Постанова
Іменем України
04 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 202/5053/21
провадження № 61-10976св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
третя особа - Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2023 року, додаткове рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2023 року у складі судді Марченко Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року, додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 липня 2023 року в складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати квартиру АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 17 серпня 2002 року до 19 травня 2009 року перебував у шлюбі з ОСОБА_3 .
Фактично з травня 2006 року шлюбні відносини між ними були припинені.
В період шлюбу 29 травня 2004 року ним була придбана на підставі договору купівлі-продажу однокімнатна квартира АДРЕСА_1 вартістю 44 201,00 грн, що за курсом НБУ на дату укладення договору було еквівалентно 8 300,00 дол. США.
Частину вартості квартири, а саме 10 відсотків - 830,00 дол. США було сплачено з особистих коштів його матері ОСОБА_4 .
Іншу частину коштів було отримано в іпотечний кредит.
Так, між ним і ВАТ КБ "Надра" укладений кредитний договір від 29 травня 2004 року № 8/2004/840-К/658, згідно з умовами якого йому наданий кредит у сумі 7 470,00 дол. США строком на 180 місяців.
Відповідно до умов договору сума щомісячного платежу склала 85,89 дол. США, яку він сплачував із власного доходу. Також його мати ОСОБА_4 здійснювала частину платежів зі своїх особистих коштів у його інтересах.
Отже, платежі за кредитним договором сплачувалися з особистих коштів його та його матері.
Відповідач зі свого боку не приймала участі у здійсненні платежів за кредитним договором.
З травня 2006 року і до розірвання шлюбу 19 травня 2009 року вони з відповідачем не мали шлюбних відносин, проживали окремо.
Більша частина оплати за кредитним договором була здійснена після припинення шлюбних відносин.
08 травня 2013 року ним було достроково повністю погашено кредит за квартиру та припинено іпотеку.
Таким чином позивач вважав, що ця квартира є його особистою приватною власністю.
В червні 2021 року він вирішив розпорядитися квартирою, однак відповідач не надала своє згоди.
Зазначене зумовило його звернутися з позовом про визнання його права особистої приватної власності на квартиру.
ОСОБА_2 звернулася з зустрічним позовом, в якому просила визнати за нею право спільної сумісної власності на частку (33,44%) квартири АДРЕСА_1, а також стягнути з позивача на її користь грошову компенсацію замість її частки (33,44%) у праві спільної сумісної власності в розмірі 225 720,00 грн.
Позов обґрунтований тим, що спірна квартира була придбана у період шлюбу, а тому є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Вважала, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, що платежі за кредитним договором сплачувалися з його особистих коштів та коштів його матері.
Крім того, твердження позивача про відсутність між ними шлюбних відносин з травня 2006 року до травня 2009 року також не доведені.
Зазначала, що кредит погашався також і за рахунок її заробітної плати.
В період шлюбу за рахунок спільних коштів було погашено 66,93 % кредиту, тобто її частка в спільній сумісній власності на спірну квартиру становить 33,44 %.
Відповідно до звіту про оцінку майна станом на 23 вересня 2021 року ринкова вартість спірної квартири становила 675 000,00 грн.
Тому з огляду на неподільність спільного майна їй має бути присуджена грошова компенсація замість її частки у праві спільної сумісної власності в розмірі 225 720,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
В порядку поділу спільного майна подружжя залишено у власності ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію в розмірі 225 720,00 грн.
Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_2 на квартиру.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог та задовольняючи зустрічні, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 не довів факт того, що спірну квартиру придбано за його особисті кошти, а тому ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку із чим підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги.
Додатковим рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року, заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Шахова Д. А. про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат задоволено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 14 425,00 грн.
Додатковим рішенням Дніпровського апеляційного суду від 12 липня 2023 року заяву представника ОСОБА_2 - Ковальчука Д. Ю. про ухвалення додаткового рішення задоволено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн.
Задовольняючи заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткових рішень щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суди виходили з того, що такі витрати є реальними, необхідними та розумними, оскільки вони відповідають ціні позову, рівню складності справи, обсягу наданих адвокатом послуг та часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, належним чином підтвердженими.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог і задовільнити його позов.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц, від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 21 вересня 2022 року у справі № 367/4128/16-ц, від 12 травня 2022 року у справі № 372/4154/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2023 року адвокат ОСОБА_2 - Ковальчук Д. Ю. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що рішення судів є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає. Адвокат також просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції в сумі 10 000,00 грн.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що вона задоволенню не підлягає.
Встановлені обставини справи
Встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 17 серпня 2002 року.
В період шлюбу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 29 травня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Румянцевою І. О. в реєстрі за № 3685, придбана квартира АДРЕСА_1, житловою площею 16,9 кв. м, загальною площею 33,5 кв. м, вартістю 44 201,00 грн.
Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 06 липня 2004 року.
Також установлено, що 16 травня 2004 року ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_4 грошові кошти на придбання квартири в сумі 1 500,00 дол. США, які він зобов`язався повернути без сплати процентів.
Крім того, 29 травня 2004 року між позивачем ОСОБА_1 і Відкритим акціонерним товариством комерційний банк "Надра" укладений кредитний договір № 8/2004/840-К/658, відповідно до якого банк надав позивачу кредит на суму 7 470,00 дол. США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних на строк 180 місяців на проведення розрахунків за договором від 29 травня 2004 року купівлі-продажу спірної квартири.
19 травня 2009 року шлюб між сторонами розірваний.
Станом на час розірвання шлюбу сплачено за кредитним договором 4 985,70 дол. США, в тому числі з урахуванням відсотків за користування кредитом.
У травні 2013 року ОСОБА_1 кредит погашений повністю.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20), конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) зроблено висновок, що "якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України)".
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З урахуванням того, що на майно, яке придбане за час шлюбу, поширюється презумпція спільності права власності подружжя на майно, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що є не спростованою ОСОБА_1 презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, а тому спірна квартира є спільною сумісної власністю подружжя, оскільки придбано за час перебування сторін у шлюбі, а ОСОБА_1 не спростував належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності подружжя на вказане спірне майно, а отже, спірне майно підлягає поділу.
Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Це узгоджується з нормами СК України та правовими висновками Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18).
Відповідно до звіту про оцінку майна станом на 23 вересня 2021 року ринкова вартість спірної квартири складала 675 000,00 грн.
Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та у порядку поділу спільного майна подружжя залишили у власності ОСОБА_1 спірну квартиру, стягнувши на підставі частини другої статті 364 ЦК України з нього на користь відповідача грошову компенсацію в розмірі 225 720,00 грн (33,44% частка коштів погашеного кредиту у шлюбі), припинивши її право спільної сумісної власності на це майно.