ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 523/7813/20
провадження № 61-17223св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3,
треті особи: Орган опіки та піклування в особі Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 березня 2023 року у складі судді Мурманової І. М. та постанову Одеського апеляційного суду від
21 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до
ОСОБА_2, яка також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3, треті особи: Орган опіки та піклування в особі Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_4, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частки квартири
АДРЕСА_1, інша частина квартири належить на праві власності її чоловіку ОСОБА_4 12 вересня 2013 року між позивачкою і ОСОБА_2 укладено договір про здачу житлового приміщення в найм, за умовами якого позивачка надала в найм відповідачці належну їй на праві власності квартиру, строком на два роки без проведення оплати за користування житлом для особистих потреб.
Вказувала, що строк дії договору закінчився в 2015 році, однак відповідачка продовжує проживати в цій квартирі зі своїм сином та тим самим перешкоджає позивачці користуватись своєю власністю.
Щодо можливості врегулювання спору в досудовому порядку ОСОБА_1 зазначила, що 18 березня 2020 року вона направила ОСОБА_2 лист щодо розірвання договору оренди, однак відповідачка листа не отримала та відповіді щодо нього не надала.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила усунути перешкоди
у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 і ОСОБА_3
з квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 17 березня 2023 року позовні вимоги задоволено.
Виселено ОСОБА_2 з квартири
АДРЕСА_1 .
Виселено малолітнього ОСОБА_3 з квартири
АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачка звернулась до наймача з листом та попередила, що бажає в подальшому проживати в квартирі, а тому суд встановив, що позивачка виконала вимоги частини третьої статті 825 ЦК України. Відповідачі проживають в квартирі без законних підстав, чим порушують право позивачки на користування власністю і вказане порушене право власника підлягає захисту, тому вимоги позивачки про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів
є законними і обґрунтованими.
Постановою Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_3, залишено без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 березня 2023 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
01 грудня 2023 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки місце проживання онука позивачки малолітнього ОСОБА_3 реєструвалося в спірній квартирі та
у судовому порядку не оспорювалось, тому він є таким, що набув право користування цим житлом на законних підставах. Поза увагою судів залишився лист Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, як органу опіки та піклування, від 12 березня 2021 року № 01-05-8/526вх(2с), яким орган позовні вимоги в частині виселення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 із спірної квартири не підтримує, вважає це порушенням житлових прав малолітньої дитини. Суди не врахували, чи існує нагальна суспільна необхідність для виселення відповідачки з малолітньою дитиною з житла без надання іншого житлового приміщення та чи буде це пропорційним переслідуваній легітимній меті. Суди не встановили та не з?ясували обставини, які підтверджують створення відповідачкою перешкод у користуванні позивачкою власністю. Звертає увагу на те, що відповідачка за власні кошти зробила ремонт у квартирі, витративши всі заощадження від продажу власної квартири у м. Стаханов Луганської області, а тому ніяким чином не псує та не руйнує майно, навпаки бережно до нього ставиться, дбає про утримання квартири, регулярно сплачує всі комунальні послуги. Внаслідок проведення ремонту стан квартири значно покращився, істотно збільшилася її вартість.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 грудня
2020 року у справі № 206/4028/18, від 12 вересня 2018 року у справі
№ 320/1941/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 757/7180/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
01 березня 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від
21 вересня 2023 року - без змін.
Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 вселились у спірну квартиру не як члени сім?ї власника квартири, а їх вселення відбулось на підставі строкового договору найму від 12 вересня 2013 року. Таким чином, між сторонами виникли договірні правовідносини на підставі договору найму, що встановлено судовими рішеннями у справі № 523/12472/18, які не регулюються ЖК України. Вказує, що касаційна скарга взагалі не містить доводів щодо неправильного застосування частини першої статті 785, частини третьої статті 825, статті 826 ЦК України, а наведені в касаційній скарзі висновки Верховного Суду стосуються інших правовідносин, які регулюються ЖК України, тобто не є подібними цій справі.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2024 року представнику
ОСОБА_2 - ОСОБА_5 поновлено строк на касаційне оскарження рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 березня 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Суворовського районного суду м. Одеси.
Зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року, якою залишено без змін рішення Суворовського районного суду
м. Одеси від 17 березня 2023 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
23 лютого 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені
у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить ОСОБА_1 і ОСОБА_4 по 1/2 частці кожному.
24 червня 2011 року між ОСОБА_7 (син позивачки і ОСОБА_4 )
і ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3, батьками якого у свідоцтві про народження записано ОСОБА_7 і ОСОБА_2
12 вересня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір оренди житлового приміщення, згідно з яким ОСОБА_1 надала
ОСОБА_2 в безоплатне, тимчасове користування на 2 роки, квартиру
АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер.
Згідно з довідкою про склад сім?ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 08 серпня 2018 року № 080801, виданою Об?єднанням співвласників багатоквартирного будинку
"Дробровольський 130/2" у спірному жилому приміщенні зареєстровані ОСОБА_4 (уповноважений власник (співвласник, наймач)), ОСОБА_1 (дружина), ОСОБА_2 (невістка) та ОСОБА_3 (онук).
Згідно з поквартирною карткою (форма Б) ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зареєстровані у спірній квартирі з 18 вересня 2013 року. Вказане також підтверджується відповіддю Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 19 липня 2021 року № 523/7813/20.
У вересні 2018 року ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням (справа № 523/12472/18).
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 05 червня 2019 року
у справі № 523/12472/18 усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю та визнано ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщення, а саме квартирою
АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши позов про позбавлення права користування житловим приміщенням, як
з підстав статті 156 ЖК України, так і з підстав статті 405 ЦК України
Постановою Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 червня 2019 року скасовано
і ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Апеляційний суд вказав, що між сторонами виникли договірні правовідносини щодо найму житлового приміщення, але, оскільки відомостей про те, що
ОСОБА_1 за три місяці до спливу строку договору попереджала наймача ОСОБА_2 про відмову від укладення договору найму на новий строк немає, договір найму в розумінні частини першої статті 822 ЦК України був переукладений на таких самих умовах на новий строк.
18 березня 2020 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 лист, в якому повідомила, що має намір використовувати квартиру для власного проживання, що є підставою для розірвання договору найму житла від
12 вересня 2013 року. Просила до 18 травня 2020 року звільнити трикімнатну квартиру та знятися з реєстраційного обліку.
Відповідно до висновку експерта від 30 червня 2022 року № 22-1001 судово-почеркознавчої експертизи підпис на документі "договор о сдаче жилого помещения в наем от 12.09.2013", розміщений в графі "Подпись нанимателя", виконаний самою ОСОБА_2 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Як убачається зі змісту позовних вимог, предметом позову є усунення перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2
і ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .
Тобто за обставин цієї справи ОСОБА_1 просить виселити з квартири ОСОБА_2, яка є її невісткою, та ОСОБА_3, який є її онуком, та які були зареєстровані у квартирі як члени сім?ї власника.
За таких обставин до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЖК України.
Надаючи оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, Верховний Суд враховує таке.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається
в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію
і природні якості землі.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом,
і повинно відбуватись в судовому порядку.
Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Під час вирішення питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Згідно із частиною другою статті 150 ЖК України громадяни, які мають
у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина друга статті 64 ЖК України).
Аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
Однак згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх
і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою
є крайньою формою втручання у права на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛвизначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що "при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що
у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте зареєстрований у спірній квартирі, проживає в ній з 2015 року та іншого житла немає".
Встановлено, що 24 червня 2011 року між ОСОБА_7 (син позивачки
і ОСОБА_4 ) і ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3
12 вересня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір оренди житлового приміщення, згідно якого ОСОБА_1 надала ОСОБА_2
в безоплатне, тимчасове користування на 2 роки, спірну квартиру.
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зареєстровані у спірній квартирі з 18 вересня
2013 року як невістка і онук, тобто як члени сім?ї власника квартири.
Після закінчення строку оренди, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 продовжували проживати у спірній квартирі як члени сім?ї власника.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зауважив, що відповідачі проживають в квартирі без законних підстав, оскільки строк дії договору оренди закінчився.
Проте колегія суддів не погоджується з такими висновками судів з таких підстав.
У справі, що розглядається, ОСОБА_2, яка є інвалідом ІІ групи,
і ОСОБА_3, які є невісткою і онуком позивачки, вселились у спірну квартиру як члени сім?ївласника квартири; після спливу строку оренди продовжували
в ній проживати, внаслідок чого правовідносини з найму трансформувалися
у житлові правовідносини, іншого житла вони не мають. ОСОБА_3 зареєстрований у спірній квартирі від народження, а тому вони є такими, що набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб.
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення, тому підстав, передбачених, у тому числі й статтею 116 ЖК України, для їх виселення, немає.
Виселення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 може призвести до виникнення негативних для них наслідків, пов`язаних з відсутністю житла.
У цій справі не встановлено достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав ОСОБА_1 як власника 1/2 частки спірної квартири на користування нею шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_2 на повагу до житла, яким вона користується, а ОСОБА_3 набув це право від народження.
Рішення про виселення відповідачів із спірної квартири не збалансовує інтереси ОСОБА_1 і ОСОБА_2, ОСОБА_3, які не мають іншого житла, а отже, у разі задоволення позовних вимог щодо їх виселення стануть особами без постійного місця проживання.
ОСОБА_1 не довела, що відповідачі перешкоджають їй у користуванні спірною квартирою.
Отже, встановлені фактичні обставини справи свідчать про те, що втручання
у право ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користування житлом, за відсутності іншого житла, з метою захисту права власності ОСОБА_1 шляхом виселення відповідачів із спірної квартири не відповідає критерію пропорційності. Необхідності застосування такого крайнього заходу позивачкою не доведено.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд на вказане уваги не звернув, а тому дійшов неправильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.