iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 570/1951/23

провадження № 61-6401св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Плетньов Володимир Олександрович,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 жовтня 2023 року у складі судді Гнатущенко Ю. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 28 березня 2024 року у складі колегії суддів Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Плетньов Володимир Олександрович, про визнання недійсним договору іпотеки та скасування державної реєстрації.

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу (далі - Рівненський МНО) Плетньов В. О., про визнання недійсним договору іпотеки та скасування державної реєстрації.

Позов мотивувала тим, що у 2008 році вона надала в позику ОСОБА_2 кошти в розмірі 17 100,00 дол. США. На підтвердження отримання коштів позичальник власноручно написала розписку про отримання в позику грошових коштів в сумі 17 100,00 дол. США. Розписка містить дату складання - 27 жовтня 2021 року та строк повернення з 01 листопада 2021 року по 01 лютого 2022 року. До теперішнього часу грошові кошти позивачу не повернуті. Позичальник добровільно не бажає повертати грошові кошти.

Вказувала, що перед настанням строку повернення позики

в розмірі 17 100,00 дол. США ОСОБА_2, з метою уникнення цивільно-правової відповідальності за договірними зобов`язаннями та приховання майна, за рахунок якого може бути стягнуто заборгованість, в один день 28 грудня 2021 року уклала з ОСОБА_3 два договори, а саме договір позики у простій письмовій формі та договір іпотеки.

Відповідно до пункту 3.1 договору іпотеки від 28 грудня 2021 року предметом іпотеки є житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка з кадастровим номером 5624682000:01:018:0170.

Дубенський міськрайонний суд Рівненської області рішенням від 23 листопада 2022 року стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики від 27 жовтня 2021 року, а саме борг у розмірі 17 100,00 дол. США, 3 % річних за користування грошовими коштами у розмірі 30,92 дол. США та 5 011,63 грн витрат по сплаті судового збору.

У період судового розгляду справи про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів, приватний нотаріус Рівненського МНО Плетньов В. О. 19 жовтня 2022 року відповідно до договору іпотеки від 28 грудня 2021 року, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 65202940 від 21 жовтня 2022 року здійснив державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624682000:01:018:0170 та житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Відчуження вказаного житлового будинку здійснено нібито за невиконання основного договору на суму 1 379 220 грн, що є еквівалентом 50 800,00 дол. США, що поза розумним сумнівом та без застосування спеціальних знань свідчить про неринкові умови зазначеного договору.

Позивач зазначала, що договір іпотеки укладено внаслідок обопільної недобросовісної поведінки ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які шляхом укладання договору позики створили фіктивну (неіснуючу, штучну) заборгованість за борговою розпискою задля подальшої реєстрації предмета іпотеки за іпотекодержателем, що у кінцевому результаті призвело до неможливості погашення заборгованості, яка виникла в ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 .

Тому оспорюваний договір іпотеки від 28 грудня 2021 року підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України, оскільки в момент його вчинення не було дотримано вимог пункту 6 частини першої статті 3 та частин другої, третьої статті 13 ЦК України.

Позивач просила суд:

- визнати недійсним договір іпотеки від 28 грудня 2021 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського МНО Круліковським А. І., зареєстрований в реєстрі № 4071.

- скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Рівненського МНО Плетньова В. О. щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень, індексний номер: 65202940 від 21 жовтня 2022 року, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку з кадастровим номером 5624682000:01:018:0170.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 18 жовтня 2023 року, яке Рівненський апеляційний суд постановою від 28 березня 2024 року залишив без змін, позов задовольнив.

Визнав недійсним договір іпотеки від 28 грудня 2021 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського МНО Круліковським А. І., зареєстрований в реєстрі № 4071.

Скасував рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Рівненського МНО Плетньова В. О. щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень, індексний номер: 65202940 від 21 жовтня 2022 року, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку з кадастровим номером 5624682000:01:018:0170.

Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 1 342,00 грн з кожного.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, щона час вчинення оспорюваного правочину відповідач ОСОБА_2 знала про існування боргу перед позивачем ОСОБА_1 та могла передбачити негативні наслідки відчуження майна, у зв`язку із цим, вчинила правочини, наслідком яких стало відчуження її майна на користь відповідача ОСОБА_3, з наміром виведення його з під процедури звернення стягнення на це майно, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Оспорюваний правочин має ознаки фраудаторності (правочин, який вчинений боржником на шкоду кредитору).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2024 року до Верховного Суду, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Рівненського районного суду Рівненської області.

04 червня 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

На підставі ухвали Верховного Суду від 21 листопада 2024 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 22 листопада 2024 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В., Ситнік О. М.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 та у постанові Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 922/2960/17.

У касаційній скарзі зазначено, що суди не врахували, що спірне майно було відчужене на підставі договору іпотеки, укладеного до настання строку повернення позики, тобто до 01 лютого 2022 року. На момент укладення оспорюваного договору не існувало ні позову, ні рішення суду про стягнення грошей на користь позивача, а отже не було прострочення. Крім того, позивач не довів обізнаність ОСОБА_3 про існування боргових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1, що свідчить про його добросовісність при укладенні спірного договору.

Скаржник вказує, що на момент розгляду цієї справи позичальник ОСОБА_2 основного зобов`язання за договором позики від 28 грудня 2021 року, виконання за яким забезпечено іпотекою не виконала, отримані у позику кошти йому не повернула, а тому задоволення позову порушує його права як добросовісного набувача такого майна. Крім того, суди не врахували, що належне виконання ОСОБА_3 своїх зобов`язань за договором позики від 28 грудня 2021 року свідчить про вчинення ним дій, направлених на реальне настання правових наслідків обумовлених договором, а не на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання цього майна від можливого звернення стягнення для виконання інших зобов`язань ОСОБА_2 стороною яких він не був та про існування яких він не знав та не міг знати.

Скаржник також зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

У червні 2024 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, за яким ОСОБА_2 взяла у позивача в борг грошові кошти в сумі 17 100,00 дол. США, про що свідчить боргова розписка від 27 жовтня 2021 року та зобов`язалася повернути борг в період з 01 листопада 2021 року до 01 лютого 2022 року. Проте взяті на себе зобов`язання відповідач не виконала.

28 грудня 2021 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 два договори, а саме договір позики у простій письмовій формі та з метою забезпечення виконання зобов`язань - договір іпотеки.

За умовами пункту 2.1 договору іпотеки від 28 грудня 2021 року іпотекою, що виникає на підставі цього договору, забезпечується виконання позичальником за основним договором його обов`язків перед іпотекодержателем, які визначені у пункті 1 основного договору і полягають у поверненні позичальником 1 379 220,00 грн, що є еквівалентом 50 800,00 дол. США за офіційним курсом НБУ на день укладення цього договору, строком до 28 липня 2022 року.

19 жовтня 2022 року, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 65202940 від 21 жовтня 2022 року здійснено державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624682000:01:018:0170 та житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

13 січня 2023 року приватний виконавець виконавчого округу Рівненської області Сідоренко С. П. відкрив виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 570/1221/22, виданого 02 січня 2023 року Дубенським міськрайонним судом Рівненської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів за договором позики від 27 жовтня 2021 року, а саме боргу в розмірі 17 100,00 дол. США, 3 % річних за користування грошовими коштами у розмірі 30,92 дол. США та судовий збір у розмірі 5 011,63 грн.

27 січня 2023 року приватний виконавець виконавчого округу Рівненської області Сідоренко С. П. у повідомленні № 947 повідомив ОСОБА_1, що він провів перевірку майнового стану боржника ОСОБА_2 . Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно встановлено, що боржнику на праві власності належало нерухоме майно: земельна ділянка з кадастровим номером 5624682000:01:018:0170, площею 0,0884 га; житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 153,7 кв. м, житловою площею 93,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . 28 грудня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір позики та договір іпотеки № 4071, за яким майно, що належало боржнику передано в забезпечення договору позики. 19 жовтня 2022 року житловий будинок та земельну ділянку було зареєстровано на підставі договору іпотеки від 28 грудня 2021 року № 4071 за іпотекодержателем ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та аргументи відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із частинами першою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).

За пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожен кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Наведені висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18.

У постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц зроблено висновок, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

Суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, який викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18.

Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2024 року у справі № 509/4936/17 зазначив, що в приватному праві існують численні договірні конструкції, які знаходяться поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів. До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер і безумовно впливають на майно боржника (зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя). Тому не виключається визнання договору про задоволення вимог іпотекодержателя недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника на користь іншого кредитора. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, безоплатний, так і інший договір, зокрема, договір про задоволення вимог іпотекодержателя. До обставин, які дозволяють кваліфікувати договір про задоволення вимог іпотекодержателя як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: обсяг зобов`язань іпотекодержателя, яке забезпечується іпотекою; створення не передбачених законом переваг іпотекодержателя перед іншим кредитором; момент укладення договору (зокрема, після настання строку повернення боргу, та/або під час виконавчого провадження, після припинення основного зобов`язання, забезпеченого іпотекою спірного майна, повністю або в значній частині); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа, інший кредитор).

У цій справі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя міститься безпосередньо у договорі іпотеки від 28 грудня 2021 року, який був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до настання строку виконання грошових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 .

Договір іпотеки як забезпечувальне зобов`язання має акцесорний (додатковий) характер щодо основного (забезпеченого) зобов`язання (договору позики).

Відчуження майна боржника відбулося на підставі рішення державного реєстратора.

Задовольняючи позов про визнання недійсним договору забезпечення та скасування рішення державного реєстратора, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що уклавши оспорюваний договір іпотеки, відповідачі створили переваги одного кредитора перед іншим, що очевидно нерозумно та відбувається всупереч принципу добросовісності.

В практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція "добросовісного іпотекодержателя" і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18 та від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21).

Конструкція "добросовісного іпотекодержателя", хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Тому при вирішенні питання про набуття права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки повинна враховуватися добросовісність/ недобросовісність іпотекодержателя.

Вказані висновки, які стосуються концепції "добросовісного іпотекодержателя", наведено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21.

Як установив суд у цій справі, відповідач ОСОБА_2 дійсно знала про існування боргу перед позивачем ОСОБА_1 та могла передбачити негативні наслідки відчуження майна.

Проте, суд першої інстанції не надав відповіді на доводи відзиву відповідача ОСОБА_3 про те, що недобросовісність ОСОБА_2 не може бути свідченням недобросовісності ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 110).

Позивач ОСОБА_1, як і відповідач ОСОБА_3, обидва є кредиторами ОСОБА_2 .

Проте основне зобов`язання боржника перед ОСОБА_3 було забезпечене іпотекою.

Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 повідомляла ОСОБА_3 про існування зобов`язань за позикою, отриманою у 2008 році від ОСОБА_1 .

Також відсутні дані, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 міг дізнатися про ці зобов`язання з інших джерел, зокрема з публічних реєстрів, документів чи інших доступних інформаційних ресурсів.

Відповідно до вимог процесуального законодавства, висновки судів мають ґрунтуватися виключно на належних і допустимих доказах, отриманих у встановленому законом порядку.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають принципам законності, об`єктивності та всебічності судового розгляду.

Враховуючи викладене, оскаржувані рішення у цій справі мають бути скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції з метою належного дослідження всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

................

Перейти до повного тексту