iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 200/5886/15

провадження № 61-8303св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2022 року в складі колегії суддів Максюти Ж. І., Свистунової О. В., Пищиди М. М.

у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 вересня 2007 року № DNDZGK00000955 у розмірі 361 100,28 доларів США, із яких: 128 421,25 доларів США - заборгованість за кредитом; 77 573,08 доларів США - заборгованість за процентами; 15 813,63 доларів США - комісія; 139 292,32 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної інстанцій

29 квітня 2015 року заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2007 року № DNDZGK00000955 у розмірі 361 100,28 доларів США, із яких: 128 421,25 доларів США - заборгованість за кредитом; 77 573,08 доларів США - заборгованість за процентами; 15 813,63 доларів США - комісія; 139 292,32 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

17 лютого 2022 року ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року відмовлено.

04 квітня 2022 року ухвалою Дніпровського апеляційного суду відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Бабушкінського районного судум. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року.

09 червня 2022 рокупостановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року скасовано. В задоволенні позову банку відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що під час дослідження матеріалів справи було встановлено, що в цивільних справах № 200/5886/15-ц та № (2-13688/2010) 2-5772/2011 однаковий предмет спору та підстави звернення, заборгованість за кредитом стягнуто рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2011 року в справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011, тому в задоволенні цього позову необхідно відмовити.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 червня 2023 року Акціонерне товариство Комерційний Банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) направило до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 червня 2022 року, в якій просить постанову апеляційного суду скасувати, справу направити на новий апеляційний розгляд зі стадії відкриття провадження.

До касаційної скарги включено доводи щодо незаконності ухвали Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2022 року про відкриття апеляційного провадження, яка окремо не оскаржується.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не відповідає вимогам статті 356 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, суд апеляційної інстанції безпідставно відкрив апеляційне оскарження, зважаючи на те, що заявник пропустив строк на апеляційне оскарження рішення суду та не просив його поновити.

Суд апеляційної інстанції не застосував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року в справі № 806/1943/18 (провадження № К/9901/2587/20), від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, (провадження № 61-22315сво18), від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19), від 27 липня 2022 року в справі № 826/1423/16 (провадження № К/9901/43412/21), від 09 січня 2022 року в справі № 2-1478/11 (провадження № 61-11645св21), від 08 лютого 2023 року в справі № 761/14504/13-ц (провадження № 61-857св22), від 14 грудня 2020 року в справі № 521/2/816/15 (провадження № 61-14394св21), в ухвалі Верховного Суду від 18 січня 2022 року в справі № 300/803/21 (провадження № К/9901/41235/21), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21), щодо безпідставного поновлення строку на оскарження судового рішення та добросовісності сторін.

Тотожність спорів є підставою закриття провадження в справі, а не відмови в позові. У постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 640/7778/18 (провадження № 61-48585св18), від 17 вересня 2019 року в справі № 303/2034/15-ц (провадження № 61-23377св18) визначено, що тотожними вважаються позови, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави й предмет позову. Позови в справах № 200/5886/15-ц та № (2-13688/2010) 2- 5772/2011 нетотожні. Апеляційний суд не дослідив докази в справі на підтвердження таких обставин.

У постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року в справі № 209/3103/21 (провадження № 61-9710св22) зазначено, що стороною відповідача не спростовано розмір заборгованості, завлений стороною позивача. Враховуючи, що під час вирішення цивільних справ судами враховується стандарт доказування "більшої вірогідності", тому висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність вимог у частині розміру заборгованості є необґрунтованим, у зв`язку із чим рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню як таке, що ухвалено за неправильного застосування норм матеріального права в частині визначення належності доказів, якими може бути підтверджена заборгованість перед банком, а також норм процесуального права в частині доказування. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) указано, що процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійсненні ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник, зокрема, щодо вчинення боржником дій, які мають наслідком припинення зобов`язання, у випадку, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками.

У цій справі відповідач не спростував розмір заборгованості та не довів виконання ним зобов`язання.

Позиція відповідача

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2011 року вже стягнуто заборгованість за кредитним договором і в такий спосіб розірвано кредитний договір. У цій справі банк звернувся з аналогічним позовом.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNDZGK00000955, за умовами якого позичальник отримав кредит в сумі 125 000,00 дол. США на придбання нерухомості та 37 500,00 дол. США на сплату страхових платежів на строк до 03 вересня 2037 року зі сплатою 0,84 % на місяць (10,08 % річних).

12 січня 2009 року між банком та Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Українське фінансове агентство "Верус" був укладений договір поруки № 467, за умовами якого ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус" зобов`язалось відповідати перед позивачем за виконання відповідачем своїх обов`язків за укладеним договором.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2011 року в справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" у рахунок погашення кредитного договору від 03 вересня 2007 року № DNDZGK00000955 - 1 254 476,79 грн (з яких: заборгованість за кредитом 125 580, 41 дол. США, заборгованість за відсотками - 20 623,51 дол. США, заборгованість з комісії -3 514, 14 дол. США, заборгованість з пені - 8 806, 81 дол. США, що еквівалентно 1 254 476,79 грн). Стягнуто солідарно з ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус", ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" у рахунок погашення кредитного договору від 03 вересня 2007 року № DNDZGK00000955 - 200,00 грн.

Із позовом у справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011 банк звернувся в жовтні 2010 року.

Рух справи у Верховному Суді

17 липня 2023 року ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_2., Ступак О. В., Яремка В. В. відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її із Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська.

У вересні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

За розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Грицик О. Ф. від 07 жовтня 2024 року за № 1194/0/226-24 у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_2 на підставі службової записки Секретаря Третьої судової палати Фаловської І. М., відповідно до підпунктів 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 зі змінами та доповненнями,

пункту 3.3 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи за касаційним провадженням № 61-8303св23.

07 жовтня 2024 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 200/5886/15-ц (провадження № 61-8303св23) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Фаловська І. М.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Відмовляючи в позові, апеляційний суд мотивував висновки тим, що в цивільних справах № 200/5886/15-ц та № (2-13688/2010) 2-5772/2011 однаковий предмет спору та підстави звернення, заборгованість за кредитом стягнуто рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2011 року в справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011, тому в задоволенні цього позову необхідно відмовити.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження в справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження в справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Тобто наслідком тотожності спорів є закриття провадження в справі, а не відмова в позові, як указав апеляційний суд.

У постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 640/7778/18 (провадження № 61-48585св18), від 17 вересня 2019 року в справі № 303/2034/15-ц (провадження № 61-23377св18), на які посилається заявник у касаційній скарзі, визначено, що суд закриває провадження в справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2011 року в справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" у рахунок погашення кредитного договору від 03 вересня 2007 року № DNDZGK00000955 станом на 01 листопада 2020 року в розмірі 1 254 476,79 грн (з яких: заборгованість за кредитом 125 580, 41 дол. США, заборгованість за відсотками - 20 623,51 дол. США, заборгованість з комісії - 3 514, 14 дол. США, заборгованість з пені - 8 806, 81 дол. США, що еквівалентно 1 254 476,79 грн). Стягнуто солідарно з ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус", ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" у рахунок погашення кредитного договору від 03 вересня 2007 року № DNDZGK00000955 - 200,00 грн.

У цій справі позов заявлено до ОСОБА_1, борг розрахований станом на 26 грудня 2024 року, що включає як період до ухвалення рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2011 року в справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011, так і після нього.

Тотожність спорів цієї справи та справи № (2-13688/2010) 2-5772/2011 апеляційний суд не перевірив.

Відповідно до статті 61 Конституції ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Апеляційний суд не врахував, що за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2011 року в справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011 вже стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 254 476,79 грн, а тому повторне стягнення цієї суми всупереч положенням статті 61 Конституції призведе до подвійного стягнення заборгованості за одне й те саме зобов`язання.

Крім того, згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів установлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише в межах погодженого сторонами строку кредитування.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні.

Такий висновок зроблено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року в справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що в межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Рішенням суду в справі № (2-13688/2010) 2-5772/2011 встановлено, що станом на 01 листопада 2010 року в ОСОБА_1 виникла заборгованість за договором від 03 вересня 2007 року № DNDZGK00000955 в розмірі 158 524, 87 дол. США, з яких: заборгованість за кредитом 125 580, 41 дол. США, заборгованість за відсотками - 20 623,51 дол. США, заборгованість з комісії - 3 514, 14 дол. США, заборгованість з пені - 8 806, 81 дол. США, що еквівалентно 1 254 476,79 грн (а. с. 44-46).

Тобто, зазначеним судовим рішенням стягнуто усю суму заборгованості за кредитом достроково, чим змінено порядок, умови і строк дії кредитного договору та вважається, що строк виконання договору в повному обсязі настав.

Оскільки кредитодавець самостійно, на власний розсуд, скористався своїм правом, достроково припинив на майбутнє дію кредитного договору та змінив строк кредитування, а, отже, за відсутності належної правової підстави, яка через власні дії кредитодавця є такою, що припинена, відсутні й підстави для нарахування відсотків після дострокового припинення кредитного зобов`язання, а також неустойки (пені), обумовленої цим договором.

Апеляційний суд не врахував, що вимоги банку про стягнення процентів, пені та комісії після жовтня 2010 року (закінчення строку кредитування) не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Такі висновки в подібних правовідносинах викладені в постановах Верховного Суду від 01 липня 2020 року в справі № 496/2783/15-ц (провадження № 61-12448св18) та від 27 березня 2019 року в справі № 334/9913/14-ц (провадження № 61-14283св18).

Апеляційний суд відмовив у позові з інших підстав, не встановивши, які суми є тотожними стягнутим за рішенням суду від 28 лютого 2011 року, що зумовлює закриття провадження в справі у відповідній частині, а які розраховані поза межами строку кредитування; не визначився із правовим наслідком заявлення таких сум до стягнення.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відкрив апеляційне оскарження, зважаючи на те, що заявник пропустив строк на апеляційне оскарження рішення суду та не просив його поновити, необхідно зазначити таке.

Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в цій справі ухвалено 29 квітня 2015 року.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (частина четверта статті 287 ЦПК України).

Повний текст ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2022 року ОСОБА_1 отримав 28 лютого 2022 року, а з апеляційною скаргою звернувся 23 березня 2022 року, тобто в межах строків, визначених частиною першою статті 354 ЦПК України, та з урахуванням порядку їх обчислення відповідно до частини четвертої статті 287 ЦПК України.

Отже, 04 квітня 2022 року ухвалою Дніпровського апеляційного суду відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Бабушкінського районного судум. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року без порушень статті 354 ЦПК України.

Оскільки ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в межах строку на апеляційне оскарження рішення суду, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не застосував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року в справі № 806/1943/18 (провадження № К/9901/2587/20), від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, (провадження № 61-22315сво18), від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19), від 27 липня 2022 року в справі № 826/1423/16 (провадження № К/9901/43412/21), від 09 січня 2022 року в справі № 2-1478/11 (провадження № 61-11645св21), від 08 лютого 2023 року в справі № 761/14504/13-ц (провадження № 61-857св22), від 14 грудня 2020 року в справі № 521/2/816/15 (провадження № 61-14394св21), в ухвалі Верховного Суду від 18 січня 2022 року в справі № 300/803/21 (провадження № К/9901/41235/21), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21), щодо безпідставного поновлення строку на оскарження судового рішення та добросовісності сторін.

Заявник як на підставу касаційного оскарження постанови апеляційного суду посилається також на неврахування судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19(провадження № 12-95гс20) та в постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року в справі № 209/3103/21 (провадження № 61-9710св22).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19(провадження № 12-95гс20) указано, що процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійсненні ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник, зокрема, щодо вчинення боржником дій, які мають наслідком припинення зобов`язання, у випадку, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Крім того, не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) та в постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року в справі № 209/3103/21 (провадження № 61-9710св22), стосуються конкретних обставин, встановлених в цих справах, та не вирішують спір у цій справі.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не відповідає вимогам статті 356 ЦПК України, є частково обґрунтованими, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно із частиною другою статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон про судовий збір) за подання апеляційної скарги на рішення суду сплачується судовий збір у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Позов подано в березні 2015 року, станом на вказану дату Закон про судовий збір визначав, що за подання до суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.

Відповідно до статті 8 Закону України від 28 грудня 2014 року № 80-VIII "Про Державний бюджет України на 2015 рік" мінімальна заробітна плата з 01 січня 2015 року становила 1218,00 грн.

Тобто за подання апеляційної скарги ОСОБА_1 мав сплатити судовий збір у розмірі 5481,00 грн (1218,00 х 3 х 150 %), однак сплатив лише 1827,00 грн (а. с. 27).

Апеляційний суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1, яка оплачена судовим збором не в повному обсязі, сума недоплати становить 3654,00 грн.

Матеріали справи не містять клопотання заявника про зменшення суми судового збору за подання апеляційної скарги та вирішення такого питання судом у встановленому процесуальним законом порядку, тому ухвала Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2022 року про відкриття апеляційного провадження не може вважатися законною та підлягає скасуванню.

Інші недоліки апеляційної скарги ОСОБА_1, на які вказує банк у касаційній скарзі, мають формальний характер, а суди повинні уникати надмірного формалізму, адже суворе трактування національним законодавством процесуального правила можуть позбавити заявників права звертатись до суду.

................

Перейти до повного тексту