iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 539/2085/22

адміністративне провадження № К/990/17350/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В., Мартинюк Н. М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_2, який діє в інтересах громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1, на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28.09.2022 (суддя - Мирошникова О. Ш.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2023 (колегія суддів у складі: Чалого І. С., Бершова Г. Є., Катунова В. В.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування

У серпні 2022 року громадянин Республіки Грузія ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі - відповідач, УДМС України в Полтавській області), структурним підрозділом якого є Лубенський відділ Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі - Лубенський відділ УДМС України в Полтавській області), про визнання протиправним та скасування рішення Лубенського відділу УДМС України в Полтавській області від 30.05.2022 № 6/2022 про примусове повернення в країну походження або третю країну.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що в паспортному документі позивача є штамп Державної прикордонної служби від 01.10.2020 про заборону в`їзду на територію України терміном до 23.04.2023. 04.12.2020 позивачу скасовано посвідку на тимчасове проживання в Україні, однак останній межі держави не покинув. 30.03.2022 через порушення правил перебування в України щодо позивача був складений протокол про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та винесено постанову про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400 грн, який позивач сплатив, проте ніяких заяв про продовження строку перебування в Україні та про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту позивач до відповідних органів не подав. Крім того, позивач тривалий час проживає в Україні, уклав шлюб з громадянкою України, має дітей.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28.09.2022, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2023, відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надав доказів, що підтверджують заборону на його примусове повернення до країни походження або третьої країни за частиною першою статті 31 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон № 3773-VI). При цьому суд зазначив, що позивач вчинив адміністративне правопорушення, що посягає на встановлений порядок управління за частиною першою статті 203 КУпАП - іноземець порушив правила перебування в Україні. За це адміністративне правопорушення на позивача накладено стягнення у виді штрафу, який він сплатив. Також суд установив, що вчинення адміністративного правопорушення позивачем стало підставою для прийняття оскаржуваного рішення про примусове повернення - дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Крім того, суд погодився з позицією відповідача, що оголошення рішення без перекладача не свідчить про протиправність цього рішення.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Підставами звернення з касаційною скаргою позивач зазначає пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України позивач указує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12.08.2020 у справі № 127/26552/16-а, відповідно до якого приписами пункту 2.5. Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрацією Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150 (далі - Інструкція) застережена не альтернативна можливість присутності перекладача при оголошенні іноземцю рішення про його примусове повернення, а його обов`язкова наявність при вказаній процедурній дії.

Скаржник наголошує, що позивач не володіє українською мовою, а тому не міг усвідомлювати значення та термінологію яка застосовувалась при прийнятті оскаржуваного рішення, судом першої інстанції залишено без належної уваги доводи та докази, які підтверджують, що позивач не володіє українською мовою.

Крім того, скаржник зазначає, що суд, зробивши висновок про те, що наявність родичів на території України мало б бути причиною щодо своєчасних дій легалізації становища позивача, а не доводом останнього стосовно спростування підстав застосування процедури примусового видворення за установлених обставин даної справи, не взяв до уваги, що позивачу заборонено в`їзд в Україну на три роки до 23.04.2023, тобто виконавши оскаржуване рішення та виїхавши за межі України, позивач не зможе знову в`їхати на територію України в законний спосіб, що порушують його права на сімейне життя. Також, на його думку, оскаржуване рішення про примусове повернення позивача з України, де проживають його близькі члени родини, а саме: дружина та діти, які є громадянами України, становить порушення його права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями статті 8 Конвенції, і в кожному випадку повинно розглядатися пропорційно переслідуваній меті відповідно до вимог Конвенції. Наголошує, що висновок, згідно з яким наявність у іноземного громадянина малолітньої дитини, народженої на території України є перешкодою в поверненні в країну походження, відповідає судовій практиці Верховного Суду, викладеній у постанові від 16.04.2020 у справі № 522/4805/19, від 18.06.2020 у справі № 758/13408/18 та від 18.01.2021 у справі № 480/4556/18.

Також зазначає, що позивач з об`єктивних причин не мав можливості виконати вимогу покинути територію України після скасування 04.12.2020 посвідки на тимчасове проживання, оскільки на той час діяли обмежувальні протиепідемічні заходи з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, серед яких здійснення регулярних та нерегулярних перевезень пасажирів між областями. Також 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, що взагалі унеможливило позивачу покинути країну, оскільки він в першу чергу зобов`язаний був турбуватись про свою сім`ю, а саме: жінка позивача перебувала в положенні і позивач не міг її залишити саму, оскільки в них є спільна малолітня дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, про яку позивач повинен був дбати у разі, якщо дружину покладуть до лікарні на зберігання та під час пологів дружини.

Позиція інших учасників справи

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

12.05.2023 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, який діє в інтересах громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1, на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28.09.2022 та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2023.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.05.2023 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 539/2085/22.

Ухвалою Верховного Суду від 22.06.2023 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_2, який діє в інтересах громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1, на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28.09.2022 та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2023.

Ухвалою Верховного Суду від 06.11.2024 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в місті Марнеулі, є громадянином Республіки Грузія та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач 06.05.2015 уклав шлюб з ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася - ОСОБА_6, батьками якої є: ОСОБА_1 та ОСОБА_7 .

04.12.2020 Відділ у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Полтавській області постановив рішенням № 466 про скасування посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 громадянину Грузії ОСОБА_1

23.04.2020 позивачу заборонено в`їзд в Україну на три роки до 23.04.2023.

30.03.2022 відповідач склав щодо позивача протокол про адміністративне правопорушення у зв`язку з порушенням перебування в Україні та виніс постанову про накладання адміністративного стягнення серія ПНМПТ 001651 накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400 гривень.

Позивач сплатив цей штраф 04.04.2022.

30.05.2022 відповідач прийняв рішення № 6/2022 про примусове повернення позивача за межі України.

За цим рішенням, 30.03.2022 працівниками Лубенського відділу УДМС України в Полтавській області виявлено громадянина Республіки Грузії ОСОБА_1, який незаконно перебуває на території України. Після скасування 04.12.2020 посвідки на тимчасове проживання, він не покинув територію України. З питань продовження строку перебування на території України чи оформлення документів, про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач не звертався до підрозділів ДМС України. Оскаржуване рішення зобов`язує громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1 покинути територію України у термін до 26.06.2022.

Позивач з цим рішенням ознайомлений та отримав його копію, що підтверджує надана ним розписка. Крім того, в цій розписці позивач зазначив, що перекладача не потребує.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Пунктом 14 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI встановлено, що нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Статтею 23 Закону № 3773-VI визначено, що нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили кримінальні, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Статтею 3 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Статтею 31 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки. Забороняється колективне примусове видворення іноземців та осіб без громадянства.

Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.

Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства. У разі відмови іноземця від особистого підпису в рішенні про примусове повернення посадова особа робить про це запис у рішенні про примусове повернення в присутності двох свідків.

Згідно з пунктом 3 розділу ІІ Інструкції у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов`язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в`їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в`їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в`їзду.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 22.06.2023 касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Предметом оскарження у цій справі є рішення Лубенського відділу УДМС України в Полтавській області від 30.05.2022 № 6/2022 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1 та зобов`язання його покинути територію України у термін до 26.06.2022.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить із такого.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, в паспортному документі позивача є штамп Державної прикордонної служби від 01.10.2020 про заборону в`їзду на територію України терміном до 23.04.2023.

04.12.2020 позивачу скасовано посвідку на тимчасове проживання в Україні, однак останній межі держави не покинув.

30.03.2022 через порушення правил перебування в України щодо позивача був складений протокол про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 203 КУпАП та винесено постанову про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу 3400 грн, який позивач сплатив.

30.05.2022 Лубенським відділом УДМС України в Полтавській області прийнято рішення № 6/2022 про примусове повернення до країни походження або третьої позивача.

Крім того, судами попередніх інстанцій зі змісту оскаржуваного рішення встановлено, що 30.03.2022 працівники Лубенського відділу УДМС України в Полтавській області виявили громадянина Республіки Грузії ОСОБА_1, який незаконно перебуває на території України, та який після скасування 04.12.2020 посвідки на тимчасове проживання не покинув територію України; з питань продовження строку перебування в Україні та про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач до органів ДМС України не звертався. Оскаржуване рішення зобов`язує громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1 покинути територію України у термін до 26.06.2022.

Окрім цього, суд апеляційної інстанції встановив, що позивач не звертався до територіальних підрозділів ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI визначено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Порушенням законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства у розумінні цього Закону вважається, у тому числі, перебування особи на території України без законних на те підстав, що мало місце у випадку спірних правовідносин.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.09.2022 у справі № 755/7030/21.

Отже, порушений позивачем законодавчо установлений порядок перебування на території України є достатньою підставою для застосування заходів у вигляді примусового повернення у країну походження, та у спірних правовідносинах є необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вказане порушення.

Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо наявності в діях позивача порушень норм чинного законодавства.

Відтак, на думку колегії суддів, відповідач у даному випадку діяв у межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством і підзаконними нормативно-правовими актами.

Щодо доводів позивача про порушення органом міграційного контролю процедури прийняття й оголошення оскаржуваного рішення, з огляду на відсутність перекладача, Суд зазначає таке.

Право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13.12.1985 на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною.

У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН" від 28.11.1978, у справі "Камазінскі проти Австрії" від 19.12.1989, у справі "Артіко проти Італії" від 30.05.1980).

Дійсно, Верховний Суд у постанові від 12.08.2020 у справі № 127/26552/16-а, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, висловив правову позицію, відповідно до якої приписами Інструкції застережена не альтернативна можливість присутності перекладача при оголошенні іноземцю рішення про його примусове повернення, а його обов`язкова наявність при вказаній процедурній дії.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.

Одночасно, у вказаній постанові, про незастосування якої наголошує скаржник, Верховний Суд, щодо доводів скаржника про неправомірність поновлення позивачу судами попередніх інстанцій строку звернення до суду дійшов висновку про те, що рішення про примусове повернення за межі України не доведено до відома позивача в порядку та у спосіб, встановлений законом, та таким чином, щоб його зміст і порядок оскарження були зрозумілими для особи, що підлягає примусовому поверненню, оскільки рішення про примусове повернення за межі України оголошується іноземцю в присутності перекладача, проте у розписці відсутня інформація про наявність останнього.

У спірних же правовідносинах позивач, як встановлено судами попередніх інстанцій, сам відмовився від свого права на залучення перекладача, адже зазначив, що його не потребує. Указана обставина підтверджена відповідним підписом ОСОБА_1 в розписці доданій до оскаржуваного рішення в графі "Перекладач", де він власноруч написав: "не потребую" та поставив свій підпис.

Отже, перекладач та/або законний представник надаються на вимогу особи (іноземця), як то передбачено пунктом 2 Інструкції, якої в даному випадку не було.

Верховний Суд наголошує, що залучення перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно іноземця є правом особи, а не його обов`язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби в такому випадку зобов`язаний його забезпечити.

Оскільки у спірних правовідносинах позивач сам відмовився від участі перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішення відносно нього, Суд не уважає його право за такої обставини порушеним.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 343/2242/16-а, від 07.02.2023 у справі № 522/7918/22.

Тому, Суд відхиляє доводи касаційної скарги стосовно неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12.08.2020 у справі № 127/26552/16-а, адже до таких висновків дійшов Суд за відмінних фактичних обставин.

Твердження представника позивача про нерозуміння позивачем української мови, з огляду на те, що він в оскаржуваному рішенні у графі "Перекладач" написав "не потребую" з помилкою, колегія суддів відхиляє, оскільки написання з помилками ще не свідчить про нерозуміння української мови.

Тож, з урахуванням наведеного, Суд дійшов висновку про відсутність порушень у процедурі прийняття й оголошення оскаржуваного рішення міграційним органом в аспекті незалучення до цієї процедури перекладача.

Крім того, доводи касаційної скарги позивача зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги порушення його права на повагу до сімейне життя, наявність у нього дружини та дітей.

Стосовно указаного твердження доцільно наголосити на тому, що чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.

Колегія суддів вважає правильним висновки судів попередніх інстанцій щодо недопустимості порушення положень законодавства України.

При цьому судом апеляційної інстанції правильно зауважено, що наявність родичів на території України мало б бути причиною щодо своєчасних дій легалізації становища позивача, а не доводом останнього стосовно спростування підстав застосування процедури примусового видворення за установлених обставин цієї справи.

Крім того, як встановлено судами попередніх інстанцій, жодних належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, настання яких передбачає застосування положень частини першої статті 31 Закону № 3773-VI, матеріали справи не містять та позивачем до суду не надано. При цьому така підстава як наявність дружини та дітей у переліку статті 31 Закону № 3773-VI відсутня.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що сам по собі факт наявності у позивача дружини та дітей, що проживають на території України, не спростовує установлені відповідачем порушення з боку позивача та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, адже чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.

Крім того, Суд підкреслює, що, зважаючи на наявність зареєстрованого шлюбу відповідача з громадянкою України, як законної підстави залишення та подальшого перебування на території України, після звернення позивача до органів міграційної служби із наданням посвідки на проживання з вказаних підстав, він матиме змогу легально перебувати на території України, не порушуючи, при цьому норм міграційного законодавства.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 343/2242/16-а, від 10.10.2019 у справі № 2340/2910/18, від 12.08.2020 у справі № 755/14023/17, від 18.03.2021 у справі № 522/14416/18, від 27.04.2023 у справі № 522/11882/22.

У контексті наведеного колегія суддів також уважає за необхідне зауважити, що Верховний Суд неодноразово зазначав, що бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства (постанови від 23.01.2020 у справі № 343/2242/16, від 10.10.2019 у справі № 2340/2910/18, від 12.08.2020 у справі № 755/14023/17, від 13.10.2021 у справі № 263/14519/20, від 13.04.2021 у справі № 211/1113/18 (2-а/211/91/18), від 26.01.2022 у справі № 200/9761/20-а, від 30.08.2024 у справі № 522/8660/23).

Верховний Суд зазначає, що особа, яка бажає легалізувати своє перебування на території України в законодавчо встановлений спосіб, має бути зацікавлена у зібранні необхідних доказів на підтвердження необхідності такого перебування в Україні, у тому числі і шляхом використання всіх законодавчо визначених правових механізмів, та уникаючи при цьому зловживання своїми правами та нехтування обов`язками.

Між тим, Верховний Суд поділяє міркування позивача стосовно ускладнень у виїзді за межі України, які пов`язані з обмежувальними протиепідемічними заходами з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, а також про те, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України був введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, що унеможливило позивача покинути країну, оскільки він зобов`язаний був турбуватись про свою сім`ю. Проте Суд уважає, що це не є обставинами, які можуть бути винятком для процедури застосування до іноземців міграційного законодавства у разі його порушення.

Посилання скаржника на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18.01.2021 у справі № 480/4556/18, від 16.04.2020 у справі № 522/4805/19, від 18.06.2020 у справі № 758/13408/18 є безпідставними, оскільки правовідносини, які були спірними у вказаних справах не є подібними до правовідносин, які виникли у справі, яка є предметом цього касаційного перегляду.

Так, Верховним Судом в постанові від 18.01.2021 у справі № 480/4556/18 надавалася оцінка правомірності рішення міграційного органу в частині визначення іноземцю строку для виконання рішення про примусове повернення; у вказаній справі, на відміну від розглядуваного випадку, рішенням міграційного органу не було надано строку для добровільного залишення території України (не визначено дату ) або оскарження цього рішення.

У справі № 522/4805/19 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача, оскільки міграційна служба приймаючи оскаржуване рішення не доклала належних зусиль для з`ясування факту наявності у позивача неповнолітніх та малолітніх дітей, які проживають, здобувають освіту в Україні. Крім того, у вказаній справі міграційна служба не взяла до уваги відсутність даних про будь-які дії позивача, що суперечили б інтересам безпеки України чи охорони громадського порядку, здоров`я і захисту прав та інтересів громадян України.

Натомість у справі, що розглядається, підставою для прийняття оскаржуваного рішення про примусове повернення стало вчинення позивачем адміністративного правопорушення (дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства).

У справі № 758/13408/18 Верховний Суд зазначив, що міграційна служба приймаючи оскаржуване рішення належним чином не з`ясувала факту наявності у позивача малолітніх дітей, які проживають, здобувають освіту в Україні. Крім того, у вказаній справі міграційна служба не лише прийняла рішення про примусове повернення позивача з України, а і заборонила йому при цьому в`їзд на територію України терміном на три роки. Указані обставини є відмінними від обставин справи № 539/2085/22.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, що стосуються предмету спору, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

З огляду на це відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.

................

Перейти до повного тексту