ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 452/4153/19
провадження № 51-2176км24
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
у режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_6,
засудженого ОСОБА_7,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги представника потерпілої ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_9, законного представника малолітнього потерпілого ОСОБА_10 - ОСОБА_11, прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, - ОСОБА_12 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року у кримінальному провадженні щодо
ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1, не судимого,
засудженогозавчиненнякримінальногоправопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 02 листопада 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами, а на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на нього виконання обов`язків, передбачених ст. 76 КК.
Вирішено питання щодо арешту майна, процесуальних витрат та речових доказів у кримінальному провадженні.
Суд визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні за викладених у вироку обставин порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що заподіяли тяжкі тілесні ушкодження.
Як установив суд, 22 грудня 2018 року приблизно о 16:30 ОСОБА_7, керуючи автомобілем "MERCEDES-BENZ ATEGO1318L" (реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 ), який належить ТОВ "Сандора", рухаючись автодорогою Н-13 "Львів-Самбір-Ужгород" у напрямку м. Львова, у м. Рудки Самбірського району Львівської області на вул. Чорновола навпроти будинку № 12-А, на нерегульованому перехресті з прилягаючою ліворуч другорядною автодорогою (вул. Молочарська вказаного населеного пункту), всупереч вимог підпунктів "б", "д" пункту 2.3, пунктів 10.1, 12.3, підпункту "а" п. 14.6 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін, маючи об`єктивну можливість завчасно виявити наявність перехрестя та на проїзній частині автодороги автомобіль "PEUGEOT 308" (реєстраційний номерний знак НОМЕР_2 ) під керуванням водія ОСОБА_8, яка здійснювала маневр повороту ліворуч на вул. Молочарську, позаду якої на проїзній частині дороги зупинився невстановлений досудовим розслідуванням автомобіль, розпочав та здійснив маневр обгону вказаних двох транспортних засобів, та, не вживши своєчасних заходів для повної зупинки керованого ним транспортного засобу, допустив зіткнення із зазначеним автомобілем "PEUGEOT 308" за межами смуги руху вул. Чорновола, тобто на проїзній частині вул. Молочарська та припаркованим на цій вулиці автомобілем "SKODA OCTAVIA" (реєстраційний номерний знак НОМЕР_3 Республіки Польща), попередньо залишеним ОСОБА_13 .У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) малолітній пасажир автомобіля "PEUGEOT 308" - ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_2, отримав тяжкі тілесні ушкодження у вигляді перелому лівої скроневої кістки з переходом на сосцевидний відросток і основу черепа, субарахноїдального крововиливу в лівій скроневій ділянці, забою головного мозку середнього ступеню, а водій цього автомобіля - ОСОБА_8 отримала забій лівого стегна у вигляді синця на лівому стегні, який відноситься до легкого тілесного ушкодження та в результаті даної ДТП в останньої відбулось переривання вагітності у терміні 7-8 тижнів, яке відноситься до тяжкого тілесного ушкодження.
Львівський апеляційний суд ухвалою від 07 лютого 2024 року залишив без змін вказаний вирок щодо ОСОБА_7 .
Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали
У поданих в інтересах потерпілої ОСОБА_8 та малолітнього потерпілого ОСОБА_10 касаційних скаргах, які є аналогічними за змістом, представник потерпілої ОСОБА_9 та законний представник малолітнього потерпілого ОСОБА_11 просять на підставі ч. 1 ст. 438 КПК скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. Аргументуючи свою вимогу автори скарг зазначають, що суд апеляційної інстанції у порушення ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у своєму рішенні не навів належних і достатніх мотивів та підстав обґрунтованості застосування до ОСОБА_7 ст. 75 КК. За твердженням касаторів таке покарання не є необхідним і достатнім у розумінні ст. 65 вказаного Кодексу і є явно несправедливим через м`якість. Вважають, що апеляційний суд безпідставно погодився із застосуванням до засудженого ст. 75 КК та формально визнав щире каяття як обставину, що пом`якшує покарання, чим допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
У касаційній скарзі прокурор, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, - ОСОБА_12 просить скасувати ухвалу апеляційного суду на підставі пунктів 2, 3 ч. 1 ст. 438 КПК. На обґрунтування заявлених вимог сторона обвинувачення посилається на те, що, залишаючи вирок місцевого суду без змін, апеляційний суд не врахував обставини вчинення ДТП, її наслідків, зокрема, що двом особам, одна з яких є малолітньою, було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, залишив цей суд поза увагою й позицію ОСОБА_7, який до останнього не визнав своєї вини, намагався перекласти провину на потерпілу ОСОБА_8, що виключало визнання щирого каяття як пом`якшуючої обставини. На переконання прокурора, погоджуючись із непризначенням ОСОБА_7 додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, апеляційний суд фактично визначив пріоритет матеріального благополуччя засудженого над безпекою оточуючих. Автор скарги вважає, що у цьому кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме: незастосування закону, який підлягав застосуванню (непризначення додаткового покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 286 КК), застосування закону, який не підлягав застосуванню (ст. 75 КК), що призвело до невідповідності призначеного ОСОБА_7 покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі внаслідок м`якості.
На касаційні скарги представника потерпілої ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_9, законного представника малолітнього потерпілого ОСОБА_10 - ОСОБА_11, прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, - ОСОБА_12 захисник ОСОБА_6, котрий діє в інтересах засудженого ОСОБА_7, подав заперечення, в яких із наведенням аргументів стверджує про необґрунтованість заявлених касаційних вимог.
Учасників кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.
Позиції учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції прокурор підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення та вважав обґрунтованими доводи, викладені у касаційних скаргах представника потерпілої та законного представника малолітнього потерпілого; засуджений ОСОБА_7 та його захисник - ОСОБА_6 заперечили проти задоволення касаційних скарг.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційних скаргах і у запереченнях на них, колегія судів дійшла висновку, що подані скарги підлягають задоволенню з огляду на таке.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК у касаційному порядку не оскаржуються.
Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинне бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК.
Ухвала апеляційного суду - це рішення суду стосовно законності й обґрунтованості судового рішення, що перевіряється в апеляційному порядку. Тому вона повинна відповідати тим же вимогам, що й вирок суду першої інстанції, тобто бути законною та обґрунтованою. Відповідно до ст. 419 КПК в ухвалі, зокрема, слід зазначити мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановлені ухвали та положення закону, яким він керувався.
З огляду на приписи статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Саме ж призначене покарання має бути необхідним й достатнім для виправлення особи і попередження нових злочинів та, виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, за своїм видом та розміром воно має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності й даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують та обтяжують.
Як випливає зі змісту ст. 75 КК, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності обґрунтованих підстав для висновку, що виходячи з тяжкості злочину, даних про особу винного та інших обставин кримінального провадження виправлення засудженого є можливим без ізоляції від суспільства.
Цих законодавчих приписів апеляційний суд не дотримався.
За матеріалами кримінального провадження представник потерпілої - адвокат ОСОБА_9, законний представник малолітнього потерпілого - ОСОБА_11 та прокурор, не погодившись із вироком місцевого суду, подали на нього апеляційні скарги. У них вони, наводячи конкретні аргументи, просили апеляційний суд скасувати оспорюване рішення в частині призначеного покарання й ухвалити новий вирок, яким обрати ОСОБА_7 більш суворе покарання, що належить відбувати реально.
Переглянувши кримінальне провадження, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правомірно не призначив ОСОБА_7 передбачене санкцією ч. 2 ст. 286 КК додаткове покарання та застосував до нього інститут умовного звільнення, а призначене обвинуваченому покарання із застосуванням ст. 75 КК відповідає вимогам статей 50, 65 цього Кодексу.
Як убачається зі змісту ухвали, мотивуючи свою позицію, апеляційний суд узяв до уваги встановлену у вироку пом`якшуючу обставину - щире каяття та відсутність обставин протилежного змісту. Крім того, згаданий суд послався на особу засудженого, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, на спецобліках не перебуває, позитивно характеризується за місцем проживання, працює, вживав заходів для відшкодування заподіяної шкоди потерпілим, визнавши ці обставини як такі, що істотно знижують суспільну небезпеку вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення. Також апеляційний суд послався на те, що ОСОБА_7 на даний час працює на посаді водія автотранспортних засобів і використання транспортного засобу є фактично основним джерелом доходу для прожиття та утримання трьох неповнолітніх дітей. Зваживши на це, суд апеляційної інстанції визнав заявлені у поданих апеляційних скаргах вимоги необґрунтованими й відмовив у їх задоволенні.
Однак у своїй ухвалі апеляційний суд не навів достатніх переконливих аргументів на спростування всіх доводів, викладених в апеляційних скаргах, щодо неправильного звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням та не призначення йому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Суд апеляційної інстанції поверхнево оцінив ступінь тяжкості вчиненого злочину, так як виходив лише з формальних критеріїв, визначених ст. 12 КК, однак не взяв до уваги особливостей конкретного кримінального правопорушення, зокрема того, що грубо порушивши ряд вимог ПДР, ОСОБА_7 вчинив тяжкий злочин, за наслідками якого, водій ОСОБА_8 та її малолітній син - ОСОБА_14 отримали тяжкі тілесні ушкодження, зокрема, у ОСОБА_8 відбулося переривання вагітності.
Наведені обставини апеляційний суд не взяв до уваги, хоча вони мають суттєве значення.
Теж саме стосується висновку про наявність у діях ОСОБА_7 щирого каяття. Зокрема, мотивуючи своє рішення щодо обґрунтованості визнання місцевим судом щирого каяття як пом`якшуючої обставини, апеляційний суд послався на те, що хоча ОСОБА_7 спочатку і визнавав свою провину частково, проте згодом визнав вину повністю та погодився з висновками судової автотехнічної експертизи; також обвинувачений намагався двічі відшкодувати потерпілим завдану шкоду, шляхом перерахування коштів, однак потерпілі відмовилися від їх отримання; ствердив про готовність відшкодувати потерпілим шкоду у розмірі 70 000 грн.
Разом із тим, Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що розкаянняпередбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте визнання своєї провини у вчиненому, осуд своєї поведінки, намагання особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажання виправити наслідки скоєного.
Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.
Натомість суд апеляційної інстанції не навів дані, які б підтверджували дійсне, відверте визнання ОСОБА_7 своєї провини у вчиненому, його щирий жаль з приводу скоєного та осуд своєї протиправної поведінки, а також те, що він виявляв готовність нести покарання. Навпаки, позиція ОСОБА_7, який під час тривалих судових розглядів не визнавав своєї вини, намагався перекласти провину на потерпілу ОСОБА_8 і лише в останньому слові зазначив про визнання ним вини, свідчить про відсутність у засудженого щирого жалю з приводу скоєного та осуду своїх протиправних дій.
Крім того, згідно з даними на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовано перебіг судового засідання, у ході апеляційного розгляду законний представник малолітнього потерпілого - ОСОБА_11 . з приводу намагання ОСОБА_7 відшкодувати потерпілим завдану шкодупояснив, що останній не комунікував з потерпілими, мовчки надіслав кошти на пошту, не телефонував їм, фактично їх спілкування відбувалося через Укрпошту.
Не підтверджується матеріалами кримінального провадження й твердження апеляційного суду про те, що ОСОБА_7 позитивно характеризується за місцем проживання, оскільки у наявній у матеріалах цієї справи характеристиці зазначено лише, що за час проживання ОСОБА_15 у с. Давидів стосовно нього до сільської ради заяв та скарг не надходило (т. 1. а. п. 185).
Будь-яких інших характеризуючих даних матеріали кримінального провадження не містять.
З огляду на зазначене, апеляційний суд належним чином не врахував і не вмотивував чому саме він вважає за можливе досягнення мети виправлення ОСОБА_7 та попередження нових злочинів без відбування засудженим покарання за умови лише певного контролю за його поведінкою. Отже, висновок зазначеного суду щодо наявності підстав для застосування до ОСОБА_7 положень ст. 75 КК є необґрунтованим, його було зроблено без урахування особливостей правозастосування наведеної норми матеріального права.
Крім того, мотивуючи обґрунтованість рішення місцевого суду щодо наявності підстав для непризначення ОСОБА_16 додаткового покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 286 КК, апеляційний суд виходив з того, що транспортний засіб є основним джерелом доходу засудженого .
Разом із тим, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою та не проаналізував характеру й обсягу допущених засудженим порушень ПДР та їх наслідків.
Між тим, указані обставини мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети, а сукупність цих обставин свідчить про те, що обране ОСОБА_7 покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами очевидно не сприятиме запобіганню вчиненню нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху як засудженим, так й іншими особами.
Більш того, закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодозастосування позбавлення права керувати транспортними засобами до осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні покарання, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.
У рішенні по справі "О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства ("OʼHalloran andFrancisv.the UnitedKingdom") від 29 червня 2007 року, Європейський Суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі.
Слід також зазначити, що як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_7 має вищу освіту, проте апеляційний суд не з`ясував, що перешкоджає йому працювати за фахом і чому робота водія, за наявності іншої професії, є його єдиним джерелом доходу.
За таких обставин ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною та обґрунтованою, а призначене засудженому покарання без застосування додаткового покарання та із застосуванням ст. 75 КК - справедливим. Тому згадане рішення підлягає скасуванню на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, а кримінальне провадження - призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно здійснити провадження з додержанням правил глави 31 КПК, ретельно перевірити доводи представника потерпілої, законного представника малолітнього потерпілого та прокурора, викладені в апеляційних скаргах, належно оцінити всі дані про особу ОСОБА_7, а також обставини, що мають правове значення при виборі покарання та порядку його відбування, й ухвалити справедливе рішення, яке відповідає вимогам ст. 370 цього Кодексу.
При цьому суду слід мати на увазі, що за відсутності інших обставин, які відповідно до вимог закону можуть істотно вплинути на висновки суду щодо виду та розміру покарання, незастосування додаткового покарання та призначення ОСОБА_7 покарання із застосуванням ст. 75 КК є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а обране покарання - м`яким.
Тому подані касаційні скарги підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд