ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 760/33782/19-ц
провадження № 61-5931св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Дочірнє підприємство "Київське обласне дорожнє управління",
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Колєв Руслан Григорович, на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 8 жовтня 2020 року, ухвалене у складі судді Шереметьєвої Л. А., та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Дочірнього підприємства "Київське обласне дорожнє управління" (далі - ДП "Київське обласне дорожнє управління") про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову вказував, що згідно з наказом від 1 червня 2018 року № 90-к він був прийнятий на роботу до апарату управління ДП "Київське обласне дорожнє управління" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" на посаду заступника директора. Наказом відповідача від 13 жовтня 2018 року № 87/1 "Про забезпечення режиму секретності" за посадою був визначений відповідальною особою із забезпечення режиму секретності на підприємстві, з наданням відповідного доступу до державної таємниці.
Згідно з наказом від 19 березня 2019 року № 13 "Про реорганізацію відділів ДП "Київське обласне дорожнє управління" реорганізована вся штатна структура підприємства, зокрема шляхом скасування посади заступника директора, яку він обіймав.
Він був попереджений про наступне вивільнення під підпис 29 березня 2019 року.
При цьому до реорганізації, що передувало звільненню, підприємство мало штат в кількості 24 одиниці з місячним фондом заробітної плати 196 495 грн, що підтверджується штатним розписом від 1 березня 2019 року.
Станом на 19 березня 2019 року був затверджений новий штатний розпис підприємства, з іншими посадами, але тією ж чисельністю працівників (24) та тим же фондом заробітної плати (196 495 грн).
Станом на 1 червня 2019 року відбулась нова реорганізація з тією ж фактичною чисельністю працівників, але вже збільшеним до 222 220 грн фондом заробітної плати.
Наказом від 3 червня 2019 року № 86-к його звільнено з роботи згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
Вважав звільнення незаконним з наступних підстав.
Так, відповідно до посвідчення учасника бойових дій серії № НОМЕР_1, виданого Службою безпеки України 27 серпня 2015 року, він має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Під час процедури попередження про майбутнє вивільнення йому не було запропоновано перелік вакантних посад в цілому по підприємству, не повідомлено про право переведення на рівнозначну або іншу посаду та не забезпечено гарантії працівника при звільненні, а саме - право на переважне залишення на роботі.
На підприємстві при проведенні реорганізаційних заходів у штатному розписі існувала посада, на яку б він погодився бути переведеним, а саме: головний фахівець з режиму секретності, МОБ, але про таку можливість його не повідомляли і відповідну пропозицію не висували.
Крім того, вважав, що існували додаткові підстави переважного права на залишення його на роботі і неможливості його звільнення відповідно до пункту 2 статті 42 КЗпП України, а саме: відсутність інших працездатних членів сім`ї, оскільки його дружина з 7 березня 2019 року до 11 червня 2019 року не працювала і перебувала на його утриманні.
Крім того, він є учасником бойових дій і відповідно до вимог Закону України " Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" також має переважне право на залишення на роботі.
За таких обставин просив:
- визнати незаконним та скасувати наказ ДП "Київське обласне дорожнє управління" від 3 червня 2019 року № 86-к про його звільнення;
- поновити його на посаді заступника директора підприємства;
- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 369 303,90 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 8 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що на підприємстві були відсутні посади, які б відповідали професії та спеціальності позивача, як і інші посади, які були вакантними і могли бути запропоновані позивачу. Посаду головного фахівця з режиму секретності, МОБ, яку пропонував позивач, на підставі наказу від 30 листопада 2009 року № 82-ВК займає ОСОБА_2 . Тобто, вказана посада не була вакантною і не могла бути запропонована позивачу в порядку виконання вимог статті 49-2 КЗпП України.
Наказом від 19 березня 2019 року № 13 підлягали ліквідації і були ліквідовані обидві посади заступника директора, наявні в штатному розписі, одну з яких займав позивач, переважне право позивача на залишення на роботі в порядку виконання вимог статті 42 КЗпП України адміністрацією підприємства обговорюватися не могло.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Колєва Р. Г. на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 8 жовтня 2020 року залишено без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 8 жовтня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги щодо відсутності згоди профспілкового комітету на звільнення позивача суд апеляційної інстанції не перевіряв, оскільки такими обставинами позов обґрунтованими не був.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У квітні 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Колєв Р. Г., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 8 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 10 вересня 2018 року у справі № 487/6407/16-ц, від 11 квітня 2018 року у справі № 520/10385/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 753/3889/17, від 25 липня 2018 року у справі № 382/1039/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-119цс15. Крім того, суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме листа про відсутність вакансій.
Заявник посилається на те, що на вимогу суду відповідач надав лист про те, що дозвіл на звільнення ОСОБА_1 від первинної профспілкової організації не отримувався і це питання не вирішувалось, що свідчить про незаконність звільнення. При цьому, за клопотанням позивача суд неодноразово витребовував штатні розписи в цілому по підприємству на момент звільнення позивача, але відповідач не виконав ухвали суду.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 4 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про:
- неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 10 вересня 2018 року у справі № 487/6407/16-ц, від 11 квітня 2018 року у справі № 520/10385/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 753/3889/17, від 25 липня 2018 року у справі № 382/1039/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-119цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що наказом від 4 червня 2018 року № 90-к ОСОБА_1 зарахований до штату апарату управління ДП "Київське обласне дорожнє управління" на посаду заступника директора.
Наказом від 13 жовтня 2018 року № 87/1 "Про забезпечення режиму секретності" позивача за посадою визначено відповідальною особою із забезпечення режиму секретності на підприємстві з наданням відповідного доступу до державної таємниці.
19 березня 2019 року виданий наказ № 13 "Про реорганізацію відділів ДП "Київське обласне дорожнє управління", яким у зв`язку зі змінами штатного розпису були ліквідовані відділи та окремо посади на підприємстві, в тому числі дві посади заступника директора.
Займана позивачем посада даним наказом ліквідована.
29 березня 2019 року ОСОБА_1 ознайомлений зі змістом наказу від 19 березня 2019 року № 13 та попереджений про майбутнє вивільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
Наказом ДП "Київське обласне дорожнє управління" від 3 червня 2019 року № 86-к позивач звільнений із займаної посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов таких висновків.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням на підставі пункту першого частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Згідно з частиною першою статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Частиною другою статті 42 КЗпП України визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, в тому числі, сімейним - при наявності двох і більше утриманців, учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.
При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 26 березня 2021 року у справі № 570/2709/19 (провадження № 61-10541св20).
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що посаду головного фахівця з режиму секретності, МОБ, на підставі наказу від 30 листопада 2009 року № 82-ВК займав ОСОБА_2 . Тобто, вказана посада не була вакантною і не могла бути запропонована позивачу в порядку виконання вимог статті 49-2 КЗпП України.
Наказом від 19 березня 2019 року № 13 підлягали ліквідації і були ліквідовані обидві посади заступника директора, наявні в штатному розписі, одну з яких займав позивач.
Отже, переважне право позивача на залишення на роботі в порядку виконання вимог статті 42 КЗпП України адміністрацією підприємства обговорюватися не могло.
З штатного розпису, введеного в дію з 19 березня 2019 року, суди встановили, що до нього введена посада заступника директора з інноваційно-інституційних перетворень.
Позивач за своєю професією та спеціальністю, а також кваліфікаційними вимогами не міг зайняти вказану посаду, що він не заперечує в касаційній скарзі.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, встановивши, що на підприємстві були відсутні посади, які б відповідали професії та спеціальності позивача, як і інші посади, які були вакантними і могли бути запропоновані позивачу, та будь-яких доказів, які б спростовували вказані обставини та свідчили про наявність вакансій у відповідача, ОСОБА_1 суду не надав, дійшли обґрунтованого висновку, що звільнення позивача у зв`язку зі змінами штатного розпису, пов`язаними з ліквідацією відділів та окремо посад на підприємстві, в тому числі посади, яку займав позивач, відбулося на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з додержанням відповідачем вимог встановлених законодавством.
Доводи касаційної скарги про те, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме листа про відсутність вакансій, є необґрунтованими, оскільки відповідачем доведено, що на підприємстві були відсутні посади, які б відповідали професії та спеціальності позивача, а також були вакантними і могли бути запропоновані ОСОБА_1 .
Разом з тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Безпідставними є аргументи касаційної скарги про те, що на вимогу суду відповідач надав лист про те, що дозвіл на звільнення ОСОБА_1 від первинної профспілкової організації не отримувався і це питання не вирішувалось, що свідчить про незаконність звільнення, оскільки у позовній заяві ОСОБА_1 не посилався на відсутність згоди профспілкового комітету на його звільнення, а отже такі доводи не були предметом дослідження в суді першої інстанції.
При цьому Солом`янський районний суд міста Києва 30 червня 2020 року на виконання статті 43 КЗпП України направив запит до Профспілкового комітету ДП "Київське обласне дорожнє управління" щодо вирішення питання про надання згоди або відмову в наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 з роботи.
Відповідно до рішення Первинної профспілкової організації ДП "Київське обласне дорожнє управління" від 27 липня 2020 року № 1 надано згоду на звільнення заступника директора ОСОБА_1 на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.
Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 10 вересня 2018 року у справі № 487/6407/16-ц, від 11 квітня 2018 року у справі № 520/10385/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 753/3889/17, від 25 липня 2018 року у справі № 382/1039/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-119цс15, є необґрунтованими, оскільки встановлені судами у вказаних справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається.
Так, у справі № 273/212/16-ц Верховний Суд виходив з того, що звільнення позивача з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, відбулося з дотриманням норм трудового законодавства, а тому рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про поновлення на роботі залишено без змін як такі, що відповідають нормам матеріального і процесуального права.
Однак суди попередніх інстанцій не врахували, що обов`язок проведення повного розрахунку в день звільнення працівника відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України покладено на власника підприємства та не перевірили, чи було виконано відповідачем такий обов`язок.
У справі № 487/6407/16-ц суди встановили, що позивачу не було запропоновано всі вакантні посади на підприємстві, що відповідач не заперечував, тому звільнення відбулося з порушенням встановленої законом процедури.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 800/538/17 дійшла висновку про те, що скорочення чисельності працівників або скорочення штату працівників не відбулося. ОСОБА_3 виконувала ту ж саму роботу як заступник начальника управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією ліквідованого Департаменту нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України.
Крім того, на час звільнення ОСОБА_3 новостворений Департамент керувався попереднім Положенням про Департамент нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України, який затверджений наказом від 28 грудня 2015 року № 425. Нове Положення розроблено та затверджено не було.
З огляду на викладене, рішення про звільнення ОСОБА_3 з посади заступника начальника управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією Департаменту нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII є незаконним.
Крім того, у порушення вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України, переважна більшість із зазначених посад ОСОБА_3 запропонована не була.
У справі № 520/10385/16-ц Верховний Суд вказав, що відповідач не виконав обов`язку ознайомити працівника, який звільняється, з усіма вакансіями на підприємстві, зокрема, не повідомив, що єдина посада водія, яку він обіймав, передбачена і в новому штатному розписі підприємства.
У справі № 753/3889/17 Верховний Суд зазначив, що суди не перевірили та не встановили, чи дійсно позивач не міг виконувати обов`язки за вакантними посадами інженера, слюсаря, начальника штабу цивільного захисту, провідного бухгалтера, комірника складу, зав канцелярією, секретаря-друкаря, наукового співробітника к.б.н., бібліотекаря, з урахуванням того, що відповідність посади обумовлена посадовими обов`язками, а не наявністю відповідної освіти та наукового ступеня.
У справі № 382/1039/16-ц судами встановлено, що профспілковий комітет не надав згоди на звільнення працівника ТВО "Інформаційно-аналітичних програм" на підставі пункту 1 частини другої статті 42 КЗпП України.
Верховний Суд України у справі № 21-237а11 дійшов висновку, що касаційний суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, яким скасовано рішення суду першої інстанції та відмовлено в позові, помилково виходив із того, що на позивача не розповсюджуються вимоги частини другої статті 40 КЗпП України.
У справі № 21-484а14 судом встановлено, що змін в організації виробництва і праці, які б могли бути підставою для звільнення працівника відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, не відбулося.
У справі № 6-119цс15 Верховний Суд України зазначив, що місцевий суд належно не встановив фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не врахував норм матеріального права та належним чином не перевірив чисельності профспілкової організації, членом якої є позивач, станом на 25 грудня 2013 року, чи був утворений в ній виборний орган, ким і коли він обраний, в якому складі, чи входив позивач до складу цього органу і на якій підставі, чи повноважним був склад профкому, який приймав рішення про відмову в наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 з роботи 25 грудня 2013 року, та чи є обґрунтованим прийняте ним рішення.
У справі, яка переглядається, звільнення ОСОБА_1 відбулося на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з додержанням відповідачем вимог, встановлених законодавством.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 760/7037/17-ц, у постанові Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, не заслуговують на увагу, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, які викладені у зазначених постановах.
Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено процесуальне право, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.