ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 464/7008/18
провадження № 61-9758 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивачі (відповідачі за зустрічним позовом): ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_4, ОСОБА_5,
позивач за зустрічним позовом- ОСОБА_6, в інтересах якого діє ОСОБА_5,
третя особа - головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області,
третя особа (за зустрічним позовом) - орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5, в інтересах яких діє адвокат Загвойська Оксана Володимирівна, на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року у складі судді Теслюка Д. Ю. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 є наймачем квартири АДРЕСА_1, зареєстрований та проживає у ній разом із членами своєї сім`ї - іншими позивачами. Основним квартиронаймачем цієї квартири була його мати - ОСОБА_8, яка померла. Відповідачі ОСОБА_4 (рідна сестра позивача) та ОСОБА_5 (племінниця позивача) також зареєстровані в квартирі, як члени сім`ї основного квартиронаймача, однак з 1993 року не проживають в квартирі та не несуть жодних витрат на утримання квартири, оскільки виїхали на постійне місце проживання в іншу область.
Вказували, що реєстрація місця проживання відповідачів у квартирі створює їм перешкоди у користуванні житлом.
Ураховуючи викладене, посилаючись на статті 71, 72 ЖК України, позивачі просили суд визнати ОСОБА_5 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, та зняти їх з реєстрації місця проживання в цій квартирі.
У липні 2020 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, в інтересах якого діє ОСОБА_5, звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, про усунення перешкод у користуванні житлом.
Зустрічна позовна заява обґрунтована тим, що 27 липня 1983 року ОСОБА_4, ОСОБА_1 та їхні батьки отримали ордер № 542 з правом зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .
Основним квартиронаймачем була їх мати - ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З 31 березня 1991 року у квартирі зареєстрована ОСОБА_5 - дочка ОСОБА_4, вони мали свою кімнату, яка була умебльована та забезпечена усім необхідним господарським приладдям і технікою, однак через агресивну поведінку ОСОБА_1 у 1993 році вона ( ОСОБА_4 ) разом із чоловіком та дворічною донькою ( ОСОБА_5 ), за домовленістю з матір`ю ОСОБА_8, з метою уникнення загострення конфліктів з відповідачем ОСОБА_1, тимчасово переїхали до батьків чоловіка в Донецьку область.
Вказували, що з місця реєстрації в цій квартирі не знімались та не реєстрували своє місце проживання в іншому місці, протягом багатьох років неодноразово робили спроби повернутися додому, регулярно навідували матір та бабусю - ОСОБА_8, в якої діти проводили усі літні канікули.
У червні 2014 року в зв`язку з бойовими діями на сході країни вони разом із сім`єю переїхали у м. Львів, де постійно проживали у спірній квартирі, оплачували комунальні послуги, займались пошуками роботи для подальшого проживання, однак через три місяці змушені були знову покинути своє місце проживання через постійні конфлікти з відповідачем ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_8 їх у квартиру не впускали та ключів від квартири не давали, а іншого житла для постійного проживання вони не мають.
Ураховуючи викладене, позивачі просили суд зобов`язати ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_9 до квартири та передачі ключів від неї.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 07 грудня 2020 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_7 закрито у зв`язку зі смертю позивача.
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року, первісний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_5 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, в інтересах якого діє ОСОБА_5, про усунення перешкод у користуванні житлом відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідачі з 1993 року, тобто понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки, не проживають в спірній квартирі без поважних причин; відповідачі добровільно в 1993 році виїхали в Донецьку область і до початку війни на Донбасі в 2014 році не виявляли бажання повернутися на постійне місце проживання до м. Львова. Доводи відповідачів про те, що поважною причиною їх непроживання в спірній квартирі є постійні конфлікти з ОСОБА_1 та наявність у них перешкод у користуванні квартирою суди відхилили з посиланням на лист начальника Сихівського ВП ГУ НП у Львівській області, за змістом якого відповідачі в період з 2014 по 2020 роки до поліції з приводу наявності перешкод у користуванні квартирою не зверталися, а звернення ОСОБА_4 з приводу протиправних дій відносно неї з боку ОСОБА_1 мали місце у 1991-1992 роках, тобто до виникнення спірних правовідносин.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зняття відповідачів з реєстрації, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що судове рішення про припинення права користування квартирою є достатньою підставою для зняття відповідачів з реєстрації.
Справа переглядалась судами різних інстанцій неодноразово.
Постановою Верховного Суду від 01 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_4, підписану адвокатом Загвойською О. В., задоволено частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_9, в інтересах якого діє ОСОБА_5, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що спірна квартира надана ОСОБА_8 на підставі ордеру № 542 виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів від 27 липня 1983 року, виданого на сім`ю в складі чотирьох осіб, у тому числі позивача ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_10 ; до смерті наймача (матері позивача та відповідачки) в квітні 2018 року позивачі не порушували питання щодо припинення права відповідачок на користування житлом, тобто визнавали за ними таке право; суд першої інстанції, обмежившись посиланням на те, що відповідачки виїхали зі спірної квартири в 1993 році, не встановив причини їх не проживання в квартирі протягом шести місяців, що передували зверненню до суду з цим позовом, враховуючи встановлені судом обставини повернення відповідачок до м. Львова у серпні та грудні 2018 року; суд першої інстанції не надав оцінки позбавленню відповідачок права користування квартирою на предмет пропорційності в контексті передбачених статтею 8 Конвенції принципів, у тому числі з урахуванням факту реєстрації в спірній квартирі місця проживання малолітнього сина ОСОБА_5 - ОСОБА_6 ; суд першої інстанції не перевірив дотримання балансу інтересів сторін спору та не встановив наявність або відсутність у відповідачок іншого житла, зокрема, з урахуванням їх доводів про те, що з 2014 року внаслідок збройної агресії рф вони мають бажання повернутися до м. Львова, однак унаслідок конфліктних відносин з позивачами вимушені знімати житло в Донецькій області.
Також суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд допущених судом першої інстанції порушень не усунув, не перевірив усіх доводів апеляційної скарги та не навів мотивів відхилення кожного аргументу, викладеного позивачем, чим допустив порушення підпункту "в" пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України.
Постановою Львівського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про визнання їх такими, що втратили право на користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цього позову відмовлено.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, в інтересах якого діє ОСОБА_5, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким цей позов задоволено.
Зобов`язано ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9 в цю квартиру та передати ключів від неї.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за встановлених обставин справи та з урахуванням правових висновків Верховного Суду колегія суддів визнає обґрунтованими та не спростованими протилежною стороною ті обставини, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з відома основного квартиронаймача ОСОБА_8, через неприязні відносини з іншими членами сім`ї, залишили спірне помешкання, але зв`язок з ним за життя основного квартиронаймача не втрачали, основний квартиронаймач ОСОБА_8 ніколи не ставила питання про визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування спірним житлом, а відтак, визнавала поважність причин їхньої відсутності у спірній квартирі та їхнє право на користування спірною квартирою, в тому числі для проживання, а також для участі в приватизації житла, оскільки ОСОБА_4, як і її рідний брат ОСОБА_1, була включена до складу членів сім`ї основного квартиронаймача при отриманні спірної квартири, що є істотною обставиною в даній справі у контексті відсутності у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 іншого житла та забезпечення справедливого балансу їхніх прав та законних інтересів по відношенню до спірного житла з правами та законними інтересами протилежної сторони, як членів однієї родини, а після смерті основного квартиронаймача ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вчиняли перешкоди ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у користуванні спірною квартирою, що підтверджує поважність причин відсутності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у спірній квартирі, і загалом, вказує на відсутність правових підстав для визнання їх такими, що втратили право на користування спірним житлом.
Також суд апеляційної інстанції зазначив, що в контексті статті 29 ЦК України, місце постійного проживання малолітньої дитини пов`язане із місцем постійного проживання одного з батьків, а в даному випадку - це місце постійного проживання матері ОСОБА_5, відтак, заявлені вимоги до ОСОБА_5 є безпідставними й з урахуванням цієї обставини, до того ж вимоги про визнання малолітнього ОСОБА_9 таким, що втратив право на користування спірною квартирою, в цій справі заявлено не було.
Встановленим є й той факт, що після смерті ОСОБА_8 позивачам за зустрічним позовом чиняться перешкоди у користуванні спірним житлом.
Постановою Верховного Суду від 08 січня 2024 рокукасаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року скасовано, а справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, щосправа розглянута апеляційним судом 11 квітня 2023 року за відсутності, зокрема ОСОБА_2, який не був належним чином повідомлений про час і місце слухання справи відповідно до статей 128-130 ЦПК України, що є обов`язковою підставою відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд.
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено частково.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 71 ЖК України, як підставу для задоволення первісного позову, однак не врахував заявлених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позовних вимог про визнання ОСОБА_5 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування спірною квартирою, у зв`язку з їх вибуттям на постійне проживання в інше житлове приміщення,тобто з підстав, передбачених статтею 107 ЖК України.
Апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 добровільно у 1993 році виселилися із спірної квартири, переїхали за місцем проживання чоловіка ОСОБА_4, батька ОСОБА_5 ( АДРЕСА_2 ), тобто обрали собі інше місце постійного проживання. Доказів вчинення ними будь-яких дій щодо збереження за собою на час відсутності права на користування спірним житловим приміщенням, суду не надано, що вказує на втрату ними інтересу до спірного жилого приміщення. При цьому періодичне навідування ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до спірної квартири (похорони ОСОБА_8 - їх мами та бабці відповідно, оформлення пенсії у м. Львові та реєстрація малолітнього ОСОБА_9 за адресою спірної квартири) не може бути підставою для висновку про те, що відповідачі проживали у спірній квартирі і ставились до неї як до свого постійного місця проживання.
Також апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не доведено належними та допустимим доказами обставин чинення їм перешкод у користуванні спірною квартирою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, які б обумовлювали відсутність можливості вселитися у спірне житло, та врахувавши, що звернення до правоохоронних органів ОСОБА_4 з приводу протиправних дій відносно неї з боку ОСОБА_1 мали місце у 1991-1992 роках, інших звернень не зафіксовано, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.
Апеляційний суд також врахував, що ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності (1/3 частина) належала двокімнатна квартира у м. Києві, яку відповідачка відчужила 12 жовтня 2021 року, тобто під час розгляду цієї справи, а тому вважав безпідставними доводи відповідачів щодо відсутності в них іншого житла.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2024 року через підсистему Електронний Суд представник ОСОБА_4, ОСОБА_5 - адвокат Загвойська О. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволені первісного позову відмовити та задовольнити зустрічний позов.
Підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 202/4656/16-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 210/2639/17, від 17 березня 2021 року у справі № 635/3414/16-ц, від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 356/815/19, від 12 січня 2022 року у справі № 643/12730/18, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 464/7008/18, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У серпні 2024 року матеріали цивільної справи № 464/7008/18 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_4, ОСОБА_5 - адвоката Загвойської О. В. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статті 107 ЖК України, адже позивачі за первісним позовом не заявляли про зміну підстав позову у передбаченому процесуальним законом порядку.
Суди попередніх інстанцій не надали належну оцінку тим обставинам, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з відома основного квартиронаймача ОСОБА_8, через неприязні відносини з ОСОБА_1, залишили спірне помешкання, але зв`язок з ним за життя основного квартиронаймача не втрачали; основний квартиронаймач ОСОБА_8 ніколи не ставила питання про визнання їх такими, що втратили право користування спірним житлом, а відтак, визнавала поважність причин їх відсутності у спірній квартирі та їх право на користування спірною квартирою, зокрема для проживання та участі у приватизації житла. ОСОБА_4, як і її рідний брат ОСОБА_1, була включена до складу членів сім`ї основного квартиронаймача при отриманні спірної квартири у 1983 році, що є істотною обставиною у цій справі в контексті відсутності у відповідачів іншого житла та забезпечення справедливого балансу їх прав та законних інтересів до спірного житла з правами та законними інтересами протилежної сторони, які чинять їм перешкоди у користуванні спірною квартирою, що підтверджує поважність причин відсутності відповідачів у спірній квартирі, і, загалом, вказує на відсутність правових підстав для визнання їх такими, що втратили право на користування спірним житлом.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому зазначено, що підстав для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_9 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .
Квартира складається з трьох кімнат, загальною площею 67, 30 кв. м, відноситься до житлового фонду Львівської міської ради, не приватизована.
ОСОБА_1 та ОСОБА_11 вселились у вказану квартиру разом із своїми батьками - ОСОБА_8 та ОСОБА_12 на підставі ордеру № 542, виданого виконкомом Шевченківської районної ради народних депутатів м. Львова 27 липня 1983 року ОСОБА_8 на сім`ю у складі 4-х осіб: неї ( ОСОБА_8 ), як основного квартиронаймача, її чоловіка та їх двох дітей (а. с. 96-97, т. 1).
20 липня 1990 року ОСОБА_4 у м. Донецьку зареєструвала шлюб з ОСОБА_13, у якому ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_5 .
20 вересня 2016 року ОСОБА_5 у м. Маріуполі Донецької області зареєструвала шлюб з ОСОБА_14, у якому ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Маріуполі Донецької області у них народився син ОСОБА_9 (а. с. 113, 114, т.1).
Згідно з довідкою ІНФОРМАЦІЯ_4 від 16 червня 2016 року, ОСОБА_15 працювала у 8 Спортивному клубі Армії Прикарпатського військового округу з 15 жовтня 1985 року до 01 вересня 1997 року, звільнена за власним бажанням (а. с. 92, т. 1).
Згідно з даними трудової книжки ОСОБА_4, вона працювала у різних закладах м. Донецька з 1996 року до 2014 року (а. с. 132-134, т. 2).
Із довідки про присвоєння ідентифікаційного номера ОСОБА_4 убачається, що така довідка була видана 01 квітня 1998 року ДПА у Будьонівському районі м. Донецька.
Із довідки до акту огляду МСЕК убачається, що цей документ був виданий ОСОБА_4 10 грудня 2014 року Міжрайонною офтальмологічною медико-соціальною експертною комісією м. Донецька.
У серпні 2018 року ОСОБА_4 зверталась до органів соціального захисту м. Львова із заявою про надання їй статусу внутрішньо переміщеної особи: як особи, яка внаслідок військової агресії російської федерації змушена залишити місце свого проживання у м. Донецьку; за результатами розгляду заяви 29 серпня 2018 року її було взято на облік, як внутрішньо переміщену особу (а. с. 108, 110, т. 1).
У червні ОСОБА_4 проходила лікування за місцем своєї реєстрації у спірній квартирі; 23 грудня 2014 року ОСОБА_4 у м. Львові оформила в АТ "Ощадбанк" договір про відкриття поточного рахунку та розрахунково-касове обслуговування вкладу "Пенсійний" та довіреність на ім`я матері - ОСОБА_8 на розпорядження цим рахунком; у серпні 2018 року ОСОБА_4 оформляла пенсію за місцем своєї реєстрації; у грудні 2018 року ОСОБА_4 оформляла реєстрацію місця проживання малолітнього онука ОСОБА_9 у спірній квартирі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 приїжджали на похорони у м. Львів.
Також судами встановлено, що в листопаді 1991 року ОСОБА_4 зверталась у Галицький РВВС м. Львова із заявою про порушення відносно ОСОБА_1 . кримінальної справи по факту заподіяння їй тілесних ушкоджень (а. с. 99, т. 1).
Факт заподіяння ОСОБА_4 легких тілесних ушкоджень підтверджено висновком експерта № 3044 від 21 листопада 1991 року, проте, відмовлено у порушенні відносно ОСОБА_1 кримінальної справи та роз`яснено ОСОБА_4 право на звернення до суду із скаргою в порядку приватного обвинувачення (а. с. 101, 103-104, т. 1).
За змістом листа начальника Сихівського ВП ГУ НП у Львівській області від 31 липня 2020 року громадяни ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у Сихівський ВП ГУ НП у Львівській області в період з 2014 до 2020 роки не звертались. Мали місце звернення до правоохоронних органів громадянкою ОСОБА_4 з приводу протиправних дій відносно неї з боку ОСОБА_1 у 1991 році та 1992 році (а. с. 189, т. 2).
За змістом листа ЛКП "Хуторівка" № 365 від 30 липня 2020 року протягом 2014-2020 років ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не звертались до ЛКП "Хуторівка" щодо чинення їм перешкод у проживанні та користуванні житлом - квартирою АДРЕСА_1 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_4, ОСОБА_5, подана адвокатом Загвойською О. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Звертаючись до суду з первісним позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання їх такими, що втратили право на проживання у спірній квартирі, позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 посилалися на непроживання відповідачів у спірному житловому приміщенні протягом періоду, тривалішого за шість місяців, тобто з підстав, передбачених статтею 72 ЖК України, а також вказували про вибуття відповідачів на постійне проживання в інше житлове приміщення ( АДРЕСА_2 ), тобто з підстав, передбачених статтею 107 ЖК України.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частин першої-другої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Разом з тим згідно з частиною другою статті 107 ЖК України у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача. При цьому факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).
Тобто при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у порядку статей 71, 72 ЖК України, доказуванню сторонами та встановленню судами підлягають обставини тривалості тимчасової відсутності особи у житловому приміщенні, а також поважність причин такої відсутності. Водночас у разі вирішення спору на підставі статті 107 ЖК України обставини поважності тимчасової відсутності особи в житловому приміщенні доказуванню сторонами та встановленню судами не підлягають, а значення має доведення обставини вибуття особи на постійне місце проживання в інше жиле приміщення.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20) зазначено, що "у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Оскільки при відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк, цей строк може бути продовжений за заявою відсутнього та з поважних причин лише у передбачених випадках, тому звернення із заявою про продовження такого строку, а також доведення наявності підстав для продовження такого строку, є правом відповідної особи".
У постанові Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зроблено висновок, що: "відповідно до частини другої статті 107 ЖК України, у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. При цьому факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України). Звертаючись до суду з цим позовом, позивач, посилаючись на те, що відповідач вибув на інше постійне місце проживання, просив визнати відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням за статтею 107 ЖК України. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення".
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15 (провадження № 61-25867св18) зроблено висновок, що "основною умовою втрати права користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 107 ЖК України, є наявність у наймача або члена його сім`ї іншого постійного місця проживання. При цьому слід встановити таке місце проживання із зазначенням його адреси та дослідити належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд до іншого населеного пункту, укладення трудового договору на невизначений строк тощо)".
У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) вказано, що "у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення".
У постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справа № 761/44727/16-ц провадження № 61-12130св23 зроблено висновок, що: "результат системного аналізу частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України і частини другої статті 107 ЖК України дає підстави для висновку, що діти не набувають право користування житловим приміщенням у разі, якщо до цього їхня мати втратила таке право відповідно до закону з дня вибуття її з цього житла. Отже, особа може бути визнана такою, що втратила право користування житлом, лише у разі, якщо до цього вона набула право користування іншим жилим приміщенням.
У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не проживають у квартирі АДРЕСА_1 тривалий час (з 1993 року), тобто понад встановлений законом строк збереження права користування, переїхали до іншого міста ( АДРЕСА_2 ), обравши собі інше місце постійного проживання, а тому наявні правові підстави, передбачені положеннями як статті 71 ЖК України, так і статті 107 ЖК України для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житлом.
Суди, дослідивши надані сторонами докази, встановили, що ОСОБА_4 після реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 переїхала до чоловіка у м. Донецьк, де з жовтня 1996 року була працевлаштованою та фактично безперервно працювала до листопада 2014 року; ОСОБА_5 також створила сім`ю у м. Донецьку, де народила сина ОСОБА_9 . У грудні МСЕК м. Донецька визнала ОСОБА_4 особою з інвалідністю ІІІ групи загального захворювання безтерміново, а у серпні 2018 року ОСОБА_4 отримала статус внутрішньо переміщеної особи, як особа, яка внаслідок військової агресії російської федерації змушена залишити місце свого проживання у м. Донецьку.
Апеляційний суд правильно вказав про те, що отриманням статусу внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_4 фактично визнала факт втрати нею зв`язку зі спірною квартирою, яка не знаходиться в зоні збройного конфлікту, внаслідок її постійного проживання у зоні збройного конфлікту у м. Донецьку, у тому числі в період 2014-2018 років.
Отже перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у Донецькій області, зокрема у тимчасово окупованому російською федерацією у 2014 році м. Донецьку, не носило тимчасовий характер, відповідачі з власної ініціативи не проживали у квартирі понад встановлений законом строк (більше 30 років), що вказує на втрату ними інтересу до спірного жилого приміщення.
Встановивши вказані обставини, суди вважали доведеним факт відсутності достатніх триваючих зв`язків з спірною квартирою та факт свідомої поведінки відповідачів, які свідчать про втрату ними інтересу до спірної квартири як до постійного місця їх проживання. При цьому суди правильно вказали про те, що періодичне навідування ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до спірної квартири (похорони ОСОБА_8 - їх мами та бабці, оформлення пенсії у м. Львові та реєстрація малолітнього ОСОБА_9 за адресою спірної квартири, що вимагає особистої присутності) за наявності всіх інших вищенаведених факторів в їх сукупності не може бути підставою для висновку про те, що відповідачі проживали в спірній квартирі і ставились до неї як до свого постійного місця проживання.
Також апеляційний суд врахував, що ОСОБА_4, будучи співвласником двокімнатної квартири у м. Києві (1/3 частини), 12 жовтня 2021 року, тобто під час вирішення спору у цій справі в судовому порядку, відчужила її разом з іншими співвласниками, тому визнав безпідставними посилання відповідачів на відсутность в них іншого житла.
Установивши, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у спірній квартирі не проживають, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні їх зустрічного позову, оскільки вони не надали належних та допустимих доказів чинення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням та неможливості вселитися у спірне житло. При цьому судами враховано, що звернення ОСОБА_4 до правоохоронних органів з приводу протиправних дій відносно неї з боку ОСОБА_1 мали місце у 1991-1992 роках, інших звернень, зокрема щодо чинення відповідачам перешкод у користуванні спірною квартирою, матеріали справи не містять, тому суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову.
Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про безпідставне застосування до спірних правовідносин положень статті 107 ЖК України, є необгрунтованими.
Зазначення позивачем певної правової норми, наведеної в обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (постанова Верховного Суду від 07 вересня 2023 року у справі № 509/2517/20, провадження № 61-1349св23).
У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який судами вірно застосовано.
Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19; від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21 та інших.
У пункті 11.16. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58цс22) вказано про те, що згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи.
За таких обставин Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм ЦК України.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 202/4656/16-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 210/2639/17, від 17 березня 2021 року у справі № 635/3414/16-ц, від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 356/815/19, від 12 січня 2022 року у справі № 643/12730/18, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.
Доводи касаційної скарги загалом зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.