ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 грудня 2024 року
м. Київ
cправа № 947/22661/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Случа О.В.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Одеської міської ради - Вишневецької А.О.,
ОСОБА_1 - Лашкевича Д.В.,
Юридичного департаменту Одеської міської ради - не з`явився,
Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу
Савченко Світлани Володимирівни - не з`явився,
Управління державного архітектурно-будівельного контролю
Одеської міської ради - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 (у складі колегії суддів: Таран С.В. (головуючий), Богатир К.В., Поліщук Л.В.)
у справі № 947/22661/19
за позовом Одеської міської ради
до ОСОБА_1
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Юридичного департаменту Одеської міської ради, Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Савченко Світлани Володимирівни, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради,
про скасування реєстрації декларацій, скасування рішення державного реєстратора, скасування запису про право власності та знесення об`єкта самочинного будівництва,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2019 року Одеська міська рада звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1, в якому просила:
- скасувати реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт, яка зареєстрована Департаментом ДАБІ в Одеській області 01.09.2016 за № ОД082162451261;
- скасувати реєстрацію декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція нежитлового приміщення, без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1", яка зареєстрована Департаментом ДАБІ в Одеській області 21.09.2016 за № ОД142162661549;
- скасувати рішення державного реєстратора № 31566098 від 26.09.2016;
- скасувати у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про право власності: 21433483;
- зобов`язати ОСОБА_1 за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101.
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням права комунальної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, у зв`язку зі здійсненням ОСОБА_1 самочинного будівництва шляхом реконструкції нежитлового приміщення магазину загальною площею 38,6 кв. м, розташованого за вказаною адресою, в нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв. м та, як наслідок, самовільним зайняттям зазначеної земельної ділянки з подальшим незаконним проведенням за відповідачкою державної реєстрації права власності на зазначений об`єкт самочинного будівництва.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21.10.2020 у справі № 947/22661/19 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного суду від 09.11.2023 апеляційну скаргу Одеської міської ради задоволено частково; скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.10.2020 та закрито провадження у справі № 947/22661/19.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11.12.2023 вирішено передати справу № 947/22661/19 за встановленою юрисдикцією до Господарського суду Одеської області.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 10.01.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 947/22661/19.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 у частині відмови у задоволенні позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва скасовано, позов у цій частині задоволено, у частині розподілу судових витрат - змінено, у решті рішення залишено без змін і викладено його резолютивну частину у редакції, відповідно до якої позов Одеської міської ради задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради на рахунок Юридичного департаменту Одеської міської ради 1 921,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви. У задоволенні решти позову відмовлено. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради на рахунок Юридичного департаменту Одеської міської ради 2 881,50 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у жовтні 2024 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024, а рішення Господарського суду Одеської області від 20.03.2024 залишити в силі та без змін.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.11.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 947/22661/19 за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 04.12.2024.
Одеська міська рада у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Юридичний департамент Одеської міської ради, Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В., Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради в судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез`явлення цього представника не перешкоджає розгляду справи по суті.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Одеської міської ради та ОСОБА_1, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 09.02.2013 державним реєстратором Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Одеської області Голоцваном Є.О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером: 308940, що стало підставою для державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101). Підставою виникнення права власності зазначено рішення Київського районного суду м. Одеси від 06.12.2012 у справі № 1512/13797/2012, технічні характеристики об`єкта нерухомого майна відображені у технічному паспорті № 020376 від 26.11.2012, виготовленому Комунальним підприємством "Одеське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості", відповідно до якого загальна площа нежитлового приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, становить 38,6 кв. м, з яких: основна площа - 25,3 кв. м, підсобна площа - 13,3 кв. м.
25.03.2013 між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено два договори купівлі-продажу нежитлового приміщення, на підставі кожного з яких продавець передав у власність, а покупець прийняв у власність по частини нежитлового приміщення - магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 38,6 кв. м. Зазначені договорі посвідчені приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною та зареєстровані в реєстрі за №546 та №548 відповідно.
На підставі цих договорів приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою О.М. проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25.03.2013 за індексними номерами: 1116062 та 1118785).
03.04.2013 між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено два договори купівлі-продажу нежитлового приміщення, згідно з кожним з яких продавець передав у власність, а покупець прийняв у власність по частини нежитлового приміщення - магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 38,6 кв. м. Ці договорі посвідчені приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою Оленою Миколаївною та зареєстровані в реєстрі за № 591 та № 593 відповідно.
03.04.2013 приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою О.М. прийняті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексними номерами: 1353735 та 1359557, які стали підставою для державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Підставами виникнення права власності зазначені договори купівлі-продажу нежитлового приміщення № 591 від 03.04.2013 та № 593 від 03.04.2013.
Рішенням Одеської міської ради від 10.09.2015 № 7112-VІ "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0190 га за адресою АДРЕСА_1 та надання її в оренду гр. ОСОБА_1" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008) площею 0,0190 га за адресою АДРЕСА_1 (категорія земель за основним цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови) та вирішено надати відповідачці зазначену земельну ділянку в оренду терміном на 10 років для експлуатації магазину (цільове призначення: В.03.07).
25.12.2015 між Одеською міською радою (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки б/н (далі - договір б/н від 25.12.2015), відповідно до пункту 1.1 якого орендодавець на підставі Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998 № 161-ХІV та рішення Одеської міської ради від 10.09.2015 №7112-VІ надає, а орендар приймає у строкове, платне володіння, користування земельну ділянку площею 0,0190 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008, для експлуатації магазину; цільове призначення земельної ділянки: В.03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Згідно з пунктом 1.2 договору б/н від 25.12.2015 зазначена земельна ділянка належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради, право власності зареєстровано 25.12.2015 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 12757769, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 818480051101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №50865840 від 25.12.2015, виданим державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю.
За умовами пункту 2.1 договору б/н від 25.12.2015 в оренду передається земельна ділянка площею 0,0190 га, у тому числі по угіддях: під капітальною забудовою - 0,0047 га; під проїздами, проходами та площадками - 0,0099 га; під зеленими насадженнями - 0,0044 га.
Пунктом 2.2 договору б/н від 25.12.2015 визначено, що на земельній ділянці розташовані нежитлові приміщення магазину, які належать ОСОБА_1 на праві приватної власності: частка - на підставі договору купівлі- продажу, посвідченого 03.04.2013 приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою О.М. за реєстровим № 591, а інша частка - на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 03.04.2013 приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою О.М. за реєстровим № 593, право власності на які зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Крикливою О.М. за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 7449851101, що підтверджується відповідними витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №1956130 від 03.04.2013 та №1958160 від 03.04.2013.
За змістом пунктів 3.1, 3.2 договору б/н від 25.12.2015 цей договір укладено терміном на 10 років для експлуатації магазину. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.
Земельна ділянка передається в оренду ОСОБА_1 для експлуатації магазину. Категорія земель за основним цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови (пункти 5.1, 5.2 договору б/н від 25.12.2015).
У пункті 8.1 договору б/н від 25.12.2015 узгоджено, що відомості щодо державної реєстрації прав земельних сервітутів та обмежень прав на земельну ділянку, що є предметом цього договору, відсутні, що підтверджено витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0000032602015 від 25.12.2015, виданим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. Але відповідно до статті 111 Земельного кодексу України (далі - ЗК) на земельну ділянку, що є предметом цього договору, поширюються обмеження: заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту (без розробленої за встановленим порядком проектної документації - діє на всю площу земельної ділянки); заборона про провадження окремих видів діяльності (заборона будівництва та реконструкції об`єкту без відповідного дозволу згідно чинного законодавства - діє на всю площу земельної ділянки); заборона експлуатації об`єкта на земельній ділянці без додержання містобудівних умов і обмежень по використанню земельної ділянки згідно з планувальними рішеннями даної території - діє на всю площу земельної ділянки. Інші обмеження та сервітути можуть бути встановлені відповідно до вимог чинного законодавства. Заходи, передбачені затвердженою в установленому порядку документацією із землеустрою, є обов`язковими до виконання орендарем.
Договір б/н від 25.12.2015 посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. та зареєстрований за №4002.
25.12.2015 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 27544514, що стало підставою для державної реєстрації за ОСОБА_1 права оренди земельної ділянки площею 0,0190 га за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008.
01.09.2016 ОСОБА_1 подала до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області декларацію про початок виконання будівельних робіт - реконструкція нежитлових приміщень магазину, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, яка зареєстрована за №ОД082162451261.
Згідно з технічним паспортом № 20-09/16 від 20.09.2016 на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1, виготовленим Приватним підприємством "Проект" на замовлення ОСОБА_1, нежитлові приміщення розташовані на І поверсі І-поверхового будинку та складаються з 2 приміщень площею 88,8 кв. м (1 кімната - 25,2 кв. м, 2 кімната - 63,6 кв. м), вбиральні сполученої - 1,8 кв. м, вбиральні сполученої - 3,1 кв. м та коридору - 7,9 кв. м Загальна площа нежитлового приміщення - 101,6 кв. м.
22.09.2016 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області за № ОД142162661549 зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності - "Реконструкція нежитлового приміщення без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1".
Відповідно до пункту 2 декларації № ОД142162661549 від 22.09.2016 замовником будівництва виступає ОСОБА_1 .
У пункті 10 декларації № ОД142162661549 від 22.09.2016 наведено інформацію про проектну документацію, а саме: проект "Реконструкція нежитлового приміщення без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1", підготовлений Одеською філією Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРБУДТЕХЕКСПЕРТИЗА" та затверджений 17.07.2016 замовником - ОСОБА_1 .
Згідно з пунктом 14 декларації № ОД142162661549 від 22.09.2016 "Техніко-економічні показники об`єкта (з урахуванням результатів технічної інвентаризації)" загальна площа будівлі складає 101,6 кв. м.
Пунктом 16 декларації № ОД142162661549 від 22.09.2016 передбачені наступні основні показники об`єкта: загальна площа - 101,6 кв. м, основна площа - 88,8 кв. м; підсобна площа - 12,8 кв. м; поверховість - 1.
26.09.2016 державним реєстратором юридичного департаменту Одеської міської ради Кукліною Альбіною Олександрівною на підставі декларації № ОД142162661549 від 22.09.2016 та технічного паспорту № 20-09/16 від 20.09.2016, виготовленого Приватним підприємством "Проект", прийнято рішення за індексним номером: 31566098, яке стало підставою для державної реєстрації змін до інформації про нежитлове приміщення магазину за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: "загальна площа 38,6 кв. м" змінено на "загальна площа 101,6 кв. м".
28.09.2016 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області видано наказ № 184 "Про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт (крім об`єктів інфраструктури) № ОД082162451261 від 01.09.2016 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності №ОД142162661549 від 22.09.2016 з реконструкції нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1".
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 24.11.2016 у справі № 815/5570/16 задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу; визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області №184 від 28.09.2016 "Про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт (крім об`єктів інфраструктури) № ОД082162451261 від 01.09.2016 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності №ОД142162661549 від 22.09.2016 з реконструкції нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1".
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02.03.2017, скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.11.2016 у справі № 815/5570/16 та прийнято нову, якою відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03.10.2017 у справі № 815/5570/16 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 ; скасовано постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 02.03.2017, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.11.2016 залишено без змін.
04.10.2016 між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами пункту 1 якого продавець передає у власністю покупця, а покупець приймає нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною та зареєстрований за №1044.
На підставі вищенаведеного договору приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В. проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_4 на нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 31705199 від 04.10.2016).
17.07.2017 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір про розірвання договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною 04.10.2016, реєстровий номер 1044.
Договір про розірвання договору купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко Світланою Володимирівною та зареєстрований за № 817.
У цей же день приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером: 36185018 від 17.07.2017, яке стало підставою для державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна -нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (запис про право власності: 21433483).
Відповідно до листа Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради від 26.06.2018 № 01-11/2659, наданого за результатами опрацювання звернення Юридичного департаменту Одеської міської ради, за даними архіву та відділу загального листування управління дані щодо надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відсутні.
Предметом спору у справі, що розглядається, є вимоги Одеської міської ради, заявлені до ОСОБА_1, про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, яка зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області 01.09.2016 за №ОД082162451261, та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності "Реконструкція нежитлового приміщення, без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані за адресою: АДРЕСА_1", яка зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області 21.09.2016 за №ОД142162661549; про скасування рішення державного реєстратора №31566098 від 26.09.2016; про скасування у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про право власності: 21433483 та про зобов`язання відповідачки за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101). Позов обґрунтовано порушенням права комунальної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, у зв`язку зі здійсненням ОСОБА_1 самочинного будівництва шляхом реконструкції нежитлового приміщення магазину загальною площею 38,6 кв. м, розташованого за вказаною адресою, в нежитлове приміщення загальною площею 101,6 кв. м та, як наслідок, самовільним зайняттям зазначеної земельної ділянки з подальшим незаконним проведенням за відповідачкою державної реєстрації права власності на зазначений об`єкт самочинного будівництва.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив і мотивував таке рішення тим, що проведення за відповідачкою державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно виключає можливість віднесення такого майна до об`єктів самочинного будівництва в силу його узаконення та, відповідно, виключає можливість його знесення.
Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва скасував і позов в цій частині задовольнив, у частині розподілу судових витрат - змінив, у решті рішення залишив без змін і виклав його резолютивну частину у редакції, відповідно до якої позов Одеської міської ради задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 7449851101. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради на рахунок Юридичного департаменту Одеської міської ради 1 921,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви. У задоволенні решти позову відмовлено. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради на рахунок Юридичного департаменту Одеської міської ради 2 881,50 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що реконструкція спірного об`єкта нерухомого майна відбулася за рахунок забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, що не була відведена для цієї мети у встановленому законом порядку, отже позивачем доведено факт проведення відповідачкою самочинного будівництва за вищевказаною адресою та, як наслідок, самовільного зайняття даної земельної ділянки комунальної форми власності, що, в свою чергу, зумовлює наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва за наведеною адресою. При цьому, з огляду на те, що реконструкція нежитлового приміщення загальною площею 38,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 проведена саме за рахунок самовільного зайняття земельної ділянки комунальної форми власності, яка не була відведена для цієї мети, суд апеляційної інстанції зауважив, що застосування інших способів захисту, зокрема, зобов`язання провести перебудову об`єкта, не відновить порушеного права територіальної громади на доступ до забудованої земельної ділянки, у зв`язку із чим така ділянка залишиться вилученою із комунальної власності.
У поданій касаційній сказі ОСОБА_1 підставу касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції обґрунтувала тим, зокрема, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статей 122, 123, 124, 125, 126, 134 ЗК, статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), положення Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", постанови Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 № 553, порушено статі 73, 74, 78, 80, 81, 99, 236, 237, 269, 282 ГПК та не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 19.09.2018 у справі № 804/1510/16, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, від 01.10.2019 у справі № 826/9967/18. При цьому відповідачка посилається на те, що проведення нею будівельних робіт з реконструкції нежитлового приміщення (магазину) здійснено виключно в межах вимог чинного законодавства, що регулює містобудівну діяльність, та відповідно до правових підстав, отже суд апеляційної інстанції безпідставно визнав реконструйований нею об`єкт самочинним будівництвом. Судом апеляційної інстанції безпідставно не враховано обставини, встановлені судом в адміністративній справі № 815/5570/16.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 373 ЦК). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини 2 статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 ЦК).
Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 ЦК).
Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 ЦК).
Частиною першою статті 116 ЗК передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Відповідно до частини 1 статті 375 ЦК власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.
Стаття 376 ЦК розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.
Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).
Отже, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.
Разом із цим сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.
Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об`єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.
Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.
Такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.
У справі, що розглядається, судом апеляційної інстанції установлено, що ОСОБА_1, отримавши земельну ділянку для експлуатації магазину, здійснила реконструкцію приміщення шляхом перебудови, у зв`язку із чим у результаті проведеної ОСОБА_1 реконструкції, яка відповідно до поданих відповідачкою декларацій про початок виконання будівельних робіт та про готовність об`єкта до експлуатації не передбачала зміни геометричних розмірів фундаментів у плані (отже містила недостовірну інформацію), відбулося збільшення площі нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 на 63 кв. м (з 38,6 кв. м до101,6 кв. м), при цьому поверховість об`єкта нерухомості не змінилась, оскільки будівля після реконструкції залишилась одноповерховою. Отже, внаслідок проведеної реконструкції відповідачкою була зайнята додаткова земельна ділянка площею 63 кв. м, позаяк збільшити площу будівлі при збереженні її одноповерховості без зміни геометричних розмірів фундаментів у плані, тобто без зайняття додаткової ділянки, фізично неможливо.
Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачкою у встановленому процесуальним законом порядку не доведено обставин надання Одеською міською радою, яка реалізує повноваження власника земельної ділянки комунальної форми власності, дозволу на забудову ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастровий номер: 5110136900:13:014:0008, за адресою: АДРЕСА_1, яка на підставі договору оренди була надана відповідачці для експлуатації магазину, як і не надано доказів на підтвердження набуття відповідачкою земельної ділянки, зайнятої прибудовою площею 63 кв. м, у власність або в оренду з правом її забудови. Тобто будівництво спірного об`єкта здійснено за відсутності як документа на право користування землею для забудови, так і за відсутності документів уповноваженого органу на розпорядження спірною земельною ділянкою, згідно з якими відповідачці надавалося б право виконувати на спірній земельній ділянці будівельні роботи.
При цьому судом апеляційної інстанції було враховано ті обставини, що у пункті 8.1 договору б/н від 25.12.2015 сторонами узгоджено, що відповідно до статті 111 ЗК на земельну ділянку, що є предметом цього договору, поширюються обмеження: заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту (без розробленої за встановленим порядком проектної документації - діє на всю площу земельної ділянки); заборона про провадження окремих видів діяльності (заборона будівництва та реконструкції об`єкту без відповідного дозволу згідно чинного законодавства - діє на всю площу земельної ділянки); заборона експлуатації об`єкта на земельній ділянці без додержання містобудівних умов і обмежень по використанню земельної ділянки згідно з планувальними рішеннями даної території - діє на всю площу земельної ділянки. Інші обмеження та сервітути можуть бути встановлені відповідно до вимог чинного законодавства. Заходи, передбачені затвердженою в установленому порядку документацією із землеустрою, є обов`язковими до виконання орендарем.
Водночас будь-яких обставин того, що нежитлове приміщення магазину загальною площею 38,6 кв. м за наведено адресою, для експлуатації якого спірна земельна ділянка надавалася в орендну, зберіглося в натурі за попередніми технічними характеристиками як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції установлено не було, а відповідачкою належними і допустимими доказами таких обставин не доведено.
З урахуванням наведеного, за встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин у справі, що розглядається, здійснення ОСОБА_1 самочинного будівництва спірного об`єкта нерухомості порушує права Одеської міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою, на якій цей об`єкт нерухомості побудований.
Статтею 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а відповідно до частини 1 статті 16 ЦК, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні за змістом висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва, навела правові висновки, за якими, зокрема, у певних випадках спосіб захисту імперативно "прив`язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини 1 статті 5 ГПК вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.
Згідно з положеннями статті 328 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (аналогічні за змістом висновки наведено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 ).
Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.
Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.
Відповідно до частини 2 статті 376 ЦК особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
У частинах 3-5 статті 376 ЦК установлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (частина 3). Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4). На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5).
При цьому формулювання положень статті 376 ЦК виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).
Тобто відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 ЦК як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.
Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.
За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.
Разом із тим згідно зі статтею 212 ЗК самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що у цих спірних правовідносинах знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини 4 статті 376 ЦК є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. При цьому такі висновки суду відповідають правовим висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.
Крім того, судом апеляційної інстанції було враховано правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, відповідно до яких судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості). Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації. Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).
У зв`язку із цим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано зауважив, що державна реєстрація за відповідачкою права приватної власності на об`єкт самочинного будівництва проведена з порушенням вимог законодавства, оскільки відповідачка надала документи, на підставі яких проведено таку реєстрацію, що містять недостовірну інформацію.
При цьому судом апеляційної інстанції при вирішенні справи було враховано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя - закріплена в другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168);
критеріями сумісності заходу втручання у право власності з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
У цьому контексті апеляційний господарський суд зауважив, що відповідно до чітких та зрозумілих вимог чинного законодавства обов`язковою умовою використання земельної ділянки під забудову є наявність в особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів свідчить про самовільне її зайняття. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для повернення самовільно зайнятої земельної ділянки є доступними, чіткими та передбачуваними.
Зважаючи на встановлені вище обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачка перед проведенням спірної забудови, ознайомившись зі змістом земельного та цивільного законодавства, проявивши розумну обачність, могла та повинна була знати про незаконність проведення перебудови зі зміною геометричних розмірів фундаментів у плані за відсутності необхідних правовстановлюючих документів на землю комунальної власності. Натомість, проігнорувавши вимоги чинного законодавства, відповідачка, здійснивши таку перебудову, фактично взяла на себе ризики, пов`язані, у тому числі, із можливим знесенням самочинно збудованого об`єкта.
Отже, надаючи оцінку правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, суд апеляційної інстанції врахував, що поведінка відповідачки у вигляді проведення реконструкції об`єкта нерухомості за рахунок здійснення забудови земельної ділянки, не відведеної для цієї мети, не була добросовісною і у неї не було законних підстав вважати, що реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно без дотримання визначеного статтею 376 ЦК порядку підміняє цей порядок та здатна легітимізувати об`єкт, самочинно збудований на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Одеси.
За таких обставин право органу місцевого самоврядування повернути самовільно зайняту земельну ділянку, з огляду на встановлені у цій справі обставини, гарантоване чинним законодавством України (стаття 212 ЗК) та не порушує критерію пропорційності втручання у мирне володіння майном.
Таким чином при вирішенні справи № 947/226661/19 суд апеляційної інстанції встановив відсутність обставин, за якими ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Доводи, наведені у касаційній скарзі, про порушення судом апеляційної інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо втручання у право відповідачки на володіння майном не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки ці положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судом апеляційної інстанції не встановлено набуття відповідачкою об`єкта самочинного будівництва на відповідній правовій підставі (частини 3, 5 статті 376 ЦК).
Доводи касаційної скарги стосовно того, що судом апеляційної інстанції не було враховано обставин, встановлених судовим рішенням в адміністративній справі № 815/5570/16 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, в якому вона просила визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області від 28 вересня 2016 року №184, відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки за встановлених судом апеляційної інстанції обставин у справі, що розглядається, оцінка обставинам скасування Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт (крім об`єктів інфраструктури) №ОД082162451261 від 01.09.2016 та декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності №ОД142162661549 від 22.09.2016 з реконструкції нежитлового приміщення за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 14/1 жодним чином не впливає на можливість господарського суду перевірити проведену відповідачкою реконструкцію цього нежитлового приміщення на предмет наявності ознак самочинного будівництва, встановлених приписами статті 367 ЦК.
З цих же підстав відхиляються і доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції положень частини 4 статті 75 ГПК, оскільки, за встановлених судом обставин, по-перше, Одеська міська рада не була учасником цієї справи, а, по-друге, судовим рішенням у справі № 815/5570/16 не встановлювалися відповідні обставини, що мають преюдиціальний характер для справи, що розглядається.
Крім того, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. При цьому, оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.
Особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів.
Тобто, якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі № 522/7758/14).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб (постанова від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13). Зокрема, рішення суду не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі, незалежно від того, чи було таке рішення в подальшому оскаржене і скасоване (постанова від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц).
Таким чином, суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, ухвалив судове рішення на основі тих доказів, що були дослідженні у судовому засіданні саме при вирішенні цього спору і такі процесуальні дії суду повністю узгоджуються з наведеними висновками Верховного Суду.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувала неврахуванням судом апеляційної інстанцій при вирішенні спору правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 19.09.2018 у справі № 804/1510/16, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, від 01.10.2019 у справі № 826/9967/18.
Так, у справі № 465/1461/16-а (позов про визнання протиправною та скасування постанову Інспектора відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок ДАБІ про притягнення позивача до адміністративної відповідальності у виді штрафу за порушення вимог частини першої статті 188-42 Кодексу України про адміністративні правопорушення), у справі № 804/1510/16 (позов про визнання визнати протиправним та скасування рішення Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у "Про скасування декларації про початок виконання будівельних робіт"), у справі № 826/9967/18 (позов про визнання протиправним та скасування наказу Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю "Про скасування декларації про початок виконання будівельних робіт та про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності" та зобов`язання вчинити певні дії) предмет і підстави заявлених адміністративних позовів, а також субєктний склад та матеріально-правове регулювання спірних відносин є відмінним від предмета і підстав позову у справі, що розглядається, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
У справі № 917/1345/17 Велика Палата Верховного Суду постановою від 03.07.2018 залишила без змін судові рішення попередніх інстанцій, якими було відмовлено в задоволенні позову про стягнення з учасників товариства коштів, отриманих без достатньої правової підстави відповідно до статі 1212 ЦК.
Питання щодо здійснення самочинного будівництва не було предметом судового розгляду у цій справі і відповідно норми права, які регулюють питання самочинного будівництва, при вирішенні цього спору судом не застосовувалися.
У справі № 916/1986/18 Верховний Суд залишив без змін судові рішення попередніх судових інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову ради про скасування реєстрації, визнання недійсним та скасування свідоцтва, скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності та зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, оскільки у цій справі не встановлено обставин, які є підставою для звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення.
Натомість у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції на підставі встановлених фактичних обставин установив доведеність позивачем факту проведення відповідачкою самочинного будівництва за наведеною адресою та, як наслідок, самовільного зайняття спірної земельної ділянки комунальної форми власності, що стало підставою для задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідачки за власний рахунок знести об`єкт самочинного будівництва.
За таких обставин висновки, зроблені в оскаржуваному судовому рішенні у справі № 947/22661/19, у якій подано касаційну скаргу, не свідчать про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначеній постанові Верховного Суду, на яку послалася скаржниця у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами за інших установлених процесуальних обставин, які зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, що розглядається, зазначені відповідачкою доводи про неправильне застосування судом апеляційної інстанції наведених норм матеріального та процесуального права з огляду на підстави оскарження є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.
Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачкою норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржницю.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд