ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 705/2485/17
провадження № 61-4433св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25 листопада 2022 року у складі судді Єщенко О. І. та постанову Черкаського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у складі колегії суддів Нерушак Л. В., Вініченка Б. Б., Новікова О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, в якому просив стягнути
з ОСОБА_3 на свою користь борг у розмірі 20 000,00 дол. США
у гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на день ухвалення рішення.
Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 23 червня 2017 року відкрито провадження у справі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим Ізмайлівським відділом ЗАЦС Управління ЗАЦС міста Москви 09 вересня 2014 року.
01 березня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про залучення до участі у справі як співвідповідача правонаступника після смерті ОСОБА_3 - ОСОБА_2, яка є сестрою померлого та спадкоємцем квартири.
Також ОСОБА_1 подав до суду позовну заяву у новій редакції, в якій спросив стягнути з ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 20 000,00 дол. США у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на день ухвалення рішення; у рахунок погашення заборгованості за договором позики у розмірі 20 000,00 дол. США, що в у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на день подання позову становить 534 000,00 грн, звернути стягнення на спадкове майно - на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що 16 квітня 2013 року ОСОБА_3 позичив у нього грошові кошти у розмірі 20 000,00 дол. США, що в гривневому еквіваленті на день укладення договору становило 159 800,00 грн, та зобов`язався повернути борг без сплати відсотків у строк до 01 квітня 2016 року, склавши боргову розписку.
Згідно умов договору позики ОСОБА_3 зобов`язався у випадку невиконання зобов`язань з повернення позики зареєструвати за ОСОБА_1 право власності на належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 та передав останньому правовстановлюючі документи на вказану квартиру.
26 грудня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 домовились про продовження строку повернення боргу до 01 січня 2017 року.
В обумовлений договором позики строк ОСОБА_3 не повернув позивачу борг, тому у червні 2017 року останній звернувся за захистом своїх прав до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_3 суми боргу за цим договором.
22 липня 2017 року позивач з Реєстру прав на нерухоме майно дізнався, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 вже зареєстровано за іншою особою на підставі рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19 червня 2017 року
Із тексту рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19 червня 2017 року ОСОБА_1 стало відомо про те, що боржник ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а право власності на належну йому квартиру у порядку спадкування за рішенням суду визнано за його сестрою ОСОБА_2
05 жовтня 2017 року він пред`явив вимогу кредитора до спадкоємця боржника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 шляхом направлення письмової претензії через Уманську міську державну нотаріальну контору. Проте задовольнити вимоги позивача шляхом одноразового платежу спадкоємець ОСОБА_2 відмовилась.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 16 лютого 2021 року клопотання ОСОБА_2 про закриття провадження у справі задоволено частково.
Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та звернення стягнення на спадкове майно в частині вимог до ОСОБА_3 .
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 про звернення стягнення на спадкове майно та визнання права власності відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті судом ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 23 червня 2017 року, а саме скасовано арешт на все рухоме та нерухоме майно, яке належить ОСОБА_3 у межах заявлених позовних вимог.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що у матеріалах справи відсутні докази про коло спадкоємців ОСОБА_3, наявність спадкового майна та розмір часток спадкоємців у спадковому майні.
Право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 визнано в порядку спадкування після смерті її матері ОСОБА_4, а не після смерті її брата ОСОБА_3, а тому правові підстави для задоволення вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на спадкове майно в рахунок стягнення боргу за договором позики відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25 листопада 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року.
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25 листопада 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 22 травня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25 листопада 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року, витребував справу з суду першої інстанції.
20 червня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 повідомила суду недостовірні відомості про те, що спірна квартира належала лише її матері ОСОБА_4, а її брат ОСОБА_3 мав право довічно проживати у спірній квартирі. Зазначене спростовується свідоцтвом про право власності на майно від 24 червня 1993 року № 1003, у якому зазначено, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності.
ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру на підставі рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19 червня 2017 року у справі №705/1738/17 за позовом ОСОБА_2 до Уманської міської ради про визнання права власності. Проте суд під час розгляду вказаної справи не встановлював обставин справи, не перевіряв наявні у матеріалах справи докази, оскільки Уманська міська рада позов визнала.
Оскільки ОСОБА_2 набула право власності в тому числі на належну померлому частку квартири, позивач вважає наявними підстави для задоволення позову.
ОСОБА_1 у встановленому законом порядку заявив вимогу кредитора до спадкоємця ОСОБА_2 шляхом направлення письмової претензії через Уманську міську державну нотаріальну контору, проте ця вимога залишилася без відповіді.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права, зокрема статей 1216 та 1282 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
Відповідач не скористалась своїми правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направила.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що 16 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір позики коштів, відповідно до умов якого останній отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 20 000 дол. США, що у гривневому еквіваленті за курсом НБУ складає 159 800 грн, зобов`язався повернути борг до 01 квітня
2016 року. У разі невиконання обов`язків з повернення боргу позичальник зобов`язався зареєструвати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за позивачем, надавши останньому правовстановлюючі документи на вказану квартиру.
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2, виданого 09 вересня 2014 року Ізмайловським відділом ЗАЦС відділу ЗАЦС міста Москви, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Солнечногорськ Московської області, росія.
Згідно з копією свідоцтва про право власності на житло від 24 червня 1993 року № 1003, виданого Уманським відділом житлового господарства, квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна квартира за адресою:
АДРЕСА_2, на підставі рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19 червня 2017 року на праві приватної власності належить ОСОБА_2
05 жовтня 2017 року у порядку статті 1281 ЦК України ОСОБА_1 звернувся до Уманської міської державної нотаріальної контори з претензією кредитора, у якій повідомив про наявність у померлого ОСОБА_3 невиконаних боргових зобов`язань на суму 20 000,00 дол США, що у гривневому еквіваленті станом на 06 жовтня 2017 року становить 542 000,00 грн та просив повідомити спадкоємців померлого ОСОБА_3 про їх обов`язок задовольнити вимоги у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
У матеріалах справи відсутні відповідь Уманської міської державної нотаріальної контори, спадкова справа померлого ОСОБА_3 та інформація про наявність спадкоємців.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".
Кредиторові спадкодавця належить пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги (частина друга статті 1281 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
У позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що 16 березня 2013 року
ОСОБА_3 отримав від нього у борг грошові кошти у розмірі 20 000 дол США строком до 01 квітня 2016 року, який в подальшому був продовжений до 01 січня
2017 року, що підтверджується договором позики від 16 квітня 2014 року, розпискою
від 16 квітня 2013 року та додатковою угодою до договору позики від 26 грудня
2013 року про продовження строку дії договору.
Свої боргові зобов`язання за договором позики ОСОБА_3 не виконав.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
У визначений законом строк ОСОБА_1 звернувся до Уманської міської державної нотаріальної контори з вимогою про задоволення вимог кредитора спадкодавця,
а саме 06 жовтня 2017 року. Крім того, з вимогою про задоволення вимог кредитора позивач звернувся до ОСОБА_5, яка є сестрою померлого ОСОБА_3, шляхом пред`явлення позовної заяви про звернення стягнення на спадкове майно.
Кредитор може пред`явити вимогу до спадкоємців боржника, які прийняли спадщину, відповідно до вимог ст. 1281 ЦК України в один із таких способів: 1) безпосередньо спадкоємцю; 2) опосередковано - через нотаріуса за місцем відкриття спадщини (за межами України - через консульську установу).
У постанові Верховного Суду від 08 березня 2023 рок у справі № 669/446/17 (провадження № 61-8415св21) зазначено, що "у разі смерті фізичної особи, боржника за зобов`язанням у правовідносинах, що допускають правонаступництво у порядку спадкування, обов`язки померлої особи (боржника) за загальним правилом переходять до іншої особи її спадкоємця, тобто відбувається передбачена законом заміна боржника у зобов`язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину. Отже, правовідносини, що виникли між банком та боржником (який помер), після його смерті трансформуються у зобов`язальні правовідносини, що виникли між кредитодавцем та спадкоємцями боржника і вирішуються у порядку статті 1282 ЦК України. При вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника, судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини: чи пред`явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1282 ЦК України, оскільки у разі пропуску таких строків, на підставі частини четвертої статті 1281 ЦК України кредитор позбавляється права вимоги; коло спадкоємців, які прийняли спадщину; при дотриманні кредитором строків, визначених статтею 1282 ЦК України, та правильному визначенні кола спадкоємців, які залучені до участі у справі як відповідачі, суд встановлює дійсний розмір вимог кредитора (перевіряє розрахунок заборгованості станом на день смерті боржника, який є днем відкриття спадщини); при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України".
Разом з тим, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не встановив обставин, які мають значення для правильного вирішення спору у контексті вимог чинного законодавства про те, що спадкоємці можуть, за наявності правових підстав, відповідати за обов`язки спадкодавця у межах вартості спадкового майна, й що при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити коло всіх спадкоємців після смерті боржника, обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України.
Так, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення суду, дійшов висновку про відмову
у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині звернення стягнення на спадкове майно
з тих підстав, що таке спадкове майно було прийнято ОСОБА_5 після смерті матері ОСОБА_4, а не після смерті брата ОСОБА_3 . Під час судового розгляду встановлено відсутність в матеріалах справи відомостей про коло спадкоємців після смерті ОСОБА_3, наявність спадкового майна, його склад, місцезнаходження та вартість, хто із спадкоємців яку конкретно спадщину прийняв,
а також обсяг одержаного у спадщину майна, його вартість та розмір часток спадкоємців у спадковому майні. З такими висновками суду першої інстанції погодився
і апеляційний суд.
Разом з тим, як свідчать матеріали справи, судами не досліджувалась спадкова справа після смерті ОСОБА_3, не були з`ясовані відомості щодо кола спадкоємців після смерті останнього. Залучивши до участі у справі в якості відповідача сестру померлого ОСОБА_5, суд першої інстанції не перевірив, чи приймала вона спадщину після смерті саме ОСОБА_6 та чи звертались інші особи із заявами про прийняття спадщини або про відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6, чи були складені останнім заповіти та чи була взагалі відкрита спадкова справа, з тим, щоб залучити всіх правонаступників після смерті відповідача.
Крім того, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що в матеріалах справи містяться суперечливі відомості щодо права власності на квартиру АДРЕСА_1, на яку позивач просить звернути стягнення в рахунок погашення боргу за договором позики. Судами не надано оцінку свідоцтву про право власності на житло № 1003, виданому відділом житлового господарства Уманського міського виконавчого комітету 24 червня 1993 року.
Так, згідно свідоцтва про право власності на житло № 1003, виданого відділом житлового господарства Уманського міського виконавчого комітету 24 червня
1993 року, вказана квартира належать на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Вказане свідоцтво ОСОБА_3 передав позивачу ОСОБА_1 в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, зобов`язавшись у випадку невиконання таких зобов`язань зареєструвати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за позивачем.
Натомість, у рішенні Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19 червня 2017 року, ухваленому у справі № 705/1738/17, яке набрало законної сили, зазначено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло № 1003 від 24 червня 1993 року, виданого відділом житлового господарства Уманського міського виконавчого комітету вказана квартира належить лише ОСОБА_4 .
За життя, 24 грудня 2002 року, ОСОБА_4 склала заповіт, згідно якого належну їй квартиру АДРЕСА_1 заповіла своїй дочці ОСОБА_7 з правом довічного проживання у вищевказаній квартирі її сина, та брата позивача - ОСОБА_3 . Вказаний заповіт посвідчений Уманською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-1070.
При цьому, вказані обставини судом встановлені з позовної заяви ОСОБА_2 . Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19 червня 2017 року про задоволення позову ухвалено відповідно до частини четвертої статті 174 ЦПК України у зв`язку із визнанням відповідачем Уманською міською радою Черкаської області позовних вимог без подальшого з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиційність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.
Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиційного встановлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку.
Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц).
Оскільки позивач не був учасником справи № 705/1738/17, рішення у цій справі не має преюдиційного значення щодо встановлених в ньому обставин.
Отже, виходячи з наведеного, слід дослідити матеріали цивільної справи
№ 705/1738/17 з метою усунення вищевказаних суперечностей та встановлення підстав припинення права ОСОБА_3 на частку у спільному майні.
Загальними вимогами цивільного процесуального права, закріпленими у статтях 76-81, 83, 84, 175, 178, 228, 264 ЦПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм правової оцінки, а також оцінки всіх доказів.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.