ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 369/205/20
провадження № 61-15629св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кузнецова Іллі Сергійовича та представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної Анастасії Олегівни на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 квітня 2022 року у складі судді Фінагеєвої І. О. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Шебуєвої В. А.
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
В грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 05 лютого 2013 року між ним та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до пункту 1 якого позичальник (відповідач) отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові гроші в сумі 1 222 500 грн, що за погодженням сторін було еквівалентно 150 000 доларів США. Передачу коштів здійснено до підписання договору. Факт підписання договору позичальником буде свідчити про отримання ним усієї вказаної у договорі грошової суми та про відсутність будь-яких претензій, які б ставилися з цього питання.
Згідно з пунктом 2 договору сторони домовилися про те, що: вказаний договір позики є безпроцентним; грошові кошти мають бути повернуті на першу вимогу позикодавця, яка буде направлена рекомендованим листом позичальникові, підтвердженням вимоги слугуватиме відмітка про вручення. Повернення грошей на вибір позичальника може здійснюватися як частинами, так і однією сумою; виконання зобов`язання за договором має здійснюватися готівкою у межах міста Київ, шляхом вручення грошей особисто позикодавцеві, що буде підтверджуватися простою письмовою заявою позикодавця про отримання ним грошових коштів; факт одержання повернутої всієї суми позики підтверджується власноручною розпискою позикодавця, складеною у письмовій формі та нотаріально засвідченою без цієї розписки борг вважається таким, що не повернутий.
Крім того, 29 березня 2013 року ОСОБА_2 отримав від позивача грошові кошти в розмірі 486 000 грн, що еквівалентно60 000 доларів США, прощо написав розписку. Оскільки строк повернення коштів за цією розпискою не було визначено, то позивач встановив настання цього строку на підставі письмової вимоги.
21 березня 2017 року ОСОБА_2 направлено письмові вимоги про негайне, але не пізніше семи днів з дня отримання вимог, повернення коштів, однак відповідач не повернув позичені за вищевказаними договорами кошти, тому з 29 березня 2017 року почалось прострочення повернення позики, у зв`язку з чим наявні підстави для застосування до відповідача відповідальності за прострочення зобов`язання з повернення грошової позики у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.
Таким чином, за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року поверненню підлягає заборгованість в сумі 150 000 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 17 березня 2017 року (26,97 грн за 1 долар США) еквівалентно 4 045 500 грн, а також інфляційні втрати - 1 017 847,80 грн та три проценти річних - 333 504,37 грн, а за оформленим розпискою договором позики від 29 березня 2013 року поверненню підлягає заборгованість в сумі 60 000 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17 березня 2017 року (26,97 грн за 1 долар США) еквівалентно 1 618 200 грн, а також інфляційні втрати - 407 139,12 грн та три проценти річних - 133 401,75 грн.
Під час отримання грошей ОСОБА_2 перебував у шлюбі із ОСОБА_2, яка в пункті 6 договору позики від 05 лютого 2013 року висловила свою обізнаність і згоду про отримання ОСОБА_2 позики. Тому заборгованість за договорами позики підлягає стягненню з відповідачів в солідарному порядку.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути із ОСОБА_2, ОСОБА_2 солідарно на свою користь суму позики у розмірі 5 663 700 грн, інфляційні нарахування - 1 424 986,92 грн, три проценти річних - 466 906,12 грн, а всього 7 555 593,04 грн та судовий збір у розмірі 9 605 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 05 лютого 2013 року у розмірі 4 045 500 грн, що еквівалентно 150 000 доларів США. Вирішено питання розподілу судових витрат. У решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 5 138 грн.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що договір позики від 05 лютого 2013 року та розписка від 29 березня 2013 року підтверджують факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у визначених договорами розмірах.
В пункті 2 нотаріально посвідченого договору позики від 05 лютого 2013 року сторони дійшли згоди, що грошові кошти мають бути повернуті на першу вимогу позикодавця, яка буде направлена рекомендованим листом позичальникові, підтвердженням отримання вимоги слугуватиме відмітка про вручення. Позивач стверджував, що строк виконання зобов`язання за вказаним договором настав 21 березня 2017 року, оскільки відповідачу була направлена вимога рекомендованим листом, однак суду не надано належних доказів отримання відповідачем даної вимоги.
ОСОБА_2 не виконав умови договору позики від 05 лютого 2013 року, у зв`язку з чим було порушено права ОСОБА_1, а тому позивач має право на стягнення з відповідача ОСОБА_2 суми боргу за цим договором у розмірі 4 045 500 грн, що еквівалентно 150 000 доларів США. При цьому суди не вбачали підстав для стягнення з відповідача трьох процентів річних за вказаним договором у розмірі 333 504,37 грн за період з 29 березня 2017 року по 26 грудня 2019 року, оскільки прострочення виконання зобов`язання відповідачем ОСОБА_2 почалося з 11 січня 2020 року, тобто з моменту звернення позивача до суду.
Так само з моменту звернення ОСОБА_1 до суду почався перебіг позовної давності за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року. При цьому суди не взяли до уваги твердження представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. про сплив позовної давності за цим договором 06 серпня 2016 року (відрахування терміну зроблено на підставі розписки до вказаного договору, в якій вказано строк повернення суми позики - 05 серпня 2013 року), оскільки це суперечить пункту 9 нотаріально посвідченого договору позики від 05 лютого 2013 року, де зазначено що зміни та доповнення до договору вносяться шляхом укладення додаткового правочину, посвідченого нотаріально. Тому суди не врахували дану розписку до нотаріально посвідченого договору позики від 05 лютого 2013 року як належний доказ.
Оскільки позивачем заявлені вимоги, що стосуються стягнення заборгованості в іноземній валюті, а саме в доларах США, то положення частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в частині стягнення інфляційних втрат не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
З огляду на те, що відповідачем спростовано, а позивачем не доведено, що договір позики від 05 лютого 2013 року було укладено відповідачем ОСОБА_2 в інтересах його сім`ї та отримані за цим договором кошти використовувалися ним в інтересах сім`ї, то, відповідно, зазначений договір позики не створює обов`язків для ОСОБА_2, тобто дружини відповідача - ОСОБА_2 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 29 березня 2013 року, оформленим у вигляді розписки, суди виходили з того, що згідно з пунктом 3.2 цього договору строк виконання зобов`язання настав 29 травня 2013 року, однак позивач звернувся до суду за захистом своїх прав 11 січня 2020 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
02 листопада 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Поночевна А. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 квітня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15 тощо, а також - не дослідили зібрані у справі докази.
19 листопада 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кузнецов І. С. також подавдо Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 квітня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кузнецова І. С. подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15, від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15, постанові Верховного Суду від 08 лютого 2021 року у справі № 766/13967/17, а також - не дослідили зібрані у справі докази.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 січня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. та витребувано матеріали справи з Києво-Святошинського районного суду Київської області.
15 січня 2024 року справа № 369/205/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справіза касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвокатаКузнецова І. С.
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. мотивована тим, що розписка позивача від 05 лютого 2013 року, в якій було визначено строк повернення заборгованості за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року в повному обсязі до 05 серпня 2013 року, не суперечить пункту 9 цього договору, однак суди попередніх інстанцій не врахували зазначену розписку та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для застосування до позовних вимог ОСОБА_1 наслідків спливу позовної давності.
Крім того, у вказаній розписці від 05 лютого 2013 рокудо нотаріально посвідченого договору позики від 05 лютого 2013 року позивач підтвердив, що ОСОБА_2 отримав у позику грошові кошти у національній валюті - гривні. За таких обставин, оскільки будь-якого зобов`язання щодо повернення позики в іноземній валюті сторони не визначали, тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, необґрунтовано застосував еквівалент суми боргу в іноземній валюті.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кузнецова І. С. мотивована тим, що під час отримання грошей у позику ОСОБА_2 перебував у шлюбі із ОСОБА_2, яка в пункті 6 договору позики від 05 лютого 2013 року висловила свою обізнаність та згоду на отримання ОСОБА_2 позики. Дану згоду було нотаріально посвідчено, тому суди попередніх інстанцій мали всі правові підстави для стягнення заборгованості за цим договором з відповідачів солідарно.
Також суди не врахували, що позичкодавець не може бути відповідальним за дії або бездіяльність позичальника з отримання чи не отримання вимоги про повернення позики, адже це залежить виключно від волі позичальника, що не може ставити обов`язок повернути позику лише від можливості отримання вимоги. Тому суди попередніх інстанцій безпідставно і необґрунтовано застосували наслідки спливу позовної давності.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кузнецов І. С. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргупредставника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О., в якому просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 є законними та обґрунтованим, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
05 лютого 2013 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Довгополою Т.М. та зареєстрований в реєстрі за № 87, згідно з пунктом 1 якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 1 222 500 грн, що за домовленістю між сторонами є еквівалентом суми 150 000 доларів США, виходячи із встановленого сторонами обмінного курсу 1 долар США = 8,15 грн. Передачу грошей здійснено до підписання цього договору.
Відповідно до пункту 2 цього договору сторони дійшли згоди, що: договір позики є безпроцентним; грошові кошти мають бути повернуті на першу вимогу позикодавця, яка буде направлена рекомендованим листом позичальникові, підтвердженням отримання вимоги слугуватиме відмітка про вручення; виконання зобов`язання за договором має здійснюватися готівкою у межах міста Києва, шляхом вручення грошей особисто позикодавцеві, що буде підтверджуватися простою письмовою заявою позикодавця про отримання ним грошових коштів; факт одержання повернутої всієї суми позики підтверджується власноручною розпискою позикодавця, складеною у письмовій формі та нотаріально засвідченою. Без цієї розписки борг вважається не повернутий.
В пункті 6 договору позики зазначено, що позичальник ОСОБА_2 стверджує, що даний правочин укладається за письмовою згодою його дружини ОСОБА_2, викладеної у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Довгополою Т. М. за реєстровим № 86.
Згідно з пунктом 8 договору позики цей договір вважається укладеним і набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення.
В пункті 9 договору позики визначено, що за згодою сторін зміни та доповнення до договору вносяться шляхом укладення додаткового правочину, посвідченого нотаріально. Таким же шляхом договір позики може бути розірвано. За відсутності домовленості (згоди) питання вирішуються у судовому порядку.
На підтвердження отримання у власність грошових коштів за договором позики від 05 лютого 2013 року ОСОБА_2 підписано письмову розписку від 05 лютого 2013 року, яка власноручно написана позивачем ОСОБА_1, в якій ОСОБА_2 підтвердив отримання коштів від ОСОБА_1 у розмірі 1 222 500 грн, що за домовленістю між сторонами еквівалентно 150 000 доларів США, на строк до 05 серпня 2013 року.
Позивач стверджував, що строк виконання зобов`язання за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року настав 21 березня 2017 року, оскільки відповідачу направлена вимога рекомендованим листом, однак належних доказів отримання відповідачем даної вимоги суду не надано.
29 березня 2013 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником було укладено договір позики, згідно з пунктом 1.1 якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 486 000 грн, що еквівалентно 60 000 доларів США.
Відповідно до пункту 3.1 цього договору строк надання позики позичальнику становить 60 днів з моменту фактичної передачі грошових коштів, що підтверджується відповідною розпискою.
Згідно з пунктом 3.2 договору позики від 29 березня 2013 року остаточною датою повернення позики є 29 травня 2013 року.
За змістом пункту 4.3 зазначеного договору позика вважається наданою позикодавцем позичальнику з моменту отримання позикодавцем розписки на своє ім`я від позичальника.
Пунктом 4.4 даного договору передбачено, що з настанням дати, вказаної в пункті 3.2 цього договору, позичальник зобов`язується протягом цього ж дня повернути суму позики.
В пункті 4.5 зазначеного договору сторони погодили, що позика повертається готівкою і підтверджується відповідною розпискою від позикодавця.
На підтвердження отримання у власність грошових коштів за договором позики від 29 березня 2013 року ОСОБА_2 написав письмову розписку, якою підтвердив отримання коштів від ОСОБА_1 у розмірі 486 000 грн, що еквівалентно 60 000 доларів США.
У строки, визначені договорами позики від 05 лютого 2013 року та від 29 березня 2013 року, ОСОБА_2 позики не повернув.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кузнецова І. С. підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою-п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Отже, письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (стаття 545 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до абзацу першого частини першої, абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
В постановах Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок про те, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За змістом частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Правовідносини, які склалися між сторонами на підставі договорів позики, є грошовими зобов`язаннями і, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України, як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.
Відповідно до частини першої статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.
За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.
Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18).
В суді першої інстанції представник ОСОБА_2 - адвокат Поночевна А. О. подала заяву про застосування позовної давності до заявлених ОСОБА_1 в цій справі позовних вимог.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що 21 березня 2017 року ОСОБА_2 направлено письмові вимоги про негайне, але не пізніше семи днів з дня отримання вимог, повернення коштів, тому строк виконання зобов`язань за договорами позик настав 29 березня 2017 року.
Однак, в матеріалах справи відсутні докази отримання ОСОБА_2 вищевказаних вимог. Тому, з огляду на умови пункту 2 нотаріально посвідченого договору позики від 05 лютого 2013 року, в якому сторони дійшли згоди, що грошові кошти мають бути повернуті на першу вимогу позикодавця, яка буде направлена рекомендованим листом позичальникові, підтвердженням отримання вимоги слугуватиме відмітка про вручення, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що перебіг позовної давності за цим договором почався з моменту звернення позивачем до суду за захистом своїх прав, тобто 11 січня 2020 року.
При цьому посилання представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. в касаційній скарзі на те, що в розписці позивача від 05 лютого 2013 року було визначено строк повернення заборгованості за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року в повному обсязі до 05 серпня 2013 року, у зв`язку з чим перебіг позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за цим договором розпочався 05 серпня 2013 року, не заслуговують на увагу, оскільки зазначена розписка не була посвідчена нотаріально, тому, з огляду на умови пункту 9 цього договору позики, не може свідчити про внесення змін та доповнень до вказаного договору, зокрема в частині визначення дати повернення позики.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Гривня є законним платіжним засобом на території України.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.
Разом з тим, у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17.
Встановивши, що відповідач не виконав своїх зобов`язань за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову та стягнення цієї заборгованості у розмірі 4 045 500 грн, що еквівалентно 150 000 доларів США.
При цьому суди обґрунтовано виходили з того, що передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, а втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. про те, що сторони не визначали будь-якого зобов`язання щодо повернення позики в іноземній валюті, тому суди необґрунтовано застосували еквівалент суми боргу в іноземній валюті, є безпідставними та спростовуються умовами пункту 1 договору позики від 05 лютого 2013 року, в якому сторони зазначили суму позики у розмірі 1 222 500 грн та вказали еквівалент цієї суми - 150 000 доларів США.
Так само, встановивши, що прострочення виконання зобов`язання за договором позики від 05 лютого 2013 року виникло з часу пред`явлення позову в цій справі, тобто з 11 січня 2020 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів трьох процентів річних, розрахованих позивачем за період з 29 березня 2017 року по 26 грудня 2019 року.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення із ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 29 березня 2013 року, то суди попередніх інстанцій встановили, що в пункті 3.2 цього договору сторони узгодили остаточну дату повернення позики - 29 травня 2013 року.
За таких обставин, оскільки строк виконання зобов`язання за вказаним договором настав 29 травня 2013 року, однак позивач звернувся до суду за захистом своїх прав лише 11 січня 2020 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання представника ОСОБА_2 - адвоката Поночевної А. О. в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15 тощо, а також доводи представника ОСОБА_1 - адвоката Кузнецова І. С. про безпідставне застосування судами наслідків спливу позовної давності і неврахування судами правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15, постанові Верховного Суду від 08 лютого 2021 року у справі № 766/13967/17 є необґрунтованими, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційних скарг фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики, оформленим розпискою від 29 березня 2013 року, а також в частині відмови у стягненні з відповідачів інфляційних втрат та трьох процентів річних за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування в означеній частині відсутні.
Однак Верховний Суд не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про солідарне стягнення з відповідачів основної суми боргу за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року, з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, в позовній заявіОСОБА_1 посилався на те, що під час отримання грошей за нотаріально посвідченим договором позики від 05 лютого 2013 року ОСОБА_2 перебував у шлюбі із ОСОБА_2, яка згідно з пунктом 6 цього договору висловила свою обізнаність і згоду про отримання ОСОБА_2 позики. Тому позивач просив стягнути заборгованість за цими договорами з відповідачів в солідарному порядку.
Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.
Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), на яку послався представник ОСОБА_1 - адвокат Кузнецов І. С. в касаційній скарзі, зазначено, що положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
Отже, усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя у межах вартості спільного майна за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
Крім того, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23) зроблено висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.
Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.
Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.
Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.
Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.
Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.
У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.
Отже, встановивши, що грошові кошти за договором позики від 05 лютого 2013 року набуті ОСОБА_2 в період його перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 та за її письмовою згодою, викладеною у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Довгополою Т. М. за реєстровим № 86, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що така згода підтверджує використання позичених грошових коштів в інтересах сім`ї, внаслідок чого суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для стягнення основної суми боргу за вказаним договором з відповідачів солідарно.
Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_2 про солідарне стягнення основної суми боргу за договором позики від 05 лютого 2013 року у розмірі 4 045 500 грн, що еквівалентно 150 000 доларів США, а також в частині розподілу судових витрат, з ухваленням нового судового рішення про задоволення вказаних позовних вимог.