР_1 у підземному паркінгу, площею 14,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М. 28 березня 2017 року, № 1669, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1209283280000;
договір купівлі-продажу гаража (машиномісця) № НОМЕР_2 у підземному паркінгу, площею 22,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М., 28 березня 2017 року за № 1666, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1209291980000;
застосувати наслідки недійсності вказаних правочинів відповідно до частини першої статті 216 ЦК України;
скасувати рішення про реєстрацію права власності на вказані об`єкти нерухомого майна за ОСОБА_3, а саме:
№ 34501090 від 28 березня 2017 року, щодо квартири АДРЕСА_4, номер запису про право власності № 19687471;
№ 34501495 від 28 березня 2017 року, щодо гаража № НОМЕР_1, машиномісця в підземному паркінгу, площею 14,8 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, номер запису про право власності № 19687212;
№ 34501638 від 28 березня 2017 року, щодо гаража № НОМЕР_2, машиномісця у підземному паркінгу, площею 22,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, номер запису про право власності № 19687080;
припинити право власності на вказані об`єкти нерухомого майна за ОСОБА_3 та стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача понесені судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 16 лютого 2023 року
(у складі судді Литвинової І. В.) позов ОСОБА_1 залишив без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позов є необґрунтованим, обставини, на які позивач посилався як на підстави позову, не підтверджено належними доказами.
Місцевий суд вважав, що оскільки станом на час укладення оспорюваних договорів не вбачається наявності невиконаного та простроченого боргового зобов`язання ОСОБА_2 перед позивачем, доводи позову про те, що спірне нерухоме майно було відчужено з метою уникнення виконання зобов`язань за борговою розпискою від 07 березня 2017 року, є необґрунтованими.
Також суд першої інстанції керувався тим, що сторони оспорюваних договорів погодили ціну відчужуваного нерухомого майна за їх домовленістю, що не суперечить положенням статті 632 ЦК України.
У рішенні суду також вказано, що витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, як і заява до правоохоронних органів про вчинення кримінального правопорушення, не є судовим рішенням, яке набрало законної сили, а обставини, встановлені у ньому, - не є преюдиційними.
Місцевий суд вважав суперечливими доводи позивача про недійсність оспорюваних договорів з тих підстав, що паспорт ОСОБА_2, який вказаний у цих договорах, на думку позивача, є недійсним, оскільки в такому разі ОСОБА_2 не могла підписувати і розписку від 07 березня 2017 року, з підстав невиконання зобов`язань за якою позивач звернувся до суду.
Суд виснував, що сторони спірних договорів купівлі-продажу не мали сумніву в ідентичності особи контрагента, договори купівлі-продажу вчинили за взаємною згодою, їх добровільні дії були спрямовані на відчуження майна, ОСОБА_2 подала документи, необхідні для відчуження майна, зокрема й паспорт, нотаріусу особисто. Водночас на час написання розписки від 07 березня 2017 року неможливо ідентифікувати особу, яка її написала та отримала кошти.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. Апеляційну скаргу мотивував таким. Нотаріус під час посвідчення спірних договорів купівлі-продажу від 28 березня 2017 року не вчинив дій з перевірки дійсності паспортних документів; висновок місцевого суду про те, що під час укладення розписки неможливо ідентифікувати сторін, зокрема й особу, яка її написала та отримала кошти, є необґрунтованим, оскільки рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області від 07 серпня 2020 року, яке набрало законної сили, стягнуто борг з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за розпискою від 07 березня 2017 року; матеріали справи містять належні та допустимі докази підроблених паспортних документів ОСОБА_2, докази неотримання позивачем грошових коштів за договором позики, докази взаємозв`язку дій відповідачів між собою, що свідчить про наявність їх умислу на вчинення правочинів без наміру створення правових наслідків; суд першої інстанції проігнорував клопотання про виклик та допит ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не надав належної оцінки заявам свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_1 ; представники ОСОБА_2 діяли на підставі довіреностей, договорів та ордерів, які укладені на підставі підроблених документів клієнта, тому суд не мав враховувати надані ними відзиви, заяви, заперечення та пояснення.
Пашковський Д. В., який діє в інтересах ОСОБА_3, у відзиві на апеляційну скаргу зазначав, що станом на день укладення спірних договорів Державна міграційна служба України (далі - ДМС України) не здійснювала публічного розміщення інформації про недійсність паспортів громадян України, а матеріали справи не містять доказів вчинення нотаріусом незаконних дії щодо нотаріального посвідчення цих правочинів. Представник вважає, що саме по собі визнання паспорта недійсним не є безумовною підставою для визнання правочинів купівлі?продажу недійсними.
Київський апеляційний суд постановою від 29 листопада 2023 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, який укладений 28 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М. 28 березня 2017 року за № 1660, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1209278180000.
Визнав недійсним договір купівлі-продажу гаража (машиномісця) № НОМЕР_1 у підземному паркінгу, площею 14,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_5, який укладений 28 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М. 28 березня 2017 року за № 1669, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1209283280000.
Визнав недійсним договір купівлі-продажу гаража (машиномісця) № НОМЕР_2 у підземному паркінгу, площею 22,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_5, який укладений 28 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М., 28 березня 2017 року за № 1666, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 1209291980000.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Стягнув із ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 10 530,60 грн.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що зобов`язальні правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли ще 05 березня 2016 року під час укладення ними письмового договору позики, який посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Лазарєвою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 537.
Згідно з пунктом 1 договору позики від 05 березня 2016 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 22 516 500 грн, що за офіційним курсом НБУ під час підписання цього договору становило 850 000 дол. США, в такому порядку: під час підписання договору ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 13 245 000 грн, що за офіційним курсом НБУ на день підписання цього договору еквівалентно 500 000 дол. США; після підписання договору ОСОБА_1 зобов`язується передати ОСОБА_2 у термін до 11 травня 2016 року грошові кошти в сумі, що еквівалентна 200 000 дол. США, залишок суми - 150 000 дол. США позикодавець зобов`язується передати позичальнику та провести повний розрахунок між сторонами в термін до 01 грудня 2017 року.
На виконання пункту 1 договору позики від 05 березня 2016 року ОСОБА_2 07 березня 2017 року склала розписку про отримання грошових коштів від ОСОБА_1 у розмірі 17 563 000 грн, що за офіційним курсом НБУ під час її складення становило 650 000 дол. США. Зобов`язалася повернути позику в повному обсязі в строк до 10 березня 2018 року та виплатити 20 % річних за погодженням сторін. Згідно з пунктом 5 вказаного договору позики позикодавець має право нараховувати пеню у разі прострочення повернення позики в розмірі, передбаченому законодавством України.
Відповідно до пункту 1 договору поруки від 30 березня 2016 року ОСОБА_4 поручився перед ОСОБА_1 за виконання ОСОБА_9 свого обов`язку за договором позики грошей на суму 850 000 дол. США, укладеним між кредитором і боржником 05 березня 2016 року, а також за інші договори позики, які можуть бути укладеними надалі між боржником та кредитором. Зазначений договір позики передбачає виконання зобов`язання боржником до 01 грудня 2017 року.
Вказані обставини встановлені рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області від 07 серпня 2020 року у цивільній справі № 237/3568/17, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики від 05 березня 2016 року.
Отже, апеляційний суд виснував, що вказаним рішенням встановлено факт виникнення у ОСОБА_2 згідно зі статтею 1046 ЦК України зобов`язання за договором позики щодо повернення нею на користь ОСОБА_1 17 563 000 грн суми отриманої позики та процентів, узгоджених сторонами вказаного договору.
Також апеляційний суд врахував, що між сторонами існував інший спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського МНО Лазарєва Л. І., про визнання заяви недійсною, визнання договорів діючими (не припиненими), скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та поновлення запису.
Суд апеляційної інстанції зазначив про помилковість висновку місцевого суду про те, що у ОСОБА_2 на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу квартири та машиномісць не виникло обов`язку з повернення грошових коштів, що призвело до неправильного вирішення спору між сторонами.
Апеляційний суд керувався тим, що цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
На підставі викладених обставин апеляційний суд зробив висновок про те, що під час укладення оспорюваних правочинів, 28 березня 2017 року, воля сторін (відповідачів) не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів на користь ОСОБА_1, тобто виснував про наявність правових підстав, передбачених положеннями статті 234 ЦК України, для визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу квартири та машино-місць недійсними.
Позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування записів, прийнятих на підставі рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна за ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції залишив без задоволення з тих підстав, що відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за попереднім власником, яке існувало до укладення визнаного недійсним правочину. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за останнім.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2023 року, ОСОБА_3, в інтересах якого діє адвокат Пашковський Д. В., просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року й залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2023 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, у постановах Верховного Суду від 07 липня 2022 року у справі № 235/6483/20, від 29 вересня 2023 року у справі № 443/1665/18, від 09 серпня 2022 року у справі № 638/19135/19, від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19.
На думку ОСОБА_3, оскаржувані договори купівлі-продажу не є ані фіктивними, ані фраудаторними, оскільки ОСОБА_2 здійснила відчуження майна особі, яка ніяким чином з нею не пов`язана, не є її родичем, ніколи не була знайома та не зустрічалася із ОСОБА_2 ; до виникнення у ОСОБА_2 простроченого зобов`язання за договором позики; до звернення позивача із позовом про стягнення заборгованості за договором позики; за відсутності будь?яких обмежень щодо розпорядження відчуженим майном; за реальною ринковою вартістю; на виконання спірних договорів купівлі?продажу відбулася фактична передача майна.
Заявник зазначає, що апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 203, 234 ЦК України, а саме, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний.
Посилається на те, що сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому.
Відповідач зазначає, що апеляційний суд, ухвалюючи рішення, не розмежував кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів. Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що унеможливлює виникнення будь?яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Якщо ж буде встановлено, що на виконання правочину передача майна відбулася, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин не породжує будь-яких правових наслідків. Водночас правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 ЦК України).
Апеляційний суд не надав належної оцінки тому, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Доводи інших учасників справи
У січні 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Воротиленко О. С., надіслав до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, посилаючись на те, що висновки Верховного Суду, на які у касаційній скарзі посилається ОСОБА_3, стосуються правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин.
Також у січні 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Воротиленко О. С., надіслав до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а саме щодо визнання недійсності правочину у зв`язку з фіктивністю документів, на підставі яких було ідентифіковано сторону цього правочину, документів щодо вартості майна, яке є предметом правочину, та документів щодо оплати на виконання правочину, у контексті заборони використання учасниками справи "права на зло".
Крім того, у січні 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Воротиленко О. С., надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги ОСОБА_3, просить у її задоволенні відмовити.
ОСОБА_1 у відзиві зазначає, що факт наявності боргових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 встановлено судовими рішеннями у справах № 237/3568/17 та № 237/3566/17, які набрали законної сили. Факт сплати коштів ОСОБА_2 за спірними договорами не підтверджено належними та допустимими доказами. Зазначав, що матеріали справи містять докази суттєвого заниження вартості нерухомого майна, визначеної в оскаржуваних договорах купівлі-продажу від 28 березня 2017 року.
У лютому 2024 року ОСОБА_3, в інтересах якого діє адвокат Пашковський Д. В., надіслав до Верховного Суду заперечення на відзив на касаційну скаргу, в якому вказував, що доводи позивача, викладені у відзиві на касаційну скаргу, жодним чином не спростовують її аргументів про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права.
У листопаді та грудні 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Воротиленко О. С., надіслав до Верховного Суду додаткові письмові пояснення, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 .
Рух справи у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 12 січня 2024 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи із Печерського районного суду міста Києва.
У лютому 2024 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 26 вересня 2024 року призначив справу до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд першої інстанції встановив, що 07 березня 2017 року ОСОБА_2 надала розписку ОСОБА_1 про те, що вона отримала від нього у борг грошові кошти у розмірі 17 563 000 грн, що за офіційним курсом НБУ станом на момент видачі розписки, становить суму у розмірі 650 000 дол. США, і зобов`язується повернути позику у повному обсязі у строк до 10 березня 2018 року та виплатити 20 % річних за погодженням сторін (т. 1, а. с. 15).
28 березня 2017 року ОСОБА_2 здійснила відчуження належних їй об`єктів нерухомого майна на користь ОСОБА_3, а саме:
квартири АДРЕСА_3 згідно з договором купівлі?продажу від 28 березня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М. за № 1660 (т. 3, а. с. 58-79);
гаража (машиномісця) № НОМЕР_1 у підземному паркінгу, площею 14,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, згідно з договором купівлі?продажу від 28 березня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М. за № 1669 (т. 1, а. с. 215-273);
гаража (машиномісця) № НОМЕР_2 у підземному паркінгу, площею 22,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, згідно з договором купівлі?продажу від 28 березня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського МНО Козаєвою Н. М. за № 1666 (т. 3, а. с. 1-57).
31 жовтня 2018 року за заявою ОСОБА_1 на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 17 вересня 2018 року у справі № 757/34060/18-к внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018100060004920 (т. 1, а. с. 26, 108).
11 серпня 2020 року постановою слідчого СВ Печерського УП ГУ НП у м. Києві Кищука І. В. кримінальне провадження за № 12018100060004920 від 31 жовтня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України (т. 3, а. с. 118).
Мар`їнський районний суд Донецької області рішенням від 07 серпня 2020 року у справі № 237/3568/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, поданому до суду у 2017 році, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив. Стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість, яка виникла на підставі договору позики від 07 березня 2017 року, а саме: суму позики у розмірі 17 563 000 грн; 20 % річних за період із 07 березня 2017 року до 10 березня 2018 року у сумі 3 551 094 грн; інфляційні втрати за період із 11 березня 2018 року до 11 березня 2020 року у сумі 1 889 778 грн; 3 % річних за період із 11 березня 2018 року до 11 березня 2020 року у сумі 1 056 387 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось та набрало законної сили 08 вересня 2020 року.
Соснівський районний суд міста Черкаси ухвалою від 24 листопада 2020 року у справі № 712/11110/20 боржника ОСОБА_2 оголосив у розшук. Відповідно до вказаної ухвали суду на виконанні у відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Черкаській області ЦМУЮ Міністерства юстиції (м. Київ) перебуває зведене виконавче провадження ВП № НОМЕР_5 від 05 жовтня 2020 року щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу на загальну суму 24 081 259 грн. Під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження державним виконавцем накладено арешт на все майно боржника та направлено запити у відповідні інстанції з метою виявлення рухомого та нерухомого майна, доходів боржника. Згідно з відповідями Державної фіскальної служби України (далі - ДФСУ) про номери рахунків, відкритих у банках та інших фінансових установах, встановлено, що боржник на обліку в органах ДФС не перебуває. Відповідно до даних Пенсійного фонду України (далі - ПФУ) ОСОБА_2 на обліку як отримувач пенсії не перебуває, незважаючи на досягнення нею пенсійного віку. Відповідно до витягу з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно нерухомість у боржника відсутня. Згідно з отриманою інформацією транспортні засоби, сільськогосподарська техніка, водні судна, цінні папери та інше рухоме майно у боржника відсутні. Під час виходу виконавцем за місцем реєстрації встановлено, що боржник за даною адресою не проживає. Відповідно до матеріалів виконавчого провадження боржник постійно переховується, змінює паспорти.
У судовому засіданні 17 серпня 2021 року представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Пашковський Д. В. подав до суду нотаріально посвідчену заяву свого довірителя про те, що він не надає свою згоду на його допит як свідка.
Суд апеляційної інстанції встановив, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 спочатку було укладено договір позики від 05 березня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Лазаревою Л. І., зареєстрований у реєстрі за № 537.
Також установив, що постановою Київського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у справі № 237/3566/17 рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського МНО Лазарєва Л. І., про визнання заяви недійсною, визнання договорів діючими (не припиненими), скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та поновлення запису задоволено частково. Визнано недійсною заяву від 07 березня 2017 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського МНО Лазаревою Л. І. та зареєстровану в реєстрі за № № 650, 651, згідно з якою був проведений повний розрахунок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за договором позики від 05 березня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського МНО Лазаревою Л. І. та зареєстрованим у реєстрі за № 537. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 34174027 від 07 березня 2017 року, прийнятий приватним нотаріусом Київського МНО Лазаревою Л. І. Визнано діючим (не припиненим) договір позики від 05 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Лазаревою Л. І., зареєстрований у реєстрі за №537. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відповідно до листів AT "Кристалбанк" від 21 вересня 2022 року, 13 вересня 2023 року розрахункові операції за платіжними дорученнями АТ "Кристалбанк", а саме: № 1 від 28 березня 2017 року на суму 1 400 216 грн, № 3 від 28 березня 2017 року на суму 132 740 грн та № 4 від 28 березня 2017 року на суму 141 889 грн АТ "Кристалбанк" не проводилися, рахунки на ім`я ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) у АТ "Кристалбанк" у період з 01 січня 2017 року до 21 вересня 2021 року не відкривалися.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що постанова апеляційного суду зазначеним вимогам закону відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Щодо фіктивності правочину, та такого, що вчинений з наміром завдати шкоди іншій особі
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Тлумачення змісту як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".
Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципам добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
До обставин, які дають змогу кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відносяться: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).
До обставин, які дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відносяться: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20).
Отже, допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення такого правочину. Для такої кваліфікації правочину важливим є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21).