ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 714/1022/23
провадження № 61-3235св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції в інтересах ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Орган опіки і піклування Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Орган опіки і піклування Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року в складі судді Костишин Н. Я. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року в складі колегії суддів Височанської Н. К., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та історія справи
У серпні 2023 року Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції звернулося до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який народився у м. Мілані (Італійська Республіка).
Дитина від народження та до вивезення в Україну 30 липня 2022 року зростала в Італійській Республіці.
28 липня 2022 року ОСОБА_2 після сварки з ОСОБА_1 вирішила покинути квартиру, в якій вони проживали, разом з їх сином ОСОБА_4 . Вона написала та підписала документ, в якому повідомила, що переїде в будинок до подруги в м. Мілані і що батько зможе бачити свого сина коли захоче.
Через три дні батько дитини отримав телефонний дзвінок від ОСОБА_2, яка повідомила йому, що вона разом з їх сином перебувають в Україні і що вони залишаться там на деякий час, щоб вона змогла піклуватися про свою бабусю. Після чого ОСОБА_2 підтвердила, що вони повернуться до Італійської Республіки до 20 грудня 2022 року. За поясненнями позивача згодом виявилося, що малолітній ОСОБА_5, впавши з ліжка, начебто зламав ключицю і тому ОСОБА_2 заявила, що не може повернутися з дитиною до Італійської Республіки.
01 березня 2023 року ОСОБА_1 через відповідний Центральний орган Італійської Республіки звернувся до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція) із заявою про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки.
Міністерство юстиції України звернулося до ОСОБА_2 з метою роз`яснення положень Гаазької конвенції та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Італійської Республіки.
21 квітня 2023 року отримано пояснення ОСОБА_2, відповідно до яких остання немає наміру повертатися з дитиною до Італійської Республіки.
Позивач стверджував, що ОСОБА_2 здійснила незаконне вивезення дитини на територію України та незаконне її утримування на території України, чим порушує право позивача піклуватися про дитину, а також брати участь у вихованні дитини.
Виходячи з наведеного, позивач просив суд:
- визнати незаконним переміщення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов`язати ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання в Італійській Республіці:
- у разі відмови відповідачки повернути дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, відібрати дитину і передати батькові;
- покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Італійської Республіки на позивача;
- ухвалити судове рішення у цій справі протягом шести тижнів від дати отримання позовної заяви;
- допустити негайне виконання цього рішення в частині повернення дитини до Італійської Республіки.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення
Рішенням Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року позов Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції звернулося до суду в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Орган опіки і піклування Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки задоволено частково.
Визнано незаконним переміщення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання в Італійській Республіці.
У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітнього сина ОСОБА_6 батькові ОСОБА_7 для забезпечення повернення малолітньої дитини до місця постійного проживання до Італійської Республіки.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 у дохід держави судовий збір в сумі 1 073,60 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дитина сторін ОСОБА_5 з моменту народження і до його переміщення на територію України та незаконного утримання на території України постійно проживала в Італійській Республіці, обидва з батьків здійснювали ефективно право піклування про дитину, а також те, що утримання дитини на території України, здійснене матір`ю без згоди батька, порушує право останнього на піклування про дитину, у зв`язку із чим суд вважав доведеним факт протиправного переміщення дитини ОСОБА_6 в Україну з Італійської Республіки за відсутності підстав для відмови у поверненні дитини за постійним місцем проживання до Італійської Республіки.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, інтереси якої представляє адвокат Апетракіоає Г. В., залишено без задоволення, рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновком місцевого суду, зазначив, що у цій справі наявні умови, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема: Італійська Республіка є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини; дії щодо переміщення та утримування дитини за кордоном порушують права піклування батька дитини ОСОБА_1, оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та подальшого знаходження дитини в Україні; позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення; дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей відносинах між двома державами.
Апеляційний суд не погодився з доводами відповідачки про те, що позивач фактично не здійснював піклування щодо малолітньої дитини, та вказав, що ініційований батьком спір про повернення дитини свідчить про його прагнення до здійснення піклування і реалізації своїх батьківських прав стосовно малолітньої дитини.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачка не довела наявності підстав для відмови у поверненні дитини на постійне місце проживання до Італійської Республіки, не надала доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик того, що таке повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови, а також, що повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини і основоположних свобод. Таким чином, на думку апеляційного суду, посилання щодо існування серйозного ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння їй психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нестерпну обстановку є припущеннями відповідачки, на яких не може ґрунтуватися судове рішення.
Крім того, суд апеляційної інстанції вказав на те, що наявність у дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянства України, зареєстрованого місця проживання разом з матір`ю в Україні, станом на час розгляду справи, не може бути аргументом задля неповернення дитини до держави її постійного проживання (до моменту незаконного утримання), оскільки ані громадянство батьків, ані громадянство дитини не має вирішального значення під час розгляду цього спору.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У березні 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року у цій справі, в якій заявниця, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявниця у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 521/14556/16, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Заявниця указує на те, що суди попередніх інстанцій неповно дослідили зібрані у справі докази та порушили норми матеріального і процесуального права.
Під час вирішення цього спору суди не надали належної оцінки якнайкращому забезпеченню прав та інтересів малолітньої дитини.
Позивач не довів факт, що ОСОБА_2 незаконно здійснила переміщення неповнолітньої дитини ОСОБА_6 .
Суди дійшли помилкового висновку про те, що у цій справі немає необхідності досліджувати обставини про те, чи прижилася дитина в новому середовищі, оскільки позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання через півроку з моменту її переміщення.
Суди не звернули уваги, що з позовом у цій справі до суду позивач звернувся 02 серпня 2023 року, тобто після одного року перебування дитини в Україні, у зв`язку із чим дослідження обставин того, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі є обов`язковим. Заявниця, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі 6-1598цс15, вказує, що дитина ОСОБА_5 адаптувалася в Україні, спілкується українською мовою, має друзів, відвідує дошкільний навчальний заклад. Отже, повернення до Італійської Республіки спричинить важку психологічну травму для дитини, оскільки малолітній ОСОБА_5 у віці 5 років залишиться без матері, в результаті чого йому буде завдано непоправної психічної шкоди, та відрив від звичного та комфортного середовища, розлука із близькими людьми, які приділяють йому багато уваги та оточують турботою, також не відповідатиме інтересам дитини.
Заявниця указує, що вона ніколи не була проти того, щоб позивач брав участь у вихованні сина, проте за весь період проживання з сином в Італійській Республіці, позивач цим не переймався, участі у вихованні та утримуванні дитини не приймав. Перебування з сином як правило носили епізодичний та випадковий характер, не частіше одного разу на місяць. Позивач не має роботи, житло не відповідає житловим нормам для проживання дитини, дитина немає своєї кімнати (позивач проживає в однокімнатній квартирі до 40 кв. м).
Орган опіки та піклування виконкому Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області згідно з актом обстеження умов проживання вказав, що дитина проживає з матір`ю, матеріально-побутові умови задовільні. Отже, ОСОБА_5 набув звичайне місце проживання в Україні.
Рішенням виконавчого комітету Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області № 124 від 10 листопада 2023 року "Про затвердження висновку служби у справах дітей про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 з матір`ю" орган опіки і піклування вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір`ю ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
У психологічній характеристиці дитини ОСОБА_3 від 10 листопада 2023 року № 2 Зорбівського ЗДО "Пролісок" вказано, що не бажано, щоб дитина спілкувалася або проживала з батьком, оскільки це негативно впливає на її психолого-емоційний стан.
Заявниця зазначала, що задоволення позову у цій справі не забезпечує якнайкращі інтереси її дитини.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник Міністерства юстиції України просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанції. Представник Міністерства юстиції України зазначає, що постанови Верховного Суду, на які заявниця посилається як на приклад неоднакового застосування судами у цій справі норм права, не є релевантними до спору, який розглядається. У цій справі відсутні обставини, передбачені статтею 13 Гаазької конвенції, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до держави постійного проживання, а навпаки доведено наявність усіх умов, визначених статтями 3, 4, 35 цієї Конвенції за яких держава, на території якої утримується дитини, зобов`язана повернути дитину до держави її постійного проживання.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Зупинено виконання рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У червні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи
Суди установили, що 10 червня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у м. Колоньо Монцезе, Італійської Республіки.
ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Мілані Італійської Республіки у подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилась дитина - ОСОБА_5, яка є громадянином Італійської Республіки (свідоцтво про громадянство № НОМЕР_1, частина 1, серія А, рік 2018 ).
Відповідно до довідки про сімейний стан від 08 лютого 2023 року за адресою: АДРЕСА_2, зареєстровано родину: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з довідкою про місце проживання від 08 лютого 2023 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_2 .
На час розгляду справи судами тривав процес розірвання шлюбу між сторонами у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
За повідомленням директора школи м. Колоньо Монцезе учень ОСОБА_5, який народився у м. Мілані 18 травня 2018 року, вперше зарахований у 2021/2022 навчальному році до секції А, курсу "Загальний" дитячого садка цієї школи і регулярно відвідував заняття.
Згідно з наданими Італійською Республікою довідками дитина ОСОБА_3 перебував на обліку в педіатра ОСОБА_9 .
30 липня 2022 року ОСОБА_2 здійснила вивезення дитини ОСОБА_6 з Італійської Республіки в Україну.
01 березня 2023 року ОСОБА_1 через відповідний Центральний орган Італійської Республіки звернувся до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей із заявою про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки.
Міністерство юстиції України звернулося до ОСОБА_2 з метою роз`яснення положень Гаазької конвенції та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Італійської Республіки. 21 квітня 2023 року отримано пояснення ОСОБА_2, відповідно до яких остання не має наміру повертатися з дитиною в Італійську Республіку. У поясненнях ОСОБА_2 зазначила, що наразі проживає у селі Подвір`ївка Дністровського району Чернівецької області, зв`язок із батьком дитини підтримує, але з ним неможливо знайти спільну мову, оскільки під час кожної розмови з його боку зчиняється крик, використовується нецензурна лексика. Влітку 28 липня 2022 року її чоловік почав чергову сварку, в якій погрожував їй фізичною розправою. Раніше були заяви до органів поліції про застосування домашнього насильства з боку ОСОБА_1, але ніяких дій з їхнього боку не було вчинено. Два роки тому між ними була подібна ситуація, після якої вона покинула будинок ОСОБА_1 і, взявши з собою дитину, поїхала в Україну. Приблизно за півроку її чоловік ОСОБА_1 вмовив її повернутися до його квартири, пообіцявши, що змінить своє ставлення до неї, але ситуація тільки погіршилась. Зазначала, що син є громадянином України.
Згідно з довідкою УДМС України в Чернівецькій області за № 7314-000018935 від 15 квітня 2023 року дитина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований громадянином України.
За актом обстеження матеріально-побутових умов, затвердженим 04 серпня 2023 року старостою Горбівського старостинського округу № 2, ОСОБА_2 проживає на АДРЕСА_1 разом із сином ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Матеріально-побутові умови проживання задовільні.
Згідно з актом обстеження умов проживання, затвердженим 07 серпні 2023 року начальником служби у справах дітей Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області (далі - Острицька сільська рада), умови проживання матері з дитиною ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, відмінні та дитині створені усі умови для виховання та розвитку.
Відповідно до довідки № 1 наданої Горбівським ЗДО "Пролісок" від 01 вересня 2023 року, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, відвідує І старшу групу Горбівського ЗДО "Пролісок" з 01 вересня 2023 року.
Згідно з характеристикою Острицької сільської ради № 807 від 04 серпня 2023 року ОСОБА_2 зарекомендувала себе з позитивної сторони, одружена, має на утриманні одну малолітню дитину, скарг стосовно неї не надходило. За довідкою Фермерського господарства "Хуцану" № 12 від 14 серпня 2023 року ОСОБА_2 з 08 серпня 2023 року працює робітницею у Фермерському господарстві "Хуцану" на умовах повного робочого дня.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону судові рішення першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи заявниці є неприйнятними з огляду на таке.
Щодо дотримання принципу якнайкращого забезпечення прав дитини
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.
Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Верховний Суд бере до уваги, що на сьогодні існує широкий консенсус, зокрема в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
Базисні положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у рішенні від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що під час визначення найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
У пункті 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
Верховний Суд дотримується своєї сталої та послідовної позиції про те, що під час вирішення справ щодо дитини суди перш за все повинні керуватися забезпеченням найкращих інтересів дитини.
Під найкращими інтересами дитини розуміють можливість збереження зв`язків із сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суди повинні детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати низку факторів, зокрема емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення та превалюють над інтересами батьків.
Щодо врахування положень міжнародних договорів про забезпечення прав людини і основоположних свобод
Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України "Про міжнародні договори і угоди" чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно із статтею 15 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Вирішення питання щодо повернення дитини до місця постійного проживання безумовно впливає на забезпечення прав, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому в цій категорії справ такий вплив суду слід розглядати з точки зору забезпечення відповідного права як дитини, так і батьків, забезпечуючи справедливий баланс між правами цих осіб, враховуючи принцип верховенства права у взаємозв`язку із принципом найкращого забезпечення інтересів дитини.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що "не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. рішення ЄСПЛ у справі від 12 липня 2007 року у справі "Момуссо і Вашингтон проти Франції" (CASE "MAUMOUSSEAU and WASHINGTON v. FRANCE"), заява № 39388/05, § 72; рішення ЄСПЛ від 06 липня 2010 року у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" (CASE "NEULINGER and SHURUK v. SWITZERLAND"), заява № 41615/07, § 138)).
У контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) та існування "серйозного ризику" (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть у першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.
Під час виконання свого завдання відповідно до статті 8 Конвенції національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., рішення із відповідними змінами, від 23 вересня 1994 року у справі "Хокканен проти Фінляндії" (CASE "HOKKANEN v. FINLAND"), заява № 19823/92, § 55; "Момуссо і Вашингтон проти Франції", згадану вище, § 62; "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії", згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії", згадана вище, § 133).
Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про "серйозний ризик" для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими у світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу "Момуссо і Вашингтон проти Франції", § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (див., рішення від 26 листопада 2013 року у справі "Х. проти Латвії" (CASE X v. LATVIA), заява № 27853/09, § 98, 101, 106, 107)).
У згаданій справі "Х. проти Латвії" ЄСПЛ також указував, що "стаття 8 Конвенції наклала процесуальне зобов`язання на латвійські органи влади, вимагаючи, щоб правдоподібне твердження про "серйозний ризик" для дитини в разі повернення було ефективно розглянуте судами, а їхні висновки були викладені у вмотивованому судовому рішенні (див. вище, § 107). Відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції, суди, які розглядають запит про повернення, не зобов`язані задовольняти його, "якщо особа, установа або інший орган, який виступає проти повернення дитини, встановлює, що ... існує серйозний ризик". Саме той батько, який виступає проти повернення, повинен у першу чергу надати в цьому зв`язку достатні докази. Таким чином, у цій справі саме заявниця повинна була надати достатні докази на обґрунтування своїх тверджень, які, крім того, повинні були стосуватися існування ризику, спеціально кваліфікованого статтею 13 (b) як "серйозного". Крім того, Суд зазначає, що хоча останнє положення не є обмежувальним у питанні точного значення "серйозного ризику, - який може спричинити не тільки "фізичну чи психологічну шкоду", але й "нестерпну ситуацію", - воно не може тлумачитися у світлі статті 8 Конвенції як таке, що включає всі незручності, неминуче пов`язані з процесом повернення: виключення, передбачене в статті 13 (b), стосується лише ситуацій, які виходять за рамки того, що дитина може розумно витримати. Заявниця виконала своє зобов`язання, надавши звіт психолога про те, що існує ризик травми для дитини в разі негайного розлучення з її матір`ю. Крім того, заявила, що Т. мав судимості, і послалася на випадки жорстокого поводження з його боку. Відповідно, латвійські суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила б їм підтвердити або ж відхилити існування "серйозного ризику" (див. рішення ЄСПЛ від 10 липня 2012 року у справі "В. проти Бельгії" (CASE В. v. BELGIUM"), заява № 4320/11, §§ 70-72)). Відповідно, Суд вважає, що відмова взяти до уваги таке твердження, підтримане заявницею в тому, що воно базувалося на висновках, наданих спеціалістом, які могли б розкрити можливе існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Гаазької конвенції, суперечила вимогам статті 8 Конвенції. Незмагальний характер звіту психолога не був достатнім для того, щоб звільнити суди від їхнього обов`язку ефективно його розглянути, тим більше що повноваження окружного суду дозволяли йому надати цей документ сторонам для перехресного допиту ними або навіть призначити іншу експертизу з власної ініціативи, що дозволяло законодавство Латвійської Республіки. Питання про те, чи могла матір поїхати за своєю дитиною до Австралії і підтримувати контакт з нею, також слід було розглянути. Крім того, Суд підкреслює, що в будь-якому випадку, оскільки права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, яка є частиною латвійського законодавства і підлягає прямому застосуванню, становлять "фундаментальні принципи запитуваної держави, які стосуються захисту прав людини та основних свобод" за змістом пункту 20 Гаазької конвенції, окружний суд не міг обійтися без розгляду таких питань з огляду на обставини справи. Щодо необхідності дотримання коротких строків, встановлених Гаазькою конвенцією, і на які посилався Ризький окружний суд в мотивувальній частині свого рішення (див. вище, пункт 25), Суд повторює, що хоча стаття 11 зазначеної конвенції дійсно передбачає, що судові органи повинні діяти оперативно, це не звільняє їх від обов`язку здійснити ефективну перевірку тверджень однієї зі сторін, обґрунтованих на одному з чітко передбачених виключень, а саме на статті 13 (b) в цій справі" (CASE X v. LATVIA, № 27853/09, § 115-118).