ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 757/1957/23
провадження № 61-2359св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко І. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - держава Україна в особі Кабінету Міністрів України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_3, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року у складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року у складі колегії суддів Соколової В. В., Мережко М. В., Поліщук Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування шкоди, завданої смертю його батька - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1 000 000,00 грн.
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_5 року невстановлені особи здійснили терористичний акт, а саме артилерійський обстріл, у результаті якого за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1, був смертельно поранений громадянин України - ОСОБА_2, який був його батьком.
Факт смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 року підтверджено свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29 січня 2015 року, лікарським свідоцтвом про смерть від ІНФОРМАЦІЯ_5 року № 107.
Відповідно до довідки про причину смерті форми № 106/0 від ІНФОРМАЦІЯ_5 року № 107 причина смерті ОСОБА_2 - гостра кровотеча, осколкове поранення грудної клітини з ушкодженням лівої легені.
За фактом вчинення терористичного акту ІНФОРМАЦІЯ_5 року, у результаті якого загинув ОСОБА_2, слідчим відділом 2-го Управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях проводиться досудове розслідування: відповідні відомості внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), номер кримінального провадження 12015050150000275 з правовою кваліфікацією діяння за частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).
Позивач зазначав, що підтримував із батьком близькі родинні та дружні стосунки. Втрата батька для нього є непоправною втратою, яка призвела до суттєвої негативної зміни життя, що відобразилося на погіршенні його здоровʼя.
Посилює його страждання і те, що батько помер у нього на руках, він у той момент перебував поруч, намагався допомогти. Його моральні страждання підтверджує висновок психологічного експертного дослідження від 09 липня 2017 року № 03/21.
Вважає, що йому завдано моральної шкоди, внаслідок загибелі його батька у результаті обстрілів житла, що стало можливим через незабезпечення Україною безпеки позивача та його рідних шляхом облаштування сховищ або проведення евакуації цивільного населення у безпечні регіони України, не запровадження механізму відшкодування шкоди особам, які постраждали під час конфлікту та проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, і не забезпечення проведення своєчасного розслідування, що стало підставою для звернення до суду із цим позовом.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у законодавстві України немає такої юридичної підстави, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України "Про боротьбу з тероризмом" до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю батька позивача у період проведення антитерористичної операції.
Позивач не довів належними та допустимими доказами, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі його батька, що держава знала про можливість обстрілу смт Луганське Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку російської федерації і могла вжити, але не вжила заходів з попередження обстрілу та усунення ризику для життя батька позивача.
Позивач належним чином не обґрунтував, у чому полягало порушення державою Україна її позитивного матеріального обв`язку щодо гарантування права на життя його батька.
Посилання позивача на неналежне розслідування кримінального провадження щодо загибелі його батька нічим не обґрунтовані. Позовна заява не містить відомостей щодо оскарження позивачем бездіяльності або дій слідчих органів із розслідування обставин загибелі батька позивача, а також переліку дій, які б повинна була вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування зазначеного кримінального провадження, проте не вчинила.
Позивач не довів причинно-наслідковий зв`язок між подіями, що стались та бездіяльністю держави України.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові, оскільки ОСОБА_1 не обґрунтував вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначив факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення нею конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя батька позивача.
Також позивач не обґрунтовував, що держава Україна до того моменту, як загинув його батько, могла вжити, але не вжила заходи, які б усунули ризик для його життя.
Позивач не довів, що держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань смт Луганське Донецької області і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя батька позивача.
Позивач не обґрунтовував порушень державою Україна її позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя батька позивача та порушення процесуального обов`язку держави щодо об`єктивного та ефективного розслідування факту його смерті.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_3, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях:
- висновків щодо підстав для стягнення компенсації за невиконання державою свого позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя та здоров`я, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 423/450/16-ц, від 20 січня 2023 року у справі № 265/6582/16.
Заявник посилається на те, що його батько загинув на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності держави Україна за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя. Також держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі батька позивача.
Суди першої та апеляційної інстанцій помилково вказали на те, що позивач мав довести вину держави Україна, оскільки саме держава мала надати належні докази на підтвердження того, що вона здійснила усі необхідні дії для збереження життя мирних жителів на території проведення антитерористичної операції.
Доводи відзиву на касаційні скарги
У відзиві на касаційну скаргу держава Україна в особі Кабінету Міністрів України вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року - без змін.
Також просить поновити (продовжити) строк на подання відзиву, оскільки копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження від 05 березня 2024 року отримано лише 15 березня 2023 року.
Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу та прийняти вказаний відзив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У березні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли на адресу Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, є сином ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_5 року невстановлені особи здійснили терористичний акт, а саме артилерійський обстріл, у результаті якого за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1, був смертельно поранений громадянин України ОСОБА_2 .
Факт смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 року підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29 січня 2015 року, лікарським свідоцтвом про смерть від ІНФОРМАЦІЯ_5 року № 107.
Відповідно до довідки про причину смерті форми №106/0 від ІНФОРМАЦІЯ_5 року № 107 причина смерті ОСОБА_2 - гостра кровотеча, осколкове поранення грудної клітини з ушкодженням лівої легені.
З копії листа Бахмутського відділу поліції Головного управління Національної Поліції в Донецькій області від 30 жовтня 2020 року відомо, що за фактом вчинення терористичного акту ІНФОРМАЦІЯ_5 року, внаслідок якого загинув ОСОБА_2, проводиться досудове розслідування: відповідні відомості внесені до ЄРДР, номер кримінального провадження 12015050150000275 з правовою кваліфікацією діяння за частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).
15 лютого 2017 року вказане провадження передано за підслідністю до слідчого відділу 2-го Управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях .
Згідно з висновком експерта № 03/21 за результатами проведення психологічної експертизи, складеного 09 липня 2021 року Бюро психологічних досліджень Журавльової М. О. (м. Одеса), "у ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, в індивідуальних психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню його як особистості та виникли внаслідок загибелі його батька ( ОСОБА_2 ) від артилерійського обстрілу с. Луганське, Бахмутського району Донецької області ІНФОРМАЦІЯ_3 . ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) за умовами ситуації, що досліджується за справою. Можливий розмір грошової компенсації за завдані ОСОБА_1 страждання (моральну шкоду) становить 1 000 000 (один мільйон) гривень".
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Обов`язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають.
Щодо права позивача на відшкодування державою моральної шкоди, завданої загибеллю батька внаслідок терористичного акту на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом"
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 ЦК України завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення.
Згідно з частиною першою статті 1207 ЦК України у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, провадження № 12-208гс18).
Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
У справахі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, та "Золотюк проти України" (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 958/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), проаналізувавши положення статті 1177 ЦК України у редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, ЄСПЛ зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.
З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 та від 16 грудня 2014 року у справі "Золотюк проти України" (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Частина перша статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").
З огляду на зміст вказаних приписів Закону України "Про боротьбу з тероризмом" реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України").
За усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецькі проти Словаччини"
(Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛу справі "Копецькі проти Словаччини", § 35).
Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі "Гайдук та інші проти України" (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецькі проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
Отже, передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу внаслідок загибелі його батька під час терористичного акта в період проведення антитерористичної операції незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України "Про боротьбу з тероризмом" до держави про відшкодування ним моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю батька у період проведення антитерористичної операції.
Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом".
Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України
ОСОБА_1 заявив вимогу про стягнення з держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завдану йому смертю батька, який загинув у результаті терористичного акту, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.
Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил (далі - ООС)), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі "Україна проти росії (щодо Криму)" (Ukraine v. russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 та № 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення антитерористичної операції, ООС) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:
1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;
2) позитивний обов`язок має два різновиди:
- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Осман проти Сполученого Королівства" (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі "Мастроматео проти Італії" (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);
- процесуальний, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.
Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі "Кая проти Туреччини"
(Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі "Гонгадзе проти України" (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального, - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила Держава Україна певні свої обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази) (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167цс20).
Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку російської федерації, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором (далі - Звернення)).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків" (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала російську федерацію державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії російської федерації проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії російської федерації проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). російська федерація своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії російської федерації стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з російською федерацією дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію російської федерації проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433. Визнала, що агресія російської федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визнані частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону).
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що батько позивача ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 внаслідок артилерійського обстрілу за місцем його проживання у смт Луганське Донецької області, тобто на підконтрольній державі Україна території.
За вказаним фактом правоохоронними органами здійснюється досудове розслідування кримінального провадження за частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини).
Верховний Суд погоджується, що втрата позивачем батька, який загинув за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні та фізичні страждання для ОСОБА_1 .
Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждав морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати (пункт 45).
У справі, яка переглядається позивач не обґрунтовував, що держава Україна до того моменту, як загинув його батько, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для його життя від артилерійського обстрілу, а також не довів належними та допустимими доказами те, що держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя батька позивача. Отже, позивач не обґрунтував порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя батька.
Не підтвердженими є і посилання позивача про порушення державою Україна позитивного матеріального обов`язок, не пов`язане із обставинами справи, при цьому позивач не довів фактів порушення відповідачем такого обов`язку щодо нього та його батька.
Крім того, під час звернення до суду з позовом позивач також вказував на неефективне розслідування кримінального провадження щодо загибелі його батька, стверджував, що держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту його загибелі. Однак до матеріалів справи не долучено витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015050150000275 та будь-яких доказів щодо неналежного розслідування даного кримінально провадження, наявна лише копія листа Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області від 30 жовтня 2020 року про те, що вказане провадження в 2017 році було передано за підслідністю до іншого відділу. Інші інформація щодо цього провадження в матеріалах справи відсутня, як і відсутні відомості щодо оскарження позивачем бездіяльності або дій слідчих органів з розслідування обставин загибелі батька позивача, а також переліку дій, які б повинна була вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування даного кримінального провадження, проте не вчинила.
З урахуванням наведеного та всіх обставин цієї справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, про те, що позивач не обґрунтовував, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі його батька, що держава знала про можливість обстрілу смт Луганське Донецької області і могла вжити, але не вжила заходів із попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя ОСОБА_2 .
Загибель батька позивача та виконання державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.
У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для відповідальності держави Україна за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя.
Подібні висновки викладено Верховним Судом у постановах від 14 вересня 2022 року у справі № 225/1221/20 (провадження № 61-11007св21); від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20); від 23 листопада 2022 року у справі № 242/981/18 (провадження № 61-23065св19); від 18 січня 2023 року у справі № 644/8115/18 (провадження № 61-15831св20); від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 (провадження № 61-12412св22); від 21 квітня 2023 року у справі № 423/405/18 (провадження № 61-2285св23), від 31 травня 2023 року у справі № 237/1314/21 (провадження № 61-2443св23), від 02 лютого 2024 року у справі № 242/2367/21 (провадження № 61-10468св23), від 23 жовтня 2024 року у справі № 194/466/23 (провадження № 61-3238св24).
За таких обставин позивач не обґрунтував вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначив факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її чоловіка.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що його батько загинув на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності держави Україна за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя, є безпідставними, оскільки саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.
Доводи касаційної скарги про те, що держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі чоловіка позивача, висновків судів не спростовують з огляду на таке.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься "ефективним", якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції"; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі "Філіс проти Греції", заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Верховий Суд також ураховує, що силові дії російської федерації проти України тривають з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування, не надається можливим завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування й кримінального провадження за фактом смерті батька позивача.
У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
У справі, яка переглядається, позивач указав на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі його батька та невстановлення винних осіб, однак у позові не мотивував, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, які процесуальні дії не вживаються, чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.
Водночас з урахуванням наведеної прецедентної практики ЄСПЛ наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання державою свого позитивного процесуального обов`язку за статтею 2 Конвенції.
Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20), вирішуючи подібний спір, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій і відмовив у задоволенні позову, вказавши, при цьому, що позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі особи на контрольованій нею території, проте не вчинила.
У справі, яка переглядається, позивач не зазначив, які саме дії повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування подій ІНФОРМАЦІЯ_5 року та встановлення винних осіб.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 219/2477/20 (провадження № 61-9730св21), від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 (провадження № 61-12412св22), від 02 лютого 2024 року у справі № 242/2367/21 (провадження № 61-10468св23).
Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії російської федерації Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 "Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації" (далі - Постанова № 326).
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії російської федерації, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії російської федерації (абзац третій підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).
Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).
Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію російської федерації. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обовʼязку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему необхідно вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 20 січня 2023 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 61-15567св21) є безпідставними, оскільки у наведеній заявником справі та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини справи, а тому й різне правозастосування.
У справі, що переглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого апеляційним судом рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні (в оскарженій частині), питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі "Ruiz Toriya v. Spaine", заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі "Hirvisaari v. Finland", заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.