ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 306/872/21
провадження № 61-17913 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - приватний нотаріус Свалявського районного нотаріального округу Ляшенко Анжела Георгіївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2021 року в складі судді Вінер Е. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Куштана Б. П., Кожух О. А., Мацунича М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Свалявського районного нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Ляшенко А. Г., про визнання договору дарування недійсним.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він із моменту свого народження,
а саме з 10 лютого 1993 року, разом із своїми батьками: ОСОБА_2
та ОСОБА_5, проживав за адресою: АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Після його одруження
у спірному будинку почали проживати його дружина - ОСОБА_2, а згодом
і їх малолітні діти: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому вказаний будинок є його єдиним житлом, він повністю утримує його, зробив там ремонт.
Вказував, що у його батьків було троє дітей: він та дві його сестри: ОСОБА_6
і ОСОБА_7, у зв`язку з чим, щоб у майбутньому не було суперечок, їхні батьки поділили між ними наявне нерухоме майно, зокрема, один будинок у цьому самому селі дали ОСОБА_7, квартиру в Ужгороді - ОСОБА_6, а спірний будинок мав залишитися йому.
Як з`ясувалося згодом, його сестра - ОСОБА_4 у квітні 2021 року звернулася
до Мукачівської окружної прокуратури з заявою про вчинення дій, що містять ознаки злочину, а саме, що нібито в лютому 2020 року без її відома та згоди він разом із дружиною і донькою самовільно заселився у належний їй будинок АДРЕСА_1, після чого працівники поліції приходили до нього додому.
Після цих подій, він з`ясував, що 15 грудня 2004 року його батько ОСОБА_2 уклав договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_6 (після одруження - ОСОБА_4 ), посвідчений приватним нотаріусом Ляшенко А. Г.
та зареєстрований в реєстрі за № 6292.
Вважав, що оспорюваний договір було укладено "про людське око", оскільки батько створив товариство з обмеженою відповідальністю і не хотів мати зареєстрованого майна, про що відповідачам було відомо, та його сестра ОСОБА_4 завжди знала, що будинок мав дістатися саме йому, тому вона
в майбутньому мала відчужити спірний будинок на його користь.
На момент укладення оспорюваного договору дарування він був малолітнім,
але був зареєстрований і постійно проживав у спірному будинку разом
із батьками. Із невідомих причин при посвідченні договору дарування не було з`ясовано, чи мають право користування майном інші неповнолітні діти, у зв`язку
з чим було порушено його права та інтереси, як малолітнього, оскільки правочин укладено без дозволу органу опіки та піклування.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, посвідчений 15 грудня 2004 року приватним нотаріусом Ляшенко А. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 6292.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 01 грудня
2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що правочин, який вчинений його батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки
та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено,
що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Оспорюваний договір дарування був укладений у 2004 році, а тому згода органу опіки та піклування на вчинення правочину не була потрібна, така згода стала обов`язковою лише з 2008 року (постанова Кабінету Міністрів України
від 24 вересня 2008 року № 866 "Питання діяльності органів опіки та піклування, пов`язаної із захистом прав дитини"). При цьому вказаний правочин посвідчено приватним нотаріусом на ім`я ОСОБА_6, яка діяла за згодою своєї матері
ОСОБА_5 .
Суд першої інстанції також зазначив, що позивач не був стороною оспорюваного правочину.
ОСОБА_1 оскаржив указане рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 06 січня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі за його апеляційною скаргою.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 17 січня 2023 року відмовлено
в задоволенні заяви ОСОБА_4 про закриття провадження у справі. Зупинено провадження у справі до залучення до участі в справі правонаступника (ів) померлого позивача - ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 02 серпня 2023 року поновлено провадження у цій справі. Залучено до участі в справі ОСОБА_2, як правонаступника позивача ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Свалявського районного суду від 01 грудня 2021 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком районного суду
про недоведеність ОСОБА_1 факту укладення оспорюваного договору
з порушенням його прав як малолітньої дитини, оскільки він і надалі проживав
у спірному будинку, ніхто не порушував його права на житло. При цьому обов`язковий дозвіл органу опіки та піклування на укладення правочину став потрібен лише з 2008 року (постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 "Питання діяльності органів опіки та піклування, пов`язаної
із захистом прав дитини"), тоді як оспорюваний правочин посвідчено в 2004 році.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги про удаваність оспорюваного правочину
та відсутність на меті настання реальних наслідків, суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони правочину виконали взяті на себе зобов`язання згідно з укладеним договором, а саме - ОСОБА_4 прийняла дарунок
та набула право власності на таке нерухоме майно. Твердження про те,
що оспорюваний правочин укладався із метою уникнення можливого стягнення
на майно не свідчать про фіктивність договору дарування, оскільки жодних доказів на підтвердження цих обставин надано не було.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції
У грудні 2023 року ОСОБА_2, правонаступник ОСОБА_1, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 01 грудня
2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 листопада
2023 року, й ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 грудня 2023 року справу № 306/872/21 (провадження № 61-17913ск23) призначено судді-доповідачеві: ОСОБА_11., судді, які входять до складу колегії: Краснощоков Є. В., Гудима Д. А.
Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 в частині оскарження рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2021 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Витребувано з Свалявського районного суду Закарпатської області матеріали цивільної справи № 306/872/21.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі
№ 391/11/17, від 08 серпня 2018 року у справі № 202/5268/15-ц, від 21 грудня
2021 року у справі № 148/2112/19, від 17 червня 2021 року у справі
№ 761/12692/17, постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року
у справі № 6-2940цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-3005цс15.
У січні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до розпорядження керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року № 575/0/226-24 про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи та протоколів повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 квітня 2024 року
у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_11 дану справу призначено судді-доповідачеві: ОСОБА_12., судді, які входять до складу колегії:
Фаловська І. М., Ігнатенко В. М.
Згідно з розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду
від 07 жовтня 2024 року № 1188/0/226-24 про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи та протоколів повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 жовтня 2024 року у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_12 вказану справу призначено судді-доповідачеві: Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії:
Коломієць Г. В., Гулько Б. І.
Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права
та порушено норми процесуального права, не враховано відповідні правові позиції Верховного Суду.
Суди не врахували, що саме дії батьків, які полягали в приховуванні від нотаріуса факту наявності інших малолітніх дітей, які також мають право на користування спірним житловим будинком, чим порушили права померлого ОСОБА_1, який
на момент укладення оспорюваного правочину був малолітнім, а наразі порушує права його малолітніх дітей. Він не міг знати про відчуження будинку, оскільки
з моменту свого народження постійно проживав у ньому, а батьки завжди говорили, що спірний будинок буде належати йому.
При цьому судами проігноровано положення частини третьої статті 17
Закону України "Про охорону дитинства" у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину (2004 рік), за якою батьки або особи, які їх замінюють,
не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори,
які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.
Вчиненням указаного правочину ОСОБА_1 фактично позбавлено єдиного житла, а на даний час такого житла позбавлені його спадкоємці - малолітні діти, які залишаться на вулиці, оскільки ОСОБА_4 подано позов про їх виселення (справа № 306/123/22).
Посилається на постанови Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі
№ 391/11/17, від 08 серпня 2018 року у справі № 202/5268/15-ц, від 21 грудня
2021 року у справі № 148/2112/19, від 17 червня 2021 року у справі
№ 761/12692/17, постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року
у справі № 6-2940цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-3005цс15,
які не враховано судами при вирішенні спору.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив.
Доводи інших осіб
У грудні 2023 року від ОСОБА_4 на адресу Верховного Суду надійшло клопотання щодо спроби введення в оману особою, яка подала касаційну скаргу. Клопотання мотивовано тим, що ОСОБА_2 не була позивачем у справі, вона не має відношення до предмета спору. Інформація, яку вона повідомляє суду, не відповідає дійсності.
У лютому 2024 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду клопотання
про закриття касаційного провадження мотивоване тим, що у цій справі: відсутній предмет спору, відсутнє порушене право позивача, відсутнє успадковане право "нового позивача" (правонаступника), були викладені від неї правовстановлюючі документи на спірний будинок, незаконно здобута з матеріалів кримінального провадження подана нею заява про вчинення злочину. Позов є надуманим, оскільки жодним чином не захищав права покійного позивача, так як у разі задоволення позову право власності на будинок перейшло б до відповідача - ОСОБА_2, який, до того ж, є обвинуваченим у двох кримінальних провадженнях, які перебувають у провадженні Рахівського районного суду Закарпатської області (справи № 305/1937/23, № 305/3017/23), відкритими
за її заявами. Вважає, що суд касаційної інстанції передчасно відкрив касаційне провадження внаслідок спроби введення суду в оману.
За наведених обставин, ОСОБА_4 просила суд закрити касаційне провадження у цій справі, а також притягнути до відповідальності ОСОБА_2 за спробу введення суду в оману та зловживання процесуальними правами.
У липні 2024 року від ОСОБА_4 до суду касаційної інстанції надійшла заява,
в якій вона просить винести окрему ухвалу, яку скерувати до правоохоронних органів про введення в оману та використання викрадених правовстановлюючих документів ОСОБА_2 та ОСОБА_2 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, - син ОСОБА_2,
та рідний брат ОСОБА_4 .
15 грудня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, яка діяла
за згодою своєї мами ОСОБА_5, було укладено договір дарування житлового будинку, згідно з яким житловий будинок АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_2 на підставі свідоцтва
про право власності на нерухоме майно було подаровано
ОСОБА_4 (а. с. 10, т. 1).
Згідно зі свідоцтвом про шлюб ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (після укладення шлюбу ОСОБА_2 ) 20 травня 2017 року зареєстрували шлюб (а. с. 239, т. 1).
Від шлюбу у них народилося двоє дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 240, 241, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_1 помер (а. с. 238, т. 1).
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 17 січня 2023 року відмовлено
в задоволенні заяви ОСОБА_4 про закриття провадження у справі. Зупинено провадження у справі до залучення до участі в справі правонаступника(ів) померлого позивача - ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 02 серпня 2023 року поновлено провадження у цій справі. Залучено до участі в справі ОСОБА_2,
як правонаступника позивача ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1
частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір
не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного
або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також
на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Частинами першою-третьою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину
є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог,
які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише
сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215,
Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності
чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно
в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи,
яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним
(частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право,
а й охоронюваний законом інтерес.
Під час вирішення позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України,
які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено
не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом,
але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81
ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення
для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність
або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,
так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3, посилався на те, що оспорюваний правочин було укладено "про людське око", оскільки батько створив товариство з обмеженою відповідальністю і не хотів мати на собі зареєстрованого майна, про що відповідачам було відомо. Крім цього,
на момент укладення оспорюваного договору дарування він був малолітнім, але був зареєстрований і постійно проживав у спірному будинку разом із батьками, однак при посвідченні договору дарування не було з`ясовано, чи мають право користування майном інші неповнолітні діти, у зв`язку з чим було порушено його права та інтереси, як малолітнього, оскільки правочин укладено без дозволу органу опіки та піклування.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Укладення батьками малолітньої (неповнолітньої) дитини договору дарування, предметом якого є житло, в якому вони проживають, без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України
"Про охорону дитинства" заборону.
Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам
та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215
ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує
або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду України у постанові
від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940цс15), який підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 29 вересня
2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21), а також Верховним Судом у постановах: від 20 листопада 2019 року у справі
№ 520/15250/15-ц (провадження № 61-31644св18), від 20 травня 2020 року у справі № 760/15341/16-ц (провадження № 61-48978св18), від 17 червня 2020 року у справі № 727/5978/14-ц (провадження № 61-38141св18).
Отже, дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків; сама по собі відсутність попереднього дозволу органу опіки
та піклування не є беззаперечною підставою для визнання договору дарування недійсним.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3,
у зв`язку з укладенням оспорюваного договору дарування від 15 грудня 2004 року житлового будинку не втратив своє право користування ним, відомості про його зняття з реєстрації місця проживання у спірному будинку відсутні, до моменту смерті він проживав за адресою спірного житлового будинку.
Тобто, оспорюваний правочин не суперечив його інтересам, як малолітньої дитини, не звужував обсяг його майнових прав.
Із урахуванням вищенаведених норм матеріального права, сталої судової практики Верховного Суду у подібних правовідносинах, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування частини третьої статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину, оскільки позивач не довів, а суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не встановили наявності обставин, що оспорюваний договір дарування житлового будинку суперечив правам та інтересам
ОСОБА_1, який на момент укладення договору був малолітньою дитиною
(11 років), звузив обсяг існуючих його майнових прав та/або порушив охоронювані законом інтереси, зменшив або обмежив його права та інтереси, як малолітньої дитини, щодо жилого приміщення, так як до моменту своєї смерті (29 років), постійно проживав у спірному будинку, був у ньому зареєстрований.
Згідно з частинами другою і третьою статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником. Органи опіки
та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
На момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_1 і
ОСОБА_4 не були співвласниками спірного житлового будинку, вони набули право користування житлом, як члени сім`ї власника відповідно
до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства",
і позивач зберігав це право до моменту своєї смерті.
Тому висновок судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування житлового будинку з підстав його укладення без згоди органу опіки, є правильним та узгоджується із сталою судовою практикою, наведеною вище у цій постанові.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків,
є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно
до статті 234 ЦК України.
Відхиляючи доводи позовної заяви про удаваність оспорюваного правочину
та відсутність на меті настання реальних наслідків, суди обґрунтовано виходили
з того, що сторони правочину фактично виконали взяті на себе зобов`язання згідно з укладеним договором, а саме - ОСОБА_4 прийняла дарунок
та набула право власності на таке нерухоме майно.
З огляду на сталу практику Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності.
Разом із цим, у даній справі позивач не довів належними та допустимими доказами, що оспорюваний правочин укладався із метою уникнення ОСОБА_2 можливого стягнення на майно. Наявності таких обставин не встановлено
й судами першої та апеляційної інстанцій.
Тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2 .
Таким чином, аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам, викладеним
у позовній заяві та в апеляційній скарзі, їм уже надавалася оцінка судами, а тому вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції, а також незгоди заявника
з висновками щодо їх оцінки.