ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 грудня 2024 року
м. Київ
Справа № 761/40609/21
Провадження № 61-6782св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1, який є правонаступником ОСОБА_2, в особі адвоката Гребенченка Олексія Алімовича на постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року в складі колегії суддів Нежури В.А., Верланова С.М., Невідомої Т.О.
в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу Чорна Марина Миколаївна, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання договору дарування недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що в жовтні 2021 року він звернувся до приватного нотаріуса з метою з`ясування переліку документів, необхідних для оформлення спадщини після смерті матері ОСОБА_7, однак дізнався, що належна йому та спадкодавиці в рівних частках квартира АДРЕСА_1 належить невідомій особі.
Ні його матір, ні він особисто ніяких правочинів щодо відчуження квартири не вчиняли. 25 жовтня 2021 року він звернувся до поліції з заявою про вчинення кримінального правопорушення щодо вибуття з його володіння спірної квартири.
Просив визнати недійсним договір дарування квартири від 24 квітня 2004 року, вчинений на нотаріальному бланку ВВС № 518165, на користь ОСОБА_3 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 57771520 від 21 квітня 2021 року номер запису про право власності: 41613901, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2342653580000.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
28 серпня 2023 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири від 24 квітня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Чорною М. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1448, згідно з яким дарувальники ОСОБА_7 та ОСОБА_2 подарували, а обдаровуваний ОСОБА_3 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 (бланк серії ВВС № 518165).
Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), прийняте 21 квітня 2021 року державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Набок В. М. за індексним номером № 57771520 (номер запису про право власності 41613901 від 15 квітня 2021 року).
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення мотивоване тим, що волевиявлення на укладення оспорюваного договору дарування квартири не відповідало внутрішній волі його дійсних власників ОСОБА_2 та ОСОБА_7, а державний реєстратор під час реєстрації за ОСОБА_3 права власності на квартиру порушив вимоги закону.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
07 лютого 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 серпня 2023 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Апеляційний суд керувався тим, що власницею спірної квартири на час розгляду справи є ОСОБА_5, з якою позивач у договірних відносинах не перебуває, тому пред`явлення позову про визнання недійсним договору дарування, на підставі якого право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_3, не призведе до поновлення майнових прав позивача, що свідчить про обрання ОСОБА_2 неналежного способу захисту своїх порушених прав, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
08 травня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гребенченко О. А. подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року, в якій просить її скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 серпня 2023 року залишити в силі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року в справі № 285/2860/16-ц, про відсутність вини позивача щодо обрання неналежного або неефективного способу захисту, про що мав роз`яснити суд та вжити заходів.
Представник звернув увагу суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) щодо визначених у Цивільному кодексу України (далі - ЦК України) способів захисту порушених прав особи.
Вважає, що суд апеляційної інстанції узаконив незаконні дії державного реєстратора, який відкрив розділ та вніс відомості до державного реєстру на підставі незареєстрованого правочину в бюро технічної інвентаризації щодо нового власника, а також підтвердив законність договору дарування, підписаного особою, яка не є власником квартири.
Доводи інших учасників справи
05 червня 2024 року представник Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - Дубровська І. звернулася до Верховного Суду з відзивом, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення. Послалася на те, що власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Такої вимоги позивачем заявлено не було, тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у позові.
18 червня 2024 року представник ОСОБА_5 - адвокат Юрченко К. І. звернувся до суду з відзивом, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду без змін. Послався на те, що постанова Верховного Суду, на яку посилається заявник в касаційній скарзі, додатково підтверджує, що позивач під час звернення до суду з позовом обрав неналежний спосіб захисту порушеного права.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
20 травня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її із Шевченківського районного суду м. Києва.
У червні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
18 липня 2024 року ухвалою Верховного Суду зупинено провадження у справі № 761/40609/21 до залучення до участі в справі правонаступника ОСОБА_2
03 грудня 2024 року ухвалою Верховного Суду поновлено касаційне провадження в справі № 761/40609/21. Залучено до участі в справі ОСОБА_1 як правонаступника позивача ОСОБА_2 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами
29 серпня 1995 року ОСОБА_2 та його матері ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1, яке було зареєстроване в Комунальному підприємстві "Київське міське бюро технічної інвентаризації" 07 вересня 1995 року, за реєстровим номером 4410, про право власності на квартиру АДРЕСА_1 в рівних частках кожному в результаті приватизації (т. 2, а. с. 50, 51).
Згідно з договором дарування квартири від 24 квітня 2004 року, посвідченим приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Чорною М. М. та зареєстрованим у реєстрі за № 1448 у м. Донецьку, ОСОБА_7 та ОСОБА_2 подарували, а ОСОБА_3 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 28).
Відповідно до наявного у матеріалах справи свідоцтва про право власності на житло власником квартири окрім ОСОБА_7 є ОСОБА_2 (позивач у справі), однак у договорі дарування дарувальником значиться ОСОБА_2, що написано власноручно, тобто існують відмінності в написанні прізвища власника квартири.
07 квітня 2021 року позивач звернувся до Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві (далі - Шевченківське УП ГУНП у м. Києві) із заявою про втрату документів, а саме свідоцтва про право власності на спірну квартиру, свого свідоцтва про народження, свідоцтва про вищу освіту та свідоцтва про смерть своєї матері ОСОБА_7 .
У жовтні 2021 року позивач звернувся до приватного нотаріуса з метою дізнатися перелік документів, необхідних для вчинення нотаріальної дії, однак з`ясувалось, що спірна квартира належить невідомій особі.
25 жовтня 2021 року позивач звернувся до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення щодо вибуття з його володіння спірної квартири, відомості про яке зобов`язано внести слідчого до Єдиного реєстру досудових розслідувань згідно з ухвалою слідчого судді від 03 листопада 2021 року (т. 1, а. с. 30-31).
Згідно з витягом державного реєстратора від 21 квітня 2021 року № 234265358000 відомості стосовно спірної квартири були відсутні в державних реєстрах, які функціонували до 2013 року, та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів (т. 1, а. с. 154).
15 квітня 2021 року ОСОБА_3 звернувся до державного реєстратора з заявою, на підставі якої проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, що підтверджується витягом від 21 квітня 2021 року № 253701143 (т. 1, а. с. 155).
У подальшому в 2021 році квартира відчужувалась кілька разів (т. 1, а. с. 68-74).
Останнім власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер 2162, виданого 20 грудня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирик О. А. (т. 2, а. с. 112).
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзивів та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов`язане з позбавленням суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження (№ 12-158гс18)).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Під час розгляду справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір зі свого боку не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанови Верховного Суду від 05 листопада 2024 року в справі № 354/657/15-ц (провадження № 61-8608св24), від 31 жовтня 2024 року в справі № 619/6002/21 (провадження № 61-15852св23) та ін.).
У статті 387 ЦК України закріплено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником за порушення його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-2407цс15.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 14 грудня 2022 року в справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17 (пункт 94)).
Власник із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).
У постанові від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Водночас закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.
Суди в справі встановили і матеріалами справи підтверджено, що власником спірної квартири на час розгляду справи є ОСОБА_5, з якою позивач у будь-яких договірних відносинах не перебуває. Оспорюваний договір дарування був укладений у 2004 році на користь ОСОБА_3, який у 2021 році на підставі договору купівлі-продажу відчужив спірну квартиру іншій особі, яка, зі свого боку, у 2021 році на підставі договору купівлі-продажу також продала цю квартиру (т. 1, а. с. 68-74).
Тому обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що задоволення позову про визнання недійсним договору дарування, на підставі якого право власності на спірну квартиру перейшло до відповідача ОСОБА_3, не призведе до поновлення майнових прав позивача, що свідчить про обрання ОСОБА_2 неналежного способу захисту своїх порушених прав, у зв`язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року в справі № 285/2860/16-ц, на яку в своїй касаційній скарзі посилається заявник, у якій зазначено, що за усталеною судовою практикою ефективним способом захисту в спірних правовідносинах є вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Підставою скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в справі № 285/2860/16-ц Верховний Суд указав те, що з доданого відповідачем до заперечень на касаційну скаргу витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян вбачається, що другий відповідач помер до ухвалення апеляційним судом оскаржуваного рішення, тому судам під час нового розгляду справи необхідно вирішити питання про залучення до участі в справі правонаступників відповідача, роз`яснити позивачам право на уточнення позовних вимог.
У справі № 653/1096/16-ц, на яку також посилається заявник в касаційній скарзі, суди розглядали позов про визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, виселення їх без надання іншого житлового приміщення та зобов`язання знятися з реєстраційного обліку.
Тобто обставини зазначених справ не є подібними обставинам справи, що переглядається.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами в справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Оскаржуване судове рішення ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з урахуванням сталої практики Верховного Суду, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, в справах "Салов проти України" (заява № 65518/01, пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00, пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).