iplex360.Демо.Судові рішення

РІШЕННЯ

Іменем України

04 грудня 2024 року

м. Київ

справа №П/990/64/24

адміністративне провадження № П/990/64/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Хохуляка В.В.,

суддів: Васильєвої І.А., Гончарової І.А., Дашутіна І.В., Юрченко В.П.,

секретарі судового засідання: Змієвська А.С., Кліменко Д.І. (в частині дослідження доказів, що мають гриф обмеження доступу "ДСК")

за участю:

представника позивача Сугоняко Ю.П.,

представника відповідача Пантюхової Л.Р.,

представника третьої особи - Служби безпеки України Кір`яна Г.О.,

розглянув як суд першої інстанції у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу №П/990/64/24 за позовом ОСОБА_1 (ОСОБА_1) до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Рада національної безпеки і оборони України, Служба безпеки України про визнання протиправним і нечинним Указу в частині,

УСТАНОВИВ:

І. ПОЗОВНІ ВИМОГИ

ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, у якому (з урахуванням уточненої позовної заяви) позивач просить:

визнати протиправним і нечинним Указ Президента України від 07 грудня 2023 року №813/2023 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 07 грудня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" у частині введення в дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо громадянина Федеративної Республіки Німеччини ОСОБА_1 (ОСОБА_1), а саме пункт 182 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 07 грудня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій);

скасувати частково Указ Президента України від 07 грудня 2023 року №813/2023 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 07 грудня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" у частині введення в дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо громадянина Федеративної Республіки Німеччини ОСОБА_1 (ОСОБА_1), а саме пункт 182 Додатку 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 07 грудня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій).

ІІ. ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ПОЗИВАЧА ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ВІДПОВІДАЧА

В обґрунтування позовних вимог представник позивача посилається на те, що всупереч положенням Конституції України, а також практиці тлумачення й застосування положень статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Президент України ухвалив спірний Указ. Представник позивача вказує, що в оскаржуваній частині Указ Президента як рішення суб`єкта владних повноважень не відповідає критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС України та суперечить нормам частини першої та другої статті 3 Закону України "Про санкції", оскільки санкції до громадянина Федеративної Республіки Німеччини ОСОБА_1 застосовані за відсутності визначених цим Законом підстав та суперечать нормативно встановленим принципам їх застосування. Представник позивача вважає, що ОСОБА_1 не може розглядатися як суб`єкт, який здійснює терористичну діяльність, оскільки відповідно до статтей 23, 24 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" особи, винні у терористичній діяльності, притягуються до кримінальної відповідальності. У свою чергу, Офіс Генерального прокурора на адвокатський запит відповів, що кримінальні провадження, у яких містяться дані про притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності як підозрюваного, не встановлені. Принцип невинуватості закріплений положеннями частини першої статті 11 Загальної декларації прав людини, що також узгоджується з практикою ЄСПЛ у низці рішень. Отже, відсутні такі підстави, як дії іноземної фізичної особи ОСОБА_1, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, з якими Закон України "Про санкції" пов`язує можливість застосування санкцій, як і відсутні будь-які докази вчинення зазначених дій ОСОБА_1 взагалі.

Також, представник позивача зазначає, що рішення РНБО від 07.12.2023 не містить нормативних та фактичних підстав для застосування санкцій, як і жодних мотивів, які спонукали ухвалити таке рішення. Як вбачається, позивача не було повідомлено про те, що він вчинив дії, які становлять загрозу національній безпеці або інші дії, які є підставою застосування санкцій, як і про те, що стосовно нього розглядається питання про застосування санкцій. Таким чином, позивач був позбавлений можливості висловити свою позицію особисто або через представника з приводу звинувачень чи підозр, які слугували СБУ та РНБО приводом для включення позивача до санкційного списку. На думку представника позивача, при виданні спірного Указу недотримано принципів пропорційності та необхідності, а також порушено права особи на участь у прийнятті рішення, що вказує на протиправний характер обмежувальних заходів, які застосовано до позивача. Представник позивача вбачає, що безпідставне застосування санкцій до позивача може мати наслідком порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Безпідставне застосування санкцій до позивача грубо порушує його права на мирне володіння та розпорядження майном, гарантоване українським та міжнародним законодавством.

На підставі викладеного, представник позивача констатує, що на даний час не встановлено обставин, які б очевидно та беззаперечно вказували на достатність підстав для застосування санкцій до громадянина Федеративної Республіки Німеччина ОСОБА_1 і не має підстав вважати, що застосування санкцій є обґрунтованим, а тому є сумніви та підстави для судової перевірки доцільності застосування санкцій і дотримання принципів їх застосування, встановлених Законом України "Про санкції". Діяльність (дії) позивача не були і не є такими, що утворюють підстави для застосування санкцій, відтак, Указ Президента в оскаржуваній частині підлягає визнанню протиправним і нечинним, а позов - задоволенню (том 1 арк спр 2-4, 35-39).

Відповідач подав відзив на позовну заяву, вказує, що не погоджується з вимогами позивача, вважає їх необґрунтованими та просить відмовити у задоволенні позову. Представник Президента України посилається на положення статтей: 19, 102, 106, 107 Конституції України; 4, 10 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України"; 1, 3, 5 Закону України "Про санкції". Як зазначає відповідач, Радою національної безпеки і оборони України розглянуто та підтримано пропозиції Служби безпеки України щодо застосування санкцій, зокрема, до позивача, про що прийнято відповідне рішення. У подальшому, після надходження в установленому порядку на ім`я Глави держави відповідних матеріалів (Рішення з додатками, проект Указу та пояснювальної записки до нього), Президент України в межах реалізації зазначених вище приписів законодавства видав Указ, яким введено у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України. Викладене підтверджує той факт, що оскаржуваний Указ видано на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами України.

Також, відповідач звертає увагу, що Великою Палатою Верховного Суду сформовано правову позицію щодо меж судового контролю у подібних правовідносинах. Суд у постанові від 13.01.2021 у справі №9901/405/19 зазначив, що наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, про які йдеться у статті 3 Закону України "Про санкції", безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції. Судовий контроль за таким рішенням є обмеженим, оскільки суд, з одного боку, не може за Президента повторно оцінити наявність та достатність підстав для ведення таких санкцій в межах його дискреції (що означало б порушення принципу розподілу влади), але, з іншого боку, суд може перевірити дотримання меж такої дискреції та процедури введення санкцій.

Як відзначає представник відповідача, пункт 1 частини першої статті 3 Закону України "Про санкції" не містить вичерпного, конкретизованого, чіткого переліку дій, які в розумінні цієї норми створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам. Водночас, відсутність такого переліку підстав не свідчить про "розмитість" підстав для застосування санкцій, позаяк сфера для таких дій широка і вимагає від держави комплексного і безперервного реагування на загрози її безпеки. Вказана норма достатньо виразно пояснює (визначає), які суспільні відносини підлягають захисту з боку держави від неправомірних посягань, а також які суспільно-небезпечні діяння мають на меті припинити (чи запобігти їм) застосовані санкції. Підстави для застосування санкцій корелюються з їх видами (стаття 4 Закону України "Про санкції"), що в сукупності дає розуміння, які національні інтереси можуть вимагати захисту шляхом застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів відповідно до цього Закону. Як слідує, оскаржуваним Указом до позивача застосовано обмежувальні заходи (санкції) строком на п`ять років. Представник відповідача наголошує, що таке втручання держави у приватні інтереси позивача ґрунтується на принципах пропорційності, відповідності мети та ефективності. Поряд з цим, відповідно до установленої практики ЄСПЛ стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить три окремі норми. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий, та встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримано всі три критерії. Як указує представник відповідача, втручання держави у право позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону України "Про санкції". Затим, положення частини сьомої статті 41 Конституції України визначено, що використання власності не може завдавати шкоди, у тому числі, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Представник відпові

Крім того, як вважає відповідач, позивач неправильно трактує норми Закону України "Про санкції" в контексті мети застосування санкцій. Зокрема, метою застосування санкцій є захист національних інтересів і національної безпеки України шляхом накладення на особу певних заборон та обмежень. Застосування санкцій не є притягненням особи до відповідальності. Передбачений Законом України "Про санкції" механізм реагування на наявні та потенційні загрози національній безпеці має інше призначення, яке не слід ототожнювати із захистом охоронюваних законом прав та інтересів від кримінальних протиправних посягань та, відповідно, кримінальною відповідальністю за вчинення кримінальних порушень. Отже, санкції не є видом відповідальності за вчинені порушення, а є обмежувальними заходами, які застосовуються з метою невідкладного та ефективного реагування не лише на наявні, а й на потенційні загрози національним інтересам та національній безпеці України. Відтак, Президент України, враховуючи потребу невідкладного та ефективного реагування на потенційні загрози, використав надані йому Конституцією України повноваження з належною метою, що відповідає приписам Закону України "Про санкції" (том 1 арк спр 98-106).

Представник позивача подав до суду відповідь на відзив, де вказує, що наведені відповідачем у відзиві аргументи, обґрунтування і пояснення позивач не визнає та заперечує проти них в повному обсязі. Як зазначає представник позивача, позивач є керівником та власником декількох компаній, які здійснюють свою діяльність у сфері авіаційного лізингу. Також здійснює інвестиційну діяльність у багатьох країнах світу, в тому числі, був залучений до інвестиційних проектів в Україні у співпраці з державними підприємствами АТ "АНТОНОВ", АТ "МОТОРСІЧ". Нормами законодавства визначено та не заперечується відповідачем, що пропозиції щодо застосування санкцій виносяться на розгляд РНБО виключно за наявності достатніх підстав. Представник позивача констатує, що позивач не вчиняв жодних дій, які б могли стати підставою для застосування санкцій, жодна з перелічених в Законі України "Про санкції" підстав, не мала місця в діяльності позивача. Як наголошує представник позивача, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на позивача, згідно положень статті 77 КАС України. У свою чергу, надані відповідачем документи жодним чином не містять доказів правомірності свого рішення та видання Указу в оскаржуваній частині. На думку представника позивача, надані документи указують на формальний підхід до питання застосування санкцій. Представник позивача вважає, що Указ в оскаржуваній частині та Рішення РНБО прийняті з порушенням принципу законності, пропорційності і об`єктивності. Указ та Рішення не містять будь-яких юридичних та фактичних підстав свого прийняття, а також переконливих і зрозумілих мотивів, які б свідчили, що відповідні рішення суб`єктів владних повноважень не є свавільними, а базуються на достатній правовій та фактичній основі, яка дозволяє будь-які сторонній та неупереджені особі констатувати їх обґрунтованість. З урахуванням наданих відповідачем доказів, можна дійти висновку, що при визначенні осіб щодо яких пропонується застосувати санкції, не відбувається належного вивчення фактів та обставин, які є достатніми підставами для застосування санкцій, що є основною підставою для звернення до суду з метою належного судового контролю за прийнятими рішеннями. Представник позивача посилаючись на постанови Верховного Суду від 01.02.2024 у справі №344/9604/23, від 25.01.2024 у справі №160/1521/23, відзначає, що навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів, визначених у статті 2 КАС України, не скасовується, а навпаки, набуває особливого значення, зокрема, коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

Крім того, посилаючись на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Резолюцію ПАРЄ, Закон України "Про основні засади примусового вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів", Закон України "Про санкції", представник позивача зауважує, що застосування санкцій у виді стягнення активів в дохід держави, перебуває у прямій залежності від запровадження санкцій у виді блокування активів. Безпідставне та протиправне запровадження санкцій у виді блокування активів, безумовно призведе до позбавлення підсанкційної особи права власності на її активи через запровадження Законом України "Про санкції" механізм стягнення в дохід держави активів. Відтак, безпідставне застосування санкцій до позивача порушує його право на вільне володіння та розпорядження його майном (том 1 арк спр 127-145).

Служба безпеки України надала суду додаткові письмові пояснення. Представник третьої особи зазначає, що положення статей 1, 3 Закону України "Про санкції" передбачають можливість застосування санкцій до іноземних громадян, зокрема, які перебувають на території України на законних підставах. Заразом стверджуючи, що підстави застосування санкцій за своєю природою є об`єктивною стороною діяння, яка має наслідком застосування санкцій, позивач не звертає увагу на те, що вчинення певних дій нерозривно пов`язане з суб`єктом його вчинення. Враховуючи вищезазначене, позивача віднесено до суб`єктів, які зазначені у частині другій статті 1 Закону України "Про санкції".

Представник третьої особи посилається на рішення Верховного Суду у справі №9901/424/19, де суд зазначив, що санкції як економічні обмежувальні заходи є лише тимчасовим обмеженням, що стосуються, здебільшого, порушення права власності особи та носять превентивний характер.

Поряд з цим, представник третьої особи відзначає, що спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) не є видом юридичної відповідальності, а тому запровадження спеціальних обмежувальних заходів (санкцій) до позивача не ставить за провину діяння, визначене законом як правопорушення, зокрема такого, яке тягне кримінальну відповідальність. Дані (інформація), які слугували приводом для застосування санкцій до позивача, СБУ зібрала з використанням системи контррозвідувальних, пошукових, режимних, адміністративно-правових заходів відповідно до мети їх застосування (згідно зі статтею 1 Закону України "Про санкції"). У сукупності зібрані таким чином дані (інформація) дали підстави для включення позивача до "санкційного списку". Водночас важливо звернути увагу, що помилково буде розцінювати зібрані СБУ обставини (підстави для застосування санкцій), як достеменно встановлені факти на кшталт складу злочину, як підстави для кримінальної відповідальності.

РНБО України, як єдиний спеціальний конституційний колегіальний орган наділений виключною компетенцією надавати оцінку наявності в діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенційних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України тощо та приймати за результатами такої оцінки відповідне рішення. За таких обставин порядок прийняття рішень про застосування санкцій унормовано законодавством, але саме прийняття та обґрунтування рішень про наявність в діях окремих суб`єктів, зокрема, реальних та потенційних загроз національним інтересам враховує значну кількість обставин із здійсненням їх критичного оцінювання. Прийняттю рішення про застосування санкцій передувала оцінка обставин, передбачених Законом України "Про санкції", а також інших обставин, що мали значення у конкретній ситуації та знаходяться у площині державного управління у сфері національної безпеки, оборони тощо.

Враховуючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози, Президент України, РНБО України та СБУ використали свої повноваження з належною метою, що відповідає Закону України "Про санкції", -захист національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидія терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави (том 2 арк спр 26-39).

До суду надійшли додаткові пояснення позивача. Як указує представник позивача, позивач вважає, що Президент України неправильно оцінив наявність підстав для введення санкції відносно позивача, оскільки третіми особами не надано матеріалів, які обґрунтовували подання до РНБО для застосування санкції до позивача. Від СБУ суду не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують підстави для введення санкцій. Самі по собі рішення РНБО та Президента України не можуть бути такими доказами. Посилання СБУ на постанову ВП КАС ВС від 01.06.2020 по справі № 9901/405/19 є нерелевантним, оскільки в зазначеному рішенні позивач не оспорював процедуру прийняття рішення РНБО та Указу Президента щодо прийняття санкцій. Разом з тим, відповідач вірно зауважив, що диспозиція в статті 3 Закону України "Про санкції" є оціночним поняттям. У свою чергу, оціночне поняття сприяє зловживанню дискреційними повноваженнями органами влади.

Представник позивача стверджує, що документів, які підтверджують вчинення ОСОБА_1 дій, передбачених пунктом 1 частини 3 Закону України "Про санкції" сторона не надала. Не має жодного доказу, який обґрунтовував підстави для застосування санкцій щодо Позивача, що зазначені у статті 3 Закону України "Про санкції". Не надано жодних доказів, які підтверджують взаємовідносини позивача з громадянами країни-агресора та підтримку політики країни-агресора або будь-яку співпрацю, фінансування, сприяння країні-агресору з моменту повномасштабного вторгнення рф на територію України. Відсутнє й обґрунтування та докази того, що дії позивача, якимось чином створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України. В поясненнях, наданих СБУ не наведено доказів досягнення легітимної мети застосування санкцій, а застосування санкцій порушило співвідношення публічних інтересів до приватного інтересу (том 2 арк спр 180-182).

ІІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

08.03.2024 до Верховного Суду як суду першої інстанції надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (ОСОБА_1) до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправним і нечинним Указу в частині.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.03.2024 колегію суддів для розгляду цієї справи визначено у складі: головуючий (суддя-доповідач) Хохуляк В.В., судді: Васильєва І.А., Гончарова І.А., Дашутін І.В., ОСОБА_2.

Ухвалою Верховного Суду від 22.03.2024 відкрито провадження у справі №П/990/64/24, судове засідання призначено за участю сторін.

Під час розгляду адміністративної справи у відкритому судовому засіданні 22.05.2024 судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Раду національної безпеки і оборони України та Службу безпеки України.

Ухвалами суду від 15.04.2024, 20.05.2024 задоволено заяву представника позивача - адвоката Богатира Володимира Вікторовича, клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції з розгляду справи №990/64/24 поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, клопотання представника позивача про допуск перекладача у справі №990/64/24.

У зв`язку з ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 02.07.2024 "Про звільнення ОСОБА_2 з посади судді Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку" здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, відповідно до якого, колегію суддів для розгляду цієї справи визначено у складі: головуючий (суддя-доповідач) Хохуляк В.В., судді: Васильєва І.А., Гончарова І.А., Дашутін І.В., Юрченко В.П.

Розгляд справи здійснювався у відсутність представника РНБО, якому належним чином повідомлялось про час, дату і місце розгляду справи.

Розглянувши справу за участю представників позивача, відповідача, СБУ, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

ІV. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Указом Президента України від 07.12.2023 №813/2023 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 07.12.2023 Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), яким підтримано внесені Службою безпеки України пропозиції щодо застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій). Застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до: фізичних осіб згідно з додатком 1, юридичних осіб з додатком 2.

Зокрема, згідно з додатком 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України ФІЗИЧНІ ОСОБИ, до яких застосовуються персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції)

№ з/п 182. ОСОБА_1 (ОСОБА_1), ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Федеративної Республіки Німеччина.

Вид обмежувального заходу (відповідно до Закону України "Про санкції"):

1) блокування активів - тимчасове позбавлення права користуватися та розпоряджатися активами, що належать фізичній або юридичній особі, а також активами, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними;

2) обмеження торговельних операцій (повне припинення);

3) обмеження, часткове чи повне припинення транзиту ресурсів, польотів та перевезень територією України (повне припинення);

4) запобігання виведенню капіталів за межі України;

5) зупинення виконання економічних та фінансових зобов`язань;

6) заборона участі у приватизації, оренді державного майна резидентами іноземної держави та особами, які прямо чи опосередковано контролюються резидентами іноземної держави або діють в їх інтересах.

Строк застосування - п`ять років.

Вважаючи Указ Президента України 07.12.2023 №813/2023 в частині введення у дію позиції №182 додатку до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 07.12.2023 таким, що підлягає скасуванню, через свого представника звернувся з позовом до Верховного Суду як суду першої інстанції.

V. ОЦІНКА СУДУ на підставі норм права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою цієї статті визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За змістом статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Згідно зі статтею 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Положеннями статті 107 Конституції України визначено, що РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. РНБО координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою РНБО є Президент України. Рішення РНБО вводяться в дію указами Президента України.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 10 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" рішення РНБО приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Рішення РНБО, введені в дію указами Президента України, є обов`язковими до виконання органами виконавчої влади.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про санкції" (далі - Закон № 1644-VII) з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи.

Положеннями пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1644-VII визначено, що підставами для застосування санкцій є: дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб`єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

Підставою для застосування санкцій також є вчинення іноземною державою, іноземною юридичною особою, юридичною особою, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземцем, особою без громадянства, а також суб`єктами, які здійснюють терористичну діяльність, дій, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, стосовно іншої іноземної держави, громадян чи юридичних осіб останньої (частина третя вказаної статті).

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1644-VII пропозиції щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій виносяться на розгляд РНБО Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Службою безпеки України.

Частиною третьою вказаної статті визначено, що рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій щодо окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які знаходяться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб`єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами 1- 21, 23- 25 частини першої статті 4 цього Закону, приймається РНБО та вводиться в дію указом Президента. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента і є обов`язковим до виконання.

Види санкцій визначено у статті 4 Закону № 1644-VII. Такими, зокрема, є: блокування активів - тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном; запобігання виведенню капіталів за межі України; інші санкції, що відповідають принципам їх застосування, встановленим цим Законом (пункти 1, 4, 25 частини першої цієї статті).

Положеннями частини першої статті 90 КАС визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Розглядаючи цю справу Верховний Суд ураховує, що Законом № 1644-VII передбачено підстави, принципи та порядок застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), а за нормами Конституції України до компетенції Президента України віднесено повноваження щодо введення в дію рішень Ради національної безпеки і оборони України, якими ці санкції застосовуються чи продовжуються.

У справі, яка переглядається, оскаржуваним Указом Президента України введено в дію рішення РНБО, яким, зокрема, до позивача застосовані персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції).

Законом України "Про раду національної безпеки і оборони України" визначено, що рішення про застосування персональних санкцій приймає Рада національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, до функцій якого віднесена координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію.

Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Правилами частини першої статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінюючи оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень на предмет його правомірності, суд вважає необхідним вказати, що неправильним є ототожнення зібраної компетентними органами інформації, яка є підставою для застосування адміністративно-обмежувальних заходів (санкцій), з достеменно встановленими фактами, які є підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Законом № 1644-VII передбачено механізм реагування на наявні та потенційні загрози національній безпеці, який істотно відрізняється від механізму захисту охоронюваних законом прав та інтересів від кримінально-протиправних посягань та, відповідно, кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень.

Санкції в розумінні Закону № 1644-VII не є видом (формою, засобом, механізмом) відповідальності, оскільки дії, за фактом реалізації яких вони застосовуються до суб`єкта, котрий їх здійснив, в більшості випадків не містять ознак вольового протиправного порушення заборон, визначених відповідним законодавством, для кваліфікації якого необхідно встановити ознаки складу правопорушення. Наявність чи відсутність відповідного вироку та/або порушеного кримінального провадження за ознаками злочину, пов`язаного з посяганням на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності чи подібного до них, не є обставиною, з якою Закон № 1644-VII пов`язує підстави для застосування санкцій.

У постанові від 06.07.2023 у справі № 9901/376/21, від 27.08.2024 у справі №800/162/16 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що санкції, передбачені Законом № 1644-VIІ, не є видом покарання чи відповідальності. Вони виконують функції обмежувального економічного заходу щодо осіб, які, зокрема, становлять для України загрозу посягання на її національні інтереси, національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність. Однією з підстав для застосування такого обмежувального заходу є дії, які створюють об`єктивні підозри для відповідних органів влади щодо терористичної діяльності цієї особи, і саме ці органи, як у цьому випадку СБУ та КМУ, надають РНБО відповідні пропозиції.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.07.2022 у справі №9901/348/21 сформулювала такі висновки.

Закон № 1644-VII є регулятивним нормативним актом, який встановлює (запроваджує) ряд обмежень на демократичну участь у випадку загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також задля протидії терористичній діяльності.

Цей Закон, як можна побачити зі змісту наведених вище його приписів, дозволяє обмежувати певні права та свободи (право власності, право на підприємницьку діяльність тощо), не змінюючи при цьому провідних (ключових) цінностей, що становлять основу Конституції України.

За цим актом держава має легітимну можливість відступати від певних гарантованих конституційних прав, але водночас для того, щоб запобігти загрозам державного свавілля чи авторитаризму, повинна застосовувати обмежувальні заходи (санкції) винятково, тимчасово, використовувати їх як крайній і як необхідний (невипадковий) захід. Повинна застосовувати їх співмірно з тими загрозами національним інтересам, національній безпеці чи для протидії терористичній діяльності, яким держава намагається запобігти з їхньою поміччю.

Оскільки обмежувальні заходи є чутливими для осіб, до яких вони можуть бути застосовані, та мають відповідати певним стандартам обмеження основних прав, одним з яких є забезпечення балансу між потребами національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності держави, з одного боку, та демократії і прав людини, з другого, у цьому Законі визначені види обмежувальних заходів (санкцій), підстави їхнього застосування, окреслено коло осіб, до яких вони застосовуються, а також за яких умов. Встановлені органи державної влади, які вносять пропозиції про застосування санкцій, інституція, яка приймає рішення про їхнє застосування, та порядок, за яким втілюються ці заходи.

Позаяк главою держави і гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина є Президент України, беручи до уваги, що використання санкцій в особливий спосіб перебуває на межі втручання в права особи, гарантовані Конституцією України, Закон № 1644-VII передбачає, що рішення щодо застосування певного виду санкцій приймається РНБО та вводиться в дію указом Президента України, на якого власне й покладається відповідальність гарантувати як національні інтереси, національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність України, так і принципи правової держави, права і свободи людини і громадянина.

У цьому сенсі Закон № 1644-VII досить чітко і передбачувано визначав підстави, умови, мету застосування санкцій.

При введенні в дію рішення РНБО про такі санкції, Президент як гарант Конституції України, якому народом України надано представницький мандат. Реалізував надані Конституцією України повноваження вводити в дію рішення РНБО. Мета застосування санкцій у цьому випадку обумовлена реалізацією суверенного права держави України на захист національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності. Такі санкції кожна держава може вводити самостійно, за власним переконанням, яке від її імені оформлюється рішенням уповноваженого державного органу.

Суд не може за Президента повторно оцінити наявність та достатність підстав для введення в дію Рішення РНБО про застосування санкцій, оскільки це означало б порушення принципу розподілу влади, встановленого положеннями статті 6 Конституції України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.08.2024 у справі №800/162/16 указала, що з урахуванням особливостей процедури застосування санкцій (рішення РНБО уводиться в дію указом Президента України) Велика Палата Верховного Суду зауважує, що певним обсягом дискреційних повноважень у спірних правовідносинах наділена РНБО як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, одним із завдань діяльності якого є невідкладне та ефективне реагування на наявні та потенційні загрози національним інтересам і безпеці України. Діяльність РНБО у спірних правовідносинах є своєрідним фільтром, який з-поміж зібраних правоохоронними органами матеріалів покликаний виокремити реальні загрози національним інтересам, про які має бути повідомлений Президент України.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Водночас в окремих категоріях спорів про оскарження рішень суб`єктів владних повноважень (наприклад, спорів щодо накладення спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів) судовий контроль може піддаватися певним обмеженням з огляду на сферу реалізації дискреційних повноважень органів, якими прийнято оскаржувані рішення, що не суперечить наведеним приписам Конституції України.

Зокрема, вирішуючи спір щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, прийнятого в межах дискреційних повноважень, суд може оцінювати те, чи прийняте таке рішення в межах дискреції відповідного органу та чи не має воно ознак свавілля.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обсяг і результат оцінки Президентом України істотності ризиків, які стали підставою для застосування обмежувальних заходів щодо позивача, є поза межами судового контролю, оскільки адміністративний суд не наділений повноваженнями ані вирішувати питання національної безпеки і оборони, ані координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Виключено частину судового рішення, яка містить службову інформацію.

Згадані документи утримують в собі інформацію про те, що саме зазначені обставини були наведені СБУ у пропозиціях, скерованих до РНБО. Викладене спростовує доводи позивача щодо відсутності підстав для застосування санкцій.

Суд установив, що СБУ звернулась до РНБО з пропозиціями про застосування, у тому числі до позивача, обмежувальних заходів (санкцій), передбачених Законом України "Про санкції", з метою невідкладного та ефективного реагування на потенційні загрози національним інтересам і безпеці держави.

РНБО підтримала внесені СБУ пропозиції щодо застосування санкцій, про що прийняла відповідне рішення. Відтак, Президент України, видавши Указ, реалізував владні управлінські функції в межах власних конституційних повноважень.

Оскаржуваним Указом Президента України введено в дію рішення РНБО про застосування санкцій до фізичних осіб згідно додатку, зокрема, до позивача.

Розглядаючи справу судом установлено, що доводи позивача щодо процедури введення санкцій не є підставою цього позову, тому відповідна процедура є такою, що не оспорюється.

Види застосованих Указом санкцій та їх кількість визначається безпосередньо органом застосування, який, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, використовує передбачені законом заходи з метою захисту цих інтересів.

Суд визнає, що відповідальність за повноту і достовірність відомостей, викладених у пропозиціях СБУ, несе їх ініціатор, а також інші уповноважені органи, які подали ініціатору інформацію.

Поряд з цим, РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, визначає достатність підстав для застосування санкцій та необхідність їх застосування, з метою невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам та безпеці України, несе відповідальність за їхню об`єктивність, відповідність меті та ефективності, а також дотримання принципам застосування санкцій, відповідно до частини другої статті 3 Закону України "Про санкції".

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.01.2021 у справі №9901/405/19, постанові від 06.07.2023 у справі №9901/635/18 указувала, що наявність реальної чи потенційної загрози національній безпеці, національним інтересам, суверенітету і територіальній цілісності України, про які йдеться у статті 3 Закону України "Про санкції", безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції.

Позаяк главою держави і гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав та свобод людини і громадянина є Президент України, беручи до уваги, що використання санкцій в особливий спосіб перебуває на межі втручання в права особи, гарантовані Конституцією України, Закон № 1644-VII передбачає, що рішення щодо застосування певного виду санкцій приймається РНБО та вводиться в дію указом Президента України, на якого, власне, й покладається відповідальність гарантувати як національні інтереси, національну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність України, так і принципи правової держави, права та свободи людини і громадянина. У цьому сенсі Закон № 1644-VII досить чітко і передбачувано визначав підстави, умови та мету застосування санкцій.

Суд убачає, що доводи позивача більшою мірою звернені до відповідача щодо безпідставного застосування санкцій, без врахування прийняття цього рішення на підставі інформації, наданої ініціатором - СБУ та обговореної на засіданні координаційного колегіального органу - РНБО, що мало наслідком прийняття відповідного рішення.

Дотримуючись положень конституційного принципу "розподілу влади", який забезпечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим завданням є здійснення правосуддя, суд зазначає, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а у гарантуванні дотримання прав та інтересів фізичних і юридичних осіб від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

Предметом судового контролю може бути лише оцінка дотримання державою у конкретній ситуації гарантій правомірного втручання, зокрема, у право на мирне володіння майном особою, до якої застосовані відповідні санкції.

До спірних правовідносин застосовна стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційний легітимній меті втручання у право:

втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання - або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий, і, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Таке втручання держави у вказане право ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону № 1644-VII. Наведене вище правове регулювання відповідає ознакам якісного закону, оскільки воно було доступним, чітким і передбачуваним за наслідками для позивача.

Здійснюючи діяльність, яку можна оцінити як таку, що несе реальні чи потенційні ризики національним інтересам України, її національній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності, позивач не міг не усвідомлювати, що такі його дії зумовлюватимуть застосування відповідних юридичних наслідків. Право особи на участь у прийнятті щодо неї управлінських рішень не є абсолютним. Багато процедур адміністративного характеру не передбачають такої безпосередньої участі адресата відповідного рішення. З огляду на це, всі сумніви особи у правомірності рішень і дій щодо неї суб`єкта владних повноважень може усунути суд під час здійснення відповідного контролю.

Суд вважає необґрунтованими доводи позивача про відсутність законних підстав для застосування санкцій, оскільки підпунктом першим частини 1 статті 3 Закону №1644-VII чітко зазначено, що підставою для застосування санкцій є дії суб`єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

Тобто, в такому випадку, достатньо встановлення компетентними і повноважними органами держави не лише реальної загрози в діях певного суб`єкта, а й прихованої, яка за певних умов може стати реальною.

Представник позивача від імені останнього надав суду ті пояснення, які вважав за потрібне, однак не спростував фактичні підстави для застосування санкцій до позивача. Тому, необґрунтованим є твердження останнього про протиправний характер застосованих до нього обмежувальних заходів.

Використання власності не може завдавати шкоди, зокрема, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства (частина сьома статті 41 Конституції України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.07.2023 у справі №9901/635/18 звертала увагу на те, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції допускає реалізацію державою права вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Зазначене відповідає вищевказаному припису Конституції України.

Втручання у право мирного володіння майном позивача має легітимну мету забезпечити контроль за власністю особи, яка могла та може надалі використовувати свою власність на шкоду національній безпеці України, її суверенітету та територіальній цілісності. Вказаний контроль є необхідним для ефективного реагування держави на загрози її безпеці, що підтверджує, зокрема, преамбула Закону № 1644-VII. Зазначена мета відповідає пункту 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Як убачається, оспорюваний Указ Президента містить спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), що за своєю природою є адміністративними (економічними) запобіжними заходами, які мають превентивний характер. Метою їх застосування є невідкладене та ефективне реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України.

Суд визнає, що тимчасове обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном є втручанням держави у його право на мирне володіння майном, але таке втручання держави у вказане право є пропорційним легітимній меті, ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону України "Про санкції".

Таким чином, Верховний Суд вважає, що видаючи Указ в оскаржуваній частині, Президент реалізував конституційні повноваження, у порядку та на підставі законодавства України, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення, тобто, пропорційно.

Отже, дослідивши матеріали справи, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, ґрунтуючись на засадах верховенства права, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

За правилами статті 139 КАС України понесені позивачем судові витрати у вигляді судового збору за подання цього позову, не відшкодовуються.

Абзаци 19-30, 50, 51 мотивувальної частини цього судового рішення містять інформацію з грифом обмеження доступу "для службового користування".

Ураховуючи перебування 09.12.2024 судді Васильєвої І.А. у відпустці, повне судове рішення підписано у перший робочий день складу колегії суддів.

Керуючись статтями 2, 22, 245, 246, 262, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (ОСОБА_1) до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Рада національної безпеки і оборони України, Служба безпеки України про визнання протиправним і нечинним Указу Президента від 07 грудня 2023 року № 813/2023 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 07 грудня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" у частині введення в дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо громадянина Федеративної Республіки Німеччини ОСОБА_1 (ОСОБА_1), а саме пункт 182 Додатку 1 до зазначеного рішення - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення суду складено та підписано 10.12.2024.

--------------------

................

Перейти до повного тексту