ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 752/14860/23
провадження № 61-10345св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Гаращенко Д. Р., Сушко Л. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації.
Позовні вимоги мотивовані тим, що він перебував з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2022 року. Зазначає, що він є власником квартири АДРЕСА_1, в якій зареєстрована відповідачка. ОСОБА_2 разом з дітьми з березня 2022 року в цій квартирі не проживає, оскільки виїхала до Республіки Польща. Також зазначає, що відповідачка має у власності квартиру АДРЕСА_2 .
Позивач просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування належною йому квартирою та зняти з зареєстрованого місця проживання синів ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5,
ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва у складі судді
Кордюкової Ж. І. від 08 квітня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_3 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.
Вирішуючи даний спір суд першої інстанції виходив із того, що шлюб між позивачем та відповідачкою розірвано, вона не є членом сім`ї власника квартири, а тому втратила право користування цією квартирою. При цьому суд врахував, що відповідачка має у власності іншу квартиру, а тому її право на житло не буде порушене.
Щодо вимог зняти з зареєстрованого місця проживання синів позивача: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, суд зазначив, що діти відповідача є неповнолітніми особами, тому вони як члени сім`ї позивача, який є власником житлового приміщення, мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником та дійшов висновку про відсутність підстав для зняття неповнолітніх дітей з реєстрації місяця проживання в спірній квартирі, що має наслідком залишення без задоволення цієї вимоги.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 18 червня 2024 року апеляційну скаргу адвоката Божок А. О., яка діє в інтересах ОСОБА_2, задоволено. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що місцевий суд приймаючи оскаржуване судове рішення про визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням не взяв до уваги того, що в спірній квартирі залишаються зареєстровані малолітні діти відповідачки самі, без жодного законного представника.
Зміна місця проживання у зв`язку із евакуацією дітей за кордон на період військового стану в Україні свідчить про її тимчасовий характер. При цьому суд першої інстанції не врахував, що відповідачка не перестала ставитися до спірної квартири як до місця свого постійного проживання разом зі своїми дітьми, про що вона зазначала в зверненні до суду.
Висновки місцевого суду про розірвання шлюбу між сторонами та що відповідачка вже не є членом родини позивача не є підставою для визнання ОСОБА_6 такою, що втратила право користування житлом, оскільки припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє особу права користування займаним приміщенням.
Короткий зміст касаційної скарги та її доводи
18 липня 2024 року до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просив її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 199/2345/22, від 19 червня 2024 року у справі № 553/601/22, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство, усунення порушень свого права власності в будь-який час. Відповідачка не є членом його сім`ї та не проживає з ним однією сім`єю, а тому підлягає виселенню.
Судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зняття з реєстрації неповнолітніх дітей до суду касаційної інстанції не оскаржені та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України).
Відзиви на касаційну скаргу
У серпні 2024 року від відповідачки надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 28 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 26 вересня 2014 року, який розірвано рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2022 року.
У період шлюбу у сторін народилося троє дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_3, що підтверджується свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_1 від 03 червня 2011 року, проте місце його проживання зареєстровано за іншою адресою (у м. Львові).
Місце проживання відповідачки 07 листопада 2016 року за згодою позивача зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 .
У відповідності до Витягу із реєстру територіальної громади м. Києва
від 16 червня 2023 року про зареєстрованих осіб в квартирі, зазначено, що в цій же квартирі були зареєстровані окрім відповідачки троє дітей сторін: ОСОБА_4, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Суд також установив, що ОСОБА_2 на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_4, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав від 25 листопада 2023 року.
У травні 2023 року позивач звертався до Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації із заявою про зняття із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_2 та малолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 (а. с. 15-17).
Голосіївська районна у м. Києві державна адміністрація відмовила у знятті із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_2, з огляду на те, що за адресою зняття з реєстрації місця проживання залишаються малолітні діти, а у знятті дітей із зареєстрованого місця проживання відмовлено, оскільки зняття із зареєстрованого місця проживання дитини не здійснюється за заявою власника житла, якщо власником такого житла є один із батьків (а. с. 49, 50).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, виник спір між ОСОБА_1, який є власником спірної квартири, та колишньою дружиною ОСОБА_2, з приводу користування відповідачкою вказаним житлом.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
За змістом зазначених норм матеріального права право користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником житла, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Отже, при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом.
Судами встановлено, що позивач є єдиним власником спірного житла, у якому зареєстровано місце проживання колишньої дружини позивача та їх неповнолітніх дітей.
В обґрунтування позовних вимог про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням та зняття її з реєстрації, ОСОБА_1 вказав, що у власності відповідачки є інше житло - квартира за адресою: АДРЕСА_4, загальною площею 58,7 кв.м., житловою площею 19,9 кв.м., а тому його інтереси як власника спірного житла перевищують інтереси відповідачки як колишнього члена його сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, та яка забезпечена іншим житловим приміщенням.
На підтвердження своїх доводів позивач надав інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 25 листопада 2023 року, згідно із яким квартира за адресою: АДРЕСА_4 належить на праві приватної власності відповідачці.
Таким чином, за встановлених фактичних обставин спірне житло - квартира за адресою: АДРЕСА_3, не є єдиним житлом відповідачки.
Разом з тим, в контексті оцінки виселення ОСОБА_1 нагальній суспільній необхідності, апеляційний суд дійшов вірного висновку, що слід враховувати, що в спірній квартирі зареєстровано місце проживання трьох малолітніх дітей позивача та відповідачки.
Згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини, схваленої резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно зі статтею 27 Конвенції про права дитини визнано право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Діти, які не є власниками майна, що належить на праві власності їх батькам, набувають права користування таким майном в силу прямого припису Закону (статті 3, 176 СК України, стаття 405 ЦК України). При цьому дане право не залежить від фактичного стану сімейних відносин.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Згідно з частинами другою, третьою статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.
Суд установив, що спірній квартирі, до повномасштабного вторгнення військ рф на територію України, проживали відповідачка разом з дітьми, остання змінила місце проживання у зв`язку з евакуацією дітей за кордон на період військового стану в Україні, що свідчить про її тимчасовий характер.
Відповідно до Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у спірній квартирі, в цій квартирі місце проживання зареєстровано лише за відповідачкою та спільними з позивачем малолітніми дітьми (а. с. 48). Відомостей про місце зареєстроване місце проживання позивача за спірною адресою матеріали справи не містять. У позовній заяві позивач зазначив своє місце проживання: АДРЕСА_5, а не спірну квартиру.
У разі задоволення позову залишаться зареєстрованими у спірній квартирі лише малолітні діти і не зареєстрованим жоден законний представник (ні мати, ні тато), що не відповідає інтересам дітей.
Таким чином, виселення відповідачки зі спірної квартири порушуватиме права та інтереси малолітніх дітей, оскільки місце їх постійного проживання в Україні залишиться зареєстроване за відсутності зареєстрованого місця проживання одного із батьків. У випадку повернення в Україну діти будуть позбавлені можливості у повній мірі зростати у звичному для них середовищі, де вони разом із матір`ю проживали, зростали та виховувались до повномасштабного вторгнення рф (діти поряд з житлом ходили до школи та в садочок, мали обслуговування у лікаря, мали гуртки та інші спортивні та розвиваючі секції).
Установивши, що відповідачка та малолітні діти на законних підставах, зі згоди власника, вселилися у спірну квартиру як члени сім`ї власника, їх місце проживання зареєстровано у встановленому законом порядку, а також враховуючи, що діти проживають разом із матір`ю, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 разом із дітьми набула право користування житловим приміщенням, мають право на житло, а тому правильно відмовив у задоволенні позову.
Суд враховує, що у справі № 466/2634/23 про визначення місця проживання дітей рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 12 вересня
2024 року встановлено, що діти проживають разом з матір`ю у Республіці Польща, між батьками дітей відсутній спір щодо їх місця проживання, а тому суд відмовив у задоволенні відповідного позову ОСОБА_2 .
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 18 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них.
Із наведеної норми Закону слідує, що дитина за заявою власника житла підлягає зняттю із зареєстрованого місця проживання лише разом із батьками або одним із них, тобто Закон виключає можливість зняття з реєстрації місця проживання дітей окремо від батьків, а також батьків окремо від дітей.
Отже, виселення відповідачки окремо від дітей, з якою вони проживають, суперечить вимогам пункту 2 частини першої статті 18 вказаного Закону. При цьому позивач судові рішення про відмову у позові про виселення дітей не оскаржував.
Оцінюючи інші доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що вони зводяться до переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).