ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 грудня 2024 року
м. Київ
Справа № 726/1387/22
Провадження № 61-8670св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мандзюка Віктора Борисовича на постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 травня 2024 року в складі колегії суддів Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Литвинюк І. М.
в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що в період з 28 вересня 2002 року до 06 березня 2012 року він та ОСОБА_2 перебували в шлюбі.
16 квітня 2003 року відповідачка уклала договір купівлі-продажу незавершеного будівництвом житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, відсоток готовності якого складав 56 %. Згідно із умовами договору право власності на відчужуваний будинок переходило до ОСОБА_2 із покладенням на неї обов`язку в тримісячний термін виготовити документи на право користування земельною ділянкою та переоформити дозвіл на проведення будівельно-монтажних робіт в міській інспекції державного архітектурно-будівельного контролю та зареєструвати цей договір після здачі в експлуатацію будинку в Чернівецькому комунальному Бюро технічної інвентаризації.
Під час спільного проживання подружжя завершило будівництво житлового будинку та зробило ремонтні роботи. Загальна вартість витрат понесених на придбання товарів та матеріалів для проведення ремонту й будівництва спірного майна становить 416 950,40 грн.
Спірний будинок повністю добудований, що підтверджується звітом про незалежну оцінку майна від 05 вересня 2016 року, в якому зазначено, що ступінь готовності житлового будинку становить 93 %.
Проте відповідачка відмовляється оформляти прийняття цього будинку до експлуатації та реєструвати право власності на спірний будинок, тому позивач просив:
- визнати житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 132,8 кв. м, житловою площею 67,1 кв. м спільною сумісною власністю його та ОСОБА_2 ;
- припинити право спільної сумісної власності на житловий будинок;
- визнати за ним право особистої приватної власності на 1/2 ідеальних частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 132,8 кв. м, житловою площею 67,1 кв. м;
- визнати земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 7310136900:68:002:0245, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю його та ОСОБА_2 ;
- припинити право спільної сумісної власності на земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 7310136900:68:002:0245;
- визнати за ним право особистої приватної власності на 1/2 ідеальних частини земельної ділянки загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 7310136900:68:002:0245, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
16 січня 2024 року рішенням Садгірського районного суду м. Чернівців позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 132,8 кв. м, житловою площею 67,1 кв. м спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Припинено право спільної сумісної власності на житловий будинок. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 ідеальних частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 132,8 кв. м, житловою площею 67,1 кв. м. Визнано земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 7310136900:68:002:0245, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Припинено право спільної сумісної власності на земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 7310136900:68:002:0245. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 ідеальних частин земельної ділянки загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 7310136900:68:002:0245, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне будинковолодіння придбано відповідачкою під час перебування у шлюбі за спільні кошти, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу шляхом визнання за кожною стороною права власності на частку будинковолодіння та земельної ділянки із припиненням права спільної сумісної власності.
09 травня 2024 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівців від 16 січня 2024 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, щодо прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як на об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання. Такі висновки викладені в постанові від 12 квітня 2023 року Великої Палата Верховного Суду в справі № 511/2303/19, провадження № 14-56цс22.
Враховуючи наявність самочинного будівництва, а також враховуючи, що земельна ділянка є складовою частиною договору купівлі-продажу незавершеного будівництва житлового будинку, кадастровий номер 7310136900:68:002:0245, із цільовим призначенням для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
10 червня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мандзюк В. Б. засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 травня 2024 року, в якій просить її скасувати, рішення Садгірського районного суду м. Чернівців від 16 січня 2024 року залишити в силі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року в справі № 363/423/17, де суд за аналогійних обставин визнав за кожним з подружжя право власності на 1/2 частину об`єкта незавершеного будівництва за кожним.
Заявник звернув увагу, що житловий будинок незавершеного будівництва був придбаний сторонами під час шлюбу та за рахунок їхніх спільних коштів будівництво будинку було завершено під час перебування в шлюбі. За висновком експерта судової будівельно-технічної експертизи від 27 листопада 2023 року № 256 ступінь готовності житлового будинку становить 93,3 %, відповідає будівельним нормам і правилам та може використовуватися за функціональним призначенням для проживання.
Із постанов Верховного Суду України від 20 червня 2012 року в справі № 6-56цс12, від 15 травня 2013 року в справі № 6-37цс13, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-47цс16, Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 759/3931/18, від 27 лютого 2019 року в справі № 567/147/16-ц вбачається, що правовий аналіз статей 60, 63, 69 Сімейного кодексу України (далі - СК України) свідчить про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
Крім того, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи, а спірний житловий будинок є єдиним його житлом.
Доводи інших учасників справи
Відзивів на касаційну скаргу не надходило.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
10 липня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її із Садгірського районного суду м. Чернівців.
У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Із 28 вересня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, про що свідчить копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 16).
16 квітня 2003 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала незавершений будівництвом житловий будинок 56 % готовності, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 17, 18).
06 березня 2012 року рішенням Садгірського районного суду м. Чернівців шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (т. 1, а. с. 19, 20).
Згідно з технічним паспортом на будинковолодіння по АДРЕСА_1 на земельній ділянці самовільно збудовано: житловий будинок літ. "А", гараж літ. "Б", вигрібну яму № 2 та огорожу № 3. Державним актом на право власності на земельну ділянку підтверджується, що ОСОБА_2 є власницею земельної ділянки площею 0,1000 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
За звітом від 05 вересня 2016 року про ринкову вартість оцінки об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 становить 2 222 354,00 грн, ступінь будівельної готовності - 93 % (т. 1, а. с. 61).
У липні 2016 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання об`єктом спільної часткової власності незавершеного будівництвом житлового будинку, який знаходиться на земельній ділянці на АДРЕСА_1, із співвідношенням часток власників 84/100 та 16/100. Також просив поділити вказаний об`єкт незавершеного будівництва та припинити право спільної часткової власності на нього; виділити в натурі в особисту приватну власність ОСОБА_1 як окремий об`єкт нерухомого майна - 84/100 частки незавершеного будівництвом житлового будинку.
22 червня 2018 року рішенням Садгірського районного суду м. Чернівців у справі № 726/1131/16-ц, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. У справі встановлено, що спірний житловий будинок, гараж, вигрібна яма та огорожа є самочинним будівництвом (т. 2, а. с. 72-74).
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання 1/2 частини земельної ділянки та 1/2 частини будівельних матеріалів та приладдя, використаних у створенні об`єктів незавершеного будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
30 листопада 2022 року постановою Чернівецького апеляційного суду в справі № 726/432/20, яка набрала законної сили, позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення. Встановлено, що з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що спір виник щодо всього об`єкта незавершеного будівництвом житлового будинку, загальна площа якого складає 383 кв. м, вартістю саме 2 222 354,00 грн, однак позивачем помилково зазначено площу 132,8 кв. м для поділу, так як вказана площа відповідає площі 2 поверху, а спір стосується всього незавершеного будівництвом житлового будинку літ. "А", загальна площа 383 кв. м (т. 2, а. с. 9-24).
Із висновку експерта № 256 за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 27 листопада 2023 року вбачається, що ступінь готовності двоповерхового житлового будинку з цокольним та підвальним поверхами, що розташований на АДРЕСА_1 становить 93,3 %. Двоповерховий житловий будинок літ. А з цокольним і підвальним поверхами відповідає будівельним нормам і правилам, і може використовуватися за функціональним призначенням для проживання (т. 1, а. с. 186-199).
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободи від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція) проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів, одним з яких, зокрема, є визнання права (пункт 1).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу).
До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і норма частини третьої статті 368 ЦК України).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
За частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними (частина перша статті 70 СК України).
У частині другій статті 372 ЦК України вказано, що в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Набуття права власності на об`єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
ЦК України у частині першій статті 376 ЦК України визначає поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга зазначеної статті).
Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року № 55, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 липня 2007 року за № 774/14041, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб`єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об`єктів нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна.
Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року в справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року в справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 06 березня 2019 року в справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року в справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року в справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року в справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року в справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року в справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року в справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року в справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та ін.
Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно того, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво, сформульована в постановах від 23 червня 2020 року в справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16), від 14 вересня 2021 року в справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22).
Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.
Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.
Аналогічні висновки зробив Верховний Суд України у постановах від 18 листопада 2015 року в справі № 6-388цс15, від 27 травня 2015 року в справі № 6-159цс15 та від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2710цс15.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-47цс16, про те, що, оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що відповідно до своєї усталеної практики, формулюючи відступ від висновку щодо застосування норми права, відступає від висновку, а не від судового рішення в конкретній справі. Відсутність повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року в справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року в справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року в справі № 448/362/22 та від 15 листопада 2023 року в справі № 918/119/21, від 24 квітня 2024 року в справі № 752/30324/21).
За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Таких порушень норм процесуального права судом апеляційної інстанції колегія суддів не встановила.
Суд встановив та матеріалами справи підтверджено, що спірний житловий будинок є самочинним будівництвом, земельна ділянка з кадастровим номером 7310136900:68:002:0245 є складовою частиною договору купівлі-продажу незавершеного будівництва житлового будинку, із цільовим призначенням для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, тому є обґрунтованим висновок апеляційного суду, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Доводи касаційної скарги стосуються переоцінки доказів, оцінка яких надана судом апеляційної інстанції як судом факту, а суд касаційної інстанції як суд права позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, є безпідставним з огляду на те, що перелічені ним постанови ухвалені до висловлення Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) правового висновку, застосування кого є обов`язковим усіма судами.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01, пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00, пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).