ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2024 року
м. Київ
Справа № 761/11261/23
Провадження № 61-9349св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - адвоката Кулініченка Геннадія Володимировича на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 серпня 2023 року в складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2024 року в складі колегії суддів Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,
в справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування, Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація як орган опіки та піклування, про відібрання дітей та повернення їх батькам та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовної заяви
У квітні 2023 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначили, що відповідачі (батьки ОСОБА_3 ) без їх згоди та без відповідної правової підстави тримають у себе їхніх дітей.
Просили суд малолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, малолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та неповнолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, відібрати у ОСОБА_1 та ОСОБА_2, передати батькам дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
16 серпня 2023 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва позов задоволено частково. Відібрано у ОСОБА_1, ОСОБА_2 малолітніх дітей: ОСОБА_5, ОСОБА_6 та передано батькам - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . У позові ОСОБА_3, ОСОБА_4 про відібрання неповнолітнього ОСОБА_7 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що батьки не позбавлені батьківських прав відносно дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . У справі не надано доказів, що дітей було відібрано у батьків та що діти перебувають у відповідачів на підставі закону або рішення суду. Суди не встановили, що перебування малолітніх дітей з батьками буде суперечити інтересам дітей чи створюватиме реальну небезпеку для їх життя та здоров`я.
Що стосується вимог про відібрання неповнолітнього ОСОБА_7 та передання його позивачам суди зазначили, що позивач ОСОБА_4 не є батьком дитини, ОСОБА_7 виповнилось 16 років, а тому, враховуючи, що його батьки проживають окремо, відповідно до частини третьої статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України) він може самостійно визначати місце свого проживання, проте жодна із сторін не забезпечила можливість суду з`ясувати його думку.
28 травня 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 серпня 2023 року залишено без змін.
Апеляційний суд переглядав справу лише в частині задоволення позову й виснував, що суд першої інстанції правильно встановив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є батьками своїх малолітніх дітей та законними їх представниками, матеріали справи не містять будь-яких доказів про позбавлення їх батьківських прав та відібрання у них дітей на законних підставах.
Враховуючи відсутність доказів, що діти перебувають у відповідачів на підставі закону або рішення суду, відсутність причин, які б забороняли позивачам як матері та батьку виконувати їх батьківські обов`язки, суд першої інстанції обґрунтовано виснував про часткове задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
27 червня 2024 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 - адвокат Кулініченко Г. В. засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати в частині задоволення позову та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень за пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 200/11343/14-ц, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 20 листопада 2019 року в справі № 289/2207/17, від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, Верховного Суду в справі від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, від 06 березня 2019 року в справі № 317/3272/16-ц, від 06 квітня 2020 року в справі № 201/10123/17, про те, що на суд покладається обов`язок установлення під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову.
Вважає, що суди залишили поза увагою те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про незаконність перебування дітей у відповідачів, з огляду на те, що в 2020 році позивачі самі добровільно віддали дітей відповідачам за їх місцем проживання в м. Кагарлику Київської області разом зі свідоцтвами про народження дітей.
Батьки не виконують своїх обов`язків, передбачених у статтях 150, 155 СК України, є наркозалежними особами, у зв`язку із чим відповідачі в 2021 році звернулися до суду з позовом про позбавлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 батьківських прав, проте суди першої та апеляційної інстанцій цього не врахували, розгляд справи до закінчення розгляду позову про позбавлення батьківських прав не зупинили.
У частині відмови у позовних вимогах про відібрання ОСОБА_7 судові рішення не оскаржено.
Доводи інших учасників справи
Відзивів на касаційну скаргу не надходило.
Рух справи в суді касаційної інстанції
27 серпня 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження в справі, витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Києва.
У вересні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
09 жовтня 2024 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а. с. 15, 16).
Зі слів сторін діти з 2020-2021 років проживають з бабою ОСОБА_1 та дідом ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 51 Конституції України, частинах другій, третій статті 5 СК України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року№ 1906-IV "Про міжнародні договори і угоди" (далі - Закон № 1906-IV) чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
За вимогами частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, в рішенні від 11 липня 2017 року в справі "М. С. проти України", заява № 2091/13 ЄСПЛ зауважив, що під час визначення найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зав`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
У статті 1 СК України визначено засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
СК України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між: подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими; матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання; бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком (частини перша, друга статті 2).
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Закон України від 26 квітня 2001 року № 2402-III "Про охорону дитинства" (далі - Закон № 2402-III) визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Відповідно до статті 8 Закону № 2402-IIIкожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону № 2402-III).
У рішенні ЄСПЛ "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
У рішенні ЄСПЛ "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява №2091/13) зазначено, що під час визначення найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й передусім повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 25 вересня 2024 року в справі № 522/10087/23(провадження № 61-7777св24), 11 вересня 2024 рокув справі № 359/1538/21 (провадження № 61-4994св24), від 14 серпня 2024 року в справі № 607/5535/22 (провадження № 61-17499св23) та ін.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23) вказано, що згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
У статті 163 СК України закріплено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Верховний Суд в своїх постановах неодноразово зазначав, що в мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (постанови від 11 вересня 2024 року в справі № 2-1196/11 (провадження № 61-8970св24), від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21 (провадження № 61-4014св23), від 26 червня 2024 року в справі № 487/2528/21 (провадження № 61-2014св23)та ін.).
Одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, зокрема, не встановили фактичних обставин справи та не дослідили доводів відповідачів, якими вони обґрунтовували свої заперечення проти позову.
Із матеріалів справи, зокрема, з позовної заяви, вбачається, що батьки дітей обґрунтовували свій позов тим, що відповідачі незаконно вивезли дітей за межі України (а. с. 4).
Із інформації, наданої Службою у справах дітей та сім`ї Виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області 03 серпня 2023 року за № 01/04/233, вбачається, що на момент звернення ОСОБА_1 проживала на території Української громади разом з онуками, про що був складений акт від 29 липня 2021 року № 7, проте на день надання відповіді місце проживання відповідачів разом з дітьми невідоме, в орендованому будинку родина більше не проживає, на телефонні дзвінки не відповідає. У період з 24 лютого 2022 року від відповідачів чи їх родичів звернень не надходило (а. с. 78)
Водночас 19 квітня 2023 року в листі Державна прикордонна служба № 19-04-1/23 повідомила, що інформації про перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями громадян України, зокрема ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, в базі даних не виявлено (а. с. 56).
Тобто в справі не встановлено місце перебування дітей.
Однак така обставина є обов`язковою для встановлення судами, оскільки впливає на застосування ними норм матеріального та процесуального права.
Процесуальне питання, яке повинні були вирішити суди та є істотним для врегулювання цього спору судом України, є те, чи відноситься його вирішення до юрисдикції саме національного суду України, та за яких умов позивачі в цій справі мають право звернутися до національного суду України.
Верховний Суд зауважує, що правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей".
У постанові від 17 серпня 2022 року в справі № 613/1185/19 Верховний Суд виснував про те, що серед питань, які має суд вирішити на стадії відкриття провадження у справі, є визначення, чи є повноважним національний суд для розгляду та вирішення спору, а у разі помилкового відкриття провадження у справі з порушенням правил про юрисдикцію спору - закрити таке судове провадження у зв`язку з тим, що він не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства національними судами України.
Спірні правовідносини обтяжені іноземним елементом, а тому юрисдикція такого спору визначається за спеціальними правилами, закріпленими як у законах України, так і у міжнародно-правових договорах, положення яких є частиною національного законодавства України.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.
Водночас відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону № 1906-IV, частини другої статті 3 ЦПК України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Тож юрисдикція цього спору має визначатися насамперед не правилами національного цивільного процесу, а правилами відповідних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Під час визначення юрисдикції цього спору також підлягають застосуванню Гаазькі конвенції 1980 та 1996 років, які регулюють питання міжнародної підсудності таких спорів й визначають, органи якої держави мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи та майна дитини.
Відповідно до статті 29 Гаазької конвенції 1980 року ця Конвенція не перешкоджає будь-якій особі, установі або органу, що заявляє про порушення прав піклування або доступу відповідно до положень статей 3 або 21, прямо звернутися до судових або адміністративних органів будь-якої Договірної держави, на підставі положень цієї Конвенції або на іншій підставі.
Варто враховувати, що стаття 29 Гаазької конвенції 1980 року дозволяє подання заяви до компетентних внутрішніх органів у державі, де знаходиться дитина. У випадках, коли суд, який вирішив прийняти рішення щодо заяви про повернення, знаходиться в договірній державі, де дитина не знаходилася, але де вона має своє звичне місце проживання, виникає проблема, як забезпечити виконання подальших рішень про повернення. Саме з цієї причини Гаазька конвенція 1980 року прагне знайти спосіб вирішення міжнародних справ про викрадення дітей шляхом створення можливостей для співпраці між залученими договірними державами.
У статті 50 Гаазької конвенції 1996 року зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.
Тож наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.
Правила стосовно юрисдикції, які містяться у главі ІІ Гаазької конвенції 1996 року, створюють загальний підхід до юрисдикції, що забезпечує визначеність для сторін і може таким чином сприяти запобіганню спроб пошуку "зручного" суду через міжнародне викрадення дітей.
Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює Гаазьку конвенцію 1980 року, встановлюючи чіткі межі для здійснення юрисдикції, в тому числі у виключних випадках, коли у поверненні дитини відмолено або повернення не запитано. Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію 1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийняття рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.
За правилами Гаазької конвенції 1996 року у випадку викрадення держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, якою дотримані певні умови відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування. Правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року застосовуються у випадках, коли неможливо встановити постійне місце проживання дитини.
Визначення, яке із правил підвідомчості спору підлягає застосуванню, залежить від встановлених фактичних обставин, зокрема, місця постійного проживання дитини, його зміни чи ненабуття такого місця дитиною.
З урахуванням статті 7 зазначеної Конвенції у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання.
Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини.
Поняття "місце постійного проживання" не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.
Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.
Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.
За наведених обставин у цій категорії справ суди, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, зобов`язані визначати юрисдикцію розгляду судом України спору про повернення дитини відповідно до правил Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року.
Позивач у такій категорії справ, звертаючись до суду з позовом, має довести, що Україна як держава була постійним та звичайним місцем проживання дітей до їхнього незаконного переміщення чи утримання в іншій договірній державі. Постійне проживання (звичайне місця проживання) позивач має довести доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території цієї держави.
Виходячи з того, що юрисдикція держави у вирішенні цієї категорії спорів пов`язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, обрання якого передувало незаконному переміщенню до іншої держави чи незаконному утриманню в іншій державі, відповідно, суд повинен визначити, чи має право на розгляд цієї справи, виходячи з доведеності позивачем саме факту постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні до її незаконного переміщення (утримування).
Під час розгляду справи у суді першої інстанції має бути встановлено, що таке місце проживання дітей в Україні існувало та зберіглося (відповідно до критеріїв, сформульованих у статті 7 Гаазької конвенції 1996 року) задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про повернення дитини до звичайного місця її проживання (постанова Верховного Суду від 17 серпня 2022 року в справі № 613/1185/19).
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили питання встановлення звичайного місця проживання дітей позивачів в Україні до їх незаконного переміщення / утримання в іншій державі, якщо таке було.
Відповідно до частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримання дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримання, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та
а) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням
або b) дитина не проживе в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.
Для застосування пункту "b" частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року потрібно встановити такі обставини:
1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;
2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;
3) дитина адаптувалася до нового середовища.
Ці умови частково відображають положення статті 12 Гаазької конвенції 1980 року про те, що після сплину річного терміну, судовий або адміністративний орган видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Верховний Суд врахував, що позов у справі, що переглядається, подано до суду з тих підстав, що у лютому 2022 року відповідачі без згоди позивачів як батьків дітей, вивезли дітей за межі України, проте позов до суду подали більш ніж що через рік, що зобов`язує суди першої та апеляційної інстанцій дослідити питання, чи прижилися діти за новим місцем проживання, тобто, чи стало воно для них новим постійним та звичайним.
У разі встановлення обставин у сукупності (діти проживають в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; дитина адаптувалася до нового середовища) за правилом пункту "b" частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року припиняється юрисдикція суду Договірної Держави попереднього звичайного місця проживання дітей з вирішення цього спору у зв`язку з набуттям ними нового постійного (звичайного для дітей) місця проживання.
У цій категорії справ юрисдикція з вирішення такого спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.
Правилами щодо юрисдикції, закріпленими у Гаазькій конвенції 1996 року, запроваджено загальний підхід до визначення юрисдикції, який забезпечує визначеність для сторін, і може, таким чином, сприяти недопущенню спроб пошуку "зручного суду" через міжнародне викрадення дітей. Правило статті 5 Гаазької конвенції 1996 року визначає місце постійного проживання дитини як первинну підставу для визначення юрисдикції, сприяє зверненню батьків до влади з питань опіки, доступу/контактів і переміщення в тих Договірних Державах, де їх дитина живе, замість її вивезення до інших юрисдикцій для вирішення таких питань.
Натомість статтею 7 Гаазької конвенції 1996 року передбачено спеціальне правило стосовно юрисдикції у випадках міжнародного викрадення дітей. Органи влади Договірних Держав постійного проживання дитини безпосередньо до незаконного переміщення чи утримання зберігають юрисдикцію щодо вжиття заходів, направлених на захист особистості чи майна дитини, поки не будуть виконані певні умови. Це правило направлено на дотримання балансу між двома ідеями. По-перше, що особа, яка незаконно переміщує чи утримує дитину, не повинна користуватися перевагами зміни влади, яка має юрисдикцію з питань опіки чи доступу/контактів. По-друге, що зміна місця проживання дитини, якщо нове місце проживання збережеться, є фактором, який не може ігноруватися до такої міри, щоб позбавляти юрисдикції влади нової держави проживання на невизначений період.
Тож у разі встановлення умов, передбачених у статті 7 Гаазької конвенції 1996 року, правильним буде висновок, що юрисдикція українського суду на вирішення цього спору припинилася до звернення позивача до національного України суду з цим позовом, що матиме своїм наслідком закриття провадження в справі.
У разі неможливості встановлення судом звичайного місця проживання, до спірних правовідносин підлягатимуть застосуванню правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року, відповідно до яких (1) для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункті 1 статті 5. (2) Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлене.
Обставини неможливості визначення звичайного місця проживання дітей можуть включати, наприклад, часті переїзди дитини між двома і більше державами; втрату дитиною попереднього місця постійного проживання та брак достатніх підстав для набуття нового місця постійного проживання.
Заснована на цьому положенні юрисдикція суду припиняється, якщо буде встановлено, що дитина має місце проживання, де б це не було.
Отже, залежно від встановлення певних обставин справи, зокрема постійного місця проживання дітей, суд має застосувати одне із правил, визначених Гаазькою конвенцією 1996 року, про юрисдикцію спору. Юрисдикція спору ґрунтується на прив`язці постійного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи.
Такі висновки узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду в постанові від 17 серпня 2022 року в справі № 613/1185/19, проте він помилково не врахований судами попередніх інстанцій.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що, задовольняючи позов про відібрання дітей в баби й діда, суди керувалися тільки тим, що позивачів (батьків дітей) не позбавлено батьківських прав, тому вони відповідно до частини першої статті 163 СК України мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітні діти проживали з ними.
Суди попередніх інстанцій не врахували, що в жовтні 2021 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_10, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав (справа № 372/4020/21) з тих підстав, що батьки є неблагодійними, вживають алкогольні та наркотичні засоби, тому залишення дітей з батьками є небезпечних для життя й здоров`я малолітніх дітей.
За результатом розгляду цієї справи 24 липня 2024 року Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - адвоката Кулініченка Г. В., скасував постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2024 року, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову в позові про позбавлення батьківських прав та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд керувався тим, що, відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, яка має важливе значення, оскільки стосується прав та інтересів дітей, формально послався на недоведеність ними позовних вимог, належно не дослідив усі надані суду докази та не перевірив доводи позивачів.
Формально вказуючи, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 не довели факту вживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 наркотичних речовин, суд апеляційної інстанції не перевірив їх доводів та взагалі не надав жодної правової оцінки медичній документації щодо їх лікування у спеціалізованих клініках, що порушує вимоги підпункту "в" пункту 2 частини першої статті 382 ЦПК України.
Верховний Суд звернув увагу, що, відхиляючи висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відносно до дітей, апеляційний суд формально вказав, що висновок є недостатньо обґрунтованим, не конкретизувавши, що саме не було обґрунтовано, а також послався на те, що під час складення висновку в органу опіки та піклування була відсутня будь-яка інформація про умови проживання дітей за місцем їхнього проживання та реєстрації із батьками у м. Києві. Проте в справі вирішується питання позбавлення батьківських прав осіб через неналежне, на думку позивачів, виконання батьківських обов`язків та хронічний алкоголізм та наркомані батьків, а не визначення місця проживання дітей.
З урахуванням того, що існує спір з приводу доцільності / недоцільності позбавлення батьківських прав з тих підстав, що батьки є неблагополучними, неблагонадійними, вживають наркотичні речовини, суди відповідно до частини третьої статті 163 СК України мали дослідити, чи не буде відібрання малолітніх дітей і передання їх батькам суперечити інтересам дітей, загрожувати їх життю і здоров`ю.
Колегія суддів висновує, що ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не забезпечили повного та належного розгляду справи, не перевірили достатньою мірою доводів позовної заяви та не дослідила всіх наявних у матеріалах справи доказів, не надали їм належної правової оцінки, не забезпечили змагальності процесу та не встановили фактичних обставин справи, чим піддали формалізму долю дітей, не забезпечивши їх якнайкращих інтересів, як того вимагає частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, стала практика ЄСПЛ та Верховного Суду.
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дітей, інтереси яких превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання слід вирішувати в контексті конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
У зв`язку з наведеним, не можна вважати, що в оскаржуваних судових рішеннях суди достатньою мірою виклали мотиви, на яких воно базується, адже право на судовий розгляд може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії").
У силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.
Суду належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Посилання заявників в касаційних скаргах на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у названих ним постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, колегія судів не враховує, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
У зазначених заявником в касаційній скарзі постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 200/11343/14-ц (про стягнення заборгованості за кредитним договором), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (про зобов`язання здійснити публікацію про порушення авторських прав та стягнення компенсації) від 20 листопада 2019 року в справі № 289/2207/17 (про дострокове розірвання договору оренди землі), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулися), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності), Верховного Суду в справі від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14 (про звернення стягнення на предмет іпотеки), від 06 березня 2019 року в справі № 317/3272/16-ц (про поділ спільного майна подружжя), від 06 квітня 2020 року в справі № 201/10123/17 (про визнання протиправним звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень) обставини справ не є подібними обставинам справи, що переглядається.