ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 грудня 2024 року
м. Київ
справа № 342/1054/23
провадження № 61-10437св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Територіальний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ № 7342 Регіонального сервісного центру ГСЦ Міністерства внутрішніх справ Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 червня 2024 року та додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 липня 2024 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Баркова В. М., Мальцевої Є. Є.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 23 березня 2023 року на підставі довіреності № 55012758, посвідченої приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Глущенко І. В., надала ОСОБА_2 у користування належний їй на праві власності транспортний засіб марки Mercedes-Benz, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Зазначала, що ОСОБА_2 відчужив зазначений транспортний засіб без її згоди на користь своєї дружини ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 14 червня 2023 року.
Вважає, що відповідач, усупереч вимог частини третьої статті 238 ЦК України, уклав оспорюваний договір купівлі-продажу на підставі наданої нею довіреності виключно у своїх інтересах та інтересах своєї сім`ї. Вартість, за яку відчужено автомобіль, одна гривня, хоча на момент його відчуження вартість становила 296 000,00 грн.
Виявивши факт продажу автомобіля, 03 серпня 2023 року вона подала заяву про скасування довіреності та намагалась повернути належний їй транспортний засіб, проте її неодноразові звернення були проігноровані відповідачем.
Враховуючи наведене, просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним та скасовано договір купівлі-продажу 7342/2023/3876734 транспортного засобу від 14 червня 2023 року, укладений між ОСОБА_1, в інтересах якої діяв за довіреністю ОСОБА_2, та ОСОБА_3 .
Застосовано наслідки недійсності правочину, шляхом скасування перереєстрації згаданого транспортного засобу, яку здійснено Територіальним сервісним центром Міністерства внутрішніх справ № 7342 Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ (далі - ГСЦ МВС) в Чернівецькій області за новим власником ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 14 червня 2023 року № 7342/2023/3876734.
Витребувано з володіння ОСОБА_3, та передано ОСОБА_1 вказаний транспортний засіб, який зареєстрований за ОСОБА_3 .
В іншій частині позову відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2, усупереч вимогам частини третьої статті 238 ЦК України, відчужив на підставі договору купівлі-продажу від 14 червня 2023 року за ціною 1 гривня в своїх інтересах на користь своєї дружини ОСОБА_3 належний позивачці автомобіль марки "Mercedes-Benz". За таких обставин суд дійшов висновку про недійсність укладеного між сторонами 14 червня 2023 року правочину та застосування наслідків його недійсності шляхом скасування перереєстрації транспортного засобу та витребування його від відповідачки ОСОБА_3 .
Додатковим рішенням Городенківського районного суду від 16 квітня 2024 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі по 986,70 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 6 000,00 грн із кожного.
В іншій частині відмовлено.
Виходячи з того, що понесені заявником судові витрати на професійну правничу допомогу підтверджені належними та допустимими письмовими доказами, суд стягнув їх з відповідачів на користь позивача.
Короткий зміст постанови апеляційної інстанції
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 червня 2024 року за наслідками розгляду апеляційних скарг ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 рішення Городенківського районного суду від 21 березня 2024 року в частині задоволення позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним та застосування наслідків його недійсності, витребування майна з чужого незаконного володіння, а також додаткове рішення цього суду від 16 квітня 2024 року скасовано й ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Територіальний сервісний центр МВС № 7342 Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС Головного сервісного центру МВС, про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено.
В решті рішення суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду аргументована тим, що позивачка не довела недобросовісність дій відповідачів та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1, як довірителя, при укладенні оспорюваного правочину. Суд зазначив, що позивачка нотаріально посвідченою довіреністю уповноважила ОСОБА_2 бути її представником і надала йому право щодо продажу спірного транспортного засобу на умовах на розсуд повіреного. У довіреності відсутні обмеження щодо повноважень чи обов`язок представника погоджувати будь-які дії з позивачкою.
З огляду на встановлені у цій справі обставини добровільного передання позивачкою на підставі нотаріально посвідченої довіреності належного їй транспортного засобу ОСОБА_2, а також з урахуванням особливостей правого режиму транспортного засобу як рухомого майна, апеляційний суд зазначив, що спірний автомобіль вибув із володіння ОСОБА_1 з її волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача, оскільки у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування положень статті 388 ЦК України.
Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 липня 2024 року заяву ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалено додаткове судове рішення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 8 000,00 грн на відшкодування витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Виходячи із того, що понесені заявником судові витрати на професійну правничу допомогу підтвердженні належними та допустимими письмовими доказами, виходячи з конкретних обставин справи, її складності, ціни позову, обсягу виконаної адвокатами роботи, тривалості судових засідань, враховуючи вимоги розумності і справедливості, апеляційний суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 8 000,00 грн на відшкодування витрат на правничу допомогу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
18 липня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову та додаткове судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року в справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року в справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року в справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року в справі № 757/50762/18-ц, від 06 лютого 2019 року в справі № 154/3223/15, від 05 квітня 2018 року в справі № 404/1515/16-ц, від 22 жовтня 2019 року в справі № 923/876/16, від 01 грудня 2021 року в справі № 908/3467/19, від 01 лютого 2023 року в справі № 569/19674/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, установлених законом. Якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а в своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що матеріали справи не містять письмових доказів факту оплати відповідачами позивачці грошових коштів за відчуження автомобіля. Відчуживши без згоди позивачки належний їй транспортний засіб своїй дружині, відповідач, як представник, діяв недобросовісно, дії обох відповідачів свідчать про відсутність реального наміру його укладення і виконання.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзив, у якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Городенківського районного суду Івано-Франківської області цивільну справу № 342/1054/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третьої особи - Територіальний сервісний центр МВС № 7342 Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС Головного сервісного центру МВС, про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності.
У серпні 2024 року матеріали справи № 342/1054/23 надійшли до Верховного Суду.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Суди встановили, що на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 на праві власності належав автомобіль марки "Mercedes-Benz" моделі 316 CDI, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_3, колір білий, 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
23 березня 2023 року ОСОБА_1 видала на ім`я ОСОБА_2 довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Глущенко І. В., зареєстровану у реєстрі за № 585, якою уповноважила ОСОБА_2 бути її представником із питань управління (з правом використання на території України та за її межами), а також із питань розпорядження з правом продати, обміняти, здати в оренду за ціну та на умовах на розсуд повіреного, за умовами сплати всіх передбачених чинним законодавством обов`язкових платежів та зборів, належним їй на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2, виданого 17 грудня 2019 року ТСЦ 2643, автомобілем марки "Mercedes-Benz" моделі 316 CDI, номер шасі (кузов, рама) НОМЕР_3, колір білий, рік випуску - 2001, реєстраційний номер НОМЕР_1, дата першої реєстрації 28 травня 2013 року.
На підставі зазначеної довіреності 14 червня 2023 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу транспортного засобу, за умовами якого відчужив зазначений автомобіль на корись ОСОБА_3 за ціною одна гривня.
Позиція Верховного Спуду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року в справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року в справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року в справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року в справі № 757/50762/18-ц, від 06 лютого 2019 року в справі № 154/3223/15, від 05 квітня 2018 року в справі № 404/1515/16-ц, від 22 жовтня 2019 року в справі № 923/876/16, від 01 грудня 2021 року в справі № 908/3467/19, від 01 лютого 2023 року в справі № 569/19674/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229-233 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при вчиненні правочинів.
Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Як визначено у частині третій статті 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.
Відповідно до частин першої та другої статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.
З огляду на положення статей 237-239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного представником з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка виступає від імені довірителя, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов`язки за цією довіреністю.
Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент повіреного за договором, діяв недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва чи про припинення дії довіреності, виданої представнику власника майна, який укладає договір від його імені.
Таким чином, для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником власника майна з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що представник такої особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе позивач. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.
До подібних за змістом правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц, провадження № 14-153 цс 18; від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, провадження № 12-45 гс 19.
У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив відсутність доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 діяв усупереч інтересам довірителя, ОСОБА_1, а також наявності доказів того, що відповідач діяв в інтересах своєї сім`ї, що призвело до несприятливих наслідків для довірителя. Також відсутні докази недобросовісності поведінки відповідача ОСОБА_3 при укладенні оспорюваного правочину.
Нотаріально посвідчену довіреність позивачка видала на ім`я ОСОБА_2 добровільно, на день укладення останнім спірного договору купівлі-продажу довіреність скасована не була та позивачкою не оспорювалася, у встановленому законом порядку судом недійсною не визнавалась.
Виходячи з того, що сам по собі факт придбання дружиною ОСОБА_2 - ОСОБА_3 спірного транспортного засобу не свідчить про те, що ОСОБА_2 діяв у власних інтересах та всупереч волі позивача, як довірителя, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачка не довеланедобросовісності дій відповідачів та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1, як довірителя, при укладенні оспорюваного правочину.
Висновок апеляційного суду узгоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі №523/15909/18.
Згідно з частинами першою статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Відповідно до частини другої цієї статті особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
Сам по собі факт придбання дружиною ОСОБА_2 - ОСОБА_3 спірного майна не свідчить про те, що ОСОБА_2 діяв у власних інтересах та всупереч волі позивача, як довірителя.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивачка належними та допустимими доказами не довела, що є її процесуальним обов`язком (статті 12, 81 ЦПК України), існування при укладенні спірного правочину зловмисної домовленості між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недобросовісності дій останньої та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1, як довірителя. Позивачка нотаріально посвідченою довіреністю уповноважила ОСОБА_2 бути її представником і надала йому право щодо продажу спірного транспортного засобу будь-якій особі на власний вибір. У довіреності відсутні обмеження щодо повноважень чи обов`язок представника погоджувати будь-які дії з позивачкою.
Також відсутні докази на підтвердження того, що у представника позивачки - ОСОБА_2 та у ОСОБА_3 був відсутній реальний намір укласти і виконати спірний правочин.
Верховний Суд звертає увагу, що власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20 (провадження № 61-1371 сво 23).
З огляду на встановлені апеляційним судом у цій справі обставини добровільного передання позивачкою на підставі нотаріально посвідченої довіреності належного їй транспортного засобу ОСОБА_2, а також із урахуванням особливостей правого режиму транспортного засобу, як рухомого майна, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний автомобіль вибув із володіння ОСОБА_1 з її волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача, оскільки у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування положень статті 388 ЦК України.
Ураховуючи викладене, апеляційний суд, установивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Апеляційний суд вірно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.
Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом в постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші наведені у касаційній скарзі аргументи фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Водночас касаційна скарга не містить доводів щодо неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при ухваленні додаткового судового рішення від 04 липня 2024 року, тому Верховний Суд їх не аналізує.