iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 752/8103/13-ц

провадження № 61-6892св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія", яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Надра", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Обухов Володимир Владиславович, та ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Федосін Артем Вікторович, на постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2023 року у складі колегії суддів Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2012 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра"), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (далі - ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивовано тим, що 18 вересня 2007 року між ПАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 480/П/99/2007-840, відповідно до пункту 1.1 якого банк надав позичальнику у користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти в сумі 864 190 доларів США, з кінцевим строком повернення до 18 вересня 2037 року.

Згідно з пунктом 1.3.1 цього договору відсотки за користування кредитом розраховуються позивачем на підставі відсоткової ставки у розмірі 12,49 % річних.

Відповідно до пунктів 3.3.1, 3.3.2, 3.3.3 кредитного договору відповідач зобов?язався щомісячно до 18 числа поточного місяця сплачувати мінімальний платіж у розмірі 9 338,54 доларів США.

Для забезпечення зобов?язань за кредитним договором 18 вересня 2007 року між ПАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_2 укладено договір поруки до кредитного договору № 480/П/99/2007-840, за умовами якого ОСОБА_2 зобов?язалась відповідати перед кредитором за належне виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов?язань, щодо виконання зазначеного кредитного договору. ОСОБА_2 відповідає перед кредитором за виконання зобов?язань у повному обсязі всім належним їй на праві власності майном та грошовими коштами.

Позивач зазначав, що відповідачі взяті на себе зобов?язання з повернення кредитних коштів у визначені кредитним договором строки не виконують, тому 01 листопада 2012 року банк направив вимогу позичальнику та поручителю з пропозицією виконати взяті на себе зобов?язання з виконання своїх обов?язків.

Проте відповідачі не виконали пропозицію відповідача, у зв?язку із чим станом на 29 жовтня 2012 року утворилась заборгованість за кредитним договором в розмірі 647 449,42 доларів США, що еквівалентно станом на 29 жовтня 2012 року 5 175 063,21 грн, яка складається із заборгованості за кредитним договором у сумі 497 788,02 дарів США, що еквівалентно 3 954 840,64 грн, заборгованості зі сплати відсотків у сумі 62 358,34 доларів США, що еквівалентно 498 430,21 грн, пені з прострочення сплати кредиту у сумі 3 884,06 доларів США, що еквівалентно 31 045,29 грн, штрафу за порушення умов кредитного договору у сумі 86 419 доларів США, що еквівалентно 690 747,07 грн.

09 липня 2015 року ПАТ "КБ "Надра" подало до суду заяву про збільшення позовних вимог, у якій вказувало, що станом на 25 червня 2015 року у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наявна заборгованість у розмірі 802 003,34 доларів США, що еквівалентно станом на 25 червня 2015 року 16 984 842,77 грн, а саме: непогашений кредит - 494 788,02 доларів США, що еквівалентно 10 478 630,58 грн, несплачені відсотки - 228 700,76 доларів США, що еквівалентно 4 843 429,27 грн, несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов?язань - 78 514,56 доларів США, що еквівалентно 1 662 782,92 грн.

На підставі викладеного, ПАТ "КБ "Надра", з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просило суд стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно на свою користь заборгованість за кредитним договором від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840 у розмірі 802 003,34 доларів США, що еквівалентно станом на 25 червня 2015 року 16 984 842,77 грн.

Дарницький районний суд міста Києва ухвалою від 12 грудня 2012 року відкрив провадження у справі та призначив попереднє судове засідання.

Дарницький районний суд міста Києва ухвалою від 06 лютого 2013 року справу передав на розгляд до Голосіївського районного суду міста Києва за підсудністю.

Голосіївський районний суд міста Києва ухвалою від 15 травня 2013 року справу прийняв до провадження та призначив судове засідання.

Голосіївський районний суд міста Києва ухвалою від 22 січня 2016 року справу прийняв до провадження в іншому складі суду, у зв?язку із закінченням п?ятирічного строку повноважень судді.

Голосіївський районний суд міста Києва ухвалою від 22 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 лютого 2017 року, провадження у справі за позовом ПАТ "КБ "Надра" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором зупинив до набрання законної сили рішення у справі № 761/43861/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "КБ "Надра" про визнання кредитного договору та додаткової угоди недійсними.

Верховний Суд постановою від 05 грудня 2018 року ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 22 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 лютого 2017 року скасував, справу № 752/8103/13-ц направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Голосіївський районний суд міста Києва ухвалою від 21 вересня 2020 року замінив ПАТ "КБ "Надра" його правонаступником - ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія".

12 грудня 2016 року ОСОБА_1 подав клопотання про застосування позовної давності.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 09 серпня 2022 року відмовив у задоволенні позову з підстав пропущення позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.

У рішенні суду зазначено, що у зв`язку з невиконанням позичальником взятих на себе зобов`язань, станом на 25 червня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 802 003, 34 доларів США, що еквівалентно 16 984 842,77 грн, яка складається із непогашеного кредиту у сумі 10 478 630,58 грн; несплачених відсотків у сумі 4 843 429,27 грн; несплаченої пені за прострочення строків виконання зобов?язань у сумі 1 662 782, 92 грн.

Водночас оскільки останній платіж зі сплати заборгованості за тілом кредиту ОСОБА_1 сплатив 24 жовтня 2007 року, а за відсотками - 18 вересня 2007 року, тому з вересня 2007 року банк мав право звернутися до суду за захистом порушеного права.

Отже, звернувшись до суду із цим позовом 29 листопада 2012 року, ПАТ "КБ "Надра" пропустило позовну давність щодо основної і додаткових вимог.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" оскаржило його до апеляційного суду. В апеляційній скарзі позивач зазначав, що за умовами кредитного договору сплата кредитної заборгованості сторонами визначена щомісячними платежами, а тому строк позовної давності має обраховуватися до кожного платежу окремо. Останній платіж за тілом кредиту вчинено позичальником 24 жовтня 2007 року, а за відсотками 18 вересня 2007 року. У зв?язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору 01 листопада 2012 року банк направив вимогу про дострокове стягнення заборгованості, яке настає у випадку неусунення порушень на 31 день від дня отримання вимоги. Відповідачі вимоги не виконали, у зв?язку із чим банк скористався своїм правом на дострокове стягнення заборгованості та звернувся до суду 29 листопада 2012 року, тобто в межах позовної давності.

Київський апеляційний суд постановою від 29 березня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" задовольнив. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 серпня 2022 року скасував та ухвалив нове судове рішення про задоволення позову.

Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840 станом на 25 червня 2015 року у розмірі 802 003,34 доларів США, в тому числі: непогашений кредит - 494 788,02 доларів США; несплачені відсотки - 228 700,76 доларів США; несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов`язань - 78 514,56 доларів США.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 грудня 2015 року у справі № 369/7772/15-ц, яке набрало законної сили 13 березня 2019 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 18 вересня 2007 року з метою погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840, яка станом на 25 червня 2015 року становила 802 003,34 доларів США, що еквівалентно станом на 25 червня 2015 року 16 984 842,77 грн, та складається із: непогашеного кредиту - 494 788,02 доларів США, що еквівалентно 10 478 630,58 грн; несплачених відсотків - 228 700,76 доларів США, що еквівалентно 4 843 429,27 грн; несплаченої пені за прострочення строків виконання зобов`язань - 78 514,56 доларів США, що еквівалентно 1 662 782,92 грн, шляхом продажу зазначеного майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого проваджена за ціною, визначеною незалежним експертом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайну ціну на цей вид майна.

Отже, цим судовим рішенням встановлено правомірність нарахування та стягнення зазначеної суми заборгованості.

У матеріалах справи немає відомостей про реалізацію предмета іпотеки та суму, отриману в результаті реалізації нерухомого майна, якщо така була проведена.

Також апеляційний суд встановив, що Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 10 травня 2018 року у справі № 761/43915/16, яке набрало законної сили, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ПАТ "КБ "Надра", третя особа - ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою. Рішення суду мотивовано тим, що банк не пропустив строк пред`явлення вимоги до поручителя, оскільки скористався своїм правом про дострокове повернення кредитних коштів, надіславши вимогу та звернувшись до суду з позовом у листопаді 2012 року.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, зазначив, що стягнення заборгованості із відповідачів за кредитним договором від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840 має бути здійснено у валюті боргу, визначеній договором (доларах США).

Відмовляючи у застосуванні наслідків спливу позовної давності, апеляційний суд керувався тим, що з досудовою вимогою ПАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія", звернулось 01 листопада 2012 року, а з позовом - 29 листопада 2012 року, тобто в межах трирічного строку.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Обухов В. В., просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц.

У доводах касаційної скарги ОСОБА_2 зазначає, що позовну давність у цій справі слід відраховувати саме від моменту порушення терміну обов`язкового платежу, тобто 19 листопада 2007 року, тому позивач пропустив строк звернення з цим позовом до суду.

Відповідач посилається на те, що у неї як поручителя не виникло обов`язку з виконання кредитного зобов`язання, оскільки вона не отримувала повідомлення з вимогою його виконати. В матеріалах справи наявний проект вимоги до ОСОБА_2, яка підписана невстановленою особою ( ОСОБА_3 ) без відмітки про завірення копії цієї вимоги, проте відсутні докази її направлення/отримання, та докази права ОСОБА_3 підписувати такі вимоги від імені кредитора.

Також зазначає, що останній платіж за тілом кредиту вчинено позичальником 24 жовтня 2007 року, а за відсотками - 18 вересня 2007 року, тому банк звернувся з позовом до поручителя поза межами строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України, що є підставою для відмови у позові до поручителя.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Федосін А. В., просить скасувати постанову апеляційного суду й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від від 16 грудня 2020 року у справі № 521/21388/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 910/10249/20, від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18, від 03 серпня 2022 року у справі № 352/54/19.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до такого:

ані ОСОБА_1, ані його представник адвокат Федосін А. В., не були належним чином повідомлені про судове засідання в апеляційному суді, проведене 29 березня 2023 року, а наявна судова повістка, яка повернулася, не є доказом їх належного повідомлення;

суд апеляційної інстанції з власної ініціативи та за відсутності законних підстав збирав і досліджував докази, а саме інформацію з Єдиного державного реєстру судових рішень, чим порушив принцип диспозитивності;

пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у національній валюті України - гривні;

ОСОБА_2 не була стороною у справі № 369/7772/15-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, має право спростувати ці обставини у загальному порядку;

розмір заборгованості, визначений у цій справі станом на 25 червня 2015 року, а також у справі № 369/7772/15-ц, не може бути прийнятий як неоспорюваний, з урахуванням фактичних обставин, зазначених у рішеннях у справі № 761/43861/16, що зобов`язувало позивача здійснити його перерахунок в суді першої інстанції;

суд апеляційної інстанції неправильно застосував позовну давність у спірних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

У липні 2023 року від ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому, посилаючись на безпідставність доводів відповідача, позивач просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Позивач зазначає про необґрунтованість доводів ОСОБА_2 щодо спливу позовної давності, оскільки перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування починається після невиконання чи неналежного виконання позичальником обов`язку зі сплати чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Обухов В. В., у травні 2023 року.

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Федосін А. В., у червні 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 23 червня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Обухов В. В., та витребував цивільну справу з Голосіївського районного суду міста Києва.

Верховний Суд ухвалою від 24 липня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Федосін А. В.

У січні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 18 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ "КБ "Надра" укладено кредитний договір № 480/П/99/2007-840, відповідно до пункту 1.1 якого банк надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 864 190 доларів США строком до 18 вересня 2037 року, відсотки за користування кредитом розраховуються банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 12,49 % річних, цільове призначення - проведення розрахунків по договору купівлі-продажу від 18 вересня 2007 року.

Згідно з пунктами 3.3.1-3.3.3 кредитного договору позичальник повертає кредит та сплачує банку передбачені пунктом 1.3.1 цього договору платежі шляхом здійснення перерахування на рахунок № НОМЕР_1 мінімально необхідного платежу у валюті кредиту. Щомісячна сума мінімально необхідного платежу складає 9 338,54 доларів США. Позичальник вносить черговий мінімальний платіж, визначений у пункті 3.3.2 цього договору, щомісячно до 18-го числа поточного місяця.

На забезпечення виконання зобов`язань позичальником ОСОБА_1 за кредитним договором № 480/П/99/2007-840, 18 вересня 2007 року між ВАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_2 укладено договір поруки.

Відповідно до пункту 1.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає нічим не обумовлене і абсолютне право кредитора вимагати виконання зобов`язань, вказаних у пункті 1.1 цього договору повністю (чи у будь-якій його частині) як від позичальника та поручителя разом, так і від кожного окремо.

Також на забезпечення виконання умов кредитного договору 18 вересня 2007 року між ВАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок, загальною площею 272,9 кв. м, та майнові права на земельну ділянку, площею 0,0809 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

19 червня 2009 року між сторонами кредитного договору укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, якою змінено редакцію кредитного договору, зокрема, передбачено суму мінімального щомісячного платежу у розмірі 5 434,13 доларів США, зобов`язання за кредитним договором забезпечувались укладеним в майбутньому договору поруки та договору застави; була змінена процедура внесення коштів на погашення кредиту та їх списання.

Відповідно до пункту 8.3 кредитного договору, усі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, у випадку якщо вони здійсненні у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур?єром, або вручені особисто за зазначеними адресами сторін.

01 листопада 2012 року ПАТ "КБ "Надра" направило позичальнику ОСОБА_1 та поручителю ОСОБА_2 досудові вимоги про виконання кредитного зобов`язання, в яких пропонувало протягом семи банківських днів з дати надіслання банком цього повідомлення погасити заборгованість у повному обсязі. Попереджено, що у випадку невиконання боргових зобов?язань, банк змушений буде звернутись за захистом своїх прав до суду (т. 1, а. с. 20, 29).

З Єдиного державний реєстр судових рішень Київський апеляційний суд встановив таке.

У липні 2015 року Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" Стрюкова І. О. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа № 369/7772/15).

Києво-Святошинський районний суд Київської області заочним рішенням від 17 грудня 2015 року у справі № 369/7772/15-ц звернув стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 18 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Селіверстовим В. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 8059, а саме на житловий будинок АДРЕСА_1, житловою площею 45,4 кв. м, загальною площею 272,9 кв. м, що належить ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу за реєстровим № 8051; та на земельну ділянку під цим будинком, кадастровий номер 3222486201:01:036:0012, площа 0,0809 га, що належить ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу за реєстровим № 8050, з метою погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 18 вересня 2007 року у розмірі 802 003,34 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 25 червня 2015 року становить 16 984 842,77 грн, шляхом продажу зазначеного майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого проваджена за ціною, визначеною незалежним експертом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайну ціну на цей вид майна.

Вказане рішення мотивовано тим, що відповідач зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконує, внаслідок чого утворилась заборгованість, тому банк відповідно до чинного законодавства і умов договору іпотеки має право на звернення стягнення на предмет іпотеки із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України "Про іпотеку".

Апеляційний суд Київської області постановою від 19 грудня 2017 року заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 грудня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" Стрюкової І. О. відмовив.

Верховний Суд постановою від 13 березня 2019 року постанову Апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року скасував, заочне рішення Києво?Святошинського районного суду Київської області від 17 грудня 2015 року залишив у силі.

На виконання вказаного заочного рішення Києво-Святошинським районним судом Київської області були видані виконавчі листи. 07 серпня 2019 року приватний виконавець Ігнатенко К. Е. відкрив виконавче провадження на виконання заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 грудня 2015 року.

На час розгляду справи апеляційним судом заочне рішення суду у справі № 369/7772/15-ц не виконано, що підтвердили в судовому засіданні ТОВ "ФК "Довіра та гарнтія" та представник ОСОБА_2 - адвокат Обухов В. В.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ "КБ "Надра", уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" Стрюкової І. О., третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсним кредитного договору № 480/П/99/2007-840, укладеного 18 вересня 2007 року між ВАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_1 ; визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 19 червня 2009 року до кредитного договору № 480/П/99/2007-840, укладеного 18 вересня 2007 року між ВАТ "КБ "Надра" і ОСОБА_1 (справа № 761/43861/16).

Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 01 лютого 2018 року у справі № 761/43861/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2018 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав недійсними: пункт 1.3.2. кредитного договору № 480/П/99/2007-840 від 18 вересня 2007 року, та пункт 1.3.2. кредитного договору № 480/П/99/2007-840 від 18 вересня 2007 року в редакції додаткової угоди № 1 до кредитного договору № 480/П/99/2007?840 від 18 вересня 2007 року, укладених між ОСОБА_1 та ВАТ "КБ "Надра".

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції у справі № 761/43861/16, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь.

Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 10 травня 2018 року у справі № 761/43915/16 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ПАТ "КБ "Надра", третя особа - ОСОБА_1 про визнання поруки припиненою відмовив.

Рішення суду мотивовано тим, що банк не пропустив строку пред`явлення вимоги до поручителя, оскільки банк скористався своїм правом про дострокове повернення кредитних коштів, надіславши вимоги позичальнику та поручителю про виконання зобов`язання та після чого звернувся до суду з позовом.

У справі № 761/43915/16 суд встановив, що укладанням додаткової угоди № 1 до кредитного договору від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840 не було збільшено зобов`язань за кредитним договором, а тому доводи позивача щодо припинення поруки у зв`язку зі збільшенням обсягу відповідальності поручителя є необґрунтованими та безпідставними.

З доданого позивачем розрахунку вбачається, що станом на 25 червня 2015 року у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перед банком наявна заборгованість в розмірі 802 003,34 доларів США, що за курсом Національного Банку України станом на 25 червня 2015 року становить 16 984 842,77 грн, з яких: непогашений кредит - 494 788,02 доларів США, що еквівалентно 10 478 630,58 грн, несплачені відсотки - 228 700,76 доларів США, що еквівалентно 4 843 429,27 грн, несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов?язань - 78 514,56 доларів США, що еквівалентно 1 662 782,92 грн (т. 2, а. с. 21-22).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Звертаючись до суду з позовом, ПАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія", як на підставу своїх порушених прав послалося на те, що у зв`язку з неналежним виконанням умов договору кредиту утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідачів.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Згідно зі статтями 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов`язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Отже, у випадку настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою 1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що переглядається, ПАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія", просило стягнути з відповідачів в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором, яка станом 25 червня 2015 року становила 802 003,34 доларів США, що за курсом Національного Банку України станом на 25 червня 2015 року становить 16 984 842,77 грн, з яких: непогашений кредит - 494 788,02 доларів США, що еквівалентно 10 478 630,58 грн, несплачені відсотки - 228 700,76 доларів США, що еквівалентно 4 843 429,27 грн, несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов?язань - 78 514,56 доларів США, що еквівалентно 1 662 782,92 грн.

Апеляційний суд вважав, що правомірність нарахування та стягнення зазначеної заборгованості встановлено заочним рішенням Києво?Святошинського районного суду Київської області від 17 грудня 2015 року у справі № 369/7772/15, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 13 березня 2019 року, у справі № 369/7772/15-ц за позовом Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" Стрюкової І. О. до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Так, вказаним судовим рішенням у справі № 369/7772/15 звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 18 вересня 2007 року з метою погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840, яка станом на 25 червня 2015 року становила 802 003,34 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 25 червня 2015 року становить 16 984 842,77 грн, та складається з: непогашеного кредиту - 494 788,02 доларів США, що еквівалентно 10 478 630,58 грн; несплачених відсотків - 228 700,76 доларів США, що еквівалентно 4 843 429,27 грн; несплаченої пені за прострочення строків виконання зобов`язань - 78 514,56 доларів США, що еквівалентно 1 662 782,92 грн, шляхом продажу зазначеного майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого проваджена за ціною, визначеною незалежним експертом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайну ціну на цей вид майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) дійшла висновку про те, що: "В разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. […] Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів".

Наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18).

У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 487/4327/16-ц (провадження № 61-1214св22) вказано, що "відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в чинній на час виникнення спірних правовідносин редакції порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З огляду на зміст другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12). Отже, в разі реалізації кредитором свого права вимоги на дострокове повернення кредиту відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України строк звернення кредитора до суду з вимогами до поручителя необхідно обраховувати з моменту настання строку дострокового повернення кредиту".

Враховуючи те, що доказів про реалізацію предмета іпотеки та суму, отриману в результаті реалізації нерухомого майна, якщо така була проведена, сторони не надали, та що зобов`язання поручителя ОСОБА_2 за договором поруки не припинилися, що встановлено судовим рішенням у справі № 761/43915/16, апеляційний дійшов правильного висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кредитної заборгованості за кредитним договором від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840, яка станом на 25 червня 2015 року становила 802 003,34 доларів США, в тому числі: непогашений кредит - 494 788,02 доларів США, несплачені відсотки - 228 700,76 доларів США, несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов?язань - 78 514,56 доларів США.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Обухов В. В., про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц, щодо позовної давності, колегія суддів враховує таке.

Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц за позовом банку до позичальника та поручителів про стягнення заборгованості у солідарну порядку, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів та відмовляючи у позові у зв`язку зі спливом позовної давності, керувався тим, що згідно з умовами кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив на 10-й день місяця, наступного за місяцем, у якому виник факт прострочення. Верховний Суд виснував, що у разі, якщо сторони договору визнали безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання саме виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, то така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України.

У справі, яка переглядається, відповідно до умов кредитного договору від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840 сторони у пункті 4.2.4 погодили, що банк має право вимагати від позичальника дострокового виконання зобов`язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих відсотків та інших платежів, передбачених цим договором, можливих штрафних санкцій, якщо позичальник не вніс черговий платіж у термін, визначених пунктом 3.3.3 (до 18 числа поточного місяця), а також у випадку, передбаченому пунктом 4.3.6 договору.

19 червня 2009 року ВАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду № 1 до кредитного договору від 18 вересня 2007 року № 480/П/99/2007-840, відповідно до умов якої, сторони погодили, зокрема, що банк має право вимагати від позичальника дострокового виконання зобов`язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих відсотків та інших платежів, передбачених цим договором, можливих штрафних санкцій, якщо позичальник не вніс черговий платіж у термін, визначений пунктом 2.2.2 цього договору (до 15 числа поточного місяця).

Суди встановили, що 01 листопада 2012 року ПАТ "КБ "Надра" направило позичальнику ОСОБА_1 та поручителю ОСОБА_2 досудові вимоги про виконання кредитного зобов`язання, в яких пропонувало протягом семи банківських днів з дати надіслання банком цього повідомлення погасити заборгованість у повному обсязі. Попереджено, що у випадку невиконання боргових зобов?язань, банк змушений буде звернутись за захистом своїх прав до суду.

Отже, ВАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", як кредитор, направивши у листопаді 2012 року досудову вимогу позичальнику та поручителю про виконання кредитного зобов`язання у повному обсязі на власний розсуд змінило умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, тому, звернувшись до суду з цим позовом 29 листопада 2012 року, банк не пропустив строку пред`явлення вимоги як до позичальника, так і до поручителя.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що у неї як поручителя не виникло обов`язку з виконання спірного кредитного зобов`язання не заслуговують на увагу, оскільки обставини щодо строку звернення кредитора до поручителя, направлення їй досудової вимоги були предметом оцінки у справі № 761/43915/16, в якій Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 10 травня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ПАТ "КБ "Надра", третя особа - ОСОБА_1 про визнання поруки припиненою відмовив. Вказане рішення сторони не оскаржували.

Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що строк виконання зобов`язання з повернення кредиту, прострочених процентів та пені змінився у зв`язку з направленням кредитором вимоги позичальнику та поручителю щодо сплати боргу, а не з дати внесення позичальником останнього платежу у листопаді 2007 року, як помилково вважає ОСОБА_2 .

Спірний кредитний договір та додаткова угода до нього не містять умови, яка пов`язує безумовне настання строку виконання зобов`язання з часом останнього чергового платежу за договором.

ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Федосін А. В., у касаційній скарзі посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 521/21388/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 910/10249/20, від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18, від 03 серпня 2022 року у справі № 352/54/19.

У справі № 522/18010/18 Верховний Суд виклав висновок про те, що розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. У ситуації, коли суд першої інстанції розглянув справу за відсутності сторони, яка не була належним чином повідомлена про час та місце її розгляду, а суд апеляційної інстанції, повідомивши відповідну сторону належним чином, залишив таке рішення суду першої інстанції без змін, якщо такий учасник справи обґрунтовував свою апеляційну скаргу такою підставою, суд касаційної інстанції не може застосувати правило про те, що "не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань" (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 та його представника, які не були належним чином повідомлені про судове засідання, не заслуговують на увагу з таких підстав.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частина п`ята статті 128 ЦПК України).

Днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 131 ЦПК України зазначено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Київський апеляційний суд ухвалою від 20 січня 2023 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 серпня 2022 року. Копію ухвали про відкриття провадження разом з копією апеляційної скарги та доданими до неї матеріалами надіслав учасникам справи і встановив їм строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу тривалістю десять днів з моменту отримання копії цієї ухвали.

Так, копію цієї ухвали разом з копією апеляційної скарги та доданими до неї матеріалами апеляційний суд 27 січня 2023 року надіслав, зокрема, ОСОБА_1 на адресу: АДРЕСА_2, та ОСОБА_2 на адресу: АДРЕСА_3 .

Вказана адреса була повідомлена ОСОБА_1 в суді першої інстанції, а також підтверджується довідкою Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської РДА про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 від 19 листопада 2019 року (а. с. 22, 25, т. 3).

30 січня 2023 року адвокат Обухов В. В., який діє в інтересах ОСОБА_2, ознайомився з матеріалами справи, про що складено розписку (а. с. 176, т. 3).

09 лютого 2023 року адвокат Обухов В. В., який діє в інтересах ОСОБА_2, надіслав до апеляційного суду клопотання про продовження процесуального строку на подання відзиву, а 14 лютого 2023 року - відзив на апеляційну скаргу (а. с. 178-183, т. 3).

Київський апеляційний суд ухвалою від 17 лютого 2023 року призначив справу до розгляду в судове засідання на 29 березня 2023 року, направивши судові повістки учасникам справи 10 березня 2023 року, зокрема, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на зазначені адреси, а також представнику ОСОБА_2 - адвокату Обухову В. В. на адресу електронної пошти: ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Поштове відправлення про надіслання ОСОБА_1 судової повістки на 29 березня 2023 року повернулося до суду з відміткою про те, що адресат відсутній за вказаною адресою.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (див. постанову Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 520/5386/15-ц).

Адвокат Обухов В. В., який діє в інтересах ОСОБА_2, приймав участь під час розгляду справи апеляційним судом та реалізував своє право на викладення відповідних аргументів.

Водночас ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи апеляційний суд повідомив його на останню відому адресу, а його неявка не перешкоджала апеляційному розгляду справи, тому відсутні підстави вважати, що апеляційний суд розглянув справу без участі відповідача, не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, чим порушив загальні принципи цивільного судочинства, зокрема і принцип диспозитивності.

З огляду на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), розгляд апеляційним судом справи у відсутності відповідача та його представника не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Колегія суддів наголошує, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Верховний Суд виснує про те, що вказана норма права має на меті стимулювати учасників цивільних правовідносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав у всіх їх проявах, є заходом, спрямованим на зміцнення засад цивільно-правового регулювання, оскільки кожен зобов`язаний вчиняти дії без посягання на права і свободи інших людей.

Зважаючи на наведене, аргументи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції права заявника на справедливий судовий розгляд не знайшли свого підтвердження.

Посилання ОСОБА_1 на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду у справах № № 521/21388/19, 910/10249/20, 352/54/19 колегія суддів до уваги не бере, оскільки у справі, яка переглядається, на відміну від наведених справ, суд апеляційної інстанції не повертав апеляційну скаргу з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків.

Доводи ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції з власної ініціативи та за відсутності законних підстав збирав і досліджував докази, а саме інформацію з Єдиного державний реєстр судових рішень, чим порушив принцип диспозитивності, є необґрунтованими з огляду на таке.

У статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" зазначено, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі - Реєстр) - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Порядок ведення Реєстру затверджується Вищою радою правосуддя.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

З наведеного убачається, що суд апеляційної інстанції не позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими, зокрема, судові рішення у справах № 369/7772/15 за позовом Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" Стрюкова І. О. до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, № 761/43861/16 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "КБ "Надра", уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" Стрюкової І. О., третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсним кредитного договору від 18 вересня 2007 року та додаткової угоди № 1 від 19 червня 2009 року до кредитного договору, № 761/43915/16 за позовом ОСОБА_2 до ПАТ "КБ "Надра", третя особа - ОСОБА_1 про визнання поруки припиненою, які набрали законної сили та були чинними на час розгляду справи апеляційним судом.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23 березня 2021 року у справі № 910/3191/20.

Колегія судів також відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що у спірних правовідносинах пеня має обчислюватися та стягуватися на підставі судового рішення лише у національній валюті України - гривні, оскільки мотивувальна частина оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції містить обґрунтовану відповідь щодо зазначених аргументів відповідача.

У частині першій статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово?кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Такі висновки про застосування норм матеріального права були викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), які були правильно застосовані апеляційним судом у цій справі.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не була стороною у справі № 369/7772/15-ц про звернення стягнення на предмет іпотеки, та що розмір заборгованості, визначений у цій справі станом на 25 червня 2015 року, не може бути прийнятий як неоспорюваний, слід зазначити про їх необґрунтованість.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 зазначив, що суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

Суд апеляційної інстанції врахував надані банком розрахунки заборгованості, правомірність яких було встановлено заочним рішенням від 17 грудня 2015 року у справі № 369/7772/15-у, залишеним у силі постановою Верховного Суду від 13 березня 2019 року, проте відповідач ОСОБА_2 у запереченнях на позовну заяву не оспорювала розміру заборгованості, не навела мотивованих обґрунтувань неправильності наданого банком розрахунку боргу, власного контррозрахунку не надала. Крім того, ОСОБА_1 не скористався правом на подання заперечення проти позову, доказів, які б підтверджували помилковість наданого банком розрахунку заборгованості, суду не надав.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неправильного застосування апеляційним судом позовної давності є ідентичними доводам касаційної скарги ОСОБА_2, та були спростовані вище касаційним судом.

Інші доводи касаційних скарг відповідачів зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).

................

Перейти до повного тексту