ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 346/5465/20
провадження № 61-18897св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Печеніжинська селищна рада об`єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Томин О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Печеніжинська селищна рада об`єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області, про відібрання дітей від матері і передачу їх для проживання з батьком.
В обґрунтування позову вказував, що рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 березня 2020 року ОСОБА_2 зобов`язано не чинити йому перешкод у спілкуванні та вихованні з дітьми ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказаним рішенням встановлено дні та години побачень з дітьми, однак відповідач ігнорує та не виконує це рішення суду.
Ним надано відповідачу нотаріально посвідчену згоду на тимчасові поїздки за кордон їхніх дітей, а саме до Республіки Польща та/або інших країн Шенгенської зони в період з 8 червня 2017 року до 7 червня 2019 року з умовою, що після закінчення терміну перебування за кордоном відповідач забезпечить повернення дітей в Україну.
Однак, всупереч виданому дозволу, ОСОБА_2 у лютому 2018 року виїхала з дітьми в Республіку Португалія, до України з дітьми не поверталась, точне місце їх перебування позивачу не відоме.
Не повертаючи дітей додому протягом тривалого часу всупереч умовам нотаріально посвідченої згоди на тимчасові поїздки та не виконуючи рішення суду про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дітей, відповідач грубо порушувала право позивача на участь у вихованні та спілкуванні з дітьми.
Протиправна поведінка відповідача суперечить інтересам дітей, які перестали відвідувати школу в Україні, порушився їх звичний уклад життя, вони позбавлені можливості спілкуватися зі своїми друзями, родичами.
За таких обставин просив відібрати малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які проживають за адресою: АДРЕСА_1, від їх матері ОСОБА_2 та передати дітей їхньому батьку ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 17 травня 2021 року позов задоволено.
Відібрано малолітніх ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які проживають за адресою: АДРЕСА_1, від їх матері ОСОБА_2 та передано цих дітей їхньому батьку ОСОБА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач всупереч наданому позивачем дозволу на виїзд дітей за кордон та їх повернення в Україну до 7 червня 2019 року, понад три роки не повертає дітей до України та не виконує рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 березня 2020 року, яким її зобов`язано не чинити перешкод позивачу у спілкуванні та вихованні з їх дітьми і встановлено дні та години побачень позивача з дітьми.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Коломийського міськрайонного суд Івано-Франківської області від 17 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що жодна із сторін не заявили клопотання щодо вжиття заходів для з`ясування думки дітей щодо визначення їх місця проживання з батьком. Станом на час розгляду справи про розірвання шлюбу у квітні 2018 року діти вже проживали з відповідачем у Республіці Португалія і позивач не заперечував щодо залишення дітей проживати з матір`ю.
ОСОБА_1 не навів доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 чинить йому перешкоди у спілкуванні з дітьми та у їх вихованні, що вона ухиляється від виконання рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 березня 2020 року, також не довів належними та допустимими доказами, що відібрання дітей від матері та повернення їх батьку відповідатиме найкращим інтересам дітей.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанціі норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18.
Заявник посилається на те, що апеляційний суд не з`ясував фактичних і справжніх інтересів дітей, а однобічно прислухався лише до доводів відповідача, не дослідив питання негативного впливу та свавільного вивезення дітей за кордон з метою зміни постійного місця проживання, намовляння та перешкоджання у спілкуванні з батьком. Враховуючи, що діти та відповідач перебувають за кордоном, протиправну поведінку ОСОБА_2, позивач обмежений у збиранні доказів.
Позиція інших учасників справи
У лютому 2022 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що вільний вибір ОСОБА_2 місця свого проживання не може розцінюватись як створення комусь перешкод. У матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 чинила чи чинить позивачу перешкоди у спілкуванні з дітьми та у їх вихованні, ухиляється від виконання рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 березня 2020 року, а також позивач не навів жодних доказів та обґрунтувань, що відібрання дітей у матері та передання їх для проживання з батьком відповідатиме найкращим інтересам дітей.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 9 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Судом апеляційної інстанції встановлено, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2, яких після розірвання шлюбу сторін відповідно до рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 17 квітня 2018 року залишено на проживання з матір`ю ОСОБА_2 .
Відповідно до заяви, посвідченої 6 червня 2017 року за реєстровими № 950 і № 951 приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Григорець М. В., сторони надали свою згоду на відкриття візи їхнім дітям на тимчасові поїздки за кордон, а саме до Республіки Польща та/або інших країн Шенгенської зони в період з 8 червня 2017 року до 7 червня 2019 року.
Рапортом старшого інспектора ювенальної поліції Коломийського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області від 20 вересня 2018 року в ході проведення перевірки за зверненням позивача встановлено, що відповідач разом з дітьми виїхала за межі України, а саме до Португалії.
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 березня 2020 року задоволено позов ОСОБА_1, зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод позивачу у спілкуванні та вихованні дітей, встановлено дні та години побачень позивача з ними, а саме:
- п`ять разів на тиждень - з понеділка до п`ятниці з 15:00 год до 18:00 год за місцем навчання синів або за місцем їх проживання, перебування;
- спільний відпочинок - першу половину літніх канікул діти проводять з батьком;
- необмежене спілкування з дітьми особисто, за допомогою засобів телефонного, поштового, електронного та іншого засобу зв`язку, що не передбачають безпосереднього фізичного спілкування між батьком та дітьми;
- у разі, якщо святкові дні припадають на день побачення батька із синами або цей день передує дню побачення, або є наступним після нього, то такі дні діти проводять з батьком;
- в день побачення батька з дітьми батько має право забирати синів з дому (школи) особисто;
- зобов`язано відповідача за два дні до зустрічі позивача із синами надати йому точну інформацію щодо фактичного місця навчання, проживання, перебування дітей, а у разі настання таких змін, повідомити його про це особисто на наступний день з дня настання таких обставин.
Згідно з дозволом на проживання № НОМЕР_1, виданого 22 червня 2020 року управлінням у справах іноземців Албуфейра, яке дійсне до 22 червня 2023 року, та довідки податково-митного Управління фінансової служби Албуфейра від 21 червня 2020 року ОСОБА_2 проживає на АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою, виданою Товариством з обмеженою відповідальністю "Історія хліба" від 26 червня 2020 року, ОСОБА_2 є працівником цього підприємства за професійною категорією офіціант. Її заробітна плата складає 635 євро щомісячно, а також відповідач отримує дві виплати місячного окладу за повний відпрацьований рік, що в сумі складає 14 відповідних місячних окладів на рік.
ОСОБА_4 відвідує групу № 1 дошкільного закладу м. Калісуш за графіком з 9:00 год до 15:30 год відповідно до довідки, виданої Управлінням освіти Об`єднання шкіл м. Албуфейра від 23 червня 2020 року.
ОСОБА_3 у 2019/2020 начальному році зареєстрований на навчання в навчальному закладі Об`єднання шкіл Албуфейра-захід, в 4-му класі, група "АВF 5 3о/4о", за номером "20" та успішно закінчив 3-1 клас у 2018/2019 навчальному році (відповідно до довідки про реєстрацію учня від 29 червня 2020 року).
Місце проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 зареєстровано на АДРЕСА_1, згідно з дозволами на проживання № 056Р96Р44, № 4К2L80349, виданих 12 жовтня 2020 року управлінням в справах іноземців Албуфейра, які дійсні до 12 жовтня 2023 року.
Відповідно до довідки Коломийського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ) від 12 січня 2021 року, станом на 1 грудня 2020 року позивач не має заборгованості зі сплати аліментів на дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в твердій грошовій сумі, по 1 000 грн щомісячно на кожну дитину.
Згідно з рішенням виконавчого комітету Печеніжинської селищної ради від 13 квітня 2021 року за № 100, обстежити матеріально-побутові умови проживання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не має можливості, так як вони проживають за кордоном. Виконавчим комітетом рекомендовано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільно вирішити питання щодо проживання дітей, однак вирішення даного питання залишає на розсуд суду.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, дійшов таких висновків.
Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Згідно з частиною першою статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам (стаття 162 СК України).
У постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 333/1013/17 зазначено, що "при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з`ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи із рівності прав та обов`язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б якнайкращим інтересам дитини. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.
Суд зобов`язаний надати можливість дитині висловити свою думку при вирішенні питань, які її стосуються, і приділяти цій думці належну увагу.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання".
Згідно з вимогами статей 12, 81 ЦПК України обов`язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що у судовому засіданні апеляційного суду сторонам роз`яснено, що при вирішенні питання забезпечення найкращих інтересів дітей у цьому спорі є необхідність з`ясування думки дітей щодо ситуації, що склалася, та щодо визначення їхнього місця проживання.
Разом з тим, жодна із сторін не заявили клопотання щодо вжиття заходів для з`ясування думки дітей щодо визначення їх місця проживання з батьком. З цього приводу будь-яких доказів сторонами не надано. Тому доводи заявника про те, що апеляційний суд не з`ясував фактичних і справжніх інтересів дітей, а однобічно прислухався лише до доводів відповідача, є необґрунтованими.
Діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з лютого 2018 року проживають з ОСОБА_2 в Республіці Португалія та в Україну станом на час розгляду справи не поверталися. При цьому, відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 6 червня 2017 року ОСОБА_1 дав свою згоду на відкриття візи його дітям на тимчасові поїздки за кордон, а саме до Республіки Польща та/або інших країн Шенгенської зони в період з 8 червня 2017 року до 7 червня 2019 року.
Отже, станом на час розгляду справи про розірвання шлюбу у квітні 2018 року діти вже проживали з відповідачем у Республіці Португалія і позивач не заперечував щодо залишення дітей проживати з відповідачем.
На час ухвалення рішення суду у березні 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дітьми батьком, який проживає окремо, ОСОБА_2 разом з неповнолітніми дітьми проживала у Республіці Португалія, відповідач участі у розгляді цієї справи не брала. У ході розгляду зазначеної справи встановлено, що відповідач за місцем реєстрації в с. Княждвір не проживала.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц зроблено висновок, що "відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього ОСОБА_21 було визначено судом саме з відповідачкою".
У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 вказано, що: "згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Ця норма права встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким в силу закону чи на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання (див. висновки у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 та від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20)".
Враховуючи, що судовим рішенням визначено місце проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 саме з відповідачем, положення статті 162 СК України не застосовуються до спірних правовідносин.
Разом з тим, на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено, що діти проживають з матір`ю, яка забезпечує їм повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також рівень життя, необхідний для такого розвитку, діти тривалий час провели у Португалії, де вони навчаються, а відповідач має постійну роботу, житло і здатна забезпечити їх усім необхідним.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 чинить йому перешкоди у спілкуванні з дітьми та у їх вихованні, ухиляється від виконання рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 березня 2020 року, а також те, що відібрання дітей від матері та повернення їх батьку відповідатиме якнайкращим інтересам дітей, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Слід ураховувати, що вкрай несприятливими наслідками для дітей буде вимушена необхідність повністю змінити своє соціальне становище та зв`язки виключно для забезпечення участі у їх вихованні батька, який відповідно до статті 16 Закону України "Про охорону дитинства" не позбавлений можливості брати таку участь під час тимчасового проживання дітей за кордоном.
Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не дослідив питання негативного впливу та свавільного вивезення дітей за кордон з метою зміни постійного місця проживання, намовляння та перешкоджання у спілкуванні з батьком є безпідставними, оскільки належні докази на підтвердження зазначених обставин у матеріалах справи відсутні.
Колегією суддів не приймаються до уваги аргументи заявника про те, що позивач обмежений у збиранні доказів, оскільки діти та відповідач перебувають за кордоном. Перебування дітей за кордоном не може вважатись обмеженням позивача у збиранні доказів стосовно цього спору. Крім того, апеляційним судом не встановлено протиправної поведінки ОСОБА_2 по відношенню до ОСОБА_1 щодо його спілкування з дітьми та участі у їх вихованні.
Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 607/4316/17-ц, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, є необґрунтованими, оскільки встановлені судами у вказаних справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактичної доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 2-4237/12 оцінювала доводи відповідачки стосовно того, що повернення дитини до Сполученого Королівства загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
У справі № 607/4316/17-ц позивач просив суд визнати незаконним і скасувати наказ ректора ДВНЗ "Тернопільський ДМУ імені І. Я. Горбачевського", поновити його як студента та зарахувати до числа студентів університету.
У справі № 487/2001/19-ц дитина в судовому засіданні повідомила, що рівнозначно любить як батька, так і матір, але проживати хоче з батьком, який більш прихильно ставиться до нього. Під час опитування дитини судом встановлено, що хлопчик емоційно прив`язаний до батька, дослухається його думки, батько користується у дитини авторитетом. ОСОБА_3 любить маму, бажає з нею бачитися й спілкуватися. Вік і рівень розвитку хлопчика дозволяють йому усвідомлено висловити свою думку стосовно питання визначення місця проживання. У судовому засіданні ОСОБА_3 висловив бажання проживати разом із батьком, пояснивши, що йому там проживати зручно та комфортніше. Батько не забороняє бачитися з мамою, проте він не виявляє такого бажання, оскільки у матері вдома вже іншій чоловік, який на його думку, буде погано з ним поводитися. Вказував, що проживав деякий час разом із мамою, яка приходила до нього у школу, він її любить, проте хоче проживати з батьком, а з мамою зустрічатися.
Верховний Суд у справі № 377/128/18 зазначив, що суди попередніх інстанцій в контексті першочергового врахування саме інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, дотрималися норм матеріального права, урахували висновок органу опіки та піклування виконавчого комітету Славутицької міської ради щодо визначення місця проживання малолітньої дитини, обґрунтовано визначили місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю. При цьому судами було враховано ту обставину, що ОСОБА_4 самовільно забрав сина з дитячого садочка, та не надавав можливості зустрічатися та спілкуватися позивачці з сином, що суперечить сімейним цінностям, які полягають в повазі один до одного та як найкращому вихованні дитини, ураховуючи інтереси дитини, пояснення представників соціальних служб у судовому засіданні, які намагались здійснити заходи для поновлення стосунків між матір`ю та батьком дитини, між батьками та дитиною, а також той факт, що відповідач відмовляється від спільного відвідування та отримання психологічної допомоги з метою поновлення родинних стосунків.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що судовим рішенням визначено місце проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 саме з відповідачем, а ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 чинить йому перешкоди у спілкуванні з дітьми та у їх вихованні, та те, що відібрання дітей від матері та повернення їх батьку відповідатиме якнайкращим інтересам дітей.
Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено процесуальне право, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.