ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 645/5439/17
провадження № 61-16198св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Петриченко Ольга Олександрівна, особа, яка не брала участі у справі та подала заяву про приєднання до касаційної скарги, - ОСОБА_6,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Крячко Олег Володимирович, до якої приєднався ОСОБА_6, на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Чумак О. В., Пилипчук Л. І., Триголова В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Петриченко О. О. (далі - приватний нотаріус Харківського МНО) про визнання договору дарування і договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями недійсними внаслідок їх фіктивності.
Позов мотивовано тим, що вироком Дзержинського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2016 року ОСОБА_3 визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України), внаслідок якого дочка позивачів отримала травми, від яких невдовзі померла у лікарні, на підставі чого йому було призначено покарання у вигляді 6 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортним засобом на 3 роки, із остаточним звільненням від покарання на підставі Закону України "Про амністію в 2014 році".
Цим вироком також було частково задоволено цивільний позов потерпілих, а саме стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 233 700 грн на користь кожного в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої злочином.
Зазначали, що після набрання вироком законної сили ОСОБА_3 добровільно рішення суду про стягнення коштів не виконує, у зв`язку з чим Московським відділом Державної виконавчої служби міста Харкова (далі - Московський ВДВС міста Харкова) з 01 вересня 2017 року відкрито виконавчі провадження № № 54604339, 54604312 про примусове виконання зазначеного рішення суду.
Станом на час ДТП (01 жовтня 2010 року) відповідач мав у власності земельну ділянку та будинок на АДРЕСА_1, загальною площею 101,4 кв. м, та будинок на АДРЕСА_2, загальною площею 59,7 кв. м.
Позивачі зазначали, що через два тижні після смерті їх дочки ОСОБА_3, з метою уникнення відповідальності за завдану шкоду, відчужив своє майно на користь інших осіб, а саме: на підставі договору дарування від 22 жовтня 2010 року подарував своїй дружині ОСОБА_4 71/100 частку житлового будинку з надвірними будівлями, вартістю 246 657 грн, що розташований на АДРЕСА_1, який вона на підставі договору купівлі-продажу від 26 листопада 2011 року продала ОСОБА_5 . Під час укладення договорів дарування та купівлі-продажу житлового будинку не було дотримано вимог статей 377, 659 ЦК України щодо зазначення у договорі про частину земельної ділянки, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 .
Крім того вироком було встановлено, що ОСОБА_3 відчужив належне йому майно на підставі недостовірних документів з метою приховування справжніх намірів учасників правочинів та невідшкодування їм завданої ним шкоди.
22 жовтня 2010 року під час укладення договору дарування частки житлового будинку дружині ОСОБА_3 достовірно знав, що дочка позивачів померла, а інші четверо постраждалих осіб перебувають у лікарні, а також про свою вину у дорожньо-транспортній пригоді (далі - ДТП). Дружина відповідача ОСОБА_4 достовірно знала про скоєне ним ДТП з тяжкими наслідками, проте підписала договір дарування частини житлового будинку, прийнявши в дар нерухоме майно з метою уникнення відшкодування збитків потерпілим.
На думку позивачів, на фіктивність укладеної угоди дарування вказує заниження вартості частки житлового будинку у договорі, а також те, що обдаровуваною є дружина дарувальника. Зазначали, що сторони правочину не бажали реального настання правових наслідків, обумовлених ним, оскільки після його укладення ОСОБА_3 продовжував фактично володіти та користуватись цим майном, зокрема, проживав у подарованому будинку, був зареєстрований в ньому до березня 2012 року, виховував спільно з дружиною дітей, особисто сплачував комунальні послуги, продовжував володіти земельною ділянкою, на якій розташований будинок. Тобто ані ОСОБА_3, ані ОСОБА_3 не вчинили жодних дій на виконання такого правочину, що свідчить про їх спільний умисел на вчинення фіктивного правочину з метою невідшкодування шкоди потерпілим.
Також зазначали про фіктивність спірного договору купівлі-продажу будинку на АДРЕСА_1, посилаючись на те, що 26 листопада 2011 року ОСОБА_4 під час його укладення надала недостовірні документи нотаріусу, зокрема, вказала, що майно розташоване на земельній ділянці, площею 714,00 кв. м, зареєстрованій на підставі рішення РВК Московської ради від 30 листопада 1954 року за № 830, а не на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_3 .
Оскільки на той час ОСОБА_3 мав процесуальний статус підсудного та заборону слідчого від 27 грудня 2010 року на відчуження будь-якого належного йому майна, про що було відомо і його дружині ОСОБА_4, відповідачі надали нотаріусу неправдиву інформацію щодо права власності на земельну ділянку та недійсні документи. Зазначений договір купівлі-продажу посвідчений нотаріусом 26 листопада 2011 року, а рішення про його державну реєстрацію прийнято лише 14 грудня 2011 року.
Зміст оспорюваних правочинів суперечить моральним засадам суспільства, що також є підставою визнання їх недійсними. ОСОБА_4 та ОСОБА_3, достовірно знаючи про тяжкі наслідки від скоєння за вини останнього ДТП, спільно прийняли рішення про укладання фіктивного договору дарування, відмовилися матеріально допомагати потерпілим, що суперечить моральним засадам суспільства, є недобросовісними та несправедливими.
Внаслідок такої протиправної поведінки у відповідача ОСОБА_3 відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення в порядку виконання зазначеного судового рішення, що підтверджується інформацією від Московського ВДВС міста Харкова.
З урахуванням уточнених позовних вимог, позивачі просили суд:
визнати поважними причини пропущення позовної давності;
визнати недійсним договір дарування 71/100 частки житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого на АДРЕСА_1, укладений 22 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, внаслідок його фіктивності, скасувати державну реєстрацію правочину та застосувати наслідки його недійсності шляхом повернення сторін договору у попередній стан;
визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого на АДРЕСА_1, в частині відчуження 71/100 частки, укладений 26 листопада 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, внаслідок його фіктивності, скасувати державну реєстрацію цього договору та застосувати наслідки його недійсності шляхом повернення сторін договору у попередній стан.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Фрунзенський районний суд міста Харкова рішенням від 19 серпня 2020 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнив частково.
Поновив ОСОБА_1 і ОСОБА_2 строк звернення до суду з позовом.
Визнав договір дарування 71/100 частки житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1, укладений 22 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Петриченко О. О., недійсним внаслідок його фіктивності, скасував державну реєстрацію цього договору.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час укладення договору дарування від 22 жовтня 2010 року сторони приховали його справжню мету, а саме ухилення ОСОБА_3 від сплати відшкодування шкоди за рахунок нерухомого майна, що підтверджується фактом невиконання вироку суду в частині відшкодування шкоди потерпілим.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 26 листопада 2011 року, суд першої інстанції зазначив про відсутність обставин, які б свідчили про фіктивність цього правочину. Волевиявлення сторін правочину було спрямоване на припинення права власності у попереднього власника будинку та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу. Оскільки наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1, ОСОБА_2 оскаржили його до апеляційного суду.
Харківський апеляційний суд постановою від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив частково.
Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 19 серпня 2020 року скасував у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 листопада 2011 року у частині відчуження 71/100 частки житлового будинку ОСОБА_5 та ухвалив в цій частині нове судове рішення.
Визнав недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, розташованими на АДРЕСА_1, в частині відчуження 71/100 частки, укладеного 26 листопада 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідченого приватним нотаріусом Харківського МНО Петриченко О. О., скасував державну реєстрацію договору.
У порядку застосування наслідків недійсності правочину повернув у власність ОСОБА_3 71/100 частку житлового будинку з надвірними будівлями, розташованими на АДРЕСА_1, стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 198 800 грн, сплачених за придбання вказаної частки житлового будинку з надвірними будівлями.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд не переглядав рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 22 жовтня 2010 року та скасування його державної реєстрації, оскільки в цій частині у апеляційному порядку рішення суду першої інстанції не оскаржувалося.
Суд апеляційної інстанції керувався таким.
Місцевий суд не звернув уваги, що на обґрунтування своїх вимог про визнання недійсними оскаржуваних договорів дарування та купівлі-продажу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що відчуження ОСОБА_3 на підставі договору дарування та у подальшому ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу належної ОСОБА_3 71/100 частини спірного житлового будинку з надвірними будівлями були спрямовані на уникнення ОСОБА_3 від цивільно?правової відповідальності за вчинення злочину та усупереч вимогам постанови слідчого про арешт майна, що порушує їх право на стягнення присудженого за чинним вироком суду відшкодування шкоди, що становить їх цивільний інтерес, який має бути захищений за допомогою правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.
Отже, обраний позивачами, які не є власниками спірного майна, спосіб захисту в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 листопада 2011 року житлового будинку з надвірними будівлями, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а не звернення до суду з позовом до добросовісного набувача із віндикаційним позовом, відповідає вимогам закону та правовій позиції щодо застосування статей 215, 216 ЦК України, викладеній Верховним Судом у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц.
Таким чином, оскільки договір купівлі-продажу житлового будинку від 26 листопада 2011 року був спрямований на порушення публічного порядку відшкодування потерпілим позивачам ОСОБА_1 і ОСОБА_2 шкоди, завданої ОСОБА_3 унаслідок злочину, то відповідно до статті 228 ЦК України цей договір є недійсним.
Відповідно до статті 216 ЦК України такий договорів не породжує в цій частині позитивних юридичних наслідків, внаслідок чого державна реєстрація цього договору в частині продажу 71/100 частини має бути скасована.
Апеляційний суд, врахувавши суму коштів, яка була сплачена ОСОБА_5 на підставі спірного договору купівлі-продажу від 26 листопада 2011 року, у порядку застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України (реституції), виснував, що належить повернути у власність ОСОБА_3 71/100 частку житлового будинку з надвірними будівлями, розташованими на АДРЕСА_1, та стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 198 800 грн, сплачених за придбання вказаної частки спірного житлового будинку з надвірними будівлями.
Що стосується заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, передбачених у статті 267 ЦК України, апеляційний суд вважав, що позовна давність не пропущена. Також зазначив, що заявлений ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позов спрямований на захист цивільного інтересу щодо відшкодування шкоди, завданої смертю їх дочки, тому на підставі частини першої статті 268 ЦК України на такі вимоги позовна давність не поширюється.
Не погодившись з рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 19 серпня 2020 року та постановою Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 оскаржили їх у касаційному порядку.
Верховний Суд постановою від 21 грудня 2021 року касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_3 задовольнив частково. Постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що рішення суду першої інстанції не оскаржувалося позивачами у частині задоволених позовних вимог; не навів мотивів залишення без змін рішення суду першої інстанції у частині вимог про скасування державної реєстрації договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно, а тому зробив передчасний висновок про часткове задоволення апеляційної скарги позивачів.
Верховний Суд розпорядженням від 25 березня 2022 року № 14/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану" змінив територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду.
Полтавський апеляційний суд постановою від 10 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив частково.
Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 19 серпня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями від 26 листопада 2011 року, розташованого на АДРЕСА_1, у частині відчуження 71/100 частки будинку ОСОБА_5 скасував та ухвалив в цій частині нове судове рішення.
Визнав недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого на АДРЕСА_1, у частині відчуження 71/100 частки, укладений 26 листопада 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Петриченко О. О., скасував державну реєстрацію договору.
У порядку застосування наслідків недійсності нікчемного правочину повернув у власність ОСОБА_3 71/100 частки житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого на АДРЕСА_1, стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 198 800 грн, сплачених за придбання вказаної частки житлового будинку з надвірними будівлями.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржувалося та судом апеляційної інстанції не переглядалося.
Постанову апеляційного суду мотивовано таким. Місцевий суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у позові посилались на те, що відчуження відповідачем спірного житлового будинку з надвірними будівлями було спрямоване на уникнення ОСОБА_3 від цивільно-правової відповідальності за скоєння злочину та, усупереч вимогам постанови слідчого про арешт майна, порушує їх право на стягнення присудженого за чинним вироком суду відшкодування шкоди. Отже, їхні порушені права підлягають захисту відповідно до статей 215, 216 ЦК України, тобто реституції, а не віндикації. Враховуючи те, що позивачі не є власниками спірного майна, обраний спосіб захисту, а саме визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними спорудами, розташованими на АДРЕСА_1, у частині відчуження 71/100 частки, укладеного між відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5, відповідає вимогам закону.
Апеляційний суд зазначив, що оскільки спірний правочин з відчуження ОСОБА_4 71/100 частки будинку був спрямований на порушення публічного порядку відшкодування потерпілим позивачам шкоди, завданої ОСОБА_3 внаслідок злочину, відповідно до статті 228 ЦК України цей договір є недійсним, тому наявні підстави для скасування його державної реєстрації.
Апеляційний суд також вважав, що заява про застосування наслідків спливу позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки встановлений законом строк звернення до суду із позовом не пропущений та, окрім цього, на такі позови позовна давність не поширюється.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2023 року, ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Крячко О. В., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 15 жовтня 2020 року у справі № 522/17712/17 (провадження № 61-21528св19).
Заявниця зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та справа має для неї виняткове значення, оскільки ОСОБА_6 не є боржником перед позивачами та, не маючи з ними ніяких договірних та позадоговірних зобов`язань, втрачає своє право власності на частину нерухомого майна, яке є її єдиним житлом.
Касаційну скаргу мотивує тим, що апеляційний суд не навів мотивів задоволення позову про визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу; помилково вважав, що на спірні правовідносини не поширюється позовна давність; позивачі не довели фіктивності або фраудаторності спірного правочину; у відповідача ОСОБА_3 після вчинення оспорюваного правочину не залишилось у власності іншого майна, за рахунок якого можливо було виконати судове рішення; ОСОБА_5 є добросовісним набувачем спірного майна, придбала у особи, яка не є боржником за невиконаним грошовим зобов`язанням перед позивачами; суди не встановили обставин, які необхідні для правильного вирішення справи, зокрема, для кваліфікації правочину фіктивного або фраудаторного; оскаржуваним судовим рішенням порушені права особи, яка не була залучена до участі у справі, а саме чоловіка ОСОБА_5 - ОСОБА_6 як співвласника спірного будинку.
Також заявник посилається пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що відсутній висновок Верховного Суду щодо визнання фраудаторними наступних (після укладення фраудаторного) правочинів, які укладаються між особами, які не є боржниками і не пов`язані між собою, а також не встановлені їх недобросовісні дії, що були б спрямовані на ухилення боржника від виконання зобов`язань.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи ОСОБА_6 як особи, яка не брала участі у справі, та подав заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_5 .
У грудні 2023 року ОСОБА_6 як особа, яка не брала участі у справі, подав до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_5 на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
На обґрунтування заяви ОСОБА_6 посилається на те, що він є чоловіком відповідача ОСОБА_5 і співвласником житлового будинку з надвірними будівлями, розташованими на АДРЕСА_1, який є предметом оспорюваного договору купівлі-продажу від 26 листопада 2011 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Зазначений будинок перебуває у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_7 .
Зазначає, що не був залученій до участі у справі, проте постановою апеляційного суду вирішено питання про його права та інтереси, що є підставою для скасування судового рішення відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України.
Доводи інших учасників справи
У січні 2024 року від ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах яких діє представник Музичук А. М., на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5, в якому, посилаючись на безпідставність доводів відповідача, позивачі просять залишити її без задоволення, а судове рішення - без змін.
Також у січні 2024 року від ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах яких діє представник Музичук А. М., на адресу Верховного Суду надійшли заперечення на заяву ОСОБА_6 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_5, в яких, посилаючись на безпідставність доводів заявника, позивачі просять залишити її без задоволення, а судове рішення - без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційну скаргу подано до Верховного Суду ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Крячко О. В., у листопаді 2023 року.
Верховний Суд ухвалою від 01 грудня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Крячко О. В., та витребував цивільну справу з Фрунзенського районного суду міста Харкова.
У грудні 2023 року надійшла заява ОСОБА_6 як особи, яка не брала участі у справі, про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_5 на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року.
У грудні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2024 року прийняв заяву ОСОБА_6 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_5 на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що Дзержинський районний суд міста Харкова вироком від 14 грудня 2016 року ОСОБА_3 визнав винним та засудив за частиною другою статті 286 КК України до позбавлення волі на 6 років з позбавленням права керування транспортними засобами на 3 роки. ОСОБА_3 звільнив від відбування призначеного покарання згідно з пунктами "в", "е" статті 1 Закону України "Про амністію". Стягнув з ОСОБА_3 на користь позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 233 700 грн на користь кожного.
Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 22 червня 2017 року вирок Дзержинського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2016 року в частині міри покарання скасував, звільнив ОСОБА_3 від призначеного основного та додаткового покарання на підставі пункту "в" статті 1 Закону України "Про амністію у 2014 році".
Верховний Суд постановою від 20 грудня 2018 року ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2017 року скасував, матеріали справи направив на новий розгляд.
Харківський апеляційний суд вироком від 05 вересня 2019 року вирок Дзержинського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2016 року стосовно ОСОБА_3 в частині призначеного покарання скасував, призначив ОСОБА_3 покарання за частиною другою статті 286 КК України у вигляді 6 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки. На підставі пунктів "в", "є" статті 1 Закону України "Про амністію у 2014 році" звільнив ОСОБА_3 від відбуття основного покарання у вигляді позбавлення волі на 6 років, в іншій частині вирок залишив без змін.
Відповідно до вироку Дзержинського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2016 року однією із потерпілих у цій кримінальній справі була дочка позивачів ОСОБА_8, яка в результаті ДТП отримала тяжкі тілесні ушкодження, від яких ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. Вироком встановлено, що ОСОБА_3 вину у вчиненні кримінального правопорушення визнав, розкаявся.
Під час розслідування кримінальної справи відносно ОСОБА_3, слідчий відділу розслідування ДТП Слідчого управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ в Харківській області постановою від 27 грудня 2010 року наклав арешт на майно ОСОБА_3, про що йому було оголошено в той же день 27 грудня 2010 року.
Вирок суду в частині відшкодування завданої позивачам шкоди не виконаний, у зв`язку із чим позивачка ОСОБА_2 звернулась до поліції, що підтверджується витягом із Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), правова кваліфікація за частиною першою статті 382 КК України.
Також суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 13 січня 2001 року. Московський районний суд міста Харкова рішенням від 14 липня 2011 року шлюб між подружжям розірвав.
Відповідно до договору дарування від 22 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передав безоплатно у власність ОСОБА_4 71/100 частки житлового будинку з надвірними будівлями, розташованими на АДРЕСА_1 . Згідно з договором на земельній ділянці, площею 0,0752 га, розташовані житловий будинок та надвірні будівлі.
Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 26 листопада 2011 року ОСОБА_4 продала ОСОБА_5 житловий будинок з надвірними будівлями, які розташовані на земельній ділянці, площею 0,0752 га, на АДРЕСА_1, за ціною 280 000 грн.
Московський районний суд міста Харкова ухвалою від 09 серпня 2019 року у справі № 643/3773/19, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року, у задоволенні подання старшого державного виконавця Московського ВДВС міста Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області про виділення частки майна боржника ОСОБА_3 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 6310138500:05:011:0003, площею 752 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яка набута ОСОБА_3 у спільну сумісну власність з колишньою дружиною ОСОБА_4 за час їх перебування у шлюбі, відмовив.
У справі № 643/3773/19 суди керувалися тим, що у 2011 році ОСОБА_4 продала належний їй житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, ОСОБА_5, яка є користувачем земельної ділянки, оскільки до неї разом з набуттям права власності на жилий будинок перейшло право користування земельною ділянкою, на якій він розміщений на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у ОСОБА_4 . Матеріали справи не містять доказів того, що спірна земельна ділянка на час розгляду подання державного виконавця належить на праві приватної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4, тому відсутні підстави для визначення частки ОСОБА_3 для звернення стягнення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У частині третій статті 13 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту
є усталеним у судовій практиці.
У частинах першій, п`ятій статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.
Відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Згідно частиною третьою статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України, яку суд застосовує самостійно, оскільки за принципом "суд знає право" (jura novit curia), як елементу принципу пропорційності, статті 11 ЦК України, та відповідно до змісту статей 2, 5 ЦПК України в межах встановлених обставин справи самостійно здійснює пошук та застосування норм права, що не порушує принцип диспозитивності, статтю 13 ЦПК України".
У постанові від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) Верховний Суд зробив висновок, що "договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)".
У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) вказано, що "При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). У справі, що переглядається: очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) "вживали право на зло", оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків; колегія суддів, вважає, що обраний позивачем спосіб захисту (відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2, передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. За таких обставин, суди неправильно застосували норми матеріального права у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Белугіна В. Л., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кравченко О. В., про застосування, як способу цивільного захисту процедуру реституції, а саме - повернення майна частки у розмірі 1/3 у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_2, то судові рішення в цій частині підлягають скасуванню, з ухваленням нового рішення про задоволення цієї позовної вимоги.".
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних
у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов висновку про те, щопід час укладення договору дарування від 22 жовтня 2010 року сторони приховали його справжню мету, а саме ухилення ОСОБА_3 від сплати відшкодування шкоди за рахунок нерухомого майна, що підтверджується фактом невиконання вироку суду в частині відшкодування шкоди потерпілим, що підтверджується невиконанням вироку в частині відшкодування шкоди потерпілим. Відповідач ОСОБА_3, будучи обізнаним про смерть потерпілої ОСОБА_9, подарував частину будинку дружині, проте фактично володів та користувався подарованим майном, був в ньому зареєстрований до відчуження будинку дружиною ОСОБА_4 у листопаді 2011 року.
Також місцевий суд виснував, що відповідач ОСОБА_3 відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно з метою уникнення звернення стягнення на нього у рахунок відшкодування шкоди позивачам, тому дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору дарування від 22 жовтня 2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, недійсним на підставі статей 203, 215, 234 ЦК України.
Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 19 серпня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання договору дарування 71/100 частки житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1, укладеного 22 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО Петриченко О. О., недійсним та скасування його державної реєстрації в апеляційному порядку не оскаржувалося, отже, у цій частині набрало законної сили.
Апеляційний суд, переглядаючи за апеляційною скаргою позивачів рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 листопада 2011 року в частині відчуження 71/100 частки житлового будинку, скасування державну реєстрацію та застосування наслідків його недійсності, проаналізувавши надані учасниками справи докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи наявність невиконаного судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 на користь позивачів коштів у рахунок відшкодування моральної шкоди, зробив обґрунтовані висновки, що укладення ОСОБА_4 договору купівлі-продажу від 26 листопада 2011 року щодо відчуження житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1, було спрямовано на уникнення відшкодування позивачам ОСОБА_1 і ОСОБА_2 шкоди, тому такий договір є недійсним на підставі статей 3, 13, 215, 228 ЦК України.
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов також правильного висновку про наявність підстав для застосування наслідків визнання договору купівлі-продажу недійсними відповідно до статті 216 ЦК України шляхом повернення сторін у попередній стан, а саме шляхом повернення у власність ОСОБА_3 71/100 часток житлового будинку з надвірними будівлями, розташованими на АДРЕСА_1, та стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 198 800 грн, сплачених за придбання вказаної частки спірного житлового будинку з надвірними будівлями.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними, зводяться до зловживання правом та свідчать про укладення оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями на шкоду кредиторам (фраудаторним правочином).
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_5 щодо неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 15 жовтня 2020 року справа № 522/17712/17, постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, колегія суддів враховує таке.
Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц Велика Палата дійшла висновку, що особа вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.
Правові висновки Верховного Суду в указаній справі не суперечать висновкам, якими керувався суд апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи, та були враховані останнім під час розгляду справи.
Слід зазначити, що застосовним правовим висновком Верховного Суду є не результат вирішення справи, а висловлена правова позиція про застосування норми матеріального чи процесуального права, тому посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування статей 3, 13, 243 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 522/17712/17, колегія суддів не бере до уваги, оскільки у наведених справах встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично?доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили фактичні обставини, які необхідні для правильного вирішення спору, зокрема, чи залишилось у власності відповідача ОСОБА_3 після укладення договору дарування частки житлового будинку інше майно, за рахунок якого можливо було виконати судове рішення, не заслуговують на увагу та спростовуються наявною у матеріалах справи інформацією Московського відділу ДВС міста Харкова про те, що у відповідача ОСОБА_3 відсутнє інше майно, на яке можна звернути стягнення.
Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права про позовну давність колегія суддів враховує таке.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно зі статтею 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Враховуючи те, що позивачі звернулися до суду з цим позовом 04 грудня 2017 року, дізнавшись про порушення своїх прав 05 січня 2017 року після отримання вироку суду від 14 грудня 2016 року та виконавчих листів щодо його виконання, що не спростовано відповідачами, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, заявленої у судовому засідання відповідачем ОСОБА_5 .
Водночас ОСОБА_5 у касаційній скарзі не навела релевантної практики Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права про позовну давність, яка б свідчила про неправильне застосування цих норм права судом апеляційної інстанції.
Доводи касаційної скарги з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) є необґрунтовані з таких підстав.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення, зазначеними у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Під час касаційного перегляду судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Крім того, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Звертаючись із касаційною скаргою, відповідач ОСОБА_5, зокрема, посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо визнання фраудаторними правочинів, які укладаються між особами, які не є боржниками і не пов`язані між собою, та за відсутності обставин, що свідчать про вчинення ними дій, спрямованих на ухилення боржника від виконання зобов`язань.
Аналізуючи зміст касаційної скарги, вбачається, що заявник не зазначає норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, проте не погоджується з правовими висновками Верховного Суду, застосованими судом апеляційної інстанції, з урахуванням обставин конкретного спору. Однак, викладене обґрунтування не узгоджуються з визначенням підстави касаційного перегляду, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Верховний Суд здійснює тлумачення норм права, а не індивідуальних особливостей конкретної справи або фактів, встановлених судами попередніх інстанцій.
Колегія суддів зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, скаржник повинен обґрунтувати в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно).
Доводи заявника в цій частині, фактично зводяться до необхідності та наявності правових підстав для формування такого висновку Верховного Суду через призму вільного бачення скаржником змісту спірних правовідносин та заперечення обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 400 ЦПК України.
Враховуючи викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваного судового рішення з такої підстави.
Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_5 зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.