ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 727/928/24
провадження № 61-9888св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Карпенко С.О., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Головне управління Національної поліції України в Чернівецькій області, Чернівецька обласна прокуратура, Державна казначейська служби України,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Чернівецької обласної прокуратури на постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 червня 2024 року у складі колегії суддів Кулянди М. І., Височанської Н. К., Половінкіної Н. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Чернівецькій області, Чернівецької обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, рішеннями та діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції України в Чернівецькій області, Чернівецької обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, рішеннями та діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що з 05 травня 1996 року до 13 квітня 2011 року він перебував на посаді генерального директора Комунального підприємства "Міський торговельний комплекс "Калинівський ринок".
27 серпня 2011 року щодо нього були порушені кримінальні справи за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною четвертою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а також статтею 15, частиною третьою статті 368 КК України, які об`єднано в одне провадження у справі № О-119029.
29 серпня 2011 року слідчий у кримінальній справі № О-119029 виніс постанову про притягнення його як обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, статтею 15, частиною третьою статті 368, частиною четвертою статті 368 КК України.
У подальшому кримінальну справу № О-119029 було скеровано до Шевченківського районного суду міста Чернівці. Вину у вчиненні кримінальних правопорушень він не визнавав. У межах цієї справи щодо нього також було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який неодноразово продовжувався.
Першотравневий районний суд міста Чернівці вироком від 26 лютого 2021 року, залишеним без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року та постановою Верховного Суду від 28 вересня 2022 року, у справі № 726/574/13 визнав його невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 212, статтею 15, частинами другою-четвертою статті 368 КК України, та виправдав за відсутністю у його діях складу кримінальних правопорушень.
Зазначав, що незаконно перебував під слідством та судом з 16 квітня 2011 року до 31 серпня 2021 року, тобто 124 місяці 15 днів, з яких 24 місяці 14 днів він знаходився під вартою. Сумарний час перебування його під дією кримінально-процесуальних норм та обтяжень, пов`язаних з притягненням до кримінальної відповідальності, становить 137 місяців 13 днів, а отже, він має право на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та у результаті пережитих моральних страждань, порушення усталених соціальних та сімейних зв`язків.
За час перебування під слідством та судом було повністю зруйновано його соціальні та ділові зв`язки, втрачено напрацьовані інвестиційні проєкти. Йому штучно обмежено доступ до пенсійного забезпечення, оскільки з його трудового стажу викреслено 137 місяців 13 днів.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку на свою користь 7 026 099,99 грн на відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Шевченківський районний суд міста Чернівці у складі судді Одовічен Я. В. рішенням від 24 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 996 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що згідно з положеннями статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" (далі - Закон № 266/94-ВР) ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати, керуючись мінімальним розміром заробітної плати (8 000,00 грн) за кожен місяць перебування під слідством і судом, у цьому випадку, починаючи з 15 квітня 2011 року (дата оголошення про підозру у вчиненні злочинів) до 31 серпня 2021 року (день постановлення апеляційним судом ухвали про залишення виправдувального вироку без змін).
При цьому, з урахуванням конкретних фактичних обставин цієї справи, засад розумності, виваженості та справедливості, суд дійшов висновку, що вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди у сумі 7 026 099,99 грн є завищеними та необґрунтованими, у зв`язку з чим достатньою і справедливою сатисфакцією буде гарантований державою мінімальний розмір такої шкоди у сумі 996 000,00 грн (8 000,00 грн х 124 місяці 15 днів).
Чернівецький апеляційний суд постановою від 27 червня 2024 року апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області залишив без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 24 квітня 2024 року в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди змінив з 966 000,00 грн до 5 000 000,00 грн.
У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на відшкодування моральної шкоди, завданої йому за час незаконного перебування під слідством та судом, є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.
Поряд із цим колегія суддів не погодилася із визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування завданої позивачу моральної шкоди, вказавши, що компенсація такої шкоди має бути більшою, оскільки у ОСОБА_1 виявлений комплекс негативних психічних змін (моральні страждання) внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності у поєднанні з обвинуваченням у особливо тяжких злочинах, затриманні та утриманні під вартою протягом 24 місяців 14 днів.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2024 року Чернівецька обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 червня 2024 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 24 квітня 2024 року залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15, від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16 та у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2022 року у справі № 185/2979/20.
Касаційну скаргу Чернівецька обласна прокуратура мотивувала тим, що апеляційний суд безпідставно визначив моральну шкоду у розмірі, більшому за мінімально гарантований законом.
Позивач не надав доказів на підтвердження того, що характер і тяжкість завданих йому душевних страждань є такими, що відповідно до загальних принципів справедливості, розумності та добросовісності заслуговують на відшкодування моральної шкоди у розмірі, який значно перевищує мінімальний, визначений законом.
Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. При цьому, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.
Аргументи інших учасників справи
У серпні 2024 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 22 липня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Чернівці. Зупинив виконання постанови Чернівецького апеляційного суду від 27 червня 2024 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
06 серпня 2024 року справу № 727/928/24 передано до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
15 квітня 2011 року прокуратура Чернівецької області порушила кримінальну справу № О-119029 щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України (том 1, а. с. 25).
16 квітня 2011 року ОСОБА_1 було затримано (том 1, а. с. 34).
Шевченківський районний суд міста Чернівці постановою від 18 квітня 2011 року надав дозвіл на обшук житла позивача (том 1, а. с. 39).
Шевченківський районний суд міста Чернівці постановою від 19 квітня 2011 року обрав щодо ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, термін якого 15 червня 2011 року було продовжено до 16 серпня 2011 року (том 1, а. с. 46, 47).
27 серпня 2011 року проти позивача порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною четвертою статті 368, статтею 15, частиною третьою статті 368 КК України, яку об`єднано в одне провадження з кримінальною справою № О-119029 (том 1, а. с. 49).
29 серпня 2011 року слідчий у кримінальній справі № О-119029 виніс постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, статтею 15, частиною третьою статті 368, частиною четвертою статті 368 КК України (том 1, а. с. 50, 51).
У подальшому, кримінальну справу № О-119029 було скеровано до Шевченківського районного суду міста Чернівці.
Шевченківський районний суд міста Чернівці постановою від 07 серпня 2012 року у справі № 1-31, яка набрала законної сили 29 листопада 2012 року, повернув кримінальну справу № О-119029 прокурору прокуратури Чернівецької області для проведення додаткового розслідування. Запобіжний захід стосовно ОСОБА_1 змінив, звільнив його в залі суду з-під варти під заставу у розмірі 250 000,00 грн (том 1, а. с. 53-55).
Постанова Шевченківського районного суду міста Чернівці суду від 07 серпня 2012 року не була виконана в частині негайного звільнення ОСОБА_1 з-під варти, оскільки позивача було повторно затримано в залі суду за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України у справі № О-119012 (том 1, а. с. 56).
Кримінальна справа № О-119012 щодо позивача була порушена 07 серпня 2012 року, у межах якої постановою Шевченківського районного суду міста Чернівці суду від 22 серпня 2012 року щодо ОСОБА_1 також було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який неодноразово продовжувався (том 1, а. с. 58, 59, 71-73).
29 листопада 2012 року у кримінальному провадженні № 12012270050000188 (кримінальна справа № О-119012) ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 212 КК України (том 1, а. с. 121-125).
Шевченківський районний суд міста Чернівці ухвалою від 05 лютого 2013 року продовжив строк тримання ОСОБА_1 під вартою до 07 квітня 2013 року з правом внесення застави в сумі 250 000,00 грн (том 1, а. с. 126, 127).
У лютому 2013 року кримінальне провадження № 12012270050000188 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 212 КК України, скеровано до Садгірського районного суду міста Чернівці.
Після закінчення додаткового розслідування кримінальне провадження № 1201327005000000007 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 364, пунктом 2 статті 15, частиною другою статті 368, частиною третьою статті 368 КК України, також було передано до Садгірського районного суду міста Чернівці.
30 квітня 2013 року позивача звільнено з-під варти під заставу (том 1, а. с. 132).
Садгірський районний суд міста Чернівці ухвалою від 14 червня 2013 року у справі № 726/574/13 об`єднав кримінальні провадження № 1201327005000000007 і № 12012270050000188 в одне провадження.
Садгірський районний суд міста Чернівці вироком від 24 лютого 2015 року визнав ОСОБА_1 невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 212, пунктом 2 статті 15, частиною другою статті 368, частиною третьою статті 368, частиною четвертою статті 368 КК України, та виправдав за відсутністю у його діях складу кримінальних правопорушень.
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 30 грудня 2015 року виправдувальний вирок Садгірського районного суду міста Чернівці від 24 лютого 2015 року скасував та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Першотравневий районний суд міста Чернівці вироком від 26 лютого 2021 року у справі № 726/574/13, залишеним без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року, визнав ОСОБА_1 невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 212, пунктом 2 статті 15, частиною другою статті 368, частиною третьою статті 368, частиною четвертою статті 368 КК України, та виправдав за відсутністю у його діях складу кримінальних правопорушень (том 1, а. с. 134-189).
Верховний Суд постановою від 28 вересня 2022 року у справі № 726/574/13 касаційну скаргу прокурора залишив без задоволення, а вирок Першотравневого районного суду міста Чернівці від 26 лютого 2021 року та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року - без змін (том 1, а. с. 190-198).
Отже, ОСОБА_1 перебував під слідством та судом 124 місяці 15 днів, з яких 24 місяці 14 днів він знаходився під вартою.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Порядок відшкодування такої шкоди встановлюється законом (частина сьома статті 1176 ЦК України).
Таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон № 266/94-ВР.
У статті 1 Закону № 266/94-ВР передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), в тому числі моральна шкода.
У статті 4 Закону № 266/94-ВР визначено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
У Рішенні від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 у справі № 1-15/99 Конституційний Суд України зазначив, що притягнення до відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред`явлення особі обвинувачення у вчинені злочину.
Згідно з пунктом 14 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 532 КПК України вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала законної сили. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту їх проголошення.
У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 306/701/20 (провадження № 61-3676св22) зазначено, що Закон № 266/94-ВР пов`язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, який включає в себе підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умови виникнення права на його відшкодування. Тобто право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи, про що зазначається в пункті 3 Положення про застосування Закону № 266/94-ВР, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41. Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21). Реабілітуючі, на відміну від нереабілітуючих підстав, для застосування наведеного вище Закону України, пов`язані з констатацією факту того, що підозрюваний/обвинувачений не вчинив злочину. До реабілітуючих належать лише три підстави: встановлено відсутність події кримінального правопорушення; встановлено відсутність у діянні складу кримінального правопорушення; не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати.
Отже, право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації. Судами встановлено, що кримінальне переслідування позивача припинено з реабілітуючих підстав, оскільки його вина у вчиненні злочинів не була доведена у встановленому законом порядку, про що свідчить постановлений щодо нього виправдувальний вирок суду.
Згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.
У постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), на яку послався заявник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
У постановах Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 306/701/20 (провадження № 61-3676св22), від 14 вересня 2022 року у справі № 415/1009/21 (провадження № 61-18055св21), від 30 вересня 2022 року у справі № 753/4724/21 (провадження № 61-947св22), від 09 листопада 2022 року у справі № 461/422/21 (провадження № 61-8158св22) зазначено, що "статтею 13 Закону № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодування немайнової (моральної) шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати. Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування. Отже, з урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом № 266/94-ВР не передбачено. При цьому, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення".
За обставинами цієї справи суди встановили, що внаслідок незаконних дій та рішень органів досудового слідства, прокуратури і суду позивач незаконно перебував під вартою за звинуваченням у скоєнні особливо тяжких злочинів 2 роки 14 днів (24 місяці 14 днів), а всього під слідством та судом 10 років 4 місяці 15 днів (124 місяці 15 днів).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Встановивши обставини цієї конкретної справи, здійснивши системний аналіз правових норм, що регулюють спірні правовідносини, суди попередніх інстанцій обґрунтовано керувалися тим, що внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності позивачу заподіяно моральну шкоду, право на відшкодування якої згідно з положеннями Закону № 266/94-ВР він набув на підставі виправдувального вироку суду.
Змінюючи рішення суду першої інстанції шляхом збільшення суми моральної шкоди з 966 000,00 грн до 5 000 000,00 грн, апеляційний суд взяв до уваги наявність у Ринжука І. І. комплексу негативних змін (моральні страждання) внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності протягом тривалого періоду часу (10 років 4 місяці 15 днів) у поєднанні з обвинуваченням у вчиненні особливо тяжких злочинів, затриманні та утриманні під вартою більше двох років. Тобто суд навів належне обґрунтування такого висновку та з`ясував усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідив надані докази, оцінив їх та правильно визначив конкретний розмір шкоди, який є достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не призводить до її безпідставного збагачення.
Врахувавши обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, тривалість перебування позивача під слідством і судом, погіршення можливостей позивача у реалізації своїх звичок і бажань, інші негативні наслідки морального характеру, зваживши на обставини справи, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення на користь ОСОБА_1 5 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, оскільки її розмір визначено з урахуванням встановлених у справі обставин.
Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 жовтня 2024 року у справі № 554/654/22 (провадження № 61-18732св23).
Узагальнюючи наведене Верховний Суд констатує, що визначений судом апеляційної інстанції розмір відшкодування моральної шкоди, з урахуванням характеру та обсягу заподіяних ОСОБА_1 моральних страждань, їх тривалості та тяжкості, вимушених змін у його житті, вимог розумності та справедливості, є достатнім і не призведе до безпідставного збагачення позивача за рахунок коштів державного бюджету.
Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов помилкових висновків про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення на користь позивача моральної шкоди, що у більш ніж п`ять разів перевищує установлений законодавством розмір.
У свою чергу, доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15 (провадження № 14-298цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16 (провадження № 14-136цс19) та у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2022 року у справі № 185/2979/20 (провадження № 61-19567св21), колегія суддів відхиляє, оскільки висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які міститься посилання у касаційній скарзі.
З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" ("Ruiz Torija v. Spain"), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"("Hirvisaari v. Finland"), заява № 49684/99).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.