iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 237/3566/17-ц

провадження № 61-12636св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача Литвиненко І. В.,

суддів Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Людмила Іванівна,

розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня

2023 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О. та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О.,

Журби С. О. та ухвалу Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Людмила Іванівна, про визнання заяви недійсною, визнання договорів діючими (не припиненими), скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та поновлення запису,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Мар`їнського районного суду Донецької області із позовом у якому просив: визнати недійсною заяву від 07 березня 2017 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. зареєстровану в реєстрі за № 650, № 651, згідно з якою розрахунок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за договором позики від 05 березня 2016 року проведений повністю; стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 борг за договором позики від 05 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. та зареєстрованого в реєстрі за № 537, у розмірі 22 516 500 грн, що еквівалентно 850 000 доларів США

та 8 000 грн судового збору.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив змінити позовні вимоги та просив:

- визнати недійсною заяву від 07 березня 2017 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І., зареєстровану в реєстрі за № 650, № 651, згідно з якою розрахунок між ОСОБА_1 і

ОСОБА_2 за договором позики від 05 березня 2016 року проведений повністю;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 34174027 від 07 березня 2017 року прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І.;

- визнати діючим (не припиненим) договір позики від 05 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 537;

- визнати діючим (не припиненим) іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазаревою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 538;

- поновити запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта про іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І., зареєстрований в реєстрі за № 538.

На обґрунтування уточнених вимог позивач посилався на те, що 05 березня 2016 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 до підписання договору отримала від ОСОБА_1 13 245 000 грн, що в еквіваленті становило 500 000 доларів США.

Крім того, на виконання умов договору після його підписання ОСОБА_2 додатково отримала 200 000 доларів США та 150 000 доларів США.

Згідно з умовами договору позики ОСОБА_2 зобов`язана була повернути

ОСОБА_1 борг у розмірі 850 000 доларів США до 01 грудня 2017 року, що мало бути підтверджено заявою (розпискою) ОСОБА_1 .

На забезпечення належного виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики 05 березня 2016 року між нею і позивачем був укладений договір іпотеки, за умовами якого позичальник передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

03 березня 2017 року ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_1 про необхідність виправлення помилок в договорі іпотеки та зняття заборони та іпотеки з квартири з метою її продажу, який планувався на 06, 07 березня 2018 року, для проведення повного розрахунку за договором позики від 05 березня 2016 року.

Так, у тексті договору позики від 05 березня 2016 року виявлено помилку: позикодавцем у договорі значилась - ОСОБА_2, яка фактично є позичальником, а позичальником було зазначено - ОСОБА_1, який фактично є позикодавцем.

З метою виправлення цієї помилки ОСОБА_2 запропонувала ОСОБА_1 звернутися до нотаріуса та формально припинити позику з подальшим поновленням впродовж декількох днів позики на тих самих умовах, якщо квартиру не буде продано.

07 березня 2017 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_2 звернулися до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазарєвої Л. І. з метою виправлення помилок в договорі позики та нотаріального посвідчення заяви в якій ОСОБА_1 просив зняти заборону на відчуження квартири.

Приватний нотаріус заяву задовольнила, заборону відчуження предмета іпотеки зняла.

Однак угода купівлі-продажу квартири в зазначений час укладена не була, жодних грошей в рахунок погашення боргу за договором позики ОСОБА_2 не передала, надавши обіцянки про укладення угоди найближчим часом, які нею так і не були виконані.

ОСОБА_2 пояснювала, що повний розрахунок буде в день угоди, яка постійно відкладається покупцями з причин збору великої суми коштів, адже сума угоди мала перевищувати один мільйон доларів США.

Починаючи з 28 березня 2017 року ОСОБА_2 не виходить на будь-який зв`язок з позивачем, не вчиняє дій з виконання домовленостей та повернення боргу.

З метою невиконання зобов`язань за договором позики ОСОБА_2 28 березня 2017 року фіктивно здійснила відчуження всього належного їй майна, на користь ОСОБА_4 .

Така поведінка ОСОБА_2 дає підстави стверджувати, що позику грошей здійснено нею без наміру їх повертати, а нотаріально посвідчена заява, за якою розрахунок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за договором позики ніби то проведений, підписана позивачем будучи введеним в оману та складена помилково, тому цей правочин є недійсним, а тому не створює жодних юридичних наслідків.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Мар`їнський районний суд Донецької області заочним рішенням від 10 травня

2018 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав недійсною заяву від 07 березня 2017 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І., за якою розрахунок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за договором позики від 05 березня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І., зареєстрованому реєстрі за № 537 проведено повністю.

Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 34174027 від 07 березня 2017 року прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І.

Визнав діючим (не припиненим) договір позики від 05 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 537.

Визнав діючим (не припиненим) іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 538.

Поновив запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта про іпотечний договір, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 538.

Донецький апеляційний суд постановою від 31 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнив.

Заочне рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 10 травня

2018 року скасував, справу направив для розгляду за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 14 березня 2023 року під головуванням судді Бусик О. Л. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції вважав, що уточнені позивачем вимоги про визнання недійсною заяви про повернення боргу, діючими (не припиненими) договорів позики та іпотеки є неналежним способом захисту, адже факти припинення чи не припинення зобов`язань за договорами позики та іпотеки; дійсність, недійсність чи нікчемність заяви про виконання умов договору позики мають бути встановлені у справі про стягнення заборгованості за договором позики від 05 березня 2016 року, однак позивач змінивши свої вимоги не просить стягнути заборгованість за договором позики чи звернути стягнення на предмет іпотеки.

Вимоги про скасування рішення приватного нотаріуса та припинення запису залежать від наявності/відсутності правових підстав для стягнення боргу чи захисту порушеного права на підставі предмета іпотеки.

Київський апеляційний суд постановою від 11 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 березня 2023 року скасував та ухвалив у справі нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Визнав недійсною заяву від 07 березня 2017 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазаревою Л. І. та зареєстровану в реєстрі за № 650, 651, згідно з якої був проведений повний розрахунок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за договором позики від 05 березня 2016 року, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазаревою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 537.

Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 34174027 від 07 березня 2017 року, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазаревою Л. І.

Визнав діючим (не припиненим) договір позики від 05 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазаревою Л. І., зареєстрований в реєстрі за № 537.

Стягнув з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 2 642,99 грн з кожного.

Приймаючи оскаржену постанову суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсною заяви від 07 березня 2017 року згідно якої був проведений повний розрахунок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Також апеляційний суд вказував на те, що позивач обрав належний спосіб захисту своїх порушених прав.

Вирішуючи питання про наявність підстав для скасування рішень про державну реєстрацію суд апеляційної інстанції вважав, що вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є повністю законною.

Розглядаючи позовну вимогу про визнання діючим (не припиненим) договору позики від 05 березня 2016 року апеляційний суд виходив з того, що можливість застосування такого наслідку як визнання чинним (діючим, не припиненим) договору за умови якщо визнання чинним (діючим, не припиненим) договору відбувається при одночасному визнанні недійсним договору, що був підставою для його припинення.

Тобто у разі визнання недійсною заяви від 07 березня 2017 року, згідно якої був проведений повний розрахунок між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за договором позики від 05 березня 2016 року суд може застосувати вимогу про визнання діючим (чинним, не припиненим) договору позики від 05 березня 2016 року.

Разом з тим апеляційний суд вважав, що не підлягає до задоволення вимога

ОСОБА_1 про визнання діючим (не припиненим) іпотечного договору, оскільки на час звернення до суду із цим позовом, власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_4, на підставі договору купівлі-продажу

від 28 березня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Вказав, що ОСОБА_1 не оспорив іпотечний договір, а також договір купівлі-продажу, судом недійсними вони не визнавалися та не містять ознак нікчемності, а отже, в цій частині, у задоволенні позову необхідно відмовити також.

Київський апеляційний суд ухвалою від 12 вересня 2023 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про стягнення судових витрат з ОСОБА_4 відмовив.

Заяву ОСОБА_1 про стягнення судових витрат з ОСОБА_4,

ОСОБА_2, ОСОБА_3 залишив без розгляду.

Постановляючи оскаржувану ухвалу апеляційний суд вказував, що з матеріалів справи вбачається, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив стягнути на його користь судові витрати, зазначивши, що детальний розрахунок з підтверджуючими матеріалами буде надано за результатами апеляційного перегляду справи.

ОСОБА_1 був присутнім під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, знав про результат ухваленого рішення.

Заява про стягнення судових витрат з ОСОБА_4 з відповідними доказами понесених витрат була подана ОСОБА_1 в межах п`ятиденного строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України.

Оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 було відмовлено, апеляційний суд вважав, що відсутні підстави для стягнення з останнього на користь позивача і судових витрат.

Заява про стягнення судових витрат з ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, всупереч вимогам частини восьмої статті 141 ЦПК України була подана поза межами п`ятиденного строку після ухвалення рішення суду, а саме

25 серпня 2023 року, а тому апеляційний суд залишив її без розгляду.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційних скарг

У серпні 2023 року представник ОСОБА_4 адвокат Пашковський Д. В. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2023 року в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

У серпні 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Воротиленко О. С. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2023 року в якій просить оскаржене судове рішення скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання діючим (не припиненим) іпотечного договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Визнати неправомірною відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання діючим (не припиненим) іпотечного договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, предметом якого є квартира

АДРЕСА_1 .

Визнати неправомірною відмову у задоволенні позовних вимог до

ОСОБА_4 як до відповідача та відмову у стягненні з нього судових витрат.

Направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції або ухвалити нове рішення у оспорюваній частині не передаючи справи на новий розгляд, яким задовольнити позовну вимогу ОСОБА_1 щодо визнання діючим (не припиненим) договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, предметом якого є квартира АДРЕСА_1

У жовтні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Воротиленко О. С. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року в якій просить оскаржену ухвалу скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції або ухвалити нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задовольнити повністю і стягнути заявлені судові витрати.

Наведені в касаційній скарзі представником ОСОБА_4 доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження.

Представник відповідача зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц, від 04 квітня 2022 року у справі № 711/2459/20, від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17, від 26 жовтня

2022 року у справі № 947/32485/20, від 28 серпня 2019 року у справі

№ 753/10863/16-ц, від 05 серпня 2020 року у справі № 367/1606/17, від 14 березня 2019 року у справі № 755/3903/17, від 29 грудня 2022 року у справі № 646/6944/16-ц, від 02 грудня 2020 року у справі № 759/22877/19, від 10 лютого 2021 року у справі

№ 344/16968/16-ц та від 27 лютого 2020 року у справі № 335/13062/17.

Аргументом касаційної скарги також є те, що матеріали справи не містять жодних доказів того, що позивач припустився помилки щодо правової природи, елементів заяви від 07 березня 2017 року, правових наслідків її вчинення, обставин, які мають істотне значення під час укладення заяви (правочину). Крім того вказує, що апеляційний суд встановив фактичні обставини у справі на підставі недопустимих доказів - показань свідків, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 листопада 2020 року у справі № 642/3198/19.

Касаційна скарга ОСОБА_4 також містить посилання на те, що суд апеляційної інстанції застосував приписи статей 15, 16 ЦК України щодо такого способу захисту прав, як визнання правочину діючим без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 жовтня 2021 року у справі

№ 904/4644/20.

Наведені в касаційних скаргах ОСОБА_1 доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та частиною другою статті

389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Воротиленко О. С. вказує, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на ту обставину, що позивач договір іпотеки не оспорював, оскільки мова йшла лише про визнання його дійсним та поновлення його дії.

Представник позивача вважає, що оскільки разом із договором позики було припинено і дію договору іпотеки за наведених у позові підстав, а тому для забезпечення відновлення прав позивача повинен був бути визнаний діючим і договір іпотеки від 05 березня 2016 року. Апеляційний суд також не звернув увагу на те, що статтею 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки до іншої особи, іпотека є дійсною для набувача такого майна. Предмет іпотеки може бути відчужений виключно за згоди іпотекодержателя.

Апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, яке виявилось у тому, що він не розглянув та не вирішив клопотання сторони позивача про повернення заперечення відповідача на апеляційну скаргу та не повернув ці заперечення без розгляду, оскільки ОСОБА_4 не було надано доказів направлення цих заперечень іншим учасникам справи. Також апеляційний суд не вирішив та не відобразив у своїй постанові клопотання сторони позивача про визнання явки у судове засідання ОСОБА_4 обов`язковою.

Також матеріали справи містять заяву приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазаревої Л. І. від 20 червня 2023 року про її приєднання до апеляційної скарги позивача, проте апеляційний суд це процесуальне питання не вирішив також.

Суд апеляційної інстанції формально підійшов до вирішення справи, що суперечить правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 18 липня

2018 року у справі № 758/824/17.

Представник позивача вказує, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові

від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19 та постанові від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц.

Представник позивача вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм статей 229, 230 ЦК України за таких фактичних обставин, які склались у цій справі.

Касаційна скарга на ухвалу Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року мотивована тим, що на думку заявника апеляційний суд не розглянув заяву про стягнення судових витрат у строк, встановлений частиною третьою статті 270 ЦПК України. Судове засідання з розгляду цього питання повинне було відбутись

18 серпня 2023 року, проте з урахуванням того, що судове засідання не відбулось представник позивача подав до апеляційного суду 25 серпня 2023 року фактично таку ж саму заяву, як і від 14 липня 2023 року, лише зі зменшеним обсягом судових витрат.

Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У поданому у вересні 2023 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Воротиленко О. С. у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_4 просить відмовити. Додатково просить розглянути питання щодо закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 та постановити відносно відповідача ОСОБА_4 та його представника Пашковського Д. В. ухвалу про вжиття заходів процесуального примусу у вигляді штрафу у розмірі визначеному процесуальним законом, на розсуд суду.

Представник позивача вважає, що постановою суду апеляційної інстанції питання про права та обов`язки ОСОБА_4 не вирішувалось, а тому касаційне провадження підлягає закриттю. Крім того касаційне провадження за його скаргою підлягає закриттю також і з тих підстав, що наведена ним у касаційній скарзі судова практика, стосується інших правовідносин з іншим правовим регулюванням.

Зазначає, що фактичні обставини у справі були встановлені в повному обсязі та на підставі належних доказів, а тому аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 в цій частині не заслуговують на увагу.

Вказує, що представник відповідача адвокат Пашковський Д. В. посилається на недопустимий доказ у вигляді свідчень свідка ОСОБА_5, проте адвокат Воротиленко О. С. є представником позивача і жодних свідчень у судах жодної інстанції не надавав. Зазначення про таку обставину у касаційній скарзі є порушенням Правил адвокатської етики та є неприпустимим, а тому тягне за собою накладення на нього відповідного стягнення.

У поданому у вересні 2023 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_4 - адвокат Пашковський Д. В. у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 просить відмовити, а постанову апеляційного суду в частині відмови у визнанні діючим (не припиненим) договору іпотеки від 05 березня 2016 року залишити без змін.

Представник відповідача вказує, що аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом не було враховано правових позицій, у наведених ним постановах не заслуговують на увагу, адже вони викладені за фактичних обставин, які не є подібними. Разом із тим його доводи про те, що судом не було забезпечено реалізацію ним його права на справедливий суд не заслуговують на увагу також, адже суд не зобов`язаний надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Зазначає, що посилання касаційної скарги ОСОБА_1 на те, що суд безпідставно не залишив без розгляду заперечення ОСОБА_4 на апеляційну скаргу є помилковими, адже приписи статті 183 ЦПК України не містять обов`язку надсилання іншим учасникам справи копії заперечень. Вказує, що відзив на апеляційну скаргу направлявся учасникам справи, що підтверджується її матеріалами.

Представник відповідача додатково зазначає, що твердження представника позивача про те, що відчуження предмета іпотеки відбулось без згоди іпотекодержателя помилкове, адже відчуження майна відбулось не в період чинності договору іпотеки від 05 березня 2016 року, а тому майно станом на 28 березня

2017 року не мало статусу іпотечного. Також є необґрунтованим посилання на відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування норм права у подібних правовідносинах, адже спірна заява є двостороннім правочином щодо припинення зобов`язань за договором позики, а також на даний час існує стала судова практика щодо застосування положень статей 229, 230 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалами від 30 серпня 2023 року, від 05 вересня 2023 року та

від 15 листопада 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі. Витребував справу № 237/3566/17-ц з місцевого суду.

28 вересня 2023 року справа № 237/3566/17-ц надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 11 січня 2024 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 березня 2016 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. та зареєстрований в реєстрі за № 537, в порядку та на умовах, визначених цим договором, з урахуванням виправлень, ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 850 000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на день підписання цього договору становило 22 516 500 грн.

На забезпечення належного виконання умов договору позики 05 березня 2016 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І., зареєстрований в реєстрі за № 538, за умовами якого ОСОБА_2 як іпотекодавець передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначені договори в судовому порядку недійсними чи неукладеними не визнавалися, їх нікчемність також не встановлювалася.

07 березня 2017 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазарєвої Л. І. з метою подання заяви про повний розрахунок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за договором позики

від 05 березня 2016 року та виправлення помилок у ньому.

На підставі зазначеної заяви приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Л. І. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 34174027 від 07 березня 2017 року та внесла запис до Єдиного державного реєстру прав власності на нерухоме майно й виключила запис про іпотеку, щодо квартири АДРЕСА_1 .

28 березня 2017 року ОСОБА_2 і ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козаєвою Н. М., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 868411980000, за умовами якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_4 придбав нерухоме майно - квартиру

АДРЕСА_1 .

На час подання ОСОБА_1 заяви, зареєстрованої в реєстрі за № 650, 651 про повне виконання ОСОБА_2 зобов`язання за договором іпотеки від 05 березня

2016 року за реєстровим № 538 та договором позики від 05 березня 2016 року за реєстровим № 537, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І., особа ОСОБА_2 була посвідчена паспортом громадянина України серія НОМЕР_1, виданим Новомиколаївським РВ ГУ МВС України в Запорізькій області 25 травня 2011 року.

Згідно з висновком Державної міграційної Служби України в Запорізькій області

вiд 03 квітня 2013 року паспорт громадянина України серія НОМЕР_1, виданий Новомиколаївським РВ ГУ МВС України в Запорізькій області 25 травня 2011 року - визнаний недійсним та таким, що був виданий з порушенням вимог законодавства України, який підлягає негайному вилученню та знищенню.

Додатково визнаний недійсним паспорт для виїзду за кордон, виданий

ОСОБА_2 раніше, серії НОМЕР_2, з терміном дії з 01 серпня 2011 року

до 01 серпня 2021 року.

Передумовою для отримання паспорта cepії НОМЕР_1 було звернення

ОСОБА_2 21 травня 2011 року до Новомиколаївського РВ ГУМВС в Запорізькій області з метою його заміни, що пов`язувалося із непридатністю для подальшого використання (зіпсуванням).

Під час перевірки законності видачі паспорта серія НОМЕР_1 ГУ ДМС України в Запорізькій області було встановлено, що паспорт НОМЕР_3 громадянці ОСОБА_2 ніколи не видавався.

Відповідно до обліку виданих паспортів в Кам`янському РВ УМВС України в Черкаській області паспорт НОМЕР_4 видавався 30 квітня 1999 року на ім`я ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка ІНФОРМАЦІЯ_2 померла, а паспорт НОМЕР_3 знищено 04 квітня 2003 року.

Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва у справі

№ 757/64192/19 від 17 березня 2021 року було задоволено заяву ОСОБА_1 про витребування доказів з Трускавецького міського сектору ГУ ДМС України у Львівській області, щодо надання належним чином засвідченої копії документів, що стосуються (стосувалися) факту видачі паспорта(ів) на ім`я ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, що зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, в тому числі форму № 1, заяви та інше, що стали підставою для видачі паспортів ОСОБА_7,

ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У відповіді від 26 травня 2021 року Трускавецького міського сектору ГУ ДМС України у Львівській області була надана засвідчена копія форми № 1 на ім`я ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Допитані як свідки в судовому засіданні ОСОБА_1 та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Л. І. за наданими їм фотокартками паспорта ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 (НОМЕР_7) та форми № 1 ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, остання була ідентифікована як одна й та сама людина відома їм як ОСОБА_2 .

Допитані в судовому засіданні в якості свідків ОСОБА_1, ОСОБА_8, підтвердили раніше надані суду заяви свідків, що були посвідчені нотаріально.

Зокрема ОСОБА_1 в судовому засіданні, так й в письмовій заяві свідка зазначив, що з ОСОБА_2, її сином ОСОБА_9 знайомий з 2015 року коли він допомагав рідній сестрі ОСОБА_10 в пошуку з метою придбання у власність квартири в м. Києві.

Познайомився із зазначеними особами саме під час перегляду квартир й придбання у ОСОБА_2 іншої квартири.

Потім ОСОБА_1 з ОСОБА_9 їздили разом до Туреччини, зустрічали в одному колі Новий рік, ОСОБА_1 був свідком відкриття ресторану "АЛЬМОНДО" ( АДРЕСА_3, що свідчить про те, що між ними виникла певна довіра.

Навесні 2016 року ОСОБА_1 уклав договір позики та іпотеки квартири АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_2 на праві приватної власності.

05 березня 2017 року ОСОБА_1 разом зі своїм товаришем ОСОБА_8 приїхав до м. Києва, де 06 березня 2017 року зустрівся із ОСОБА_9 у квартирі сестри ОСОБА_10 та обговорили фінансові питання, під час якої ОСОБА_9 повідомив, що 07 березня 2017 року у другій половині дня треба приїхати до нотаріуса і почати процес підготовки до продажу квартири, що знаходиться в іпотеці.

07 березня 2017 року ОСОБА_1 із ОСОБА_8 приїхали до офісу приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазарєвої Л. І., де знаходилися ОСОБА_2, її син ОСОБА_9, її невістка ОСОБА_11, які одразу почали вмовляти ОСОБА_1 зняти іпотеку з квартири

АДРЕСА_1 з метою проведення розрахунку за договором позики після продажу спірної квартири третій особі.

Проте, ОСОБА_2 не повернула ОСОБА_1 борг за договором позики по сьогоднішній день.

Починаючи з кінця березня 2017 року ОСОБА_9, його мати ОСОБА_2 почали уникати зустрічі із ним, по телефону казали, що угода з продажу квартири відкладається з вини покупця.

В середині червня 2017 року керуючий рестораном "АЛЬМОНДО" ОСОБА_12, при особистій зустрічі із ОСОБА_1 повідомив йому, що

ОСОБА_9 з матір`ю ОСОБА_2 "формально" переоформили все своє майно на ОСОБА_4, їх місцезнаходження йому невідомо.

Під час пошуку ОСОБА_2 і ОСОБА_9 було виявлено, що фактично зазначені особи з народження є: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, і

ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси у справі № 712/11110/20

від 24 листопада 2020 року подання Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Черкаській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про розшук боржника - задоволено.

Оголошено в розшук боржника - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженку м. Петровське, Ярославської області, яка була зареєстрована: АДРЕСА_4, паспорт НОМЕР_1, виданий Новомиколаївський РВ ГУМВС України в Запорізькій області 25 травня 2011 року; або паспорт НОМЕР_4, виданий Кам`янським РВ УМВС України в Черкаській області 30 квітня 1999 року, РНОКПП НОМЕР_5, фактичне місце реєстрації та місце проживання невідоме.

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Л. І., яка була допитана в судовому засіданні 01 березня 2023 року повідомила, що нею 05 березня 2016 року був посвідчений договір позики, укладений між ОСОБА_2, як позичальником, і ОСОБА_1, як позикодавцем, на забезпечення належного виконання якого між ними ж був укладений договір іпотеки.

07 березня 2017 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_2 звернувся до неї з метою виправлення помилок у договорі позики та нотаріального посвідчення заяви, якою ОСОБА_1 просив зняти заборону на відчуження квартири, що перебувала в іпотеці.

У заяві ОСОБА_1 зазначив, що ОСОБА_2 здійснила з ним повний розрахунок за договором позики від 05 березня 2016 року, однак відомості викладені в цій заяві не відповідали дійсності, бо, присутній цієї дати в нотаріальній конторі за адресою:

АДРЕСА_5 ОСОБА_1 від ОСОБА_2 під час складання та посвідчення заяви грошових коштів не отримував.

Вона, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Л. І., відмовляла ОСОБА_1 від підписання, посвідчення цієї заяви; намагалася вплинути на нього, щодо чіткої послідовності дій: спершу розрахунок, після - подання заяв про зняття заборони, іпотеки до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Однак, на її думку, ОСОБА_1, перебуваючи під впливом ОСОБА_2, яка його запевнила, що розрахунок за договором позики від 05 березня 2016 року буде проведений найближчим часом, все ж таки 07 березня 2017 року посвідчив заяву про виконання ОСОБА_2 перед ним зобов`язання щодо повернення коштів.

В подальшому, при перевірці майнового стану ОСОБА_2, за фактами неодноразового звернення до неї ОСОБА_1 зі скаргами на відсутність будь-якого розрахунку ОСОБА_2 із ним за договором позики від 05 березня 2016 року стало відомо, що ОСОБА_2 28 березня 2017 року все належне їй нерухоме майно, а саме: квартири АДРЕСА_6, АДРЕСА_7, гаражі № НОМЕР_6, АДРЕСА_8, продала ОСОБА_4 .

Допитаний як свідок ОСОБА_8 підтвердив факти викладені ним у письмовій заяві свідка від 09 січня 2020 року, яка нотаріально посвідчена приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Шимкою О. М., зареєстрована в реєстрі за № 30.

Зазначив, що йому особисто відомо про укладення між ОСОБА_2 і

ОСОБА_1 05 березня 2016 року договорів позики та договору іпотеки, оскільки в цей день він разом із ОСОБА_1 приїхав до м. Києва поїздом "711*ДА ФІРМ ІС+", про що свідчить посадочний документ № НОМЕР_8, де знаходилися 2 дні.

З Києва разом із ОСОБА_1 він виїхав зранку 08 березня 2017 року поїздом "712 КА ФІРМ ІС+" (посадочний документ № 000B3C88-35F2-979А-0002).

07 березня 2017 року він разом із ОСОБА_1 знаходився в приміщенні приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазарєвої Л. І., що розташоване за адресою: АДРЕСА_9 .

ОСОБА_8 підтвердив, що ні 07 березня 2017 року, ні в подальшому будь-яких грошових коштів за договором позики від 05 березня 2016 року від ОСОБА_2 ОСОБА_1 не отримував.

Заява про повне виконання зобов`язання ОСОБА_2 за договором позики

від 05 березня 2016 року була складена ОСОБА_1 помилково, за фактом введення останнього в оману про розрахунок в майбутньому.

В результаті шахрайських дій ОСОБА_2 треті особи незаконно привласнили належні ОСОБА_1 грошові кошти.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове, апеляційний суд вважав помилковими висновки суду першої інстанції про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту.

Колегія суддів частково погоджується із такими висновками апеляційного суду, який правильно вказував, що надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог (за яким позивач у позовній заяві повинен вказати спосіб захисту, визначений приписами ЦК України) суперечить завданню цивільного судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

У відповідності до положень статей 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі

№ 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Відповідно до частин першої - третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Відповідно до частини першої статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вважав, що поведінка ОСОБА_2 дає підстави стверджувати, що позика грошей здійснена нею без наміру їх повертати, а нотаріально посвідчена заява, за якою розрахунок між ОСОБА_1 і

ОСОБА_2 за договором позики ніби-то проведений, підписана позивачем будучи введеним в оману, тому цей правочин є недійсним, а отже не створює жодних юридичних наслідків.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду

від 06 квітня 2020 року в справі № 293/780/18 (провадження № 61-10328св19),

від 28 квітня 2020 року в справі № 263/16688/17 (провадження № 61-16584св19),

від 02 жовтня 2019 року в справі № 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18),

від 17 лютого 2022 року в справі № 307/3807/19 (провадження № 61-19275св21).

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Апеляційний суд встановив, що після укладення договору позики та іпотечного договору мало місце звернення ОСОБА_2 до ОСОБА_1 з проханням внести виправлення у договір іпотеки та зняття заборони з майна, переданого в іпотеку, мотивуючи це наміром його продажу з ціллю погасити заборгованість за договором позики від 05 березня 2016 року.

З пояснень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазарєвої Л. І. апеляційний суд встановив, що у момент складення спірної заяви

від 07 березня 2017 року приватний нотаріус відмовляла Сокола В. В. від підписання, посвідчення цієї заяви, намагалася вплинути на нього, щодо чіткої послідовності дій: спершу розрахунок, після подання заяв про зняття заборони, іпотеки до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У заяві від 07 березня 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зазначили, що даною заявою вони засвідчили, що розрахунок між ними за договором іпотеки

від 05 березня 2016 року за реєстровим № 538 та договором позики від 05 березня 2016 року за реєстровим № 537 проведений повністю та просили зняти заборону відчуження з квартири АДРЕСА_1 та вилучити запис з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium(заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Враховуючи, що доказів, які б підтверджували факт розрахунку ОСОБА_2 із ОСОБА_1 за договором позики від 05 березня 2016 року матеріали справи не містять, а відчуження майна, яким було забезпечено виконання договору позики ОСОБА_2 було здійснене дуже швидко, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інтонації, що за встановлених обставин у справі наявні правові підстави для визнання заяви такою, що вчинена внаслідок обману, оскільки ОСОБА_1 належними та допустимими доказами довів неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, та того, що обман з боку контрагента ОСОБА_2 мав місце при підписанні ним заяви

від 07 березня 2017 року.

З огляду на вищенаведене колегія відхиляє аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 про відсутність підстав вважати, що підписання заяви про повне проведення розрахунку з боку ОСОБА_1 було здійснено під впливом обману з боку ОСОБА_2 .

Крім того колегія судді зауважує, що під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_2 і ОСОБА_9 з народження є: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, і ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Отже, з точки зору розумного спостерігача ОСОБА_2 по відношенню до

ОСОБА_1 діяла недобросовісно на що звернув увагу суд апеляційної інстанції та оцінив вказані обставини в сукупності з іншими доказами у справі.

Отже, з огляду на викладене вище, враховуючи, що спірна заява є правоприпиняючим юридичним фактом, двостороннім правочином, яким, з одного боку, зафіксовано виконання договору, а, з іншого боку, договір позики припиняється його виконанням, колегія суддів вважає правильними висновки апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про визнання заяви від 07 березня 2017 року недійсною.

Верховний Суд зауважує, що виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру не впливає на чинність іпотеки, скасування підстави, яка мала наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі.

Запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя.

Щодо висновків апеляційного суду про наявність підстав для визнання діючим (не припиненим) договору позики від 05 березня 2016 року, який був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазаревою Л. І. і зареєстрований в реєстрі за № 537 колегія суддів доходить таких висновків.

Згідно із загальними (універсальними) висновками Верховного Суду, які послідовно викладалися у постановах Верховного Суду, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі

№ 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі

№ 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі

№ 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Отже, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Водночас апеляційний суд не встановив, чи передбачений нормами ЦК України такий спосіб захисту як визнання договору діючим та чи є такий спосіб захисту ефективним.

Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що вказана вимога за своєю правовою природою є вимогою про визнання (встановлення) юридичного факту (тобто факту, який має юридичне значення), у вигляді визнання договору діючим, а підтвердження (визнання) чи, навпаки, непідтвердження факту не є належним способом судового захисту прав та/або законних інтересів і не може здійснюватися як результат розгляду відповідної позовної вимоги.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду

від 05 жовтня 2021 року у справі № 904/4644/20 посилання на яку містить касаційна скарга ОСОБА_4 .

Щодо аргументів касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду: від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц;

від 04 квітня 2022 року у справі № 711/2459/20; від 01 серпня 2018 року у справі

№ 445/1011/17; від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20; від 28 серпня

2019 року у справі № 753/10863/16-ц; від 05 серпня 2020 року у справі № 367/1606/17; від 14 березня 2019 року у справі № 755/3903/17; від 29 грудня 2022 року у справі

№ 646/6944/16-ц колегія суддів відхиляє, оскільки у цих постановах викладено загальні вимоги для кваліфікації правочинів, які вчинені внаслідок помилки чи введення в оману, а фактичні обставини, за яких вони викладені відрізняються від фактичних обставини, встановлених судами у справі, яка є предметом касаційного перегляду, а тому висновки апеляційного суду наведеним висновкам не суперечать.

Посилання заявника на те, що судом апеляційної інстанції помилково враховано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 759/22877/19 (провадження № 61-15600св20), Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки у наведеній справі судом зроблений загальний висновок щодо того, що недійсність паспорта позивача за умови встановлення ідентичності особи не є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

У постанові від 10 лютого 2021 року у справі № 344/16968/16-ц Верховний Суд виклав правову позицію, відповідно до якої на момент укладення спірного договору паспорт ОСОБА_1 був дійсний, оскільки договір було посвідчено на 5-й день після його

45-річчя, тобто відповідно до пункту 18 положення "Про паспорт громадянина України", затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року, яким передбачено, що для одержання, обміну паспорта і вклеювання до нього нових фотокарток громадянин подає документи і фотокартки не пізніш як через місяць після досягнення відповідного віку або зміни (переміни) прізвища, імені чи по батькові, встановлення розбіжностей у записах або непридатності паспорта для користування.

Верховний Суд у постанові від 27 лютого 2020 року у справі № 335/13062/17 відхилив доводи позивача про те, що нотаріус повинен був відмовити у вчиненні нотаріальної дії щодо посвідчення договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного

21 грудня 2015 року, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, і судом таких не було встановлено, що при візуальному обстеженні паспорта продавця, договору купівлі-продажу спірної квартири від 16 червня 2000 року, реєстраційного посвідчення ОП ЗМБТІ від 17 червня 2000 року про реєстрацію права власності на квартиру та дубліката картки про присвоєння ідентифікаційного номеру від 13 листопада 2012 року можна було виявити суттєві недоліки, передбачені статтею 47 Закону України "Про нотаріат" (підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережні виправлення, пошкодження тощо).

У постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 642/3198/19 зазначено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами; рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Враховуючи, що підставою для визнання недійсною заяви від 07 березня 2017 року була оцінка судом апеляційної інстанції всіх доказів у сукупності, зібраних у справі, наслідком чого став висновок про доведеність тієї обставини, що ОСОБА_2 своїми діями під час підписання спірної заяви ввела позивача в оману, колегія суддів відхиляє також і посилання на наведені вище правові позиції Верховного Суду.

Аналізуючи аргумент касаційної скарги ОСОБА_1 про наявність підстав для задоволення його позовних вимог про визнання діючим договору іпотеки

від 05 березня 2016 року колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду, оскільки вони правильні по своїй суті, але апеляційний суд помилився щодо мотивів такої відмови.

Суд апеляційної інстанції вказав, що не підлягає до задоволення вимога

ОСОБА_1 про визнання діючим (не припиненим) іпотечного договору, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, предметом якого є квартира

АДРЕСА_1 .

На час звернення до суду із цим позовом, власником квартири

АДРЕСА_1 є ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 2017 року, укладеного з ОСОБА_2 .

Разом з тим, ОСОБА_1 не оспорив вказаний договір купівлі-продажу, судом недійсним він не визнавався та не містить ознак нікчемності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. подібні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня

2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89),

від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Згідно з абзацом третім статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише в разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частини шоста та сьома статті 3 Закону України "Про іпотеку").

Отже, за вказаних умов забезпечення виконання зобов`язання іпотекою гарантує право кредитора одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, зокрема, в позасудовому порядку переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

У касаційній скарзі позивач стверджує, що задоволення його позову в частині визнання недійсною заяви від 07 березня 2017 року на підставі якої з Державного реєстру іпотек виключений запис про обтяження та визнання діючим договору позики від 05 березня 2016 року, а тому дія іпотечного договору повинна бути відновлена.

Виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.

У випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

Наведене узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17.

Колегія суддів також зазначає, що якщо зобов`язання не виконане, то іпотека не припиняється, а вимога про визнання договору іпотеки діючим за своєю правовою природою є вимогою про визнання (встановлення) юридичного факту.

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що матеріали справи містять заяву приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазаревої Л. І. від 20 червня 2023 року про її приєднання до апеляційної скарги позивача, проте апеляційний суд це процесуальне питання не вирішив з огляду на таке.

Відповідно до статті 363 ЦПК України учасники справи мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Підставою для відкриття апеляційного провадження є саме апеляційна скарга. Приєднання до апеляційної скарги - це допоміжний інститут для осіб, які погоджуються з доводами апеляційної скарги і бажають їх підтримати у наведеному в апеляційній скарзі обсязі. Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції визначаються наведеними в апеляційній скарзі доводами, незалежно від наявності заяви про приєднання до апеляційної скарги.

Водночас особа, яка має доводи, відмінні від апеляційної скарги, має право реалізувати своє право на апеляційне оскарження судового акта місцевого суду, подавши апеляційну скаргу самостійно, що відповідає принципу диспозитивності і усуває можливу конкуренцію доводів, викладених у апеляційній скарзі та заяві про приєднання до апеляційної скарги.

За своїм змістом приєднання до апеляційної скарги - це вияв позиції особи, яка бере участь у справі (чи іншої особи, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси чи обов`язки), стосовно підтримки повністю або частково обґрунтування та вимог апеляційної скарги, яку подала інша особа.

Як вбачається з аудіозапису судового засідання суду апеляційної інстанції, яке відбулось 20 червня 2023 року апеляційний суд оголосив зміст заяви приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазаревої Л. І. про приєднання до апеляційної скарги позивача та зазначив, що третя особа має право звернутись до суду апеляційної інстанції із такою заявою.

У судовому засіданні 20 червня 2023 року був також присутній представник приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лазаревої Л. І. - адвокат Воротиленко О. С., який також представляв інтереси апелянта ОСОБА_1, проте заперечень щодо нерозгляду заяви третьої особи не висловлював.

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарева Л. І. із касаційною скаргою на постанову апеляційного суду не зверталась, на порушення апеляційним судом своїх процесуальних прав не вказувала.

Аргументи касаційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, яке виявилось у тому, що він не вирішив та не відобразив у своїй постанові клопотання сторони позивача про визнання явки відповідачів у судове засідання обов`язковою, колегія суддів відхиляє, оскільки наведені твердження спростовуються аудіозаписом судового засідання під час якого апеляційний суд постановив протокольну ухвалу з цього питання.

Щодо аргументів касаційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції не вирішив клопотання сторони позивача про повернення заперечення відповідача на апеляційну скаргу та не повернув ці заперечення без розгляду, оскільки ОСОБА_4 не було надано доказів направлення цих заперечень іншим учасникам справи, колегія суддів зазначає, що апеляційним судом під час судового засідання, яке відбулось 20 червня 2023 року було надано оцінку цій обставині та визначено, що ним буде враховано факт ненадсилання представником ОСОБА_4 відзиву на апеляційну скаргу.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 щодо неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах:

від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17, від 11 серпня 2021 року у справі

№ 723/826/19 та від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц з огляду на таке.

У справі № 758/824/17 розглядалися позовні вимоги ТОВ "Бізнес Комунікації" та ОСОБА_1 до ДП "Сетам", відділу ДВС та переможця торгів ОСОБА_2 про визнання електронних торгів недійсними. Позов мотивовано тим, що при проведенні торгів був порушений Порядок реалізації арештованого майна, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року та положення статті 626 Цивільного кодексу України. Верховний Суд, погоджуючись із висновком місцевого суду у даній справі про відмову у задоволенні позову, з посиланням на статті 15 та 16 Цивільного кодексу України зазначив про недоведеність позивачами порушення їх прав оспорюваними торгами, оскільки за встановленими судами обставинами позивачі не приймали участі в електронних торгах, кошти їм повернуті, переможцем торгів стала інша особа - ОСОБА_2 .

У постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року в справі № 723/826/19 (провадження № 61-8810св20) у справі про визнання права власності на 1/2 частину майна та зняття з нього арешту вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц про поділ спільного майна подружжя вказано, що згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Таким чином, оскільки в наведених постановах та в оскарженому судовому рішенні установлені різні фактичні обставини у справах на підставі наданих сторонами доказів, колегія суддів відхиляє наведений аргумент касаційної скарги ОСОБА_1 .

Верховний Суд також відхиляє аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про помилковість висновків апеляційного суду, викладених в ухвалі від 12 вересня

2023 року з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно з частиною другою статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу (частина третя статті 246 ЦПК України).

Апеляційний суд вказав, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив стягнути на його користь судові витрати, зазначивши, що детальний розрахунок з підтверджуючими матеріалами буде надано за результатами апеляційного перегляду справи.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 був присутнім 11 липня 2023 року під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, знав про результат ухваленого рішення.

Заява про стягнення судових витрат лише з відповідача ОСОБА_4 датована 14 липня 2023 року з відповідними доказами понесених витрат була подана

ОСОБА_1 в межах п`ятиденного строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України.

Врахувавши обсяг вимог заяви ОСОБА_1 та ту обставину, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_4 апеляційний суд відмовив, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для стягнення з нього на користь позивача і судових витрат.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зазначала, що із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавець принципово по-новому визначив роль суду у позовному провадженні - як арбітра, що надає оцінку тим доказам і доводам, які наводять сторони у справі, та не може діяти на користь будь-якої зі сторін, бо не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Тому саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.

Колегія суддів зазначає, що процесуальним законом визначено процесуальний наслідок неподання до закінчення судових дебатів вимоги на відшкодування судових витрат на правничу допомогу або подання доказів таких витрат із пропуском п`ятиденного строку з моменту ухвалення рішення у справі.

В такому випадку суд залишає заяву сторони про ухвалення додаткового судового рішення без розгляду.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Постанова Верховного Суду від 18 жовтня 2021 року у справі № 299/3611/19 (провадження № 61-9218св21).

З матеріалів справи також відомо, що 25 серпня 2023 року до Київського апеляційного суду представник ОСОБА_1, адвокат Воротиленко О. С. подав заяву про стягнення судових витрат з ОСОБА_4, ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 .

У поданій касаційній скарзі представник ОСОБА_1 вказує, що означена заява

від 25 серпня 2023 року фактично є такою ж заявою, як попередня, лише із зменшеним обсягом витрат на професійну правничу допомогу та є дещо видозміненою заявою.

Зі змісту заяви відомо, що ОСОБА_1 просив стягнути на свою користь витрати на професійну правничу допомогу з ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і зауважив, що докази понесених витрат долучив до заяви

від 14 липня 2023 року.

Тобто, подана представником ОСОБА_1 24 серпня 2023 року заява фактично є новою заявою, з іншими вимогами ніж заява від 14 липня 2023 року.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки заява ОСОБА_1 клопотання про поновлення пропущеного строку не містить, вона вважається такою, що подана до апеляційного суду з пропуском строку, визначеного частиною восьмою статті 141 ЦПК України.

Вищенаведеним також спростовуються аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про помилковість висновків суду апеляційної інстанції під час постановлення ухвали

від 12 вересня 2023 року.

................

Перейти до повного тексту