iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 385/499/22

провадження № 61-13792св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Фермерське господарство "Олена",

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуФермерського господарства "Олена" на рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 11 травня 2023 року у складі судді Венгрина М. В., додаткове рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 06 червня 2023 року у складі цього ж судді та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 серпня 2023 року у складі колегії суддів Чельник О. І., Єгорової С. М., Мурашка С. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства "Олена" про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фермерського господарства (далі - ФГ) "Олена" про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що йому на праві власності належить земельна ділянка площею 3,01 га, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, що розташована на території Гайворонської міської ради Кіровоградської області.

05 січня 2012 року між ним та ФГ "Олена" укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 10 років, тобто до 05 січня 2022 року.

У 2021 році з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно він дізнався, що відповідач в односторонньому порядку на підставі додаткової угоди від 12 лютого 2018 року продовжив строк дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року шляхом проведення державної реєстрації права оренди на 49 років з автоматичним продовженням дії договору.

Зазначав, що він не підписував вказаної додаткової угоди та не бажав продовжувати правовідносини оренди з відповідачем.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, номер запису про інше речове право 252456600, вчинений 13 березня 2018 року державним реєстратором центру надання адміністративних послуг Гайворонської районної державної адміністрації Кіровоградської області Здержко А. М., підстава для державної реєстрації - додаткова угода до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року, серія та номер: б/н, виданий 12 лютого 2018 року, видавник: орендодавець ОСОБА_1, орендар ФГ "Олена", а право оренди терміном на 49 років з правом пролонгації припинити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Гайворонський районний суд Кіровоградської області рішенням від 11 травня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Скасував державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3821110100:02:000:0790, номер запису про інше речове право 25245660, вчинений 13 березня 2018 року державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг Гайворонської районної державної адміністрації Кіровоградської області Здержко А. М., підстава для державної реєстрації - додаткова угода до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року, без номера, від 12 лютого 2018 року, видавник: орендодавець ОСОБА_1, орендар ФГ "Олена", припинивши право оренди терміном на 49 років.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що державна реєстрація права оренди ФГ "Олена" на належну ОСОБА_1 земельну ділянку з продовженням терміну дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року проведена на підставі додаткової угоди від 12 лютого 2018 року, яку позивач не підписував, відповідно, в останнього не було волевиявлення щодо вчинення правочину і сторони не погоджували усіх істотних умов цієї угоди, а отже, її слід вважати неукладеною.

Суд також виснував, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації права оренди є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.

Суд першої інстанції відхилив доводи ФГ "Олена" про те, що у 2012 році позивач отримав грошові кошти за користування земельною ділянкою терміном на 49 років, і що на виконання цих домовленостей сторони 12 грудня 2018 року уклали додаткову угоду, вказавши, що у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження таких обставин.

Гайворонський районний суд Кіровоградської області додатковим рішенням від 06 червня 2023 року стягнув із ФГ "Олена" на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 23 855,50 грн, з яких: 992,40 грн - судовий збір; 5 663,10 грн - витрати, пов`язані із проведенням експертизи; 17 200,00 грн - витрати на професійну правничу допомогу.

Суд першої інстанції мотивував додаткове рішення тим, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу підтверджені належними і достовірними доказами, їх розмір є обґрунтованим та відповідає критерію розумності, враховуючи складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг). Водночас відповідач не скористався правом на заперечення таких витрат, не зазначав щодо їх неспівмірності.

Також належними доказами підтверджено понесення позивачем витрат на проведення судової почеркознавчої експертизи та зі сплати судового збору.

Кропивницький апеляційний суд постановою від 15 серпня 2023 року апеляційні скарги ФГ "Олена" залишив без задоволення, а рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 11 травня 2023 року та додаткове рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 06 червня 2023 року- без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору та в частині розподілу судових витрат є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Державна реєстрація за відповідачем права оренди земельної ділянки строком на 49 років, коли додаткову угоду до договору оренди орендодавець фактично не підписував, тобто ця угода є неукладеною, не відповідає вимогам закону. Тому обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

20 вересня 2023 року ФГ "Олена" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточнень просить скасувати рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 11 травня 2023 року, додаткове рішення цього суду від 06 червня 2023 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 серпня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували:

- під час вирішення спору по суті правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 13 листопада 2019 року у справі 755/9215/15 та у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 696/1880/15;

- під час вирішення питання про відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19.

Уточнену касаційну скаргу ФГ "Олена" мотивувало тим, що суди залишили поза увагою, що фактичнодоговір оренди виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі). Тому дії позивача, який отримав орендну плату за землю, отже, виконував умови договору, а згодом пред`явив позов про скасування державної реєстрації права оренди, суперечать його попередній поведінці та є недобросовісними.

Крім того, під час розподілу судових витрат суд першої інстанції не врахував конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зокрема складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт тощо.

Вважає, що, зважаючи на складність справи та витрачений адвокатом час, визначений стороною позивача розмір витрат на правничу допомогу є завищеним.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 19 жовтня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Гайворонського районного суду Кіровоградської області.

03 листопада 2023 року справу № 385/499/22 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 04 липня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 3,01 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, що розташована на території Гайворонської міської ради Кіровоградської області (том 1, а. с. 8).

Згідно із договором оренди від 05 січня 2012 року № 790 ОСОБА_1 передав в оренду ФГ "Олена" земельну ділянку площею 3,01 га, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, розташовану на території Гайворонської міської ради Кіровоградської області, строком на 10 років. Договір зареєстровано в книзі 4 відділу Держкомзему у Гайворонському районі Кіровоградської області, про що у Державному реєстрі земель 12 грудня 2012 року вчинено запис за № 392110004002781 (том 1, а. с. 9-12).

У матеріалах справи також міститься акт приймання-передачі земельної ділянки в оренду від 05 січня 2012 року (том 1, а. с. 13).

Видатковим касовим ордером від 13 листопада 2012 року та розпискою позивача підтверджується, що ОСОБА_1 отримав від ФГ "Олена" одноразовим платежем орендну плату за весь період дії договору оренди від 05 січня 2012 року № 790 у розмірі 32 000,00 грн (том 1, а. с. 38, 39).

Згідно з додатковою угодою від12 лютого 2018 року до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року сторони погодилися внести зміни, зокрема, до пункту 3.1 вказаного договору, виклавши його у такій редакції: "3.1. Договір оренди укладено на 49 років…" (том 1, а. с. 19).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 24 березня 2021 року № 249625099 земельна ділянка з кадастровим номером 3521110100:02:000:0790, площею 3,01 га, власник - ОСОБА_1, передана в оренду ФГ "Олена" на строк 49 років, підстава - додаткова угода від 12 лютого 2018 року до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року (том 1, а. с. 20).

Листами від 24 листопада 2021 року та від 24 грудня 2021 року ОСОБА_1 повідомив ФГ "Олена" про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3521110100:02:000:0790 та просив надати оригінал додаткової угоди від 12 лютого 2018 року до договору оренди землі від 05 січня 2012 року (том 1, а. с. 22-24).

Заперечуючи факт укладання та підписання додаткової угоди ОСОБА_1 заявив клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, яке суд першої інстанції ухвалою від 11 серпня 2022 року задовольнив (том 1, а. с. 67, 72-73).

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 14 жовтня 2022 року № 3518/22-27 підпис від імені ОСОБА_1 у додатковій угоді до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року, укладеній 12 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ "Олена" в особі голови ОСОБА_2, який міститься у графі "орендодавець", виконаний не самим ОСОБА_1, а іншою особою. Цей підпис виконаний з деяким наслідуванням якогось із справжніх підписів ОСОБА_1 (том 1, а. с. 81-106).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

Під час вирішення цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, ніж закон. Більш того, враховуючи положення ЦПК України, така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV "Про оренду землі" (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У статті 6 Закону України "Про оренду землі" визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).

У частині першій статті 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Власник земельної ділянки може встановити вимогу нотаріального посвідчення договору оренди землі та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 обґрунтовував позов про скасування проведеної 13 березня 2018 року державним реєстратором центру надання адміністративних послуг Гайворонської районної державної адміністрації Кіровоградської області Здержко А. М. державної реєстрації додаткової угоди від 12 лютого 2018 року до договору оренди землі від 05 січня 2012 року тим, що він не підписував зазначеної додаткової угоди, тому така угода є неукладеною, а її державна реєстрація - незаконною.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до абзацу першого частини першої, абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, а також запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (пункти 4, 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині другій статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (частина перша статті 103 ЦПК України).

Із урахуванням викладеного суди першої та апеляційної інстанцій правильно вважали, що додаткова угода до договору оренди спірної земельної ділянки є неукладеною.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) виснувала про те, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Суди першої та апеляційної інстанцій врахували ту обставину, що відповідач не сплачував, а позивач не отримував коштів орендної плати за договором оренди в межах строку, встановленого додатковою угодою, оскільки відповідно до наданих сторонами доказів ОСОБА_1 13 листопада 2012 року отримав від ФГ "Олена" орендну плату у розмірі 32 000,00 грн тільки за період дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року,який не був продовжений додатковою угодою.

За таких обставин у зв`язку з неукладенням позивачем додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, про що свідчить висновок судової почеркознавчої експертизи, а також відсутністю доказів про виконання сторонами спірної додаткової угоди, якою продовжено строк дії основного договору оренди до 12 грудня 2061 року, суди попередніх інстанцій обґрунтовано керувалися тим, що ФГ "Олена" не довело законності державної реєстрації цього правочину.

У пункті 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Ефективним способом захисту та таким, що забезпечує реальне відновлення порушеного права у випадку реєстрації неукладеного між сторонами договору оренди, є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом скасування державної реєстрації.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2023 року у справі № 385/1290/21 (провадження № 61-12824св22), від 21 лютого 2024 року у справі № 385/342/23 (провадження № 61-18254св23), від 20 березня 2024 року у справі № 385/35/23 (провадження № 61-17386св23), від 19 червня 2024 року у справі № 385/290/23 (провадження № 61-16488св23), від 16 жовтня 2024 року у справі № 385/351/23 (провадження № 61-621св24) щодо вирішення спору з ФГ "Олена".

Таким чином, врахувавши, що державна реєстрація речового права на підставі неукладеної додаткової угоди до договору оренди порушує права та законні інтереси ОСОБА_1 на розпорядження належною йому земельною ділянкою, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для її скасування, оскільки це забезпечить реальне відновлення порушеного права позивача.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що фактично договір оренди виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), тому дії позивача, який отримав орендну плату за землю, отже, виконував умови договору, а згодом пред`явив позов про скасування державної реєстрації права оренди, суперечать його попередній поведінці та є недобросовісними, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до наявних у матеріалах справи доказів ОСОБА_1 13 листопада 2012 року отримав від ФГ "Олена" орендну плату у розмірі 32 000,00 грн тільки за період дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року,який не був продовжений додатковою угодою.

Отже, за відсутності доказів виконання сторонами спірної додаткової угоди, якою продовжено строк дії основного договору оренди до 12 грудня 2061 року, зокрема про отримання позивачем коштів орендної плати за договором оренди землі від 05 січня 2012 року поза межами строку, встановленого цим договором, відсутні підстави вважати дії позивача щодо звернення до суду з позовом такими, що суперечать принципу добросовісності учасників цивільного обороту та є проявом зловживання своїми цивільними правами.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 13 листопада 2019 року у справі 755/9215/15 та у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 696/1880/15, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

................

Перейти до повного тексту