ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 205/9735/21
провадження № 61-4734св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з будинку за неможливості сумісного проживання без надання іншого житлового приміщення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2023 року в складі судді Терещенко Т. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року в складі колегії суддів Деркач Н. М., Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення з будинку у зв`язку з неможливістю сумісного проживання без надання іншого житлового приміщення.
Позов, з урахуванням уточнень, обґрунтовано тим, що позивачка разом з її чоловіком ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, володіли будинком АДРЕСА_1 на праві приватної власності. Крім них у будинку зареєстрований та інколи проживає їх син ОСОБА_2 - відповідач у справі.
Відповідач потягом тривалого часу веде антигромадський спосіб життя, зловживає алкогольними напоями, приходить до будинку у нетверезому стані, часто влаштовує сварки та бійки, псує майно, вимагає у неї гроші, які витрачає на алкогольні напої, принижує її перед сусідами і родичами. Посилається на те, що за життя ОСОБА_3 відповідач над ним знущався та ображав нецензурною лайкою, погрожував вбивством і бив батька, але вони як батьки не звертався до поліції, оскільки сподівалися, що ОСОБА_2 змінить свою поведінку на краще.
На підставі рішення суду відповідача було позбавлено батьківських прав щодо його дочки, він не працював, аліменти не сплачував і жив за їх із батьком рахунок, ніколи не сплачував комунальні платежі, а також ними була сплачена заборгованість відповідача за аліментами. Вказує на те, що всі надані суду докази ганебної поведінки відповідача підтверджують ту обставину, що відповідач систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим її проживання з ним в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу стосовно до нього виявилися безрезультатними.
В утриманні будинку, його ремонті, оплаті послуг за електроенергію та газ відповідач участі не бере, чим завдає позивачці матеріальних збитків.
Враховуючи викладене, позивачка просила суд виселити за неможливістю сумісного проживання без надання іншого житлового приміщення відповідача з належного їй на праві приватної власності житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач до суду подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у позові у повному обсязі, в обґрунтування зазначивши, що до смерті його батька ОСОБА_3 жодних проблем у сумісному проживанні з матір`ю ОСОБА_1 не було, а батько у бесідах повідомляв, що після його смерті будинок за адресою: АДРЕСА_1, перейде до нього у спадщину.
Безпідставні звернення до поліції почали надходити після смерті його батька, коли почався процес вступу у спадщину. Посилається на те, що за домовленістю він сплачував половину комунальних платежів за будинок позивачці. Він ніколи не притягався до кримінальної відповідальності, не має алкогольної залежності, і до 2021 року жодного разу не притягався до адміністративної відповідальності.
Під час складання адміністративного протоколу та в інший час, коли викликалися працівники поліції, він жодного разу не був у стані алкогольного сп`яніння, всі факти встановлювалися зі слів позивачки, яку підбурював його рідний брат ОСОБА_4 і його дружина. Він, не розуміючи юридичну термінологію, підписував пояснення, не читаючи їх, а після декількох притягнень до адміністративної відповідальності намагається не спілкуватися з позивачкою.
Його матір разом із братом викликають працівників поліції з метою створення видимості штучних конфліктів з намаганням позбавити його спадщини. Він має гарні відносини з сусідами, за місцем роботи характеризується позитивно, алкогольні напої не вживає, порушень трудової дисципліни не має. У нього не має іншого місця проживання, а також не має у володінні чи користуванні будь-якого житла, крім цього будинку.
Позивачка не повідомила суд про існування відкритої спадкової справи після смерті його батька ОСОБА_3, і про те, що він має право на спадщину у розмірі 1/6 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1, де спільно з матір`ю проживає, і відповідно до закону подав заяву до нотаріуса про вступ у спадщину.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при вирішенні спорів про виселення особи з житла суди мають враховувати принцип пропорційності, передбачений статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Виселення особи можливе лише при існуванні нагальної суспільної необхідності для застосування такого обмеження та за умови, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом і переслідує легітимну мету.
Місцевий суд указав, що матеріали справи дійсно містять докази, які підтверджують систематичні дії відповідача, спрямовані на вчинення психологічного насильства стосовно позивачки, а відповідач з травня 2022 року фактично не проживає в будинку за адресою його реєстрації, виселити з якого просить позивачка, а також не має до нього доступу.
Суд першої інстанції зауважив, що відповідач є спадкоємцем після смерті його батька ОСОБА_3, який був співвласником будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд також зазначив, що обрання позивачкою способу захисту її цивільного права шляхом виселення відповідача, який порушує правила користування жилим приміщенням, не відповідає вимогам статті 47 Конституції України, а також положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Посилання позивачки на те, що відповідач не бере участі у сплаті комунальних послуг за утримання будинку не є підставою для його виселення, оскільки за наявності таких обставин позивачка не позбавлена права на звернення до суду з позовом про стягнення з відповідача частини сплачених нею комунальних послуг та витрат на утримання будинку.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2023 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків місцевого суду.
Апеляційний суд зазначив, що згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень у справі № 205/10094/21 є судові рішення, які набрали законної сили, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення ОСОБА_2 від права на спадкування. Оскільки не існує рішення суду про усунення ОСОБА_2 від спадкування, посилання суду першої інстанції на обставини спадкування як на підставу, що обґрунтовують неможливість виселення відповідача, не є виходом за межі позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
29 березня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення позову.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 116 ЖК України, статті 6 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), від 27 жовтня 2021 року у справі № 128/2294/17 (провадження № 61-4491св21), від 07 грудня 2022 року у справі № 524/6094/19 (провадження № 61-13306св21) та від 14 лютого 2024 року у справі № 570/2575/20 (провадження № 61-12628св23), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Також посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, вийшовши при цьому за межі позовних вимог).
Указує на те, що суди попередніх інстанцій у цій справі неправильно застосували положення статей 109 та 116 ЖК України, оскільки матеріали справи містять докази порушення відповідачем правил співжиття, які роблять неможливим спільне проживання з ним позивачки. Відповідач не реагував на проведені з ним профілактичні бесіди щодо недопущення протиправної поведінки, тому є підстави для його виселення з житлового приміщення.
Крім того, суди неправильно застосували статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки виселення відповідача у цій справі є легітимним і направленим на захист інтересів заявниці.
Суди не урахували, що заявниці не забезпечено ефективного захисту від домашнього насильства.
Крім того, суди вийшли за межі позовних вимог, оскільки, на думку заявниці, не мали враховувати у цій справі спадкові права відповідача на частину будинку та безпідставно врахували судові рішення, ухвалені у справі № 205/10094/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування.
Інший учасник справи не скористався правом подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано справу із суду першої інстанції.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У серпні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок, виданим 17 квітня 1987 року Ленінським районним відділом комунального господарства Виконавчого комітету Ленінської районної Ради народних депутатів.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
З відповіді Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 26 жовтня 2021 року № 14/5-16464 на запит приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Журавльовій Г. С. вбачається, що з відомостей адресної книги та картотеки з питань реєстрації фізичних осіб ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, з 23 грудня 1980 року до 19 жовтня 2021 року, отже склад зареєстрованих осіб на день смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) становить дві особи: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрована з 23 грудня 1980 року і дотепер; ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, зареєстрований з 28 березня 1992 року і дотепер.
Постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2021 року у справі № 205/4143/21, яка набрала законної сили 25 червня 2021 року, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, зі змісту якої встановлено, що 01 травня 2021 року о 22 год ОСОБА_2, знаходячись за місцем свого проживання ( АДРЕСА_1 ) погрожував фізичною розправою та ображав нецензурною лайкою свою матір ОСОБА_1, чим вчинив насильство в сім`ї.
29 вересня 2021 року та 20 лютого 2022 року стосовно ОСОБА_2 винесені тимчасові заборонні приписи, у зв`язку із вчиненням ним домашнього насильства 27 серпня 2021 року та 20 лютого 2022 року стосовно ОСОБА_1 .
Згідно з відповідями ВП № 3 ДРУП ГУНП в Дніпропетровській області від 05 жовтня 2021 року № 43.3/3111ЄО, від 09 листопада 2021 року № 43.3/3520ЄО ОСОБА_2 за вчинення сварок був притягнутий до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП (протоколи ВАБ № 827075 від 01 вересня 2021 року, ВАБ № 854926 від 01 жовтня 2021 року).
Постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2021 року у справі 205/8373/21, яка набрала законної сили 15 листопада 2021 року, закрито провадження щодо ОСОБА_2 згідно з частиною першою статті 173-2 КУпАП на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
Постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2022 року у справі № 205/2439/22, яка набрала законної сили 31 травня 2022 року, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, оскільки встановлено, що 20 лютого 2022 року о 20 год. 30 хв. ОСОБА_2, перебуваючи за місцем свого проживання ( АДРЕСА_1 ) у стані алкогольного сп`яніння вчинив домашнє насильство стосовно своєї матері ОСОБА_1, а саме ображав її нецензурною лайкою, штовхав, хапав за руки.
Постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2022 року у справі № 205/3607/22, яка залишена без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 173-2 КУпАП, оскільки встановлено, що 20 травня 2022 року о 19 год ОСОБА_2, будучи особою раніше підданою адміністративному стягненню за частиною першою статті 173-2 КУпАП протягом року, перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1, висловлювався нецензурною лайкою в бік матері ОСОБА_1, чим вчинив домашнє насильство психологічного характеру.
Вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2023 року у справі № 205/3636/22, який залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 липня 2023 року, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального проступку, передбаченому частиною першою статті 125 КК України, за заподіяння 20 травня 2022 року тілесних ушкоджень ОСОБА_5 .
Суди встановили, що відповідач систематично вчиняє дії, які спрямовані на вчинення психологічного насильства стосовно позивачки ОСОБА_1 .
Відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, з 28 березня 1992 року.
ОСОБА_1 у суді першої інстанції підтвердила, що відповідач проживав у будинку за адресою: АДРЕСА_1, до 20 травня 2022 року, зараз не проживає та не має доступу до будинку.
ОСОБА_2 є спадкоємцем після смерті його батька ОСОБА_3, який був співвласником будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачка ОСОБА_1 не надала суду доказів наявності у власності відповідача ОСОБА_2 іншого житла.
Згідно з відкритою інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року, залишеним без постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року, у справі № 205/10094/21 відмовлено в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення відповідача від права на спадкування.
Суди установили, що у цій справі відсутні підстави для виселення відповідача, оскільки це буде втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи заявника є неприйнятними з огляду на таке.
Суди встановили, що відповідач зареєстрований у спірному будинку з 28 березня 1992 року як син співвласників будинку ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Відповідач є спадкоємцем співвласника будинку ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Судовим рішенням, яке набрало законної сили, у справі № 205/10094/21 відмовлено в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення відповідача від права на спадкування.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається
в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Стаття 391 ЦК України передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Частинами першою та другою статті 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до частини першої статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Під час вирішення справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Разом із тим, аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року (заява №30856/03) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерштайн та інші проти Франції" (Winterstein and others v. France), заява № 27013/07).
Отже, під час вирішення спорів про виселення особи з житла суди мають враховувати принцип пропорційності, передбачений статтею 8 Конвенції. Виселення особи можливе лише при існуванні нагальної суспільної необхідності для застосування такого обмеження та за умови, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом і переслідує легітимну мету.
Враховуючи встановлену судами попередніх інстанцій обставину того, що відповідач є спадкоємцем частини спірного будинку після смерті свого батька, у цій справі підлягають обов`язковому врахуванню також положення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, згідно з якими кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Отже, під час вирішення справи про виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співмірним із переслідуваною законною метою (постанова Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 658/977/19, провадження № 61-1282св21).
Відповідно до статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи. Часом відкриття спадщини є день смерті особи.
Частиною третьою статті 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (постанова Верховного Суду від 10 грудня 2024 року у справі № 733/1129/19, провадження № 61-122св23).
З відповіді Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради № 14/5-16464 від 26 жовтня 2021 року на запит приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Журавльовій Г. С. суди встановили, що з відомостей адресної книги та картотеки з питань реєстрації фізичних осіб: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, з 23 грудня 1980 року до 19 жовтня 2021 року, отже склад зареєстрованих осіб на день смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) становить дві особи: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрована з 23 грудня 1980 року і дотепер; ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, зареєстрований з 28 березня 1992 року і дотепер.
Згідно із частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом із тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Право спадкування тісно пов`язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із засобів набуття права власності. При цьому відсутність реєстрації права власності на спадкове майно не може бути підставою для позбавлення особи права власності на таке майно.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що відповідач вчиняє щодо позивача протиправні дії і порушує правила співжиття, однак останній є спадкоємцем частини спірного будинку і його виселення зі спірного будинку порушить його право власності та становитиме непропорційне втручання у його право на житло, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у цій справі.
На цій підставі суди виснували, що втручання у право на мирне володіння майном ОСОБА_2 не є пропорційним визначеним цілям та за своїми наслідками призведуть до втручання у його право на повагу до його житла, передбачене Конвенцією, що призведе до втрати житла, отже необхідного балансу між метою, якої необхідно досягти, та засобами, які застосовуються, не буде дотримано. Право користування відповідачем ОСОБА_2 житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу Конвенції, при цьому виселення ОСОБА_2 із вказаного будинку навіть за відсутності реєстрації права власності на спадкове майно не може бути підставою для позбавлення особи права власності на таке майно та буде невиправданим втручанням у його право на повагу до житла.
З таким висновком судів попередніх інстанцій колегія суддів Верховного Суду погоджується.